Рішення № 78681730, 12.12.2018, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49600

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.12.2018

м. Дніпро

Справа № 904/3464/18

Господарський суд Дніпропетровської області у складі судді Рудь І.А. за участю секретаря судового засідання Кандиби Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Приватного акціонерного товариства "Єнакієвський металургійний завод", м. Маріуполь

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Росукрмеханіка", м. Дніпро

про визнання недійсним третейського застереження у договорі поставки від 22.09.2016 № 16000831

Представники:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: Кустов С.В. дов.б/н від 03.01.2018, представник

СУТЬ СПОРУ:

Приватне акціонерне товариство "Єнакієвський металургійний завод" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом від 30.07.2018 № 3, в якому просить визнати недійсним третейське застереження, викладене у п. 9.2 договору поставки від 22.09.2016 № 16000831, укладеного між сторонами.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що встановлення в договорі третейського застереження, яким в беззаперечній формі передбачено порядок вирішення спорів лише відповідним третейським судом, є порушенням ст.ст. 55, 64 Конституції України та ст.5 Закону України «Про третейські суди», якими закріплено право (можливість) сторін, а не обов'язок передачі спору на вирішення третейського суду.

Ухвалою господарського суду від 17.09.2018 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд якої призначено за правилами загального позовного провадження у підготовчому засіданні на 02.10.2018.

Ухвалою суду від 02.10.2018 за заявою позивача продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів; підготовче засідання відкладено на 01.11.2018, у зв’язку із неявкою представників сторін та ненаданням витребуваних судом документів.

31.10.2018 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву від 19.10.2018, в якому відповідач проти задоволення позову заперечував та зазначив, що третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав, встановлених законом. Крім того, доказів недійсності, втрати чинності чи неможливості виконання укладеної сторонами третейської угоди матеріали справи не містять. Посилання позивача в позові на порушення норм Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з огляду на позбавлення права на розгляд його справи судом, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, не відповідає вимогами законодавства з огляду на те, що третейський суд діє відповідно до Закону України «Про третейські суди», рішення суду можуть бути оскаржені до господарського суду на підставах, зазначених в Господарському процесуальному кодексі України. Таким чином права заявника на доступ до суду не порушені, а третейська угода про передачу даного спору на вирішення третейського суду відповідає вимогам закону. Просив у позові відмовити.

Ухвалою господарського суду від 01.11.2018 підготовче засідання відкладено на 27.11.2018, у зв’язку із неявкою представника позивача та необхідністю надання сторонами витребуваних судом документів.

12.11.2018 на адресу суду надійшла відповідь на відзив на позовну заяву від 08.11.2018, в якій позивач зазначив, що в порушення вимог ст.. 12 Закону України «Про третейські суди» у спірному договорі не визначено з яких підстав сторони у разі виникнення спору можуть звернутися до третейського суду, не визначений предмет спору, не містяться відомості про найменування сторін, у зв’язку із чим третейське застереження є недійсним.

15.11.2018 на адресу суду надійшли заперечення відповідача на відповідь на відзив від 13.11.2018, в яких відповідач повторно виклав заперечення проти позову, зазначені у відзиві на позовну заяву.

Ухвалою суду від 27.11.2018 закрито підготовче провадження; справу призначено до судового розгляду по суті в засіданні на 12.12.2018.

У призначене судове засідання позивач явку повноважного представника не забезпечив, про причини неявки суд не повідомив.

Господарський суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представника позивача, оскільки про час та місце розгляду справи останній повідомлений належним чином.

У судовому засіданні 12.12.2018 представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

В порядку ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, оцінивши докази в їх сукупності, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

22.09.2016 між Приватним акціонерним товариством "Єнакієвський металургійний завод" (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Росукрмеханіка» (постачальник) було укладено договір поставки № 16000831 (далі - договір).

Постачальник зобов’язується передати, а покупець прийняти та оплатити продукцію (далі - товар) на умовах, передбачених цим договором (п. 1.1. договору).

Спори и розбіжності, що виникли в зв'язку з даним договором або стосуються його укладення, зміни, виконання, порушення, розірвання, недійсності, будуть по можливості вирішуватися шляхом переговорів (п. 9.1. договору).

Відповідно до п. 9.2. договору якщо суперечки і розбіжності, зазначені в п. 9.1. цього договору, не будуть врегульовані шляхом переговорів, їх вирішення здійснюється відповідно до матеріального права України наступним чином:

- суперечки, майнові вимоги за якими перевищують еквівалент 10 000 доларів США (з урахуванням обмінного курсу НБУ на дату виникнення вимог) по основній сумі зобов'язань, вирішуються в господарських судах України (відповідно до чинного законодавства України);

- суперечки, майнові вимоги за якими не перевищують еквівалент 10 000 доларів США (з урахуванням обмінного курсу НБУ на дату виникнення вимог) по основній сумі зобов'язань, вирішуються в Постійно діючому Регіональному Третейському суді України при Асоціації "Регіональна правова група" (відповідно до регламенту вказаного суду), рішення якого є остаточним і обов'язковим для сторін і підлягає виконанню сторонами в терміни, зазначені в рішенні суду.

Позивач вважає третейське застереження, викладене в п. 9.2. договору недійсним, виходячи з наступного.

Відповідно ч. 1-3 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Стаття 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Судову владу реалізовують судці та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосудця у рамках відповідних судових процедур.

Згідно ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус судців» ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.

Відповідно абз. 1 ст. 2 Закону України «Про третейські суди» недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Таким чином, як зазначає позивач, третейські суди не входять до системи судів загальної юрисдикції, не здійснюють правосудця, їх рішення не є актами правосуддя.

