Рішення № 78682340, 17.12.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

17.12.2018

Справа № 910/12758/18

Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., за участю секретаря судового засідання Коверги П.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи

за позовом Національного банку України

до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія»

про визнання недійсним договору.

Представники сторін:

від позивача: Гончар В.М., довіреність № 18-0014/19790;

від відповідача - 1: Шутов О.О., довіреність б/н від 20.09.2018;

від відповідача – 2: Передня І.В., довіреність б/н від 05.09.2018.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Національний банк України звернувся до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія» про визнання недійсним договору.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладення Договору про розірвання договору мультивалютної відкличної кредитної лінії № К-2010395 від 26.04.2012 суперечить положенням Договору про заставу майнових прав, Закону України «Про заставу», а також нормативно-правовим актам Національного банку та свідчить про його недійсність.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.09.2018 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 05.11.2018.

17.10.2018 представником відповідача 2 подано відзив на позову заяву, у якому відповідач 2 заперечуючи проти позову, зазначає, що позивачу стало відомо про укладення Договору про розірвання Договору мультивалютної відкличної кредитної лінії №К-2010395 від 26.04.2012 в період з 11.04.2016 по 03.06.2016, про що свідчать матеріали господарської справи № 910/6405/16, в якій позивач брав участь у процесуальному статусі третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача та повністю спростовує твердження позивача про необізнаність з питань розірвання Кредитного договору та підстав укладення Договору про розірвання. Також, відповідач 2 зазначає, що в постанові Вищого господарського суду України від 24.02.2016 у справі № 910/21732/15 судом встановлено: «Судами попередніх інстанцій встановлено, що поручителями на виконання умов договорів поруки № П-2010395-2, № П-2010395-4, № П-2010395/S14, № П-2010395/S15, № П-2010395/S16 та № П-2010395/S19 сплачено ПАТ "Дельта Банк" кошти в рахунок погашення заборгованості ТОВ "Кримська девелоперська компанія" за кредитним договором № К-2010395, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями (а. с. 117, 120, 121, 128, 129, 136, 137, 144, 145, 153, 154, 180).

В силу приписів ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що позивач та відповідач за взаємною згодою достроково розірвали кредитний договір № К-2010395 з 30.12.2014, про що свідчить наявний у матеріалах справи договір про розірвання від 30.12.2014 договору мультивалютної відновлювальної відкличної кредитної лінії № К-2010395 від 26.04.2012 (а. с. 181).». Таким чином, відповідач 2 зазначає, що судами встановлено факт погашення поручителями заборгованості за Кредитним договором № К-2010395 та факт розірвання Кредитного договору № К-2010395. Також, відповідач 2 зазначає, що на момент укладення Договору про розірвання кредитного договору не знав та не міг знати про укладення між позивачем та відповідачем 1 Договору застави майнових прав № 37/ЗМП від 11.04.2014, а відтак, відповідач 2 який не є стороною договору застави, не міг порушити положення договору застави майнових прав. Крім того, відповідач 2 зазначає, що постанова Правління Національного банку України № 692/БТ від 30.10.2014 стосується встановлення вимог та обмежень щодо діяльності самого банку, а не його клієнтів, що було досліджено та встановлено Вінницьким апеляційним адміністративним судом у справі № 822/137/16.

22.10.2018 представником відповідача 1 подано відзив на позовну заяву, яким відповідач 1 позовні вимоги позивача визнав.

24.10.2018 представником відповідача 1 подано клопотання про залучення документів до матеріалів справи та дослідження їх у закритому судовому засіданні.

30.10.2018 представником відповідача 1 подано клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

05.11.2018 представником відповідача 2 подано письмові пояснення.

У судове засідання 05.11.2018 представники сторін з’явились.

За результатами судового засідання судом оголошено перерву до 26.11.2018.

15.11.2018 представником позивача подано відповідь на відзив.

У судове засідання 26.11.2018 представники сторін з’явились.

