Рішення № 78722869, 14.12.2018, Новоайдарський районний суд Луганської області

Справа № 419/1137/18

Провадження № 2/419/293/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2018 року Новоайдарський районний суд Луганської області

у складі: головуючого судді – Мартинюка В. Б.,

за участю: секретаря – Московченко О. В.,

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача – ОСОБА_2,

представників відповідача – ОСОБА_3,

ОСОБА_4,

представника третьої особи – ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт Новоайдар Луганської області цивільну справу за позовом ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_6 районної ради про визнання звільнення з роботи незаконним, скасування розпорядження про звільнення, поновлення в займаній посаді й відшкодуваня моральної шкоди та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, третя особа – ОСОБА_6 РТМО,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в обґрунтування якого посилається на те, що 03 грудня 2010 року рішенням сесії ОСОБА_6 районної ради Луганської області № 2/12, призначено на посаду головного лікаря ОСОБА_6 районного територіального медичного об'єднання ОСОБА_1. 02 лютого 2018 року ОСОБА_6 районна рада винесла рішення сесії № 16/2 від 02.02.2018 року про звільнення з посади головного лікаря ОСОБА_6 РТМО ОСОБА_1, на підставі пункту 1 ст. 41 КЗпП України за одноразове грубе порушення трудових обов'язків. 08.05.2018 року голова ОСОБА_6 районної ради ОСОБА_7 своїм розпорядженням № 40 від 08.05.2018 р. звільнив із займаної посади головного лікаря ОСОБА_6 РТМО ОСОБА_1.

Представник позивача вважає таке рішення не законним та просить суд визнати звільнення з роботи незаконним, скасувати розпорядження про звільнення, поновити в займаній посаді, відшкодувати моральну шкоду та стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Позивач ОСОБА_1 та представник позивача ОСОБА_2 В М. у судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили суд їх задовольнити.

Представники відповідача ОСОБА_6 районної ради ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечували, посилаючись на те, що ОСОБА_1 грубо порушила трудові обов’язки, а саме переслідуючи мету, яка була спрямована на умисне порушення своїх трудових обов’язків та виходячи за межі своїх службових повноважень винесла наказ «Про перейменування будівель, об’єктів, споруд, приміщень, які втратили своє першочергове призначення» № 192 від 12.12.2016 р. та затвердила його своїм підписом. Продовжуючи свої неправомірні дії та виходячи за межі своїх трудових обов’язків і повноважень, згідно посадової інструкції головного лікаря ОСОБА_6 РТМО, ОСОБА_1 не повідомила районну раду як засновника, орган управління та головного розпорядника коштів ОСОБА_6 РТМО щодо винесення самовільного наказу № 192, що у свою чергу призвело до таких наслідків, як необхідність проведення позачергової сесії районного ради з внесенням на її розгляд проекту рішення щодо винесення відповідних змін до вже прийнятого ОСОБА_6 районною радою рішення стосовно передачі частини нежитлових будівель з балансу ОСОБА_6 РТМО на баланс ОСОБА_6 ЦПМСД, унеможливлення підписання актів приймання-передачі частини нежитлових будівель з балансу ОСОБА_6 РТМО на баланс ОСОБА_6 ЦПМСД та інше, відповідно до письмового відзиву, який міститься в матеріалах справи. У зв’язку з чим просили відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Представник третьої особи ОСОБА_6 РТМО ОСОБА_5 у судовому засіданні у задоволенні позовних вимог просив відмовити, у зв’язку з підставами, наведеними у доданих до справи письмових поясненнях.

Заслухавши сторони, допитавши свідків, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх наявними у матеріалах справи письмовими доказами, надавши їм оцінку приходить до наступного.

За змістом ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Підстави і порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого органу регламентовані ст. 40 КЗпП України.

