Рішення № 78578727, 09.11.2018, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 листопада 2018 року справа № 810/2069/18

Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Лиска І.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у Київській області про визнання протиправною відмову та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Національної поліції у Київській області, в якому просив суд: - визнати протиправним та скасувати рішення комісії ГУ НП в Київській області з розгляду питань щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського від 27.02.2018 року, викладене в листі №264/109/29/1-18 від 02.03.2018 року, про відмову ОСОБА_1 у виплаті одноразової грошової допомоги в розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму; - зобов'язати Головне управління Національної поліції в Київській області скласти висновок та прийняти рішення щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням 3 групи інвалідності в розмірі - 150 розмірів прожиткового мінімуму, визначеного законом для працездатних осіб; - зобов'язати Головне управління Національної поліції в Київській області надати протягом одного місяця з дня набрання постановою законної сили звіт про виконання судового рішення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23.05.2017 року по справі № 357/3734/17 з урахуванням постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 06.09.2017 року по справі №357/3734/17 позов задоволено частково. Визнано протиправною відмову Головного управління Національної поліції в Київській області у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням третьої групи інвалідності та зобов'язано Головне управління Національної поліції в Київській області розглянути питання щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням ІІІ групи інвалідності внаслідок травм, отриманих під час виконання службових обов'язків, у відповідності до вимог Порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року №850 «Про затвердження Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції». За результатами повторного розгляду його заяви про виплату одноразової грошової допомоги позивач отримав від ГУ НП в Київській області лист №264/109/29/1-18 від 02.03.2018 року. У вказаному листі зазначено, що виплата одноразової грошової допомоги поліцейським здійснюється відповідно до ст.ст. 97-101 Закону України «Про Національну поліцію» та наказу МВС України від 11.01.2016 року № 4 «Про затвердження Порядку та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського» (із змінами, внесеними наказом МВС від 12.03.2016 року №916 та наказом МВС від 21.09.2017 року №788). Згідно з протоколом засідання комісії ГУ НП в Київській області з розгляду питань щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського від 27.02.2018 №3 року, документи позивача, що були подані до Головного управління, затверджені на виплату, та поданий до Національної поліції України розрахунок потреби в коштах на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 123 340грн. Позивач вважає, що відмова відповідача у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням третьої групи інвалідності в розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму викладена у листі №264/109/29/1-18 від 02.03.2018 року є безпідставною, прийнята із порушенням нормативно-правових актів, без урахування обставин, викладених у вищевказаних судових рішеннях, а тому є протиправною.

Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву в якому зазначив, що Верховною радою України 02.07.2015 року було прийнято Закон України "Про Національну поліцію", який згідно до п.1 Розділу ХІ Прикінцевих і перехідних положень набрав чинності 07.11.2015 року, а відповідно до п.5 розділу ХІ Прикінцевих і перехідних положень Закон України "Про міліцію" втратив чинність. Право у позивача на отримання одноразової грошової допомоги виникло в період дії Закону України №850-VIII "Про Національну поліцію", а не Закону України № 565-XII "Про міліцію", оскільки підстави для її виплати виникли під час проходження служби поліцейського, а тому відповідно до положень ст. 4 Закону України "Про Національну поліцію", при встановленні ІІІ групи інвалідності передбачена виплата одноразової грошової допомоги у розмірі 150 розмірів прожиткового мінімуму.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26.04.2018 відкрито провадження у справі.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши їх у сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню у зв'язку з наступним.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_1 з 08.12.1995 року по 29.12.2008 року та з 09.03.2010 року по 07.11.2015 року проходив службу в органах внутрішніх справ. З 07.11.2015 року на підставі наказу № 1 о/с від 07.11.2015 року позивача прийнято на службу до Національної поліції України, з 20.12.2016 року звільнено зі служби згідно наказу № 858 о/с від 20.12.2016 року. Свідоцтвом про хворобу № 401/Зв від 07.12.2016 року, виданим Військо-лікарською комісією ГУ МВС України в Київській області, підтверджено наявність у позивача захворювання, що пов'язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ. Згідно довідки про результати визначення у застрахованої особи ступеня втрати професійної працездатності у відсотках серія АГ № 0007498 від 08.02.2017 року позивач має ступінь втрати професійної працездатності 60%. У зв'язку з наявністю вказаних захворювань позивачу встановлена III група інвалідності, що підтверджується довідкою до акту огляду Медико-соціальною експертною комісією серія АВ № 0198674 від 08.02.2017 року. 14.02.2017 року позивач звернувся до Головного управління Національної поліції в Київській області з заявою про виплату одноразової грошової допомоги, у зв'язку із встановленням йому третьої групи інвалідності, яка йому була встановлена внаслідок проходження служби в органах внутрішніх справ, в порядку, визначеному наказом МВС України від 11.01.2016 року № 4. Листом від 01.03.2017 року №29/Ю-120 ГУНП в Київській області повідомило позивача, що за результатом розгляду заяви (рапорту) для проведення виплати одноразової грошової допомоги згідно із поданою заявою немає правових підстав.

