Рішення № 78490649, 12.12.2018, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 грудня 2018 р. Справа№0540/8802/18-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

Суддя Донецького окружного адміністративного суду Давиденко Т.В.

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративний позов ОСОБА_1

до відповідача ОСОБА_2 міської ради

про зобов’язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ОСОБА_2 міської ради про зобов’язання прийняти рішення відповідно до заяви від 18.12.2017 року, стягнення судових витрат в сумі 2000 грн.

Доводи адміністративного позову обґрунтовані тим, що, як вважає позивач, відповідач, не приймаючи рішення відповідно до заяви позивача від 18.12.2017 року відповідач діяв з перевищенням повноважень та не у спосіб, встановлений нормами чинного законодавства, яке регулює спірні взаємовідносини.

Зазначає, що неприйняття відповідачем рішення відповідно до заяви позивача від 18.12.2017 року позбавляє її права на оскарження такого рішення.

Враховуючи наведене, просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

У відзиві на адміністративний позов відповідач вказав на його безпідставність та зазначив, що позивач звернувся до відповідача з заявою, яка розглянута відповідно до норм Закону України «Про звернення громадян» та на яку надана відповідь.

Зазначив, що прийняття рішення щодо придбання земельної ділянки приймається на підставі заяви (клопотання), оформленої відповідно до вимог ст. 128 Земельного кодексу України, та, оскільки, заява позивача від 18.12.2017 року вимогам зазначеної норми Закону не відповідала, відповідне рішення відповідачем не приймалось.

Враховуючи наведене, просить в задоволені позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Позивач у судове засідання не з’явився, про дату час та місце судового розгляду повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи без його участі.

Представник відповідача у судове засідання не з’явився, про дату час та місце судового розгляду повідомлений належним чином, надав заперечення та заяву про розгляд справи без його участі.

Враховуючи наведене, суд розглядає справу в порядку письмового провадження на підставі наявних у ній доказів.

Дослідивши матеріали справи, доводи позовної заяви, відзиву, суд з’ясував наступні обставини справи.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, ІПН НОМЕР_1, місце проживання: 87549, АДРЕСА_1, паспорт серії КС № 171485 (а.с. 7).

18.12.2017 року ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2 міської ради з заявою про прийняття рішення про викуп земельної ділянки площею 49 кв.м для будівництва прибудови до перукарні (а.с. 27).

17.01.2018 року ОСОБА_2 міською радою ОСОБА_1 надана відповідь, в якій зазначено, що, оскільки Програмою економічного та соціального розвитку м. Маріуполя на 2018 рік заходів щодо проведення експертної грошової оцінки не передбачено, прийняття рішення про викуп земельної ділянки не можливе.

24.01.2018 року ОСОБА_1 звернулась до ОСОБА_2 міської ради з запитом щодо можливості особистого замовлення експертної оцінки земельної ділянки чи здійснення оплати експертної оцінки земельної ділянки, яку замовить міська рада.

02.02.2018 року ОСОБА_2 міською радою ОСОБА_1 надана відповідь на запит, в якій зазначено, що діючим законодавством України не передбачена сплата грошових коштів за проведення експертної грошової оцінки за рахунок громадян.

Між сторонами немає розбіжностей щодо обставин справи, встановлених судом, позивач просить зобов’язати відповідача прийняти рішення відповідно до заяви від 18.12.2017 року, стягнути судові витрати в сумі 2000 грн.

Проаналізувавши встановлені обставини справи та норми законодавства України, яке регулює спірні правовідносини, суд вважає позовну заяву такою, що задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Відповідно до п. 34 ч. 1 ст. 26 та ст. 33 зазначеного Закону до загальної компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Аналогічне право закріплене п. «а» ст. 12 Земельного кодексу України від 25.10.2001р.

