Рішення № 78472451, 06.12.2018, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/5172/17

Провадження № 2/638/1594/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.12.2018 Дзержинський районний суд м. Харкова в складі:

головуючого судді – Шестака О.І.,

за участю секретаря – Калінової А.М.,

розглянувши в відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості,-

в с т а н о в и в :

Представник Позивача ОСОБА_1 – адвокат ОСОБА_4, 04.04.2017 року звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом, в якому, просить суд стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 64765,00 доларів США,з яких сума позики у розмірі 50 758,00 доларів США та пені у розмірі 14 007,00 доларів США; стягнути з відповідача на його користь судові витрати по сплаті судового збору в сумі 8 000 гривень 00 копійок.

29.01.2018 року представник Позивача ОСОБА_1 – адвокат ОСОБА_4, звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з уточненою позовною заявою, в якій, просить суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, адреса: 61058, м. Харків, вул. Данилевського, буд. 16. кв. 48) та ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_2, РНОКПП НОМЕР_2, адреса: 61058, м. Харків, вул. Данилевського, буд. 16. кв. 48) на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_3, код 35603160322, адреса: 10126, Естонія, м. Талін, вул. Вільмсі 22-43) грошові кошти у розмірі 921755,00 доларів США,з яких за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року у розмірі 64765,00 доларів США. З яких сума позики у розмірі 50 758,00 доларів США та пені у розмірі 14007,00 доларів США та за договором позики № 2 від 10 березня 2016 року у розмірі 856990,00 доларів США; покласти на відповідача судові витрати по сплаті судового збору в сумі 8810,00 грн.

Свої уточнені позовні вимоги представник Позивача обґрунтовує тим, що між ним та ОСОБА_2 (надалі – Відповідач-1), укладено договір позики № 1 від 27 березня 2014 року, надалі – договір № 1. Відповідно до п. 1.1, 1.2, 2.1 зазначеного договору № 1 Позивач надав Відповідачу-1 позику у розмірі 57758 доларів США, що підтверджується розпискою Відповідача-1 від 27 березня 2009 року. Відповідно до п. 1.4, 2.2 зазначеного договору, позика повинна бути повернута у повному обсязі не пізніше 01 липня 2016 року. Відповідно до п. 3 .4.1 зазначеного договору № 1, Відповідач-1 зобов’язався своєчасно повернути позику Позивачу.

19 серпня 2015 року Відповідач-1 часткового повернув позику у розмірі 7000 доларів США, але на момент повернення позики у повному обсязі, який визначено п. 1.4, 2.2 договору № 1, саме 01 липня 2016 року, Відповідач-1 у повному обсязі позику не повернув. Таким чином, станом на момент звернення до суду заборгованість за договором № 1 складає 50 758 доларів США, що свідчить про невиконання Відповідачем-1 прийнятих на себе зобов’язань з повернення Позивачу позики у повному обсязі, чим порушив умови договору № 1.

Крім того, відповідно до п. 4.1 зазначеного договору № 1, у разі прострочення повернення позики, Відповідач-1 зобов’язаний сплатити пеню у розмірі 0,1% від несвоєчасно повернутих коштів за кожний день прострочення. Отже, на думку представника Позивача, Відповідач-1 зобов’язаний сплатити пеню у розмірі 0,1% від несвоєчасно повернутої суми позики у розмірі 50 758 доларів США за період з 02 липня 2016 року по 03 квітня 2017 року, що становить 276 днів. Таким чином, пеня за несвоєчасно повернуту позику у розмірі 50 758 доларів США складає: 50 758 х 0,1% х 276 дн. = 14 007,00 доларів США.

На підставі викладеного, Відповідач-1 умови договору № 1 не виконав і зобов’язаний сплатити на користь Позивача 50 758,00 доларів США, в якості повернення суми позики, та 14 007,00 доларів США, в якості пені за несвоєчасно повернуті кошти, що є підставою, на думку представника Позивача, для задоволення позову.

