Постанова № 78564219, 13.12.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2018 р. м. ХарківСправа № 540/325/18Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: П'янової Я.В.

суддів: Калиновського В.А. , Чалого І.С.

за участю секретаря судового засідання Струкової Н.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області на рішення Машівського районного суду Полтавської області від 24.10.2018 (головуючий суддя Косик С.М., смт. Машівка, повний текст складено 24.10.18 р.) по справі № 540/325/18

за позовом Завідувача Машівського районного сектору Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області Терешової Алли Василівни

до ОСОБА_2

про примусове видворення за межі території України,

ВСТАНОВИВ:

Завідувач Машівського районного сектору Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області Терешова Алла Василівна (далі по тексту - позивач) звернувся до Машівського районного суду Полтавської області з адміністративним позовом до ОСОБА_2 (далі - відповідач, ОСОБА_2.), в якому просив суд прийняти рішення про примусове видворення з України громадянина Російської Федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, НОМЕР_1, виданий 26.04.2017 року, з терміном дії до 26.04.2027 року, та заборонити йому подальший в'їзд на територію України строком на 5 років.

Рішенням Машівського районного суду Полтавської області від 24.10.2018 р. у задоволенні позову завідувача Машівського районного сектору Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області Терешової Алли Василівни - відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Машівського районного суду Полтавської області від 24.10.2018 р. та винести нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають суттєве значення для справи.

При цьому зазначає про те, що громадянин РФ ОСОБА_2 не виконав рішення Машівського РС УДМС України в Полтавській області про примусове повернення за межі України, в установлений строк, до 07 квітня 2018 року, за межі України не виїхав.

Отже, діючи в межах повноважень, визначених чинним законодавством, та з дотриманням вимог ст. 288 Кодексу адміністративного судочинства України, Машівським районним сектором 03.05.2018 р. подано відповідний позов про видворення за межі України ОСОБА_2

Судом першої інстанції 04.05.2018 р. відкрито провадження по справі і лише 24.10.2018 р. розглянуто справу по суті та прийнято відповідне рішення. Хоча, відповідно до вимог частини 2 ст. 288 КАС України, справи про примусове видворення іноземців мають розглядатися у десятиденний строк з дня подання позову.

Окрім того, заявник звертає увагу суду на те, що відповідач у судовому засіданні 24.10.2018 р. визнав, що перебуває на території України незаконно та мав до 07.04.2018 р. виїхати з країни, проте цього не зробив. Із відповідною заявою про продовження строку тимчасового перебування до Машівського РС не звертався, хоча, очевидно, що міг і повинен був це зробити.

Також, апелянт зауважує на те, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції посилається на необхідність забезпечення справедливих норм моралі, суспільного порядку і загального добробуту. Проте, не приймає до уваги, що відповідач притягувався до адміністративної відповідальності неодноразово, про що свідчить відповідне подання органів поліції, наявне в матеріалах справи.

Крім того, суд першої інстанції зазначає, що примусове видворення відповідача призведе до втручання в право на сімейне життя останнього, проте не бере до уваги те, що маючи всі необхідні підстави для оформлення дозволу на імміграцію, до цього часу не скористався цією можливістю.

12.12.2018 року до суду апеляційної інстанції надійшло клопотання від заявника про розгляд справи в режимі відеоконференції.

В свою чергу, зазначене клопотання вже подавалося заявником у електронному вигляді, та в задоволенні якого було відмовлено.

Окрім того, у поданому клопотанні зазначено, що в разі відмови у його задоволенні, здійснювати розгляд справи за відсутності представника Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області.

Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання, призначеного на 13.12.2018 року, за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено при розгляді апеляційної скарги, що ОСОБА_2 - відповідач по справі, є громадянином Російської Федерації, НОМЕР_3, виданий 26.04.2017 р. (а.с. 13), прибув в Україну 18.12.2017 року.

Працівниками Машівського районного сектору Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області 23.03.2018 року виявлено, що ОСОБА_2 в порушення вимог статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон), втративши підстави для перебування на території України, не додержується правил перебування іноземців в Україні, а саме: ухиляється від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування.

За порушення правил перебування в Україні відносно ОСОБА_2 завідувачем Машівського РС УДМС України в Полтавській області Терешовою А.В. 23.03.2018 р. складено протокол про адміністративне правопорушення за ознаками ч. 1 ст. 203 КУпАП та 23.03.2018 р. винесено постанову про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 510 грн., який на даний час не сплачений (а.с. 8, 9).

В порядку ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» щодо громадянина Російської Федерації головним спеціалістом Машівського РС УДМС України в Полтавській області Шепель Н.В. прийнято рішення про примусове повернення з України, яким відповідача зобов'язано виїхати за межі України до 07.04.2018 р. (а.с.6).

З вищевказаним рішенням громадянин ОСОБА_2 був ознайомлений 23.03.2018 р. та зобов'язався його виконати не пізніше 07.04.2018 р., що підтверджується його підписом (а.с. 6, 7). ОСОБА_2 надав пояснення 23.03.2018 р., в яких повідомив, що він прибув в Україну 18.12.2017 р. за паспортом громадянина РФ, через пункт пропуску «Сеньківка», приїхав в Україну до своїх батьків, які є громадянами України, з метою подати дозвіл на імміграцію, але не виїхав вчасно з України, захворівши, і не встиг зібрати необхідні документи. Також зазначив, що свою вину визнає. Крім того повідомив, що протягом січня-березня 2018 року притягався до адміністративної відповідальності, передбаченої ч.2 ст.178, ч.2 ст.175-1, ч.2 ст.173-2, ч.1 ст.178, ч.1 ст.175-1, ч.1 ст.173-2, ч.1 ст. 173-2 КУпАП. До кримінальної відповідальності на території України не притягувався (а.с.7).