Згідно ч. 2 ст. 5 Закону України «Про третейські суди» спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

Позивач наголошує, що спеціальний закон встановлює можливість (право), а не обов'язковість передачі спору на розгляд Третейського суду у випадку наявності третейської угоди

З врахуванням приписів ст. 2 Закону України "Про третейські суди", за змістом якої третейські суди не входять до системи судів загальної юрисдикції, не здійснюють правосудця, положень ст. 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", якою передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, вбачається, що встановлення в договорі третейської угоди, якою в беззаперечній формі передбачено порядок вирішення спорів лише відповідним третейським судом є порушенням ст. ст. 55, 64 Конституції України та ст. 5 Закону України "Про третейській суди", якою передбачено право, а не обов'язок передачі спору на вирішення третейського суду.

Враховуючи викладене, позивач просить суд визнати недійсним третейське застереження, викладене у п. 9.2 договору поставки від 22.09.2016 № 16000831, укладеного між сторонами, проти чого заперечує відповідача, що і є причиною спору.

Дослідивши наявні матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, заслухавши пояснення представника відповідача, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

За приписами ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України).

Згідно із ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За нормами ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти (ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За приписами ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 Цивільного кодексу України).

Згідно із ч. 1 ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до положень статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 6 Цивільного кодексу України).

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6 Цивільного кодексу України).

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

У ст. 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом.

У ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус судів» передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд. Систему судоустрою складають: місцеві суди; апеляційні суди; Верховний Суд. Для розгляду окремих категорій справ відповідно до цього Закону в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди. (ст. 17 ЗУ «Про судоустрій і статус судів»).

Вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб врегульовано положеннями Закону України «Про третейські суди».

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про третейські суди" цей Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Третейський суд - недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин (ч. 2 ст. 2 Закону України "Про третейські суди").

Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (ст. 3 Закону України "Про третейські суди").

Юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав (ст. 5 Закону України "Про третейські суди").

Третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом (ч. 5 ст. 2 Закону України "Про третейські суди").

Частиною 1 ст. 12 Закону України "Про третейські суди" передбачено, що третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв’язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує (ч. 4 ст. 12 Закону України "Про третейські суди").

Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди (ч. 5 ст. 12 Закону України "Про третейські суди").

У разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною (ч. 7 ст. 12 Закону України "Про третейські суди").

Відповідно до вимог статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України).

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України).

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203 Цивільного кодексу України).

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4 ст. 203 Цивільного кодексу України).

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України).

Згідно із ст. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) (окремих частин договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) (окремих частин договорів) недійсними і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (окрема частина договору).

У п. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі про завдання третейського суду від 10.01.2008 № 1-рп/2008 зазначено, що третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абзаці сьомому статті 2, статті 3 Закону України «Про третейські суди», є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного ч. 5 ст. 55 Конституції України.

З наведеного вбачається, що здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Водночас, гарантуючи судовий захист з боку держави, норми Конституції України визнають право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Одним із способів реалізації вказаного права є звернення до третейського суду (абз. 1 п. 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про виконання рішень третейських судів від 24.02.2004 №3-рп/2004).

Таким чином, сторони мають право укласти третейську угоду (передбачити третейське застереження у договорі) щодо розгляду певних спорів третейським судом, але передання спору на розгляд цього суду є виключно їх правовою можливістю, а не обов’язком. Третейська угода (третейське застереження у договорі) жодним чином не обмежує конституційне право сторін на судовий захист та не позбавляє права на звернення до місцевого суду у загальному порядку у разі виникнення спору між сторонами.

Дослідивши укладений 22.09.2016 між позивачем та відповідачем договір поставки № 16000831 господарський суд дійшов до висновку, що третейське застереження, викладене в пункті 9.2. спірного договору, є третейською угодою, укладеною у вигляді третейського застереження в договорі та відповідає вимогам статті 12 Закону України «Про третейські суди».

Суд вважає необґрунтованими посилання позивача щодо недійсності третейського застереження, викладеного в пункті 9.2. договору № 16000831 від 22.09.2016, положеннями законодавства про систему судів в Україні та здійснення правосуддя виключно судами, до системи яких не входять третейські суди, у зв’язку з тим, що за змістом Закону України «Про третейські суди» укладення третейської угоди, в тому числі у вигляді третейського застереження, є правом юридичної та/або фізичної особи визначити форму врегулювання спору, у разі виникнення такого, а не формою здійснення судочинства та забезпечення реалізації правосуддя, а тому не може розцінюватись судом як обмеження права особи на звернення за захистом до суду.

Суд зазначає, що норми Закону України "Про третейські суди" щодо передачі спору на розгляд третейського суду жодним чином не суперечать нормі ч. 1 ст. 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", і є спеціальними у правовідносинах щодо реалізації прав осіб на обрання органу, повноваженого на розгляд спорів.

Згідно із ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 3 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).

За приписами ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із положеннями ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Виходячи з наведеного, а також з урахуванням того, що погоджене сторонами на стадії укладення договору третейське застереження (п. 9.2 договору) відповідає вимогам ст. 12 Закону України «Про третейські суди» щодо форми та змісту, господарський суд дійшов висновку про недоведеність позивачем наявності фактичних обставин, з якими закон пов'язує можливість визнання третейського застереження недійсним, а отже про відмову у задоволенні позовних вимог.

Згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у справі покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 2, 73, 74, 76, 77-79, 86, 91, 129, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

У позові відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дня складання повного судового рішення і може бути оскаржено до Центрального апеляційного господарського суду через Господарський суд Дніпропетровської області.

Суддя І.А. Рудь

Повне рішення складено 20.12.2018