Рішення № 78560395, 12.12.2018, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 грудня 2018 р. № 2040/7483/18

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Волошина Д.А.,

за участю секретаря судового засідання - Ломаги А.А.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - Погорєлової Л.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Відділу реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова Управління ведення реєстру територіальної громади м. Харкова та електронного урядування департаменту реєстрації Харківської міської ради, третя особа - Служба у справах дітей в Індустріальному районі Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

10.09.2018 позивач ОСОБА_3 звернулась до суду з адміністративним позовом, в якому просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Відділу реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова управління ведення реєстру територіальної громади міста Харкова та електронного урядування Департаменту реєстрації Харківської міської ради від 31.08.2018 року про відмову у реєстрації місця проживання малолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та зобов'язати відповідача зареєструвати місце проживання ОСОБА_5 за місцем проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1 без згоди батька - ОСОБА_6.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 27 жовтня 2017 року вона та ОСОБА_6 зареєстрували шлюб, який було розірвано на підставі рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 11 травня 2018 року. Від шлюбу вони мають малолітню дитину: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Судом встановлено, що позивача зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 від 29.08.2008 року, відповідно до Витягу з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання № 6321-1199050-2018.

31.08.2018 року позивач надала до Відділу реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова управління ведення реєстру територіальної громади міста Харкова та електронного урядування Департаменту реєстрації Харківської міської ради заяву про реєстрацію місця проживання її малолітньої дитини.

31.08.2018 року Відділом реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова управління ведення реєстру територіальної громади міста Харкова та електронного урядування Департаменту реєстрації Харківської міської ради було відмовлено у реєстрації місця проживання дитини.

Позивач вважає рішення відповідача про відмову у реєстрації місця проживання дітей неправомірним. У вказаному рішенні про відмову у реєстрації місця проживання дітей зазначено, що у реєстрації місця проживання відмовлено на підставі п. 18 Правил реєстрації місця проживання, згідно з якими реєстрація місця проживання здійснюється за згодою іншого з батьків.

На даний час, позивач отримати заяву від батька дитини про згоду на реєстрацію місця проживання дитини за адресою її проживання не має можливості у зв'язку з тим, що позивачу невідомо ані місце фактичного проживання ОСОБА_6, ані місце його перебування. ОСОБА_6 жодним чином не піклується про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, не сплачує аліментів на утримання дитини. Спору між нею та батьком дитини щодо визначення місця проживання дитини не має. Відмова від реєстрації місця проживання дитини на підставі вимог підзаконного нормативного акту про необхідність подання заяви про згоду іншого з батьків є порушенням положень нормативно-правових актів вищої юридичної сили, а саме: Конституції України, законів України та міжнародних договорів, якими встановлено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання; реєстрація місця проживання є лише внесенням інформації до державних реєстрів про місце проживання особи та не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Також позивач вказує, що відмова у реєстрації місця проживання перешкоджає їй належним чином виконувати, покладені на неї ст. 150 Сімейного кодексу України обов'язки, крім того у зв'язку з відмовою у реєстрації місця проживання вона та її дитина фактично обмежені у користуванні правами і свободами, гарантованими Конституцією України та законами України, зокрема правом на освіту, на охорону здоров'я, на соціальний захист тощо.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1, яка діє на підставі відповідного договору про надання правових послуг адвоката від 24 жовтня 2018 року, позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просили їх задовольнити з підстав, на які позивач посилається в своєму адміністративному позові та відповіді на відзив.

Представник відповідача - Відділу реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова управління ведення реєстру територіальної громади міста Харкова та електронного урядування Департаменту реєстрації Харківської міської ради Погорєлова Л.Г., яка діє на підставі відповідної довіреності у судовому засіданні проти задоволення позову заперечувала, просила відмовити в його задоволенні з підстав, на які вона посилається в своєму відзиві, та надала відзив. При цьому наголошуючи на тому, що у відповідності до ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та п. 18 Правил реєстрації місця проживання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 № 207 позивачем не подано до Департаменту, засвідченої в установленому порядку, письмової згоди батька малолітньої дитини про те, що він не заперечує проти її реєстрації. Також позивачем не надано відповідного рішення суду або рішення органу опіки та піклування, в якому б було визначено місце проживання малолітньої дитини разом з матір'ю.