Судовим розглядом встановлено, що рішенням ОСОБА_6 районної ради Луганської області шостого скликання другої сесії № 2/12 від 03.12.2010 р. ОСОБА_1 призначено на посаду головного лікаря ОСОБА_6 районного територіального медичного об'єднання (а.с. 91).

02 лютого 2018 року ОСОБА_6 районна рада винесла рішення сесії № 16/2 від 02.02.2018 року про звільнення з посади головного лікаря ОСОБА_6 РТМО ОСОБА_1, на підставі пункту 1 ст. 41 КЗпП України за одноразове грубе порушення трудових обов'язків (а.с. 10). 08.05.2018 року голова ОСОБА_6 районної ради ОСОБА_7 своїм розпорядженням № 40 від 08.05.2018 р. звільнив із займаної посади головного лікаря ОСОБА_6 РТМО ОСОБА_1 (а.с. 11).

Суд, вважає, що вищевказане рішення є неправомірним та необгрунтованим з огляду на наступне.

Звільнення за пунктом 1 ст. 41 КЗпП є дисциплінарним стягненням і має проводитись із додержанням правил, встановлених для застосування дисциплінарних стягнень згідно з чинним законодавством.

Під п. 1 ст. 41 КЗпП України підпадають такі порушення, у яких ознакою грубості характеризуються усі факти, що характеризують їх склад (і характер дії або бездіяльності працівника, і істотність наслідків порушення трудових обов'язків, і особливості причинного зв'язку між порушенням і його наслідками, і форма вини).

Таким чином, при звільненні особи за п. 1 ст. 41 КЗпП України є обов'язковим наявність таких фактів (складових), як - одноразовість грубого порушення трудових обов'язків, дане порушення має бути грубим і завдання таким порушенням (чи можливість завдання) шкоди.

Аналізуючи пояснення представників відповідача по даній справі, надані ними документи, зміст наказу, суд приходить до висновку про те, що представниками відповідача не надано жодного доказу на підтвердження вказаних вище складових, не кажучи вже про те, що звільнення за даною статтею можливе при наявності всіх зазначених складових.

Посилання представників відповідача та представника третьої особи на те, що дії керівника ОСОБА_6 РТМО призвели до таких наслідків як: необхідність проведення позачергової сесії ОСОБА_6 районної ради, суд не приймає до уваги, так як 02.02.2018 року на сесії розглядались ще п'ять питань, одне з яких призначення на посаду голови ОСОБА_6 районної ради та інші питання окрім питань відносно ОСОБА_6 РТМО, негативних наслідків пов`язаних з передачею частини нежитлових будівель з балансу ОСОБА_6 РТМО на баланс ОСОБА_6 ЦПМСД, а також з переукладанням договорів оренди на думку суду також не настало.

Крім цього рішення ОСОБА_6 районної ради від 02.02.2018 р. не містить в собі даних про те, які саме трудові обов'язки були порушені ОСОБА_1, не встановлено, коли мало місце грубе порушення трудових обов'язків, та в чому конкретно виявилось порушення, що стало приводом для звільнення, яку завдано (або могло бути завдано) шкоду, які наслідки сталися або могли статися.

Також в протоколі № 2 та висновку від 31 січня 2018 р. постійної комісії з питань антикорупційної політики, законності, прав, свобод і обов'язків з суспільно-політичними організаціями порушено порядок застосування дисциплінарного стягнення, й строки дисциплінарного провадження. Одноразове грубе порушення трудових обов'язків, яке було застосовано до ОСОБА_1 виразилося у винесенні, з думки комісії, «самовільного» наказу № 192 від 12.12.2016 року «Про перейменування будівель, об'єктів, споруд, приміщень, відділень які втратили своє першочергове призначення».

Крім цього, суду не зрозуміло чому дане питання розглядалось зазначеною вище комісією, оскільки в ОСОБА_6 районній раді створені також комісії з питань місцевого самоврядування, регламенту, депутатської діяльності, етики, гласності, засобів масової інформації та комунальної власності та з питань охорони здоров’я, соціальної політики, інвалідів та ветеранів і було б більш логічним вирішення даного питання якоюсь із зазначених комісій.

