Рішення № 78561525, 12.12.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

12 грудня 2018 року № 826/10027/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого Бояринцевої М.А., суддів Аверкової В.В., Шевченко Н.М., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та скасування рішення,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач та/або ОСОБА_2.) з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач та/або КМ України) та просить суд визнати незаконними та нечинним з моменту прийняття приписи пунктів 3, 4 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595, в частині регулювання суддівської винагороди.

Мотивуючи позовні вимоги позивач, серед іншого зазначає, що відповідно до положень Конституції України та Закону України «Про судоустрій та статус суддів» регламентація правовідносин, які стосуються суддівської винагороди, може здійснюватися виключно на рівні Конституції України і законів України, як нормативно - правових актів, що мають вищу юридичну силу, тоді як регулювання суддівської винагороди на рівні підзаконних нормативно - правових актів прямо заборонено, що, в свою чергу, свідчить про незаконність пунктів 3, 4 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595, в частині регулювання суддівської винагороди.

Крім того, ОСОБА_1 вказує, що оскільки станом на час прийняття Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595, в частині регулювання суддівської винагороди не було введене тимчасовий або надзвичайний стан, то встановленні вищевказаною постановою обмеження щодо виплати суддівської винагороди, в тому числі, позивачу суперечить конституційним принципам.

Відповідач проти позову заперечив, зокрема, зазначивши, що при прийнятті Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595 діяв в порядок, спосіб та в межах наданих йому повноважень.

Разом з цим, КМ України у письмових запереченнях вказав, що права, які на думку

ОСОБА_1, були порушені відповідачем, не могли бути реалізовані не в силу дії пунктів 3, 4 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595, а у зв'язку з не вчиненням ним відповідних дій.

В судовому засіданні 18.04.2018 року, з огляду на наявну заяву позивача та представника відповідача про розгляд справи в порядку письмового провадження судом ухвалено про здійснення подальшого розгляду адміністративної справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

29.03.1994 року ОСОБА_1 обрано суддею Перевальського районного суду Луганської області згідно рішення Луганської обласної ради народних депутатів.

Відповідно до Указу Президента України від 12.06.1996 року №420/96 «Про призначення суддів» та Постанови Верховної Ради України від 05.10.1996 року №210-V «Про обрання суддів» ОСОБА_1 з 19.08.1996 року обіймав посаду судді Стахановського міського суду Луганської області.

Згідно з Постановою Верховної Ради України від 16.07.2015 року №634-VIII «Про звільнення суддів» ОСОБА_1 звільнено з посади судді Стахановського міського суду Луганської області, а наказом Стахановського міського суду Луганської області №3 від 05.08.20158 року на підставі вищевказаної постанови Верховної Ради України позивача звільнено з посади судді Стахановського міського суду Луганської області з 05.08.2015 року.

Кабінетом Міністрів України 07.11.2014 року було прийнято Постанову №595 від 07.11.2014 «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей», якою затверджено Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, а також інших платежів з рахунків, відкритих в органах Казначейства (далі - Тимчасовий порядок).

Пунктом 3 Тимчасового порядку встановлено, що заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи за період, коли установа розміщувалася на тимчасово неконтрольованій території, а у подальшому територія була повернута під контроль органів державної влади, або установа була переміщена в населений пункт, на території якого органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі (далі - контрольована територія), виплачується у повному обсязі за рахунок кошторису (плану використання бюджетних коштів) установи.

В розрізі приписів пункту 4 Тимчасового порядку заробітна плата (грошове забезпечення, суддівська винагорода) виплачується та виплати за час щорічної відпустки працівникам (військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу) установи, яка переміщена на контрольовану територію, здійснюються, якщо установа продовжує функціонувати і працівники (військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу) виконують свої обов'язки.

Переміщення установи на контрольовану територію, а також її функціонування на цій території здійснюється за рішенням органу вищого рівня (у разі переміщення органу місцевого самоврядування - за рішенням відповідної місцевої ради).

Вирішуючи спір по суті суд звертає увагу на наступне.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 113 Конституції України закріплено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Відповідно до статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України: 1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; 2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; 3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; 5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону; 6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; 7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; 8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; 9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; 91) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; 92) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України; 10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Поряд з цим, організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України відповідно до Конституції України визначає Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 року №794-VII (далі - Закон №794-VII).

Згідно з частиною першою статті 3 вказаного закону діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 3 Закону №794-VII).