Також, між ОСОБА_1 (Позивач), та ОСОБА_2 (Відповідач-1), укладено договір позики № 2 від 10 березня 2016 року, надалі – договір № 2. Відповідно до п. 1.1, 1.2, 2.1 зазначеного договору № 2 Позивач надав Відповідачу-1 позику у розмірі 856 990 доларів США, що підтверджується розпискою Відповідача-1 від 07 травня 2013 року. Відповідно до п. 3.4.1 зазначеного договору № 2, Відповідач-1 прийняв на себе зобов’язання своєчасно повернути позику Позивачу. Відповідно до п. 1.4, 2.2 зазначеного договору № 2, позика повинна бути повернута у повному обсязі не пізніше 31 грудня 2017 року, але Відповідач-1 у повному обсязі позику не повернув.

Позивач направив на адресу Відповідача-1 Повідомлення про повернення суми займу від 30.11.17, але Відповідач-1 проігнорував зазначене Повідомлення та порушив умови договору № 2, не повернувши позику 31 грудня 2017 року.

Таким чином, станом на момент звернення до суду заборгованість за договором № 2 Відповідача-1 складає 856 990 доларів США, що свідчить про невиконання Відповідачем-1 прийнятих на себе зобов’язань з повернення Позивачу позики у повному обсязі, чим Відповідач-1 порушив умови договору № 2 і є, що на думку представника Позивача є підставою для задоволення позову.

Крім того, представник Позивача зазначив, що Відповідач-1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 (Відповідач-2), про що свідчить Свідоцтво про укладання шлюбу від 01.07.1988 року. Із заяви Відповідача-1 від 24.03.2014 вбачається що шлюбний договір між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 не укладено.

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Відповідно до ст. 61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ч. 5 ст. 65 СК України, договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Відповідно до положень ст. 73 СК України, стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

На підставі викладеного, представник Позивача вважає правомірним притягнути з ОСОБА_3 в якості Відповідача-2 у цій справі.

Також, Позивач зазначив, що отримані Відповідачем-1 грошові кошти за договором № 1 та договором № 2 є спільною власністю подружжя, що є підставою для солідарного стягнення цього боргу і з Відповідача-2.

Не погоджуючись із заявленими позовними вимогами, Відповідачем-1 ОСОБА_2 було подано зустрічну позовну заяву, в якій, Позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 просить суд: визнати недійсними повністю договори (правочини) позики валютних коштів № 1 від 27 березня 2014 року та № 2 від 10 березня 2016 року, укладені між нерезидентом України фізичною особою ОСОБА_1 та резидентом України ОСОБА_2, судові витрати покласти на відповідача за зустрічним позовом – ОСОБА_1.

Зустрічні позовні вимоги позивач за зустрічним позовом обґрунтовує тим, що Порядком отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, затвердженим Постановою Національного банку від 17 червня 2006 року № 270 (далі – Постанова № 270) передбачено, що резиденти (юридичні особи, фізичні особи-суб’єкти підприємницької діяльності, фізичні особи) можуть одержувати кредити, позики, утому числі поворотну фінансову допомогу в іноземній валюті від нерезидентів відповідно до договорів та в порядку, установленому Постановою № 270. При цьому, будь-які кредити (позики), отримані від нерезидента, підлягають реєстрації в Національному банку України, що передбачено Указом Президента України № 734. Без реєстрації банк не буде обслуговувати кредитні кошти позичальника, які надійдуть від нерезидента на його поточний рахунок, і вимагатиме від позичальника отримання реєстраційного свідоцтва (п. 1 Указу № 734). Відповідно до п.1.2 глави 1 розділу 1 Положення № 270 резидент-позичальник залучає кредит від нерезидента через уповноважений банк, який надав згоду на обслуговування операцій за договором. Резидент-позичальник зобов’язаний зареєструвати договір у Національному банку України до фактичного одержання кредиту (п.1.7 глави 1 Положення № 270). Сторони мають (повинні) передбачити в договорі позики обов’язкову умову про те, що він набирає чинності з моменту (або не раніше) його реєстрації в Нацбанку України (п.1.16 глави 1 розділу 1 Положення № 270). Резиденти-позичальники одержують та погашають кредити (позики) лише в безготівковій формі (п.1.4 глави 1 Положення № 270). Згідно з п.1.15 глави 1 розділу 1 Положення № 270 не допускається реєстрація укладених резидентами-позичальниками договорів, якими передбачена сплата резидентами-позичальниками процентів за користування кредитами (без урахування відповідних комісій) до фактичного надходження в Україну кредитних коштів від нерезидентів та до зарахування кредитних коштів на банківський рахунок резидента-позичальника відкритий на підставі індивідуальної ліцензії за межами України.