Представник третьої особи - служба у справах дітей в Індустріальному районі Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради у судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений своєчасно та належним чином, надав суду письмову заяву, в якій просив розглядати справу за його відсутності, позовну заяву підтримує, при винесенні рішення урахувати права та інтереси малолітньої дитини.

Суд, вислухавши пояснення учасників судового засідання та дослідивши матеріали справи, вважає, що по своєї суті заявлені позовні вимоги є обґрунтованими, та такими, що підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Судом з'ясовано, що спірні відносини склалися внаслідок відмови посадових осіб Відділу реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова управління ведення реєстру територіальної громади міста Харкова та електронного урядування Департаменту реєстрації Харківської міської ради зареєструвати місце проживання малолітньої дитини позивача ОСОБА_3 за адресою місця реєстрації позивачки - АДРЕСА_1.

При цьому, єдиною підставою для відмови відповідача у реєстрації місця проживання малолітньої дитини позивачки ОСОБА_3 за місцем проживання матері є відсутність письмової згоди батька дітей на виконання вказаних дій, обов'язковість надання якої відповідач обґрунтовує з посиланням п. 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 року № 207.

Суд зазначає, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.

У разі якщо особа не може самостійно звернутися до органу реєстрації, реєстрація може бути здійснена за зверненням її законного представника або представника на підставі довіреності, посвідченої в установленому законом порядку (далі - представник).

Для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг): письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження; квитанцію про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).

Реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників.

Пунктом 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 р. № 207 (далі по тексту - Правила № 207), також передбачено, що у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).

Орган реєстрації відмовляє в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання, якщо, зокрема, особа не подала необхідних документів або інформації.

Рішення про відмову в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання приймається в день звернення особи або її представника шляхом зазначення у заяві про реєстрацію / зняття з реєстрації місця проживання підстав відмови. Зазначена заява повертається особі або її представнику (п. 11 Правил № 207).

Разом з тим, слід зазначити, що відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Крім того, згідно з ч. 1, 2 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України. (ч. 5 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України).

Як зазначено у статті 3 Конвенції "Про права дитини", схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблей ООН від 20.11.1989 р. N 44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. N 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Конвенції про права дитини дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. З цією метою і відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У відповідності до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У рішенні «Хабровські проти України» від 17.01.2016 року Суд зазначив, що важливою метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному "дотриманню" права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; та в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду.

Крім того, Суд послідовно встановлював, що позитивний обов'язок держави за статтею 8 Конвенції включає в себе право батьків на доступ до засобів, що дають їм можливість возз'єднатися з їхніми дітьми, та обов'язок національних органів вживати таких засобів. Проте обов'язок національних органів вживати таких засобів не є абсолютним, оскільки возз'єднання одного з батьків із дітьми, які певний час проживали разом з іншим із батьків, може не відбутися відразу, а може вимагати підготовчих заходів. Будь-який обов'язок застосовувати примус у цій сфері повинен обмежуватися, оскільки повинні враховуватися інтереси та права і свободи усіх причетних, а конкретніше - слід чинити в найкращих інтересах дитини та з дотриманням її права за статтею 8 Конвенції.

У справах, пов'язаних з виконанням рішень у сфері сімейного права, Суд неодноразово встановлював, що вирішальним є те, чи вжили національні органи усіх необхідних для сприяння виконанню заходів, що можуть обґрунтовано вимагатися за особливих обставин кожної справи. Розглядаючи питання про те, чи становило невиконання рішення суду недотримання права заявника на повагу до сімейного життя, Суд повинен забезпечувати справедливий баланс між інтересами усіх причетних осіб та загальним інтересом забезпечення дотримання верховенства права.