Разом з цим, приписами частини першої статті 4 Закону №794-VII регламентовано, що Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

В контексті приписів частини другої статті 4 Закону №794-VII організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України.

Згідно з частиною першою статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Аналогічна правова норма закріплена в статті 49 Закону №794-VII.

Таким чином Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України та в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За Основним Законом України права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55); правосуддя в Україні здійснюють виключно суди та судді (частина перша статті 124, частина перша статті 127); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України; вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється; суддя обіймає посаду безстроково; вичерпний перелік підстав для звільнення судді або припинення його повноважень передбачено Конституцією України (частини перша, друга, п'ята, шоста, сьома статті 126); держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130).

Наведені положення Конституції України вказують на те, що вона визначає засадничі підходи до забезпечення незалежності і недоторканності суддів, а отже, ставить їх на найвищий рівень захисту - конституційний рівень. Законами України може бути розширений обсяг гарантій незалежності і недоторканності суддів, який має бути достатнім для здійснення ними своєї діяльності неупереджено, об'єктивно, безсторонньо та незалежно.

Закріплення на конституційному рівні положення, відповідно до якого правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, та положення щодо незалежності суддів створює найважливішу гарантію додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина. Таке закріплення спрямоване на створення ефективного механізму виконання покладених на судову владу завдань, які полягають, насамперед, у захисті прав і свобод людини і громадянина, забезпеченні верховенства права та конституційного ладу в державі.

Конституційний Суд України у Рішенні від 03.06.2013 № 3-рп/2013 у справі щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці зазначив, що положення Конституції України стосовно незалежності суддів "пов'язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу, права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової гілки влади" (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Отже, захищеність суддів на рівні Конституції України є найважливішою гарантією незалежності судової влади, неупередженого, об'єктивного, безстороннього та незалежного виконання суддями своїх обов'язків щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права та конституційного ладу в державі.

У міжнародних документах з питань статусу та незалежності суддів, зокрема у Монреальській універсальній декларації про незалежність правосуддя (Перша світова конференція з незалежності правосуддя, Монреаль, 1983 рік), Основних принципах незалежності судових органів (схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та від 13 грудня 1985 року), Рекомендаціях щодо ефективного впровадження основних принципів незалежності судових органів (прийнятих резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 1989/60 та схвалених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 44/162 від 15 грудня 1989 року), Європейському статуті судді (ухваленому Європейською Асоціацією Суддів у 1993 році), Європейській хартії щодо статусу суддів (10 липня 1998 року), Всесвітній (Універсальній) хартії судді (схваленій Міжнародною Асоціацією Суддів 17 листопада 1999 року, Тайбей (Тайвань), звернуто увагу на необхідність усіма можливими національними та міжнародними органами гарантувати незалежність суддів, у тому числі і здійснювати належне матеріальне забезпечення суддів. "Незалежна судова система потребує відповідної економічної основи. Саме держава повинна забезпечувати судову владу належними ресурсами в достатній кількості для того, щоб запобігти будь-якому впливу, як з боку виконавчої, так і з боку законодавчої влади. Навіть якщо держава потерпає від нестачі фінансових ресурсів, судді та суди, як фундаментальна частина держави, повинні отримувати їхню частину доступного фінансування в повному обсязі настільки, наскільки це можливо" (висновки "Економіка, юрисдикція та незалежність" (Перша експертна комісія Міжнародної Асоціації Суддів, Монтевідео, 21-24 листопада 2005 року).

В той же час, організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд визначає Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року №2453-VI (у редакції, чинній на момент прийняття спірного нормативно - правового акту) (далі - Закон №2453-VI).

Згідно з частиною 1 статті 4 вказаного закону судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

При цьому, згідно з положеннями статті 129 Закон №2453-VI суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що врегулюванням питання суддівської винагороди може здійснюватися виключно на рівні Конституції України і законів України як нормативно-правових актів, що мають вищу юридичну силу, тоді як регулювання суддівської винагороди на рівні підзаконних нормативно-правових актів прямо заборонено.

Разом з цим, згідно позиції Конституційного Суду України, що викладена в абзаці викладену другому пункті 3 рішення від 14.12.2000 року №15-рп/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) Конституційний Суд України дійшов висновку, що виходячи з Конституції України Закон України «Про Рахункову палату Верховної Ради України» від 11 липня 1996 року, як і будь-який інший закон України, - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України). З наведеного випливає, що Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акту».