За результатами судового засідання, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 17.12.2018.

У судовому засіданні 17.12.2018 представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача 1 позовні вимоги визнав.

Представник відповідача 2 проти позову заперечив з підстав викладених у відзиві.

Представник третьої особи 6 надав усні пояснення по суті спору.

На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.

Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

У судовому засіданні 17.12.2018 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

26.04.2012 між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (далі – відповідач 1, банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Кримська девелоперська компанія" (далі – відповідач 2, позичальник) укладено Договір мультвалютної відновлювальної відкличної кредитної лінії № К-2010395 (далі – Кредитний договір), за умовами якого, кредитор зобов’язується надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання.

В подальшому, сторонами укладено ряд Договорів про внесення змін та доповнень до Кредитного договору.

З метою забезпечення виконання відповідачем 2 зобов’язань за Кредитним договором, 24.07.2014 між ПАТ "Дельта Банк", ТОВ "Кримська девелоперська компанія" та ТОВ "Грін-Грей" укладено договір поруки № П-2010395-2; 24.07.2014 між ПАТ "Дельта Банк", ТОВ "Кримська девелоперська компанія" та Козирицьким Сергієм Вікторовичем укладено договір поруки № П-2010395-4; 24.07.2014 між ПАТ "Дельта Банк", ТОВ "Кримська девелоперська компанія" та S.S.B BIO-SCIENCE TRADING LIMITED (С.С.Б БІО-САЕНС ТРЕЙДІНГ ЛІМІТЕД) укладено договір поруки № П-2010395/S14; 06.11.2014 між ПАТ "Дельта Банк", ТОВ "Кримська девелоперська компанія" та S.S.B BIO-SCIENCE TRADING LIMITED (С.С.Б БІО-САЕНС ТРЕЙДІНГ ЛІМІТЕД) укладено договір поруки № П-2010395/S15; 06.11.2014 між ПАТ "Дельта Банк", ТОВ "Кримська девелоперська компанія" та LOARTEM HOLDINGS LIMITED (ЛОАРТЕМ ХОЛДІНГЗ ЛІМІТЕД) укладено договір поруки № П-2010395/S16; 17.12.2014 між ПАТ "Дельта Банк", ТОВ "Кримська девелоперська компанія" та S.S.B BIO-SCIENCE TRADING LIMITED (С.С.Б БІО-САЕНС ТРЕЙДІНГ ЛІМІТЕД) укладено договір поруки № П-2010395/S19.

30.12.2014 між Публічним акціонерним товариством «Дельта банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія» укладено Договір про розірвання Кредитного договору, за умовами якого, сторони домовились достроково розірвати Договір з 30.12.2014.

11 квітня 2014 між Національним банком України (далі – позивач) та Публічним акціонерним товариством «Дельта банк» укладено Договір застави майнових прав від №37/ЗМП (далі – Договір застави) та Додатковий договір від 02.03.2015 до нього, відповідно до яких майнові права відповідач 1 за кредитними договорами (в тому числі кредитний договір від 26.04.2012 №К-2010395) передані позивачу у заставу в рахунок забезпечення належного виконання відповідачем 1 вимог позивача (заставодержателя) згідно з кредитним договором від 11.04.2014, укладеним між позивачем та відповідачем 1.

Відповідно до пункту 3.4.2 Договору застави відповідач 1 зобов’язаний не відчужувати майнові права в будь-який спосіб та не обтяжувати їх зобов'язаннями на користь третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди позивача.

Як зазначає позивач, Національний банк України Листом відповідача 2 був повідомлений, що у листопаді-грудні 2014 поручителі перерахували відповідачу 1 на виконання умов Договорів поруки кошти в розмірі 140 572 175 грн. і 7 261 632,82 дол. США в рахунок погашення заборгованості відповідача 2, що слугувало підставою для укладення Договору про розірвання кредитного договору з підстав відсутності заборгованості.