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправною відмову Головного управління Національної поліції у Київській області у призначення та виплаті одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням другої групи інвалідності та зобов'язанням нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу у зв'язку із встановленням третьої групи інвалідності в розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб.

Постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23.05.2017 року у справі №357/3734/17 адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною відмову Головного управління Національної поліції в Київській області у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням третьої групи інвалідності. Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Київській області призначити і виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку з встановленням третьої групи інвалідності відповідно до Закону України «Про Національну поліцію». Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.09.2017 року постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23.05.2017 року у справі №357/3734/17 в частині задоволення позовних вимог про зобов'язання Головного управління Національної поліції в Київській області призначити і виплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу у зв'язку з встановленням III групи інвалідності в 150-кратному розмірі прожиткового мінімуму, визначеного законом для працездатних осіб - скасовано та прийнято нову про відмову в задоволенні позову в цій частині і викладено в іншій редакції: Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Київській області розглянути питання щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням III групи інвалідності внаслідок травм отриманих під час виконання службових обов'язків, у відповідності до вимог Порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року №850 «Про затвердження Порядку та умов призначення та виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції». В решті постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 травня 2017 року залишено без змін. За результатами повторного розгляду його заяви про виплату одноразової грошової допомоги позивач отримав від ГУ НП в Київській області лист №264/109/29/1-18 від 02.03.2018 року. У вказаному листі зазначено, що виплата одноразової грошової допомоги поліцейським здійснюється відповідно до ст.ст. 97-101 Закону України «Про Національну поліцію» та наказу МВС України від 11.01.2016 року № 4 «Про затвердження Порядку та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського». Згідно з протоколом засідання комісії ГУ НП в Київській області з розгляду питань щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського від 27.02.2018 №3 року, матеріали позивача, що були подані до Головного управління, затверджені на виплату, та поданий до Національної поліції України розрахунок потреби в коштах на виплату одноразової грошової допомоги в розмірі 123 340 грн.

Позивач вважає, що відмова відповідача у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням третьої групи інвалідності в розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму викладена у листі №264/109/29/1-18 від 02.03.2018 року є безпідставною, прийнята із порушенням нормативно-правових актів, у зв'язку з чим звернувся за захистом своїх прав до суду.

Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

До набрання чинності Законом України "Про Національну поліцію", тобто до 07 листопада 2015 року, порядок виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності працівника міліції було врегульовано нормами статті 23 Закону України "Про міліцію" та Порядком та умовами призначення та виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності працівника міліції, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року № 850 (далі - Порядок № 850).

Відповідно до статті 23 Закону України "Про міліцію" у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного працівнику міліції під час виконання ним службових обов'язків, яке призвело до встановлення йому інвалідності, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, залежно від ступеня втрати працездатності, йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі: 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності I групи; 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності II групи; 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності III групи в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України. Визначення ступеня втрати працездатності працівником міліції у період проходження служби в органах внутрішніх справ у кожному випадку ушкодження здоров'я здійснюється в індивідуальному порядку відповідно до законодавства.

Згідно з пунктом 3 Порядку № 850 грошова допомога призначається і виплачується у разі, зокрема, установлення працівникові міліції інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов'язків, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення із служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, - у разі встановлення інвалідності II групи.

Відповідно до п.5 Порядку №850 днем виникнення права на отримання грошової допомоги є, у разі встановлення працівнику міліції інвалідності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності, дата встановлення втрати працездатності, що зазначена в довідці медико-соціальної експертної комісії.

Пунктом 7 Порядку № 850 визначено, що працівник міліції, якому призначається грошова допомога у разі встановлення інвалідності чи часткової втрати працездатності без установлення інвалідності, подає за місцем служби такі документи: заяву (рапорт) про виплату грошової допомоги у зв'язку з установленням інвалідності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності за формою згідно з додатком до цих Порядку та умов; довідку медико-соціальної експертної комісії про результати визначення у застрахованої особи ступеня втрати професійної працездатності (у відсотках).