Окрім того, ОСОБА_6 районна рада при винесенні рішення № 16/2 від 02.02.2018 р. про звільнення з посади головного лікаря ОСОБА_6 РТМО ОСОБА_1, на підставі пункту 1 ст. 41 КЗпП України за одноразове грубе порушення трудових обов'язків, також не звернула увага на строки дисциплінарного провадження, на порядок застосування дисциплінарного стягнення, тяжкість проступку та не надала правової оцінки висновку та протоколу вищевказаної комісії.

Наказ № 192 винесено 12.12.2016 р. а висновок комісії та протокол №2 31.01.2018 р., рішення ОСОБА_6 районної ради про звільнення з посади головного лікаря ОСОБА_6 РТМО ОСОБА_1 02.02.2018 року, а розпорядження голови ОСОБА_6 районної ради про звільнення ОСОБА_1 08.05.2018 року, тобто більше ніж через шість місяців після дня вчинення проступку.

Важливим елементом застосування норми п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України є звільнення керівника за порушення, яке є одноразове, а не тривале, системне, що може бути підставою для звільнення з інших підстав.

Днем виявлення проступку вважається день, коли про нього стало відомо відповідній посадовій особі роботодавця, а не лише тій, яка наділена правом звільнення працівника. Так, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду наголошує: «Немає значення, якій посадовій особі (безпосередньо керівнику підприємства, котрий має право на звільнення з роботи, або іншому відповідальному працівнику, посада якого входить до спеціального переліку) стало відомо про здійснення відповідним працівником проступку». Як правило, сам факт порушення (виявлення проступку) фіксується у відповідному акті, який складає або власник, або контрольні органи. Рекомендується ознайомити працівника з актом під підпис, який ОСОБА_6 районною радою, чи іншим органом чи комісією не був складений взагалі.

Відповідно до статті 148 КЗпП України, дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не можу бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Звільнення за п. 1 ст. 41 КЗпП України, якщо порушення носять тривалий, а не разовий характер, виключається. Такі правові позиції щодо застосування судами цивільного і цивільно-процесуального законодавства, неодноразово висловлені Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України. Тому ОСОБА_6 районною радою неправомірно застосовано при звільненні норму права - п. 1 ст. 41 КЗпП України.

Відповідно до пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від б листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначено, що у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених на підставі пункту 1 частини 1 статті 41 КЗпП України, судам необхідно з'ясовувати, чи мало місце порушення працівником своїх трудових обов'язків, перевіривши коло цих обов'язків та визначивши, які саме обов'язки з їх числа порушено працівником; у чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення; чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору на підставах, визначених законом, та чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень. А відповідно до частини 2 пункту 27 зазначеної постанови, вирішуючи питання про те, чи є порушення трудових обов'язків грубим, суд повинен виходити з характеру проступку, обставин, за яких його вчинено, яку завдано ним (могло бути завдано) шкоду.

Таким чином, застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення повинно було здійснюватися з дотриманням норм трудового законодавства про накладення дисциплінарних стягнень.

В рішенні ОСОБА_6 районної ради №16/2 від 02.02.2018 р. "Про звільнення головного лікаря ОСОБА_6 РТМО ОСОБА_1 І." не вказано в чому ж вбачається грубість порушення ОСОБА_1 трудових обовязків, які саме трудові обовязки порушено, якими актами передбачено їх виконання, що не було виконано ОСОБА_1, тощо.

Окрім того, відповідачем при винесенні вищевказаного рішення порушено правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України, зокрема, не встановлено, чи не закінчився встановлений для цього шестимісячний строк застосування дисциплінарного стягнення з дня вчинення проступку.