ОСОБА_2 зазначає, що Позивач за первісним позовом ОСОБА_1 є нерезидентом України. ОСОБА_1 посилається, як на підставу заявлених ним позовних вимог за первісним позовом на договір № 1 позики валютних коштів від 27.03.2014 року та договір № 2 від 10.03.2016 року, місцем укладення яких визначено м. Талін. Вказані договори, на думку ОСОБА_2, суперечать викладеному вище законодавству України, в них відсутні необхідні обов’язкові вимоги до форми і змісту договору позики в іноземній валюті між фізичними особами - резидентом та нерезидентом України; оспорювані договори (правочини) не зареєстровані у визначеному Порядком № 270 порядку. Реєстраційні свідоцтва на них Нацбанком України не виписувались і в банківський реєстр не вносились; грошові кошти в валюті на адресу позичальника не поступали взагалі; отримання нерезидентом готівкою сум позики (п. 2.3. Договорів) суперечить діючому законодавству, а тим паче встановлення сторонами в п.4.1 нарахування пені в розмірі 0,1% (36 % річних) в валюті – доларах США.

Відповідно до частини 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3,5 та 6 статті 203 ЦК України .

Частиною 2 ст. 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до частини 1 статті 206 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Пунктом 3 статті 228 ЦК України визначено, що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 26.04.2017 р. відкрито провадження у справі.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 06.03.2018 р. постановлене наступне: розгляд справи продовжувати в порядку загального позовного провадження. З метою виконання вимог ч. 1 ст. 189 ЦПК України розпочати підготовче провадження у справі.

Під час судового засідання 30.07.2018 року суд на місці ухвалив прийняти зустрічний позов.

У судове засідання з’явився представник Позивача ОСОБА_1 – адвокат ОСОБА_4, уточнені позовні вимоги за первісним позовом підтримав у повному обсязі, просив позов задовольнити, проти зустрічного позову заперечував. Представник Позивача надав суду письмові пояснення та відзив на зустрічну позовну заяву.

Представник Позивача, зокрема, пояснив суду наступне: відповідно до Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, яке затверджено постановою Правління НБУ від 17 червня 2004 р. № 270 та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 липня 2004 р. за № 885/9484, зазначене положення розповсюджується на випадки отримання резидентами позик у нерезидентів.

Відповідно до п. 5 ст. 1 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», резиденти – фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном. Позивач – ОСОБА_1 відповідно до Тимчасової посвідки на постійне проживання серія КИ № 018018, що видана 27 квітня 2005 року та діє безстрокова, має постійне місце проживання в Україні. Отже, договори позики були укладені між двома резидентами, що виключає необхідність реєстрації зазначених договорів в Національному банку України.

Таким чином, оскільки між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належним чином оформлені та підписані необхідні письмові документи, а саме розписка про отримання коштів від 27.03.2009 року та Договір позики № 1 від 27.03.2014 року, то, на думку представника Позивача, правомірним буде висновок про укладенність та чинність договору позики № 1 від 27.03.14 року, що, на думку представника Позивача, є підставою для відмову в задоволенні зустрічного позову у повному обсязі. Також, оскільки між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належним чином оформлені та підписані письмові документи, а саме розписка про отримання коштів від 07.05.2013 року та Договір позики № 2 від 10.03.2016 року, то, на думку представника Позивача, правомірний буде висновок про укладенність та чинність договору позики № 2 від 10.03.2016 року, що, на думку представника Позивача, є підставою для відмови в задоволенні зустрічного позову у повному обсязі.

