Рішення № 78617840, 18.12.2018, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 грудня 2018 року м. Чернігів Справа № 620/3420/18

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Бородавкіної С.В.,

за участі секретаря - Гайдука С.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1) 17.10.2018 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства оборони України (далі - МО України) та просить:

- визнати протиправним та скасувати пункт 12 рішення відповідача, оформленого протоколом від 21.09.2018 № 94, про відмову йому у призначенні одноразової грошової допомоги як інваліду війни ІІІ групи, інвалідність якого пов'язана з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії;

- зобов'язати відповідача призначити та виплатити йому одноразову грошову допомогу як інваліду війни ІІІ групи у розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01.01.2018, відповідно до підпункту ''б'' пункту 1 статті 16-1 Закону України ''Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей'' (в редакції Закону з 07.05.2017 і постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975).

Свої вимоги мотивує тим, що на строкову військову службу він призивався наказом МО СРСР, з військової служби звільнявся наказом МО СРСР та після звільнення був направлений на військовий облік до Корюківського районного військового комісаріату, тому, саме відповідач, після встановлення йому інвалідності ІІІ групи, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, повинен приймати рішення про виплату йому одноразової грошової допомоги. Однак, МО України, в порушення встановленого порядку, відмовило у призначенні вказаної допомоги, чим порушило його права та законні інтереси.

Також зазначив, що військову службу в органах Державної прикордонної служби України, як вказує в оскаржуваному рішенні відповідач, він ніколи не проходив і жодних розрахунків під час звільнення з військової служби органами Держприкордонслужби не здійснювалося.

Ухвалою суду від 22.10.2018 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено відповідачу 15-денний строк з дня вручення ухвали для подання відзиву.

Ухвалою суду від 12.11.2018 клопотання представника позивача про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін залишено без задоволення.

У встановлений ухвалою суду строк відповідач надіслав відзив на позов, в якому просив відмовити ОСОБА_1 у задоволенні його вимог та зазначив, що виплата одноразової грошової допомоги здійснюється за рахунок не лише МО України, а й інших центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування та правоохоронні органи. Зазначив, що позивач проходив військову службу у Прикордонних військах КДБ СРСР, тому виплату вказаної вище допомоги має проводити Державна прикордонна служба України. Крім того, вважає, що оскільки позивач був військовослужбовцем Збройних Сил СРСР не будучи і громадянином України, на його не поширюються положення Закону України ''Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей''. Таким чином, Департамент фінансів Міністерства оборони України під час розгляду документів ОСОБА_1 не порушив його права на отримання одноразової грошової допомоги.

Також, позивачем не додано документ, що свідчить про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва), зокрема про те, що воно не пов'язане із вчиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження.

Крім того, у зв'язку з тим, що інвалідність ОСОБА_1 встановлена більше ніж через три місяці після звільнення із служби, вважає, що позивач не має права на виплату одноразової грошової допомоги.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги мають бути задоволені, з таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив строкову військову службу в Збройних Силах колишнього Радянського Союзу в період з 1983 року по 1985 рік у військовій частині, що входила до складу Середньоазіатського прикордонного округу КДБ СРСР (в/ч 2066), та був звільнений з цієї частини в запас, про що зазначено у військовому квитку позивача серії НОМЕР_2 та підтверджується довідками (а.с. 12-16, 22, 23).

Під час проходження служби позивачем було отримано множинні вогнепальні осколкові поранення голови, обох рук, правої ноги (контузія головного мозку), які відповідно до висновку ЦВЛК МО України, оформленого протоколом від 10.02.2015 №428, так, пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії (а.с. 17).

Висновком спеціаліста у галузі судово-медичної експертизи від 10.05.2015 №217/Ж підтверджено, що описані у висновку рубці є наслідками загоєння ран, які могли утворитися внаслідок вогнепальних (осколкових) поранень, що могли бути спричинені під час проходження строкової служби у 1984 році (а.с. 21).

Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК серії АВА №018745 від 27.01.2016 під час первинного огляду органами МСЕК ОСОБА_1 встановлено третю групу інвалідності у зв'язку з отриманням поранення, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби (а.с. 24).

Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК серії АВБ №045430 від 17.01.2017 під час повторного огляду органами МСЕК позивачу підтверджено третю групу інвалідності у зв'язку з отриманням поранення, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, безстроково (а.с. 25).