У термін, передбачений для добровільного виконання оголошеного рішення про примусове повернення, ОСОБА_2 не залишив територію України, що стало підставою для звернення позивача до суду з вимогою про примусове видворення з України.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що примусове видворення відповідача призведе до втручання в право на сімейне життя останнього.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України встановлює Закон України №3773-VI від 22.09.2011 «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон №3773-VI).

За приписами частини першої статті 26 Закону №3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Іноземець або особа без громадянства зобов'язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення (ч.5 ст. 26 Закону №3773-VI).

Статтею 30 Закону №3773-VI визначено, що центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави.

Отже, із змісту наведеної норми вбачається, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передують дві обставини: 1) прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове видворення; 2) ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення. Тобто, обов'язковим є попереднє прийняття вказаними органами рішення про примусове повернення.

Статтею 31 Закону № 3773-VI наведений перелік обставин, за яких іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн, зокрема: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Оскільки громадянин Російської Федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, не виконав в установлений строк рішення про примусове повернення, у відповідача відсутні документи на право перебування на території України, а також легального перетину державного кордону України, відповідач не відноситься до осіб, яким надано статус біженця і не є особою, яка потребує додаткового захисту; підстави вважати, що відповідач підпадає під захист статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод або статті 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" відсутні.

В свою чергу, колегія суддів вважає за необхідне зауважити на те, що відповідно до статей 9, 29 Загальної декларації прав людини (1948р.) та ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966р.) ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Статтею 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (із змінами і доповненнями) від 04.11.1950, ратифікованою Верховною Радою України 11.09.1997, задекларовано право кожного на свободу та особисту недоторканість, за винятком певних випадків, зокрема, коли здійснюється законний арешт або затримання з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадяться процедури депортації або екстрадиції.

За статтею 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право особи на повагу до приватного і сімейного життя, відповідно до положень якої кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам слід виходити із критерія «необхідності у демократичному суспільстві», а саме - принципу пропорційності, який, в свою чергу, вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів відповідача і цілями, на досягнення яких спрямоване рішення суб'єкта владних повноважень, що призведе до негативних наслідків для відповідача за відсутності будь-якої вини останнього.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію «необхідності у демократичному суспільстві». Так, за практикою Суду при визначенні питання «необхідності у демократичному суспільстві» держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.

ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право, передбачене ст.8 ЄКПЛ, не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

В той час, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що таке втручання є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб позивачем не подано.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідач безперервно проживає в належній йому на праві спільної часткової власності квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з сім'єю, має дитину - сина ОСОБА_6, який народився в смт. Машівка Полтавської області та є громадянином України (а.с.41-43).

Отже, колегія суддів вважає, що примусове видворення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для нього та членів його сім'ї видворення має наслідком повну зміну способу життя родини, в складі якої є дитина.

В апеляційній скарзі заявник посилається на те, що відповідач притягувався до адміністративної відповідальності неодноразово, про що свідчить відповідне подання органів поліції, наявне в матеріалах справи. Крім того, відповідач, маючи всі необхідні підстави для оформлення дозволу на імміграцію, до цього часу не скористався цією можливістю.

В свою чергу, колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що відповідачем були надані пояснення 23.03.2018 р., в яких останній повідомив, що він прибув в Україну 18.12.2017 р. за паспортом громадянина РФ, через пункт пропуску «Сеньківка», приїхав в Україну до своїх батьків, які є громадянами України, з метою подати дозвіл на імміграцію, але не виїхав вчасно з України, захворівши, і не встиг зібрати необхідні документи. Також зазначив, що свою вину визнає. Крім того повідомив, що протягом січня-березня 2018 року притягався до адміністративної відповідальності, передбаченої ч.2 ст.178, ч.2 ст.175-1, ч.2 ст.173-2, ч.1 ст.178, ч.1 ст.175-1, ч.1 ст.173-2, ч.1 ст. 173-2 КУпАП. До кримінальної відповідальності на території України не притягувався (а.с.7).

Вищезазначене свідчить про ненавмисне порушення відповідачем законодавства про правовий статус іноземця та існування мети та підстав для подальшого проживання на території України (подати дозвіл на імміграцію), що, на думку суду, не свідчить про грубе порушення відповідачем законодавства України.

Відповідач з об'єктивних причин не встиг зібрати документи, підтвердив притягнення його до адміністративної відповідальності та в повному обсязі визнав свою вину.

Щодо доводів апеляційної скарги з приводу порушення судом першої інстанції строків розгляду зазначеної справи, які передбачені ч. 2 ст. 288 КАС України, колегія суддів зауважує, що відповідно до ч. 2 ст. 317 КАС України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення строків розгляду справи, в силу ч. 2 ст. 317 КАС України, не може впливати на правильність прийняття рішення по суті спору та бути підставою для його скасування.

З огляду на викладене, колегія суддів не приймає до уваги вищезазначені доводи заявника.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 КАС України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В даному випадку позивач, як суб'єкт владних повноважень, не довів обґрунтованість заявлених ним вимог.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для їх задоволення.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують з підстав, наведених вище.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції підтверджує, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 288, 308, 310, п.1 ч.1 ст. 315, 316, 321, 322, 325, 326 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області залишити без задоволення.

Рішення Машівського районного суду Полтавської області від 24.10.2018 по справі № 540/325/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя Я.В. П'яноваСудді В.А. Калиновський І.С. Чалий Повний текст постанови складено 13.12.2018.