До заяви додаються копії: довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією; постанови відповідної військово-лікарської комісії щодо встановлення причинного зв'язку поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання; акта розслідування нещасного випадку та акта, що свідчить про причини та обставини поранення (контузії, травми або каліцтва) працівника міліції, зокрема про те, що воно не пов'язане з учиненням ним кримінального чи адміністративного правопорушення або не є наслідком учинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп'яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження, за формою, що затверджується МВС; сторінок паспорта з даними про прізвище, ім'я та по батькові і місце реєстрації; документа, що підтверджує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків (сторінки паспорта громадянина України - для особи, яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомила про це відповідному контролюючому органу і має відповідну відмітку у паспорті громадянина України).

Згідно з п.8 Порядку №850 керівник органу внутрішніх справ, у якому проходив (проходить) службу працівник міліції, подає МВС в 15-денний строк з дня реєстрації документи, зазначені в пунктах 6 або 7 цих Порядку та умов, висновок щодо виплати грошової допомоги, а також у разі загибелі (смерті) працівника міліції: витяг з наказу про виключення загиблого (померлого) працівника міліції із списків особового складу; витяг з особової справи про склад сім'ї загиблого (померлого) працівника міліції.

МВС в місячний строк після надходження зазначених у пункті 8 цих Порядку та умов документів приймає рішення про призначення або у випадках, передбачених пунктом 14 цих Порядку та умов, про відмову в призначенні грошової допомоги і надсилає його разом із зазначеними документами керівникові органу внутрішніх справ, у якому проходив (проходить) службу працівник міліції, для видання наказу про виплату такої допомоги, або у разі відмови - для письмового повідомлення осіб із зазначенням мотивів відмови (п.9 Порядку №850).

Пунктом 5 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію" Закон України "Про міліцію" визнано таким, що втратив чинність.

Однак, за змістом пункту 15 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про Національну поліцію" право на отримання одноразової грошової допомоги, інших виплат, передбачених Законом України "Про міліцію", зберігається і здійснюється в порядку, що діяв до набрання чинності Законом України "Про Національну поліцію".

Суд не приймає до уваги доводи відповідача про нерозповсюдження на позивача положень Закону України "Про міліцію" щодо порядку виплати одноразової грошової допомоги. При цьому відповідач виходить з того, що останнім місцем служби позивача було ГУ Нацполіції, а тому на позивача, як на поліцейського, поширюються норми Закону № 580-VIII, у зв'язку з чим він має право на отримання одноразової грошової допомоги згідно пункту 4 частини першої статті 97 Закону України №580-VIII та Порядку № 4.

Протягом проходження позивачем служби в органах внутрішніх справ порядок виплати одноразової грошової допомоги було врегульовано нормами статті 23 Закону України "Про міліцію", відповідно до якої у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного працівнику міліції під час виконання ним службових обов'язків, яке призвело до встановлення йому інвалідності, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, залежно від ступеня втрати працездатності, йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі: 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб - у разі встановлення інвалідності IІІ групи.

Зазначені соціальні гарантії були покликані на забезпечення належної компенсації працівникам органів внутрішніх справ шкоди, яка могла бути нанесена їх здоров'ю під час проходження служби. Встановлений Законом України "Про міліцію" розмір одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності IІІ групи мав гарантувати працівникам органів внутрішніх справ сподівання на соціальний захист та забезпечення високих гарантій матеріальної компенсації у разі настання випадків, встановлених у ст. 23 Закону України "Про міліцію".

При цьому, незважаючи на те, що Закон України "Про міліцію" пов'язує виникнення у особи права на отримання одноразової грошової допомоги у разі встановлення інвалідності з датою її встановлення, що зазначена в довідці медико-соціальної експертної комісії, об'єктивні процеси, що призвели до виникнення у позивача стану, за якого йому було встановлено інвалідність, безумовно, відбувалися протягом тривалого часу до дати встановлення інвалідності, яка зазначена в довідці медико-соціальної експертної комісії.

Судом було встановлено, що позивач, в період з 08.12.1995 року по 29.12.2008 року та з 09.03.2010 по 07.11.2015 проходив службу в органах внутрішніх справ.

З 07.11.2015 року (з дня набрання чинності Законом України "Про Національну поліцію") позивача було прийнято на службу до Національної поліції України та 20.12.2016 був звільнений зі служби .

06.02.2017 року позивачу встановлено третю групу інвалідності через захворювання, пов'язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ, ступінь втрати працездатності у відсотках склала 60 %.

