Рішення № 78492247, 12.12.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 1540/4561/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2018 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участі секретаря судового засідання Куща М.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження матеріали позовної заяви ОСОБА_5 (місцепроживання: АДРЕСА_1) до Заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Максименка Анатолія Васильовича (місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44), Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасувати наказу № 161 від 23.08.2018 року та зобов'язання вчинити певні дії, -

Встановив:

До суду надійшла позовна заява ОСОБА_5 до Заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Максименка Анатолія Васильовича про визнання протиправним та скасувати наказу № 161 від 23.08.2018 року та зобов'язання вчинити певні дії.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 07.09.2018 року о 16:05:52 год. справа № 1540/4561/18 розподілена на суддю Тарасишину О.М.

Ухвалою суду від 12.09.2018 р. вказану позовну заяву було залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

На виконання ухвали 16.10.2018 р. (вх. № 30580/18) представник позивача надав до суду заяву про усунення недоліків, чим усунув зазначені судом недоліки.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 22.10.2018 року провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження, а також витребувано у Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області належним чином засвідчені та оформлені копії документів, а саме: копії матеріалів особової справи ОСОБА_5, копію наказу № 161 від 23.08.2018 року.

06.11.2018 року за вх..№33280/18 від відповідача надійшло клопотання про залучення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області до участі у справі у якості співвідповідача.

06.11.2018 року за вх..№33281/18 від відповідача надійшло клопотання про розгляд даної справи за його відсутності.

06.11.2018 року за вх..№33282/18 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву разом із матеріалами особової справи, які було витребувано ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 22.10.2018 року про відкриття провадження.

У судовому засіданні 20.11.2018 року усною ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, залучено в якості співвідповідача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області та почато розгляд справи з початку.

03.12.2018 року за вх..№37070/18 від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника позивача в порядку письмового провадження.

03.12.2018 року за вх..№37071/18 від представника відповідача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника відповідача в порядку письмового провадження.

В обґрунтування позову позивач зазначає, що у серпні 2018 року він звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні. Після процедури розгляду відповідної заяви 31.08.2018 року позивачем було отримано Повідомлення №5/1-632 від 23.08.2018 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №161 від 23.08.2018 року. Згідно цих документів позивачу відмовлено в оформленні документів на підставі п.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Даний Наказ позивач вважає протиправним та таким, що порушує норми чинного законодавства, а саме Конституції України, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач наголошує, що під час винесення оскаржуваного рішення відповідачем не було досліджено всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. У зв'язку із цим позивач просив задовольнити позов у повному обсязі.

06.11.2018 року за вх..№33282/18 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву. Згідно зазначеної заяви по суті відповідач вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. В обґрунтування власної правової позиції відповідачем вказується, що під час вирішення питання щодо можливості оформлення документів стосовно позивача для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноваженими особами було повністю дотримано процедуру вирішення такого питання, а фактичні обставини, які мають юридичне значення, були досліджені під час проведення співбесід та шляхом вивчення офіційної інформації по країні походження позивача. З урахуванням з'ясованих обставин відповідачем в межах повноважень було прийнято оскаржуване рішення. Беручи до уваги дотримання відповідачем приписів Конституції України та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідач просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

У судове засідання 03.12.2018 року сторони не заявились, про дату, час та місце судового засідання сповіщені належним чином та завчасно.

06.11.2018 року за вх..№33281/18 від відповідача надійшло клопотання про розгляд даної справи за його відсутності.

03.12.2018 року за вх..№37070/18 від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника позивача в порядку письмового провадження.

03.12.2018 року за вх..№37071/18 від представника відповідача Головного управління ДМСУ в Одеській області надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності представника відповідача в порядку письмового провадження.

Згідно ч.9 ст.205 КАСУ якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

За таких обставин, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку субєктів владних повноважень.

Згідно п.5 ч.1 ст.19 КАСУ юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом.

За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_5 до Заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Максименка Анатолія Васильовича, Головного управління ДМСУ в Одеській області Одеському окружному адміністративному суду.

Під час розгляду справи судом встановлено, що позивач є громадянином Республіки Гана згідно наявної у матеріалах справи копії паспорту НОМЕР_1 (а.с.139-141).

26.06.2018 року позивач вибув із країни походження літаком із м. Аккра (Гана) і в той же день прибув на територію України в аеропорт Бориспіль (а.с. 60). Кордон перетнув легально, на підставі студентської візи.

Після прибуття на територію України позивач 13.08.2018 року звернувся до Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту (а.с. 47).

Після проведення процедури реєстрації, двох опитувань та дослідження інформації по країні походження позивача 23.08.2018 року відповідачем було сформовано висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.129-137).

Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області №161 від 23.08.2018 року позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 124).

Цього ж дня на підставі Наказу №161 від 23.08.2018 року на адресу позивача було направлено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 125-128).

З приводу оскарження вищезазначеного Наказу позивач і звернувся до Одеського окружного адміністративного суду для захисту своїх прав та інтересів.

Спірні правовідносини, що виникли, регулюються Конституцією України, а також Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671-VI) та міжнародними актами.