В той же час, як зазначив Конституційний Суд України в пункті 1 резолютивної частини рішення від 01.12.2004 року №19-рп/2004 року (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу), положення частини першої статті 126 Конституції України «незалежність недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України» у взаємозв'язку з іншими положеннями розділу VIII Основного Закону України треба розуміти так: ...не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів в разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів (підпункт 1.3).

На неможливості звуження обсягу гарантій незалежності суддів без будь-якої рівноцінної заміни або компенсації Конституційний Суд України неодноразово наголошував і в інших рішеннях, зокрема: в абзаці шостому пункті 5 рішення від 20.03.2002 року №5-рп/2002 (справа №1-15/2002 щодо пільг, компенсацій і гарантій), де було зазначено: «З викладеного випливає, що норми про матеріальне і побутове забезпечення суддів, їх соціальний захист, встановлені відповідно статтями 44, 45 Закону України "Про статус суддів", не можуть бути скасовані чи знижені без відповідної компенсації»; в абзаці сьомому пункті 4.2, рішення від 01.12.2004 року №19-рп/2004 (справа №1-1/ 2004 про незалежність суддів як складову їхнього статусу) де вказано таке: «Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом мають бути реально забезпечені. Тому, на думку Конституційного Суду України, зниження рівня гарантій незалежності суддів у разі прийняття нових законів чи внесення змін до чинних законів є неприпустимим»; в абзаці п'ятому пункту 8 рішення від 11.10.2005 року №8-рп/2005 (справа №1-21/2005 про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання), де вказано наступне: «Особливий статус судді, гарантії його незалежності визначаються Конституцією України і законами, зокрема Законом України "Про статус суддів", що виключає в процесі його конкретизації та розвитку обмеження законодавчо встановлених гарантій статусу судді або зниження їх рівня. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя і права громадян на захист прав і свобод незалежним судом; в абзаці п'ятому пункту 3.1. рішення від 18.06.2007 року №4-рп/2007 (справа № 1-23/2007 про гарантії незалежності суддів), де визначено, що «Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України "Про статус суддів" гарантії незалежності суддів, включаючи заходи їх правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами України. Це положення узгоджується з частиною третьою статті 22 Конституції України»; в абзаці першому 1 пункту 7.1. рішення від 22.05.2008 року №10-рп/2008 (справа №1-28/2008 щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України) Суд наголосив, що «Однією з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина є недопущення їх скасування (частина друга статті 22 Конституції України) чи звуження їх змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (частина третя статті 22 Конституції України)»; в абзаці другому пункту З рішення від 03.06.2013 року №3-рп/2013 року (справа № 1-2/2013 щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання судців у відставці), в якому вказано: «Конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової гілки влади в механізмі захисту прав і свобод громадян та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого статтею 55 Основного Закону України. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права громадян на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить статті 55 Конституції України».

В той же час, згідно зі статтею 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно з положеннями статті 47 Закону №2453-VI незалежність судді забезпечується в тому числі належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді (частина 4), а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді (частина 6).

Конституційний Суд України в абзаці четвертому пункту 5.2. рішення від 22.09.2005 року №5-рп/2005 (справа № 1-17/2005 про постійне користування земельними ділянками) надав тлумачення словосполученню «звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина», що міститься в частині третій статті 22 Конституції України, згідно з яким «скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація, а звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням».

Як встановлено статтею 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 52, 63 цієї Конституції.

Враховуючи норми Конституції України, законів, зміст рішень Конституційного Суду України, суд дійшов висновку, що встановлені законом незалежність суддів, яка включає у себе безпосередньо і суддівську винагороду, можуть бути змінені виключно законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

На час прийняття Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595 воєнний або надзвичайний стан в державі в цілому був відсутній.

Суд наголошує, що Постанова Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595 не є законом, а тому не може змінювати в бік звуження прав незалежності суддів, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Слід звернути увагу, що ані приписи статті 116 Конституції України, ані положення Закону України «Про Кабінет Міністрів України» не передбачають повноважень Кабінету Міністрів України щодо визначення порядку виплати суддівської винагороди.

Що ж стосується посилань відповідача у письмових запереченнях на Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 року №638 (далі - Закон №638) суд зазначає наступне.