Як встановлено судом, з дня вчинення порушення до моменту притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у відповідності до п. 1 ст. 41 КЗпП України сплило більше 6 місяців. Чинне трудове законодавство України не допускає можливості застосування дисциплінарного стягнення, якщо з дня порушення трудової дисципліни пройшло більше 6 місяців. Саме за таких обставин ОСОБА_6 районна рада не мала права застосовувати до ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення, так як минув строк для його застосування.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_8, будучи попередженою про кримінальну відповідальність за неправдиві показання, у судовому засіданні пояснила, що було розпорядження Коваленка, який на той час виконував обов’язки голови адміністрації, яким було надано дозвіл на виділення коштів на будівлі стоматологічного корпусу після чого вони почали реконструкцію та виготовлення технічного паспорту. Ще було рішення районної ради, де було запропоновано керівнику ОСОБА_1 провести інвентаризацію матеріалів, це було приблизно у вересні 2016 р. та розпочато інвентаризацію. Було прийнято рішення про те, що назви деяких будівель не відповідають їх призначенню. 12.12.2016 р. було виготовлено технічний паспорт вже з перейменованими будівлями, ОСОБА_4 було видано їй довіреність на здійснення дій, пов’язаних з державною реєстрацією.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_9, будучи попередженою про кримінальну відповідальність за неправдиві показання, у судовому засіданні пояснила, що ОСОБА_6 РТМО звернулося до ОСОБА_6 РКПТІ з питанням інвентаризації, вони виконали інвентаризацію. Звернулася до них ОСОБА_1 з листом в липні 2017 року про необхідність внесення змін до технічної інвентаризації, необхідно було ввести в експлуатацію реконструкцію, надала заяви, статутні документи. Проте після проведення інвентаризації було виявлено зміни в назвах будівель, тому до видачі технічного паспорту вони затребували наказ про зміну назв будівель. ОСОБА_4 та ОСОБА_10 зверталися до них з приводу даної ситуації в січні 2018 року та просили надати їм цей наказ.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_11, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за неправдиві показання, у судовому засіданні пояснив, що наприкінці 2017 р. почали розглядати питання про передачу нерухомого майна з балансу ОСОБА_6 РТМО на баланс ЦПМСД, була створена комісія. В грудні більшість часу він був відсутній, тому участі не приймав. На загальному засіданні були присутні ОСОБА_12 та представники РТМО, було документально підтверджено, що ОСОБА_12 проведено перейменування споруд, які передавалися. На розгляді комісії встановлено, що не було домовленості між районною радою та РТМО з приводу перейменування. За наслідками роботи складено протокол та висновок. На сесії винесено питання щодо подальшого перебування ОСОБА_12 на посаді.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_13, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за неправдиві показання, у судовому засіданні пояснив, що, коли він дізнався про ситуацію, яка склалася у відношенні ОСОБА_1, то був дуже здивований, оскільки реформування проходило з дозволу сесії районної ради на якій надано доручення ОСОБА_1 провести перейменування будівель, передачі частини приміщень ЦПМСД. На даному етапі проводилися засідання постійної комісії з питань охорони здоров’я і на яких присутні депутати районної ради і на одному із таких засідань ОСОБА_1 надано доручення ОСОБА_1 на проведення дій по перейменуванню будівель, все робилося під контролем районної ради. Він був ініціатором того щоб ті приміщення були перейменовані, для цього і створювалися комісії, в яких брали участь депутати, які раніше говорили, що необхідно перейменовувати будівлі, а пізніше, з невідомих йому причин, змінили свою думку. З зими 2016 р. неодноразово збиралися і з депутатами, і з представниками райдержадміністрації, та всі ці питання вирішувалися, всі про це знали, але потім їх думка змінилася. Вважає звільнення ОСОБА_1 незаконним, оскільки не було з її боку порушень, які б призвели до таких наслідків.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_14, будучи попередженим про кримінальну відповідальність за неправдиві показання, у судовому засіданні пояснив, що приводом для звільнення стало порушення ОСОБА_1 службових обов’язків, перевищення службових повноважень. Почалося все 15.09.2016 р., коли районна рада прийняла рішення про реформування системи охорони здоров’я ОСОБА_6 районі. Одним із пунктів цього рішення була передача нерухомого майна з балансу РТОМО на баланс ЦПМСД. Була створена комісія по реформуванню, яка працювала 3 (три) місяці. На 15 грудня призначено чергову сесію на яку виносилися питання про передачу майна з з РТМО до ЦПМСД. Проект рішення опубліковано на сайті ОСОБА_6 районної ради. Це рішення не пройшло. 15 грудня була сесія, а 12 грудня ОСОБА_1 видала наказ про перейменування будівель, який на його думку є незаконним.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_10, будучи попередженою про кримінальну відповідальність за неправдиві показання, у судовому засіданні пояснила, що на 14-й сесії ОСОБА_6 районної ради 09.11.2017 р. районними депутатами прийнято рішення про передачу 5-ти об’єктів нерухомого майна з балансу ОСОБА_6 РТМО на баланс ЦПМСД, обов’язок щодо передання майна, складання актів покладено на керівників медичних закладів. Розпорядженням голови затверджено склад комісії з приймання-передачі. На початку грудня 2017 року у зв’язку з тим, що вона не отримала відповідні акти приймання-передачі майна, вона почала роботу по складанню акту, під час внесення відомостей до складу переданого нерухомого майна, головним бухгалтером ОСОБА_8, їй було повідомлено що терапевтичне відділення перейменоване на будівлю поліклініки та 14.12.2017 р. нею до відділу аналітичного забезпечення та управління комунальною власністю, надано правовстановлюючі документи такі як витяг з державного реєстру про реєстрацію права власності ОСОБА_6 РТМО та надано технічний паспорт. У другій половині грудня 2017 р., під час підписання акту членами комісії, ОСОБА_15 відмовився від його підписання з метою з’ясування на підставі чого перейменовано будівлі. Після перевірки всіх документі, не виявлено жодного дозвільного документу. Після чого вона звернулася до ОСОБА_4, з яким вони разом звернулися до ОСОБА_6 РКПТІ, де їм стало відомо про наявність наказу про перейменування будівель. Потім в телефонному режимі вона звернулася до головного бухгалтера ОСОБА_6 РТМО з проханням надати документи, про що повідомила виконуючого обов’язки голови районної ради ОСОБА_14