Насамкінець Суд вважає, що позитивні обов'язки, які стаття 8 Конвенції накладає на Договірні держави щодо возз'єднання батьків з їхніми дітьми, повинні тлумачитися з урахуванням Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (див. вищенаведене рішення у справі "Ігнакколо-Зеніде проти Румунії", п. 95), а поняття "найкращі інтереси" дитини також є першочерговим міркуванням у контексті процедур, передбачених Гаазькою Конвенцією (див. рішення у справі "Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії" [ВП], заява N 41615/07, п. 76, ECHR 2010).

Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України "Про охорону дитинства" (Преамбула Закону).

Відповідно до статті 18 вказаного Закону Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції "Про права дитини", пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до ст. 2 протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.

Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зі ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Як встановлено статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

У відповідності до ч. 1 ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч. 4 ст. 29 ЦК України).

Як визначено частиною 1 статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що при вирішенні питання про застосування підзаконного нормативного акту, який підлягає застосуванню у спірних відносинах, необхідно зважати також на забезпечення справедливого балансу між обмеженнями, встановленими цим законодавством, та необхідністю дотримання прав, свобод та інтересів особи.

Як вбачається з матеріалів справи, на теперішній час батько малолітньої дитини позивача долею дитини не цікавиться, місце проживання його невідомо, тим самим усунувшись від виконання обов'язків, передбачених ст. 150 Сімейного кодексу України, що уможливлює отримання позивачем письмової згоди батька на реєстрацію дитини за місцем проживання матері.

Будь - яких обставин, які б свідчили про наявність спору між батьком та матір'ю дітей, щодо визначення їх місця проживання, судом не встановлено.

Суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність реєстрації місця проживання малолітньої дитини позивача за місцем фактичного проживання суперечить її інтересам та суттєво обмежує реалізацію її прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на освіту, охорону здоров'я та соціальний захист.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд приходить до висновку, що відповідач по справі, відмовляючи у здійсненні реєстрації місця проживання малолітньої ОСОБА_5 за місцем проживання матері, хоча й діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений пунктами 11, 18 Правил № 207, однак, без урахування інтересів дитини, як це визначено вимогами Конвенції про права дітей та Закону України «Про охорону дитинства».

Враховуючи викладене, суд вважає, що вищезазначене рішення відповідача у спірних відносинах не може бути визнано правомірним, оскільки прийняте без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з використанням повноважень не з тією метою, з якою вони надані.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:

1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;

4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;

6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Суд вказує, що належним і достатнім способом захисту прав позивача та її дитини у спірних відносинах є скасування рішення Відділу реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова управління ведення реєстру територіальної громади міста Харкова та електронного урядування Департаменту реєстрації Харківської міської ради про відмову у реєстрації місця проживання ОСОБА_5, та зобов'язання відповідача зареєструвати місце проживання дитини позивача за адресою: АДРЕСА_1.

Саме такий спосіб судового захисту і було обрано позивачем у позовній заяві, отже, позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, код НОМЕР_1) до Відділу реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова Управління ведення реєстру територіальної громади м. Харкова та електронного урядування департаменту реєстрації Харківської міської ради (просп. Архітектора Альошина, буд. 11, м. Харків, 61007, код 40214227), третя особа - Служба у справах дітей в Індустріальному районі Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради (просп. Архітектора Альошина, буд. 11, м. Харків, 61007) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.

Скасувати рішення Відділу реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова Управління ведення реєстру територіальної громади м. Харкова та електронного урядування департаменту реєстрації Харківської міської ради від 31.08.2018 р. про відмову у реєстрації місця проживання малолітньої ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Зобов'язати Відділ реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова Управління ведення реєстру територіальної громади м. Харкова та електронного урядування департаменту реєстрації Харківської міської ради зареєструвати місце проживання ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, за адресою: АДРЕСА_1 без згоди батька - ОСОБА_6.

Стягнути на користь ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, код НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Відділу реєстрації місця проживання в Індустріальному районі м. Харкова Управління ведення реєстру територіальної громади м. Харкова та електронного урядування департаменту реєстрації Харківської міської ради (просп. Архітектора Альошина, буд. 11, м. Харків, 61007, код 40214227) суму сплаченого судового збору у розмірі 704,80 грн. (сімсот чотири гривні 80 копійок).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 14 грудня 2018 року.

Суддя Д.А. Волошин