Згідно з абзацом двадцять третім статті 1 вказаного Закону режим у районі проведення антитерористичної операції - це особливий порядок, який може вводитися в районі проведення антитерористичної операції на час її проведення і передбачати надання суб'єктам боротьби з тероризмом визначених цим Законом спеціальних повноважень, необхідних для звільнення заручників, забезпечення безпеки і здоров'я громадян, які опинилися в районі проведення антитерористичної операції, нормального функціонування державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій.

Боротьба з тероризмом ґрунтується на принципах, зокрема: законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина; комплексного використання з цією метою правових, політичних, соціально-економічних, інформаційно-пропагандистських та інших можливостей; пріоритетності попереджувальних заходів; пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності (ст. 3 Закону №638).

Організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції (ст. 4 Закону №638).

У районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасово обмеження прав і свобод громадян (ч. 2. ст. 14 Закону №638).

Вказане в сукупності дає підстави дійти до висновку, що Кабінет Міністрів України не наділений Законом України «Про боротьбу з тероризмом» правом обмежувати встановлені нормативно-правовими актами вищої юридичної сили права громадян у сфері соціального забезпечення у районі проведення антитерористичної операції.

Крім того, посилання КМ України на Закон України «Про оплату праці» та доводи в частині того, що права, які на думку ОСОБА_1, були порушені відповідачем, не могли бути реалізовані не в силу дії пунктів 3, 4 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595, а у зв'язку з не вчинення ним відповідних дій суд не приймає, оскільки вказані обставини не спростовують, що Постанова Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595 не є законом, а тому не може змінювати в бік звуження прав незалежності суддів, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Згідно з частиною дев'ятою статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд може визнати нормативно-правовий акт протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним повністю або в окремій його частині.

Пунктом 10.2 Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 №7 «Про судове рішення в адміністративній справі» зазначено наступне: «Із змісту статті 162 КАС України встановлено, що в разі задоволення позову про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень суд повинен зазначити про це в судовому рішенні та одночасно застосувати один із встановлених законом способів захисту порушеного права позивача: про скасування або визнання нечинними рішення чи окремих його положень.

При цьому суди повинні мати на увазі, що одночасне застосування обох способів захисту порушеного права - визнання спірного акта нечинним та скасування такого акта - є помилковим.

Скасування акта суб'єкта владних повноважень як способу захисту порушеного права позивача застосовується тоді, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта.

Визнання ж акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта.

Суд визначає, що рішення суб'єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти.

При цьому суди повинні виходити з того, що вимоги про визнання акта владного органу недійсним або неправомірним тощо є різними словесними формами вираження одного й того самого способу захисту порушеного права позивача, а саме визнання акта протиправним.

Ухваливши рішення про визнання нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його з цих підстав нечинним, суд у порядку, визначеному частиною одинадцятою статті 171 КАС України, повинен зобов'язати орган, який видав оскаржуваний акт, невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому такий акт було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили.».

Згідно з рішенням Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06.08.2008 року «Про практику застосування адміністративним судами окремих положень КАС України під час розгляду адміністративних справ» підставами для визнання будь - якого акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначені законом компетенції органу, який видав цей акт.

У відповідності до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи наведене, системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, за результатами з'ясування обставини у справі та їх правової оцінки суд дійшов висновку, що пункти 3, 4 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595, в частині регулювання суддівської винагороди незаконно обмежують права суддів, а тому, з огляду на приписи частини дев'ятої статті 267 КАС України, підлягає визнанню незаконним та нечинним з моменту його прийняття.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72, 73, 77, 143, 243-246, 267 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (місце знаходження: 03189, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) до Кабінету Міністрів України (01001, м. Київ, вул. Городецького, б. 13, код ЄДРПОУ 00015622) задовольнити.

2. Визнати незаконними та нечинними з моменту прийняття пункти 3, 4 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 року №595, в частині регулювання суддівської винагороди.

3. Зобов'язати Кабінет Міністрів України невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у виданні, в якому такий акт було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили.

4. Судові витрати в розмірі 551 (п'ятсот п'ятдесят одна) грн. 20 коп. присудити на користь ОСОБА_1 (місце знаходження: 03189, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Кабінету Міністрів України (01001, м. Київ, вул. Городецького, б. 13, код ЄДРПОУ 00015622).

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону № 2147-VIII) до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Головуючий М.А. Бояринцева

Судді В.В. Аверкова

Н.М. Шевченко