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_16 у судовому засіданні пояснив, що 22.01.2018 р. на розгляді постійної комісії з антикорупційної політики надана пояснювальна записка ОСОБА_1 з якої стало відомо, що на розгляд комісії виноситься питання щодо перевищення службових повноважень ОСОБА_1 31.01.2018 р. розглянуто відповідне подання та прийнято рішення про звільнення ОСОБА_1

Аналізуючи покази ОСОБА_13 щодо розгляду питання про необхідність перейменування будинків і споруд ОСОБА_6 РТМО на офіційних засіданнях комісій чи ОСОБА_6 районної ради, то вони не знайшли свого документального підтвердження, а тому суд не може врахувати як доказ, однак дані покази поза розумним сумнівом підтверджують, що дії ОСОБА_1 щодо прийняття наказу № 192 від 12.12.2016 року були погоджені з тодішнім головою ОСОБА_6 районної ради та викликані потребою приведення у відповідність назв приміщень із їх реальним призначенням без чого неможливо було отримати технічний паспорт, що також підтвердили свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9

Відповідно до ст. 9 Конвенції МОП N 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, яка ратифікована Верховною ОСОБА_11 04.02.94 року тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в ст. 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцю.

Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показання свідків.

Згідно ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Як вбачається із статті 149 Кодексу законів про працю України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Працівник має право на оплату своєї праці на підставі укладеного трудового договору (ст. 21 Закону «Про оплату праці»).