Таким чином, з огляду на те, що об'єктивні процеси, які призвели до виникнення у позивача стану здоров`я, за якого йому було встановлено інвалідність, тривали протягом проходження служби в органах внутрішніх справ за чинності положень ст. 23 Закону України "Про міліцію", за позивачем зберігається право на отримання одноразової грошової допомоги, інших виплат, передбачених Законом України "Про міліцію" відповідно до Порядку № 850, який діяв до набрання чинності Законом України "Про Національну поліцію".

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 30 січня 2018 року по справі №822/1579/17, від 13 лютого 2018 року по справі №808/1866/16, від 13 лютого 2018 року по справі №806/845/16 та від 15 травня 2018 року у справі №161/16343/17, від 19 вересня 2018 року у справі №750/2250/17.

При цьому вирішальним для визначення розміру одноразової грошової допомоги в даному випадку є те, під час служби в якому органі отримане захворювання, яке призвело до встановлення інвалідності.

Суд констатує, що встановлення інвалідності у вигляді конкретної дати, яка в даному випадку пов'язується відповідачем з дією нового закону, є наслідком захворювання, пов'язаного з проходженням служби в органах внутрішніх справ, що безумовно свідчить про помилковість позиції відповідача, який необґрунтовано пов'язує право на отримання допомоги з датою, коли особі встановлено інвалідність, хоча право лише виникло в певну дату, в той же час для розміру одноразової грошової допомоги має значення, під час служби в якому органі (міліція або поліція) отримано захворювання, яке призвело до встановлення інвалідності.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У справі "Рисовський проти України" (п.70-71) Європейський Суд зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява N 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява N 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.comS.r.l. проти Молдови", заява N 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява N 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява N 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява N 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (справа "Москаль проти Польщі", п.73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява N 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII).

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії", п. 74).

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява N 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява N 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

Отже, відмовляючи позивачу у виплаті одноразової допомоги в розмірі, передбаченому ст. 23 Закону України "Про міліцію", дії органу державної влади не були послідовними з огляду на те, що той факт, що останнє місце роботи позивача було пов'язане з органом Національної поліції у зв'язку з ліквідацією органів внутрішніх справ та втратою чинності Законом України "Про міліцію", завадив останньому отримати одноразову грошову допомогу в розмірах, на який позивач мав законні сподівання протягом служби в органі внутрішніх справ, проходження служби в якому й зумовило виникнення інвалідності у позивача, що не може свідчити про дотримання принципу "належного урядування".

У своїх висновках Європейський Суд неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п.1 дозволяє позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а п.2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах "Амюр проти Франції", "Колишній король Греції та інші проти Греції" та "Малама проти Греції").

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства (Stretch v. the United Kingdom № 44277/98).

У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Фон Мальтцан та інші проти Німеччини). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02).

Європейський Суд зауважує, що принцип захисту легітимних очікувань належить до принципів, що розвивалися судовою практикою Європейського суду з метою контролю за здійсненням влади так, щоб не допустити свавілля та зловживань, з метою захисту від можливих порушень з боку публічної адміністрації, в першу чергу, при реалізації державними органами та посадовими особами дискреційних повноважень.

Протягом служби позивача в органах внутрішніх справ, з якою пов'язане виникнення захворювання, яке слугувало підставою встановлення позивачу інвалідності, діяла норма ст. 22 Закону України "Про міліцію", відповідно до якої держава гарантує працівникам міліції соціальний захист. За працівниками міліції, звільненими зі служби за віком, хворобою або вислугою років, зберігається право на пільги згідно з цим Законом.

Відповідно до правової позиції Європейського суду у справі "Кечко проти України" (рішення від 08 листопада 2005 року) в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат, зокрема у постановах Верховного Суду України від 22.06.2010 у справі №21-399во10, від 07.12.2012 у справі №21-977во10, від 03.12.2010 у справі № 21- 44а10).

Така правова позиція підтримана Конституційним Судом України у рішеннях від 20.03.2002 №5-рп/2002, від 17.03.2004 №7-рп/2004, від 01.12.2004 №20-рп/2004, від 09.07.2007 №6-рп/2007, в яких зазначено про неможливість поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.

Крім того, Конституційний Суд України розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист певних категорій громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечують суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управлінні державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99, від 20 березня2002 року № 5-рп/2002, від 20 грудня 2016 року № 7-рп/2016).

У рішенні від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень статті 5Закону України "Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист" Конституційний Суд України прямо зазначив, що служба в органах внутрішніх справ має ряд специфічних властивостей (служба в правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей), що повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексом заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби в органах внутрішніх справ, так і після звільнення у запас або відставку.