01.02.2016 позивач отримав посвідчення серії НОМЕР_3, яке підтверджує статус інваліда третьої групи. Відповідно до даного посвідчення встановлено, що пред`явник цього посвідчення має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни-інвалідів війни (а.с. 20).

З метою отримання одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності позивач 17.01.2018 звернувся до Чернігівського ОВК з відповідною заявою та надав документи для оформлення й призначення одноразової грошової допомоги (а.с. 18).

Проте Чернігівський ОВК, листом від 18.01.2018 за №5/159с, повернув документи ОСОБА_1 без реалізації, як такі, що надіслані через три місяці після звільнення позивача зі служби (а.с. 19).

У зв'язку з наведеним, позивач звернувся до суду з позовом до Чернігівського ОВК про визнання протиправними дій щодо повернення документів. Рішенням Чернігівського адміністративного суду від 27.02.2018 у справі №825/454/18, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 05.06.2018, його позовні вимоги були задоволені та, в тому числі, зобов'язано Чернігівський ОВК відповідно до пункту 13 Порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975, прийняти, зареєструвати та направити до розпорядника бюджетних коштів - Міністерства оборони України висновок з доданими до нього документами про виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, як інваліду війни третьої групи, інвалідність якого пов'язана з виконанням обов'язків військової служби, передбаченої статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів її сімей» (а.с. 26-30, 31-33).

На виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 27.02.2018 Чернігівський ОВК надіслав до МО України документи для розгляду питання про призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги.

Рішенням комісії МО України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оформленим протоколом від 21.09.2018 №94, ОСОБА_1 відмовлено в призначенні вказаної допомоги (а.с. 46). Вказане рішення мотивоване таким: МО України в 1985 році не здійснювало розрахунок з позивачем під час звільнення з Прикордонних військ КДБ СРСР, оскільки МО України було створено 24.08.1991 відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про військові формування України» та не є правонаступником Міністерства оборони СРСР. Витрати, пов'язані з виплатою одноразової грошової допомоги особам, які проходили службу в Прикордонних військах, мають здійснюватися Державною прикордонною службою України; заявником не надано документ, що свідчить про причини та обставини травми, який передбачений пунктом 11 Порядку призначення і виплати одноразові грошової допомоги…, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975.

Вважаючи вказане рішення МО України протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами.

Стаття 46 Конституції України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Частиною 5 статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється відповідно до Закону України від 25.03.1992 № 2232-ХІІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 41 Закону №2232 виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до статті 1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII; у редакції, чинній на час встановлення інвалідності позивачу) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Статтею 1-2 Закону №2011-XII передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 3 Закону №2011-XII дія цього закону поширюється на військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням військової служби, чи внаслідок захворювання після звільнення їх з військової служби, пов'язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти.

Згідно з частиною 1 статті 16 Закону №2011-XII одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

Пунктом 4 частини 2 статті 16 Закону №2011-XII визначено, що одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі: встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.

Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом Міністрів України (частина 9 статті 16-3 Закону №2011-XII).

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 № 975 затверджено Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - Порядок № 975).

Цей Порядок визначає механізм призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності (далі - одноразова грошова допомога) військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - військовослужбовець, військовозобов'язаний та резервіст) (далі - Порядок № 975).

Пунктом 11 Порядку № 975 передбачено, що військовослужбовець, військовозобов'язаний та резервіст, якому виплачується одноразова грошова допомога у разі настання інвалідності чи втрати працездатності без встановлення йому інвалідності, подає уповноваженому органу такі документи: заяву про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням інвалідності чи часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності; довідку медико-соціальної експертної комісії про встановлення групи інвалідності або відсотка втрати працездатності із зазначенням причинного зв'язку інвалідності чи втрати працездатності. До заяви додаються копії: постанови відповідної військово-лікарської комісії щодо встановлення причинного зв'язку поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання; документа, що свідчить про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва), зокрема про те, що воно не пов'язане із вчиненням особою кримінального чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення нею дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження; сторінок паспорта з даними про прізвище, ім'я та по батькові і місце реєстрації; документа, що засвідчує реєстрацію фізичної особи у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків, виданого органом доходів і зборів (для фізичної особи, яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, офіційно повідомила про це відповідний орган доходів і зборів та має відмітку в паспорті громадянина України, - копію сторінки паспорта з такою відміткою).