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст.27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.

Вимушеним прогулом позивача суд вважає період з 08.05.2018 р. (дата звільнення) по 14.12.2018 року (дата ухвалення судом рішення про поновлення на роботі), оскільки заробітна плата за час вимушеного прогулу повинна бути стягнута за весь час порушеного права, тобто станом на день відновлення такого права позивача судом (дату ухвалення рішення про поновлення на роботі), а не станом на день подачі позивачем чергових уточнень до позовної заяви в цій частині.

Для визначення середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно помножити середньоденну заробітну плату на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді, яке розраховане згідно приписів абз.2 і 3 п.8 Порядку (з 08.05.2018 року по 14.12.2018 року), та становить 154 дні.

Отже, помноживши середньоденну заробітну плату позивача 897,82 грн. на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді 154 дні отримаємо середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 138264,28 грн., який на думку суду підлягає стягненню на користь позивача.

Статтями 16 та 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з відповідними змінами) роз'яснено, що згідно статті 237-1 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (статті 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

З огляду на викладене, виходячи із принципів розумності, зваженості та справедливості, наявності необхідності з боку позивача прикладати додаткові зусилля для організації свого життя та життя своєї сім’ї, суд приходить до переконання про часткове задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди в сумі 40000 грн.

Аналіз викладеного дає підстави для висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 за одноразове грубе порушення здійснене без достатніх для того підстав.

На основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

З огляду на положення п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, суд також вважає за необхідне допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення позивача на роботі та стягнення з відповідача на користь позивача заробітної плати за один місяць. Оскільки позивач у відповідності до ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, в силу вимог ч.6 ст.141 ЦПК України з відповідача слід стягнути в дохід держави 704,80 грн судового збору за заявлені позовні вимоги.

На підставі ст. ст. 3, 23, 216 ЦК України, ст. ст. 147, 148, 149, 233, 234, 237, 237-1 КЗпП України, постанови Пленуму ВСУ від 06.11.1992 р. №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», керуючись ст. ст. 12, 13, 259, 263, 264, 265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_2 в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_6 районної ради про визнання звільнення з роботи незаконним, скасування розпорядження про звільнення, поновлення в займаній посаді й відшкодуваня моральної шкоди та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, третя особа – ОСОБА_6 РТМО – задовольнити частково.

Поновити строк на звернення з позовом до ОСОБА_6 районної ради про визнання звільнення з роботи незаконним, скасування розпорядження про звільнення, поновлення в займаній посаді й відшкодуваня моральної шкоди та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, третя особа – ОСОБА_6 РТМО.

Визнати незаконними дії ОСОБА_6 районної ради щодо безпідставного звільнення ОСОБА_1 за п.1 ст. 41 КЗпП України та скасувати розпорядження голови районної ради № 40 від 08.05.2018 р.

Поновити ОСОБА_1 на посаді головного лікаря ОСОБА_6 РТМО.

Стягнути з ОСОБА_6 районної ради на користь ОСОБА_1 суму заборгованості по заробітній платі за час вимушеного прогулу у розмірі 138264,28 грн.

Стягнути з ОСОБА_6 районної ОСОБА_11 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 40000 (сорок тисяч) грн.

Стягнути з ОСОБА_6 районної ради, код ЄДРПОУ:25373156, КОАТУУ:НОМЕР_1, судовий збір у розмірі, встановленому ЗУ “Про судовий збір”, тобто 704,80 грн на користь держави: отримувач коштів: ГУК у м. Києві/м. Київ/22030106, код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), код банку отримувача (МФО):899998, рахунок отримувача: 31211256026001, код класифікації доходів бюджету: 22030106.

Рішення в частині стягнення заробітної плати за один місяць та поновлення на роботі підлягає негайному виконанню.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Головуючий: В. Б. Мартинюк

Повний текст рішення складено 19.12.2018 р.