Однак, позивач зазначає, що оскільки майнові права за Кредитним договором перебувають в заставі Національного банку відповідно до Договору застави майнових прав № 37/ЗМП, то укладення спірного договору між відповідача порушують законні права та інтереси Національного банку як заставодержателя.

Відтак, позивач зазначає, що Договір про розірвання договору мультивалютної відкличної кредитної лінії № К-2010395 від 26.04.2012 є недійсним, оскільки суперечить положенням Договору про заставу майнових прав, Закону України «Про заставу», а також нормативно-правовим актам Національного банку та з огляду на неможливість зарахування коштів, що були переведені в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про заставу» та ст. 572 ЦК України, застава - це спосіб забезпечення зобов’язань, що виникає на підставі договору, закону або рішення суду, в силу якої кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Статтею 3 вказаного Закону та статтею 574 ЦК України встановлено, що заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору кредиту тощо.

Предметом застави, на підставі статті 576 ЦК України та статті 4 Закону України «Про заставу», можуть бути майно та майнові права.

Згідно статті 587 ЦК України та статті 50 Закону України «Про заставу» при заставі майнових прав, заставодавець зобов’язаний, зокрема: виконувати дії, необхідні для забезпечення дійсності заставленого права, а також вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від посягань з боку третіх осіб.

Відповідно до п.3.4.2 Договору застави майнових прав №37/ЗМП передбачено зобов'язання ПАТ «Дельта Банк» не відчужувати майнові права в будь-який спосіб та не обтяжувати їх зобов'язаннями на користь третіх осіб без отримання попередньої письмової згоди Заставодержателя.

Відповідно до положень статті 50 Закону України «Про заставу» при заставі прав, якщо інше не передбачено договором, заставодавець зобов'язаний:

- виконувати дії, необхідні для забезпечення дійсності заставленого права;

- не здійснювати уступки заставленого права;

- не виконувати дій, що тягнуть за собою припинення заставленого права чи зменшення його вартості;

- вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від посягань з боку третіх осіб;

- надавати заставодержателю відомості про зміни, що сталися в заставленому праві, про його порушення з боку третіх осіб та про домагання третіх осіб на це право.

Відповідно до статті 51 Закону України «Про заставу» при заставі прав, якщо інше не передбачено договором, заставодержатель має право в разі порушення заставодавцем обов'язків, передбачених статтею 50 цього Закону, самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.

Відповідно до укладеного між позивачем та відповідачем 1 Договору застави, майнові права відповідача 1 за кредитними договорами передані позивачу у заставу в рахунок забезпечення належного виконання відповідачем 1 вимог позивача (заставодержателя) згідно з кредитним договором від 11.04.2014, укладеним між позивачем та відповідачем 1.

30.12.2014 між Публічним акціонерним товариством «Дельта банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія» укладено Договір про розірвання Кредитного договору, за умовами якого, сторони домовились достроково розірвати Договір з 30.12.2014.

За доводами позивача, Договір про розірвання договору мультивалютної відкличної кредитної лінії № К-2010395 від 26.04.2012 є недійсним, оскільки суперечить положенням Договору про заставу майнових прав, Закону України «Про заставу», а також нормативно-правовим актам Національного банку та з огляду на неможливість зарахування коштів, що були переведені в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором.

В свою чергу, вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання його недійсним, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013 визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Так, у силу ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частинами 2, 3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відтак, в силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Водночас, як встановлено судом, в провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа № 910/21732/15 за позовом Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кримська девелоперська компанія" про стягнення 305 366 340 грн. 29 коп. заборгованості за кредитним договором № К-2010395 від 26.04.2012.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.10.2015 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Означене рішення залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2015 та постановою Вищого господарського суду України від 24.02.2016.