До суду не надано доказів, які б свідчили про невиконання позивачем вимог пункту 11 Порядку № 975 при поданні заяви від 17.01.2018 до військового комісаріату. А посилання відповідача - Міністерства оборони України на те, що заявником не надано документ, що свідчить про причини та обставини поранення, суд вважає необґрунтованими, враховуючи таке.

В даному випадку на підтвердження обставин поранення позивачем подано висновок спеціаліста у галузі судово-медичної експертизи від 10.02.2015 № 217/ж та витяг протоколу Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України від 10.02.2015 №428, в яких встановлено, що рубці наявні на тілі ОСОБА_1 є наслідком загоєння ран, що могли утворитися в результаті вогнепальних (осколкових) поранень, що могли бути спричинені під час проходження строкової служби в 1984 році (а.с. 17, 21).

Положенням про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженим наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 №402 (далі - Положення №402; в редакції, чинній на момент складення Висновку), передбачено, що причинний зв'язок захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців визначають штатні ВЛК; у колишніх військовослужбовців інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та військових формувань колишнього СРСР, правонаступниками яких вони стали, - штатні ВЛК цих військових формувань та оформлюють протоколом за формою, наведеною в додатку 19 (пункт 21.3 Положення).

Пунктом 21.5 вказаного Положення №402 передбачено, що постанови ВЛК про причинний зв'язок захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв приймаються в таких формулюваннях, зокрема:

- «Поранення (контузія, травма, каліцтво), ТАК, пов'язане з виконанням обов'язків військової служби» - якщо поранення (травма, контузія, каліцтво) одержане (крім випадків протиправного діяння), у разі фактичного виконання службових обов'язків під час проходження військової служби в частинах, які не входили до складу діючої армії (пункт «б»);

- «Поранення (травма, контузія, каліцтво), одержане в результаті нещасного випадку, ТАК, пов'язане з проходженням військової служби» - якщо воно одержане за обставин, не пов'язаних з виконанням обов'язків, або одержане внаслідок правопорушення (пункт «в»).

Причинний зв'язок поранення та інвалідності позивача підтверджується також витягом з протоколу Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України від 10.02.2015 №428 (а.с. 17), в якому зазначено: «Поранення (контузія) та захворювання, так, пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії».

У цьому протоколі не встановлено, що поранення пов'язане із вчиненням правопорушення є наслідком вчинення дій у стані алкогольного, наркотичного чи токсичного сп'яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження.

Суд наголошує, що Положенням №402 чітко передбачено, що категорія громадян, до якої належить позивач, при встановленні причинного зв'язку поранення (контузії, травми або каліцтва) надавати довідку про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва) не повинна.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що довідка, яку вимагає від позивача МО України, наведена у додатку №5 до Положення № 402, яка визначає, що поранення отримано не в стані алкогольного сп'яніння тощо, видається з 14.08.2008, тобто з часу видання Міністерством оборони України Наказу № 402 «Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України». Також відповідно до вимог вищевказаних нормативно-правових актів, наявність відмітки у військовому квитку заявника про поранення та контузію не є обов'язковою умовою для призначення чи відмови у призначенні йому вищевказаної одноразової грошової допомоги.

Таким чином, суд приходить до висновку, що право позивача на виплату одноразової грошової допомоги підтверджується всіма необхідними документами, наданими до матеріалів справи.

Пунктом 13 Порядку № 975 передбачено, що керівник уповноваженого органу подає у 15-денний строк з дня реєстрації всіх документів розпорядникові бюджетних коштів висновок щодо виплати одноразової грошової допомоги, до якого додаються документи, зазначені в пунктах 10 і 11 цього Порядку. Розпорядник бюджетних коштів приймає у місячний строк після надходження зазначених документів рішення про призначення або відмову у призначенні одноразової грошової допомоги і надсилає його разом з документами уповноваженому органові для видання наказу про виплату такої допомоги особам, які звернулися за нею, або у разі відмови для письмового повідомлення заявника із зазначенням мотивів відмови.

Щодо посилання Міністерства оборони України у своєму рішенні на те, що відповідач не є правонаступником Міністерства оборони СРСР, а виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 має здійснювати Державна прикордонна служба України, суд зазначає таке.