Так, згідно ст..19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону №3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Ч. 6-9 ст.8 Закону №3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

У разі невикористання особою права на оскарження протягом п'яти робочих днів з дня її письмового повідомлення про прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, вилучає у такої особи довідку про звернення за захистом в Україні та повертає особі документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи, що перебувають на зберіганні в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання всіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник не заслуговує на довіру.

Позивач, аргументуючи свою правову позицію, вказував, що під час проведення процедури розгляду його заяви на отримання відповідного статусу відповідачем не було в повному обсязі досліджено фактичні обставини, які мають юридичне значення та стосуються справи. На думку позивача, відповідачем при дослідженні інформації по країні походження було використано лише одне джерело, що не є достатнім. Крім того, позивач наголосив, що його заява не підпадає під критерії для відмови в оформленні документів, які визначені п.6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідач у своєму відзиві на позовну заяву вказував, що позивачем під час співбесід надавалась суперечлива інформація різного змісту, а ті обставини, на які позивач посилався як на підставу необхідності отримання захисту в Україні, не знайшли свого документального підтвердження будь-якими письмовими доказами. Позивач під час співбесід не зміг довести неможливість отримання захисту в країні походження. Крім того, відповідач вказує, що за наданням міжнародного захисту позивач звернувся із зволіканням, а саме порушенням встановленого законодавством строку на таке звернення. На думку відповідача, надана позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною або іншими ознаками.

Дослідивши пояснення сторін, а також наявні у матеріалах справи письмові докази у їх сукупності, проаналізувавши чинне національне та міжнародне законодавство, суд зазнає наступне.

Згідно наявних у справі матеріалів особової справи позивача ним надавались пояснення при подачі первинної заяви та під час двох співбесід - 17.08.2018 року та 23.08.2018 року. При дослідженні змісту заяви та відповідних протоколів судом встановлено, що деталі тих подій, які склались і, на думку позивача, є підставою для отримання ним міжнародного захисту в Україні, є неконкретизованими. Перш за все, позивачем не надається імен тих, з ким він працював, як він сам зазначає, з 2014 року (а.с.60). Крім цього, у заяві позивач наголошує на тому, що декількох його колег по роботі в ході сутички було вбито (а.с. 48). Проте, під час співбесіди 17.08.2018 року позивач вже вказує на інші результати бійки (а.с. 103).

Серед іншого, суд вважає необхіднім зазначити, що в ході проведення співбесід позивачем не було наведено доводів стосовно можливих засобів захисту в країні походження (а.с. 115). Дійсно позивач вказує, що ним було подано заяву до органів поліції, проте доказів цього позивач надати не зміг. Більш того, повторних звернень позивачем здійснено не було.

Аналізуючи наявні обставини, суд зазначає, що в даному випадку має місце інцидент індивідуального характеру. Такі випадки, згідно чинного законодавства України, не підпадають під ознаки біженця або особи, як потребує додаткового захисту. Такі ознаки визначені у п.1, 4, 13 ст.1 Закону №3671-VI, які визначають, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;

особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Сам позивач, хоча і надає зазначені визначення в обґрунтування позову, під час проведення співбесіди зазначив, що його не переслідували на Батьківщині за ознаками релігії, віросповідання, раси, національності, політичних поглядів (а.с. 116). Крім того, позивачем також не зазначено, що до нього може бути застосовано нелюдське поводження, тортури або таке поводження, що принижує людину, не може бути застосована смертна кара на території громадянської належності (а.с. 117).

Таким чином, проаналізувавши наявні матеріали справи та пояснення сторін у справі, суд дійшов висновку про те, що відповідачем вірно встановлено необґрунтованість заяви позивача до відповідача. З урахуванням встановлених обставин, беручи до уваги те, що уповноваженими особами Головного управління ДМС в Одеській області було повною мірою досліджено як індивідуальні обставини, так і загальну інформація о країні походження позивача, у суду не виникає сумнівів щодо обґрунтованості оскаржуваного наказу, у зв'язку із чим суд вважає, що позовна заява Аду Гамфі Стівен Бернарда не підлягає задоволенню.

Таким чином, суд вважає, що відповідачем на виконання вимог чинного законодавства було здійснено всі заходи на забезпечення проведення процедури розгляду заяви позивача, було дотримано норми матеріального та процесуального права та винесено рішення із дотриманням норм чинного законодавства, у зв'язку із чим для задоволення позову підстави відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 2 ст. 73 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відтак, з урахуванням зазначеного, на підставі встановлених судом фактів та обставин, враховуючи, що позивачем не надано жодних обґрунтованих доводів на підтвердження власної правової позиції, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_5 до Заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Максименка Анатолія Васильовича, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області не підлягає задоволенню.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04 ЄСПЛ зазначає, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно ч.5 ст.139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Приймаючи до уваги те, що позивача звільнено від сплати судового збору, а відповідачем не понесені судові витрати, відсутні підстави для компенсування останніх за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 139, 241, 242-244, абз. 2 ч. 4 ст. 245, 246, 250, 255, 295, КАС України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_5 (місцепроживання: АДРЕСА_1) до Заступника начальника Головного управління - начальника Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Максименка Анатолія Васильовича (місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44), Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасувати наказу № 161 від 23.08.2018 року та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.

Пунктом 15.5 розділу VII «Перехідні положення» КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 12.12.2018 року.

Суддя О.М. Тарасишина

.