Відмовляючи у задоволенні позову, у рішенні Господарського суду міста Києва від 13.10.2015 судом встановлено, що заборгованість відповідача перед позивачем за кредитним договором № К-2010395 від 26.04.2012 погашена поручителями на підставі укладених між позивачем, відповідачем та поручителями договорів поруки № П-2010395-2 від 24.07.2014, № П-2010395-4 від 24.07.2014, № П-2010395/S14 від 24.07.2014, № П-2010395/S15 від 06.11.2014, № П-2010395/S16 від 06.11.2014 та № П-2010395/S19 від 17.12.2014, а також у зв’язку з припиненням зобов’язань сторін за кредитним договором № К-2010395 від 26.04.2012, у зв’язку з його розірванням за згодою сторін, вимоги позивача про стягнення з відповідача 12 487 681 доларів США 78 центів, що за курсом НБУ станом на 30.07.2015 еквівалентно 275 647 568 грн 06 коп., заборгованості по процентам за користування кредитом у розмірі 1 107 821 доларів США 96 центів та штрафних санкцій, визнається судом необґрунтованими та такими, що не підлягає задоволенню, оскільки відсутнє порушене право, яке підлягає захисту.

Вищий господарський суд України, залишаючи без змін означене рішення, у своїй постанові від 24.02.2016 зазначив, що: «Судами попередніх інстанцій встановлено, що поручителями на виконання умов договорів поруки № П-2010395-2, № П-2010395-4, № П-2010395/S14, № П-2010395/S15, № П-2010395/S16 та № П-2010395/S19 сплачено ПАТ "Дельта Банк" кошти в рахунок погашення заборгованості ТОВ "Кримська девелоперська компанія" за кредитним договором № К-2010395, що підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями (а. с. 117, 120, 121, 128, 129, 136, 137, 144, 145, 153, 154, 180).

В силу приписів ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що позивач та відповідач за взаємною згодою достроково розірвали кредитний договір № К-2010395 з 30.12.2014, про що свідчить наявний у матеріалах справи договір про розірвання від 30.12.2014 договору мультивалютної відновлювальної відкличної кредитної лінії № К-2010395 від 26.04.2012 (а. с. 181).».

Відтак, з обставин встановлених у справі № 910/21732/15 вбачається, що зобов’язання відповідача 2 за Кредитним договором перед ПАТ "Дельта Банк" виконані у повному обсязі.

Таким чином, відповідач 1 отримавши кошти, в якості виконання взятих на себе зобов’язань позичальником за Кредитним договором не був позбавлений виконати в цій частині власне зобов’язання, шляхом повернення заборгованості за кредитним договором укладеним між позивачем та відповідачем 1.

В силу ч. 4 ст. 75 ГПК України, означені обставини не підлягають доказуванню.

Посилання ж позивача на постанову Правління Національного банку України № 692/БТ від 30.10.2014, як на підставу недійсності Договору про розірвання Кредитного договору та на неможливість зарахування коштів, що були сплачені в рахунок погашення заборгованості, суд зазначає наступне.

У відповідності ст.75 Закону України «Про банки та банківську діяльність» рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемного є банківською таємницею, а отже, при укладанні Договору про розірвання кредитного договору контрагент відповідача - 1 ніяким чином не міг знати про наявність обмежень повноважень Публічного акціонерного товариства «Дельта банк».

При цьому, суд зауважує, що за своєю правовою природою постанова №692/БТ від 30.10.2014 правління Національного банку України є актом індивідуальної дії, який вирізняться споміж інших юридичних актів тим, що стосується конкретної особи. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами. Тобто такі, що передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію. Аналогічну правову позицію наведено у п.3.17.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» №18 від 26.12.2011.

Постанова №692/БТ від 30.10.2014 правління Національного банку України Національного банку України була прийнята стосовно Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», а не обох контрагентів за спірним правочином, внаслідок чого не може мати юридичних наслідків для відповідача 2.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до п.41 Доповіді, схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25- 26 березня 2011 року), "Верховенство права" одним з обов'язкових елементів поняття "верховенство права" є юридична визначеність.