Пунктом 1 Порядку обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), для призначення пенсій за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ до вислуги років зараховується, зокрема, дійсна військова служба у Радянській Армії та Військово-Морському Флоті, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, в органах державної безпеки та інших військових формуваннях колишнього СРСР, а також служба в органах внутрішніх справ колишнього СРСР та інші види служби і періоди роботи, які відповідно до законодавства колишнього СРСР зараховувалися до вислуги років для призначення пенсій військовослужбовцям, а також особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ. Вислуга років (у тому числі на пільгових умовах) у цьому випадку обчислюється у порядку, встановленому законодавством колишнього СРСР, якщо цією постановою не передбачено більш пільгових умов зарахування до вислуги років часу служби для призначення пенсій військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.

Аналіз вищезазначених норм дає підстави вважати, що законодавцем передбачено прирівняння соціального захисту військовослужбовців Радянської армії до військовослужбовців Збройних Сил України.

Вказана правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 01.12.2015 у справі № К/800/40725/15.

З матеріалів справи вбачається, що позивач проходив строкову військову службу у військовій частині 2066, що входила до складу Середньоазіатського прикордонного округу КДБ СРСР та звільнений з військової частини 2066 в запас.

В свою чергу Прикордонні війська КДБ СРСР структурно входили до складу Комітету державної безпеки СРСР (КДБ СРСР, до 1978 року - КДБ при Раді Міністрів СРСР).

Відповідно до статті 4 Закону СРСР «Про всезагальний військовий обов'язок» від 12.10.1967, Прикордонні війська КДБ СРСР вважалися складовою частиною Збройних Сил СРСР в період з 01 вересня 1939 року по 21 березня 1989 року.

Після розпаду СРСР прикордонні загони і частини Середньоазіатського прикордонного округу на території Узбекистану і Туркменії відійшли під їх юрисдикцію, відповідно у березні і серпні 1992 року.

Указом Президента Російської Федерації від 08.11.1992, був розформований Середньоазіатський прикордонний округ. Прикордонні загони колишнього Середньоазіатського прикордонного округу знаходилися на території Республіки Таджикистан, через Громадянську війну тривалий період перебували під юрисдикцією Росії.

У листопаді 2004 року всі прикордонні загони колишнього Середньоазіатського прикордонного округу передані до складу Збройних сил Республіки Таджикистан.

Враховуючи наведене, суд зазначає, що Державна прикордонна служба України жодного відношення до Середньоазіатського прикордонного округу КДБ СРСР ніколи не мала, про що листом від 06.02.2018 №11/П-703 Адміністрація державної прикордонної служби України повідомила ОСОБА_1 (а.с. 44).

Поряд із цим, згідно із пунктом 1 Указу Президії Верховної ради України від 30.08.1991 № 1464-XII всі дислоковані на території республіки (УСРСР) військові частини прикордонних військ СРСР та їх органи управління з озброєнням і матеріально - технічною базою переведені у відання України.

Приписами пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02.01.1992 №3 «Питання Державного комітету у справах охорони державного кордону України» встановлено, що Державний комітет у справах охорони державного кордону України є правонаступником лише колишнього Управління військ Західного прикордонного округу КДБ СРСР.

Суд зазначає, що призов позивача на строкову військову службу та звільнення з цієї служби відбувалися на підставі наказів Міністерства оборони колишнього СРСР і відповідно до законодавства ОСОБА_1 перебував на військовому обліку у відповідному військовому комісаріаті Міністерства оборони України, що підтверджується військовим квитком позивача серії НОМЕР_2 (а.с. 12-16).

За наведених обставин, приймаючи до уваги, що позивач проходив службу у збройних силах СРСР, які на той час були підпорядковані та знаходились на фінансовому забезпеченні Міністерства оборони СРСР, правонаступником якого в подальшому стало Міністерство оборони України, в силу положень статті 16 Закону № 2011-ХІІ і постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві» від 25.12.2013 № 975, саме на вказаного суб'єкта владних повноважень покладено обов'язок щодо призначення та виплати позивачу одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням йому ІІІ групи інвалідності, пов'язаної з виконанням обов'язків військової служби при перебування в країнах, де велись бойові дії.

Щодо доводів відповідача, що інвалідність ОСОБА_1 встановлена у 2016 році, тобто більш ніж через три місяці після звільнення зі служби, а тому чинним законодавством виплата одноразової грошової допомоги не передбачена, суд зазначає таке.

Відповідно до пункту 3 Порядку №975 днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є у разі встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

Відповідно до частини 8 статті 16-3 Закону №2011-XII особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цим Законом, можуть реалізувати його протягом трьох років з дня виникнення у них такого права.