Відповідно до ст. 116 та 123 цього Кодексу громадяни та юридичні особи набувають права власності або права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Таким чином, відповідач у спірних правовідносинах є субєктом владних повноважень, на якого Конституцією та Законами України покладені обовязки щодо передання у власність, надання в постійне користування та оренду, продаж, викуп земельних ділянок, припинення права користування та права власності на земельні ділянки, а також узгодження місць розташування об’єктів на земельних ділянках.

Відповідно до преамбули Закону України «Про звернення громадян» цей закон регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Згідно ч. 2 ст. 3 Закону України «Про звернення громадян» заява (клопотання) - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Звернення позивача по своїй суті є заявою (клопотанням).

Відповідно ч. 6 ст. 5 Закону України «Про звернення громадян» письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв’язку (електронне звернення).

Звернення позивача відповідає вимогам, зазначеним в статті 5 Закону України «Про звернення громадян».

Згідно ч. 1 ст. 7 Закону України «Про звернення громадян» звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.

Частиною 1 ст. 15 «Про звернення громадян» передбачено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Відповідно до ч. 3 ст. 15 Закону України «Про звернення громадян» відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.

Згідно ч. 4 ст. 15 Закону України «Про звернення громадян» рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 «Про звернення громадян», звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, відповідь на звернення позивача від 18.12.2017 року надана відповідачем 17.01.2018 року.

Тобто, надаючи відповідь на звернення позивача, відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, встановлений нормами чинного законодавства, яке регулює спірні взаємовідносини.

Крім того, суд зазначає наступне.

Реалізація суб'єктами публічної адміністрації своїх повноважень, які є законодавчо визначеними, що випливає з положень частини другої статті 19 Конституції України, здійснюється в межах відповідної законної дискреції.

У свою чергу, під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб'єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.

Дискреційні повноваження - це комплекс прав і зобов'язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення.

Обмежуючим фактором для рішень представників влади згідно з визначенням владних дискреційних повноважень є закон і справедливість.

Відповідно до Рекомендацій ОСОБА_3 Європи № R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятих ОСОБА_3 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Відповідно до статті 13 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зважує на його ефективність з точки зору статті 13 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та враховує положення «Рекомендації ОСОБА_3 ОСОБА_4 Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень», прийняті ОСОБА_3 ОСОБА_4 11.03.1980 року, а саме суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Крім того, суд зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 128 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради чи державного органу приватизації. У заяві (клопотанні) зазначаються місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, розміри та площа, а також згода на укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 128 Земельного кодексу України до заяви (клопотання) додаються:

а) документ, що посвідчує право користування земельною ділянкою (у разі його наявності), та документи, що посвідчують право власності на нерухоме майно (будівлі та споруди), розташоване на цій земельній ділянці (у разі наявності на земельній ділянці будівель, споруд);

б) копія установчих документів для юридичної особи, а для громадянина - копія документа, що посвідчує особу.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, у заяві позивача від 18.12.2017 року не зазначене місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, розміри та площа.

Тобто, заява позивача від 18.12.2017 року вимогам зазначеної норми Закону не відповідала, відповідне рішення відповідачем не приймалось.

Враховуючи наведене та те, що звернення позивача відповідачем розглянута в межах повноважень та у спосіб, визначений нормами чинного законодавства, заява позивача від 18.12.2017 року вимогам чинного законодавства не відповідала, прийняття рішення відповідно до заяви позивача від 18.12.2017 року є владними дискреційними функціями відповідача, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог.

Згідно ч. 1 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Суд вважає, що відповідачем надані суду належні докази правомірності дій щодо надання відповіді на звернення позивача, тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

В розумінні статті 139 Кодексу адміністративного судочинства, питання про перерозподіл судових витрат не розглядається.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, Законом України «Про звернення громадян», Закону України «Про Кабінет ОСОБА_4 України» Кодексом адміністративного судочинства України, суд,-

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 міської ради про зобов’язання прийняти рішення відповідно до заяви від 18.12.2017 року, стягнення судових витрат в сумі 2000 грн. – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Суддя Давиденко Т.В.