Згідно з п.п.44, 46 даної Доповіді:

« 44. Принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Він є істотно важливим також і для плідності бізнесової діяльності, з тим щоб генерувати розвиток та економічний поступ. Аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону (the law) легко доступним. Вона також зобов'язана дотримуватись законів (the laws), які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю. Передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку.

46. Юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Зворотна дія [юридичних норм] також суперечить принципові юридичної визначеності, принаймні у кримінальному праві (ст. 7 ЄКПЛ), позаяк суб'єкти права повинні знати наслідки своєї поведінки; але це також стосується і цивільного та адміністративного права - тієї мірою, що негативно впливає на права та законні інтереси [особи]. На додаток, юридична визначеність вимагає дотримання принципу res judicata. Остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження. Юридична визначеність також вимагає, щоб остаточні рішення судів були виконані. У приватних спорах виконання остаточних судових рішень може потребувати допомоги з боку державних органів, аби уникнути будь-якого ризику «приватного правосуддя», що є несумісним з верховенством права. Системи, де існує можливість скасовувати остаточні рішення, не базуючись при цьому на безспірних підставах публічного інтересу, та які допускають невизначеність у часі, несумісні з принципом юридичної визначеності.»

Відповідно до п.72 рішення Європейського Суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" (заява N 48553/99) зазначено:

"Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції ( 995_004 ), яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів."

Посилання, що одним із основних аспектів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає, що коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду, міститься і у справах Європейського суду з прав людини "Брумареску проти Румунії", "Салов проти України" та інші.

Відтак, встановлений судами за результатами вирішення спору між сторонами Кредитного договору у справі № 910/21732/15 факт повного виконання зобов’язань за Кредитним договором не може бути поставлений судом під сумнів.

Водночас, як встановлено судом, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа № 910/6405/16 за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Грін Грейн» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Кримська девелоперська компанія», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Національний банк України про визнання недійсним договору поруки №П-2010395-2 від 24.07.2014.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.06.2016, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.11.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 21.02.2017, в позові відмовлено повністю.

Вищий господарський суд України у своїй постанові зазначив: «Крім того, судами також враховано встановлену у рішенні господарського суду у справі № 910/21732/15 обставину про погашення заборгованості позичальника за договором поруки від 24.07.2014.».

Водночас, відповідно до частини 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

У відповідності зі ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з врахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 Цивільного кодексу України).

Однак, позивач не є стороною оспорюваного Договору про розірвання кредитного договору, як і відповідач 2 не є стороною укладеного між позивачем та відповідачем 1 як Кредитного договору так і Договору застави, а відтак зобов’язання відповідача 1 перед позивачем, стороною яких, відповідач 2 не є, не можуть створювати для відповідача 2 права та обов’язки.

З означеного також вбачається, що будь-які порушення відповідачем 1 зобов’язань за двосторонніми договорами з позивачем, не є підставою для визнання недійсним зобов’язань, які виникли між відповідачем 1 та контрагентами.

Поряд з цим, відповідач 1 отримавши кошти, в якості виконання зобов’язань за Кредитним договором не був позбавлений можливості виконати в цій частині власне зобов’язання, шляхом повернення заборгованості за кредитним договором укладеним між позивачем та відповідачем 1.

Статтею 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до п. 1) ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відтак, враховуючи вищевикладене, оскільки позивачем з огляду на встановлені фактичні обставини справи не доведено наявність підстав для визнання оспорюваного Договору недійсним, як і наявність правового зв’язку між укладеним відповідачами Договором про розірвання кредитного договору та цивільними правами Національного банку України, з урахуванням обставин щодо повного виконання зобов’язань за Кредитним договором, укладеним між відповідачами, стороною яких, позивач не є, заявлені позовні вимоги є безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають.

Водночас, оскільки визнання позову відповідачем 1 суперечить закону та порушує права відповідача 2, означене визнання позову, судом до уваги не приймається.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 – 240 Господарського процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено: 20.12.2018.

Суддя О.А. Грєхова