Як вбачається з матеріалів справи, одноразову грошову допомогу, в зв'язку з встановленням позивачу після звільнення з військової служби третьої групи інвалідності, що настала внаслідок поранення, контузії і захворювання, отриманих під час виконання обов'язків військової служби, він не отримував.

Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо підвищення рівня соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей» від 06.04.2017 № 2004-VI1I, який набрав чинності 07.05.2017 встановлені нові розміри одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності: 400-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності І групи, 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності II групи. 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності ІІІ групи.

Пунктом 2 Розділу II (Прикінцеві положення) Закону №2004-VIII встановлено, що дія цього Закону не поширюється на осіб, стосовно яких до набрання чинності цим Законом прийнято рішення про призначення та виплату їм одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), встановлення інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності або які отримали замість зазначеної допомоги інші компенсаційні виплати відповідно до законодавства.

З огляду на положення пункту 2 Розділу II (Прикінцеві положення) Закону №2004-VIII від 06.04.2017, позивач має право на виплату грошової допомоги відповідно статті 16 Закону №2011-ХІІ та Порядку № 975, оскільки на ОСОБА_1 поширюються вказані норми, рішення про призначення та виплату йому одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності не приймалося, а інші компенсаційні виплати замість зазначеної допомоги він не отримував. При цьому, суд звертає увагу, що інвалідність позивачу встановлена у 2016 році.

Вказана позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 20.03.2018 у справі №276/322/17, та не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 26.06.2018 у справі №750/5074/17.

Також відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постановах від 18.11.2014 (справа № 21-446а14) та від 21.04.2015 (справа № 21-135а15), право на одноразову грошову допомогу у військовослужбовця виникає і у тому разі, коли інвалідність настала після перебігу тримісячного строку з дня його звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або одержаного каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, яке мало місце в період її проходження.

Крім того, як вбачається з рішення МО України, оформленого протоколом від 21.09.2018 №94, ОСОБА_1 відмовлено у виплаті одноразової грошової допомоги не у зв'язку з тим, що інвалідність йому встановлено більш ніж через три місяці після звільнення, тому в силу вимог частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України суб'єкт владних повноважень не може посилатися на вказані обставини, оскільки вони не були покладені в основу оскаржуваного рішення.

Статтею 22 Конституції України передбачено, що при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до ст. 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99, від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 20.12.2016 № 7-рп/2016).

У цих рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Тобто заходи, спрямовані на забезпечення державою соціального захисту вказаної категорії осіб, у зв'язку, зокрема, з економічною доцільністю, соціально-економічними обставинами не можуть бути скасовані чи звужені.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом від 17.07.1997 № 475/97-ВР, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Враховуючи наведене та те, що відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд, оскільки рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 27.02.2018 у справі №825/454/18, яке набрало законної сили, встановлено право ОСОБА_1 на отримання одноразової грошової допомоги згідно зі статтею 16 Закону №2011-ХІІ та Порядку № 975 після встановлення йому інвалідності (а.с. 27 зворот), суд вважає, що безперечно, правомірним у даному випадку є лише один варіант поведінки відповідача, а саме: прийняття МО України рішення про призначення та виплату ОСОБА_1 вказаної допомоги.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 до МО України слід задовольнити у повному обсязі. При цьому, суд вважає, що у даному випадку судом буде дотримано гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 мають бути задоволені у повному обсязі.

В силу положень пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» підстави для розподіл судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 227, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, АДРЕСА_1) до Міністерства оборони України (код ЄДРПОУ 00034022, проспект Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправним та скасувати пункт 12 рішення комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, оформленого протоком від 21.09.2018 № 94, про відмову ОСОБА_1 у призначенні одноразової грошової допомоги як інваліду війни ІІІ групи, інвалідність якого пов'язана з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії.

Зобов'язати Міністерство оборони України призначити та виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу як інваліду війни ІІІ групи у розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01.01.2018, відповідно до підпункту ''б'' пункту 1 статті 16-1 Закону України ''Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей'' (в редакції Закону з 07.05.2017 і постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 №975).

Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту. Апеляційна скарга, з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII ''Перехідні положення'' Кодексу адміністративного судочинства України, подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної

інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 18 грудня 2018 року.

Суддя С.В. Бородавкіна