Отже, з огляду на вищевказане, суд дійшов висновку про те, що відмова відповідача у призначенні та виплаті позивачу одноразової грошової допомоги у 150-кратному розмірі прожиткового мінімуму, визначеного законом для працездатних осіб, обмежує право позивача на мирне володіння своїм майном, під яким в даному випадку розуміється право на отримання одноразової грошової допомоги в розмірі, на який позивач мав легітимні очікування.

Європейський Суд враховує, що стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами Європейський суд з прав людини виробив позицію, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди мають проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (п.111 рішення від 31 липня 2008 року у справі "Дружстевнізаложнапріа та інші проти Чеської Республіки"; п. 157 рішення від 21 липня 2011 року у справі "Сігма радіо телеквіжнлтд. проти Кіпру"; п. 44 рішення від 22 листопада 1995 року у справі "Брайєн проти Об'єднаного Королівства"; п.п 156-157, 159 рішення від 21 липня 2011 року у справі "Сігма радіо телеквіжнлтд. проти Кіпру"; п.4 рішення Європейської комісії з прав людини щодо прийнятності від 8 березня 1994 року у справі "ISKCON та 8 інших проти Об'єднаного Королівства"; п. 47-56 рішенні від 2 грудня 2010 року в справі "Путтер проти Болгарії".

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що отримання позивачем стану, який призвів до встановлення йому інвалідності, протягом служби в органах внутрішніх справ та позбавлення його компенсації, на яку він мав легітимні сподівання, свідчить про порушення прав позивача, гарантованих статтею 8 Конвенції.

Згідно з ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто, ці норми одночасно покладають обов'язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.

Відповідачем під час розгляду справи не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності складення протоколу та відмови позивачу у вчинені дій по призначенню та виплаті одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням ІІІ групи інвалідності ОСОБА_1 у розмірі відповідно до Порядку №850.

У зв'язку з цим, суд вважає за необхідне визнати протиправним та скасувати рішення комісії ГУ НП в Київській області з розгляду питань щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського від 27.02.2018 року, викладене в листі №264/109/29/1-18 від 02.03.2018 року, про відмову ОСОБА_1 у виплаті одноразової грошової допомоги в розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму.

Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача скласти висновок та прийняти рішення щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням 3 групи інвалідності в розмірі - 150 розмірів прожиткового мінімуму, визначеного законом для працездатних осіб, суд зазначає таке.

Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 Комітету Міністрів РЄ державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.3 ст.2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Водночас, згідно пункту 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії. Відповідно до ч.4 ст.245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

З урахуванням тієї обставини, що оскаржуване рішення відповідача в розглядуваній ситуації не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача провести дії по складанню висновку та прийняти рішення щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням 3 групи інвалідності в розмірі - 150 розмірів прожиткового мінімуму, визначеного законом для працездатних осіб, визначеної Порядком та умовами призначення та виплати одноразової грошової допомоги у разу загибелі, інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року № 850.

Щодо вимоги позивача про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом подання звіту, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Згідно з частиною другою статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

З наведеного слідує, що повноваження адміністративного суду накладати на суб'єкта владних повноважень зобов'язання подати звіт про виконання рішення суду є правом суду, а не його обов'язком, реалізація якого можлива у випадку доведення позивачем або встановлення судом під час розгляду справи, що за відсутності такого контролю рішення суду залишиться не виконаним, чи для його виконання доведеться докласти значних зусиль.

Будь-яких пояснень на обґрунтування необхідності покладення на відповідача додаткового обов'язку під час виконання судового рішення позивач у позовній заяві не зазначив. У свою чергу судом під час розгляду справи обставин, які б вимагали встановлення судового контролю, не встановлено.

З урахуванням викладеного вимоги позивача про встановлення судового контролю задоволенню не підлягають.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню частково.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Як встановлено судом, позивач відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору, витрати позивача, пов'язані з залученням свідків та проведенням судових експертиз також відсутні, отже, судові витрати (судовий збір) стягненню з відповідача не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246 КАС України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення комісії ГУ НП в Київській області з розгляду питань щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського від 27.02.2018 року, викладене в листі №264/109/29/1-18 від 02.03.2018 року, про відмову ОСОБА_1 у виплаті одноразової грошової допомоги в розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму.

Зобов'язати Головне управління Національної поліції в Київській області скласти висновок та прийняти рішення щодо призначення та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням 3 групи інвалідності в розмірі - 150 розмірів прожиткового мінімуму, визначеного законом для працездатних осіб.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного судупротягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Лиска І.Г.