Стосовно нарахування пені у зазначених правочинах, представник Позивача просить суд прийняти до уваги наступне: Сторонами в п. 4.1 договору позики № 1 від 27.03.2014 року та п. 4.1 договору позики № 2 від 10.03.2016 року передбачено нарахування пені в розмірі 0,1 % від несплаченої суми за кожний день прострочення.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ч 1 ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до положень ст. 610, 611 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, заважаючи на викладене, положення п. 4.1 договору позики № 1 від 27.03.2014 року та п. 4.1 договору позики № 2 від 10.03.2016 року, на думку представника Позивача, відповідають чинному законодавству, що має наслідком для висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову.

Обґрунтуванням, притягнення в якості співвідповідача ОСОБА_3, на думку представника Позивача, є той факт, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі, про що свідчить свідоцтво про укладання шлюбу від 01.07.1988 року.

Верховний суд в Постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, зазначив, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об’єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов’язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім'ї. Аналогічний висновок зроблено і Верховним Судом України в постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.

Матеріалами справи, на думку представника Позивача, доведено, що отримані за вказаними договорами позики грошові кошти були спрямовані саме в інтересах сім’ї, а саме: на отримані Відповідачем-1 кошти за розпискою від 27.03.2009 р. в сумі 57758 доларів США, Відповідач-1 придбав 19.05.2009 нерухомість за адресою м. Харків, вул. Данилевського, б. 16 кв. 48-49, що підтверджується Інформаційною довідкою наявною в матеріалах справи; на отримані Відповідачем-1 за розпискою від 07.05.2013 р. кошти в сумі 856990 доларів США, Відповідач-1 і Відповідач-2 на земельній ділянці за адресою м. Харків, вул. Санжирка, 10 побудували будинок загальною площею 343,5 кв.м., який зареєстровано 25.06.2015 р. на обох відповідачів, що підтверджується Інформаційними довідками, наявними в матеріалах справи. Зазначена нерухомість, на сьогоднішній час, після відкриття цього провадження, Відповідачами відчужена третій особі, але одержані кошти Відповідачами не були спрямовані на повернення позики Позивачу, що свідчить, на думку представника Позивача, про ухилення Відповідачів від законодавчого та договірного обов’язку повернути позику; також, в 2017 році Відповідач-2 за вказані кошти придбала нерухомість за адресою АДРЕСА_1, про що свідчить виписка з реєстру.

Таким чином, на думку представника Позивача, є доведеним, що отримані Відповідачем-1 грошові кошти за договором № 1 та договором № 2 є спільною власністю подружжя, були витрачені в інтересах сім’ї, що є підставою для солідарного стягнення всього боргу як з Відповідача-1 так і з Відповідача-2.

Посилання Відповідача-2 на незнання про укладені її чоловіком – ОСОБА_2 зазначених правочинів, та отримання за ними грошових коштів, не спростовує її правовий обов’язок, як дружини, повернути ОСОБА_1 отримані ОСОБА_2 кошти, що підтверджується і висновком Верховного суду в постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.

На підставі викладеного, на думку представника Позивача, правомірним буде висновок про правомірність притягнення дружини Відповідача-1 - ОСОБА_3 в якості Відповідача-2 у цій справі та стягнення з неї солідарно боргу за вказаними правочинами.

У судове засідання з’явився представник Відповідача-1 адвокат ОСОБА_5 в судовому засіданні заявлені первісні позовні вимоги не визнав, зустрічні позовні вимоги підтримав, просив зустрічний позов задовольнити.

У судове засідання ні Відповідача-2 ОСОБА_3 ні її представник не з’явилися. Про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про що свідчать рекомендовані поштові повідомлення про одержання викликів суду. Причини неявки суду не повідомили.

Від Відповідача-2 ОСОБА_3 03.05.2018 року до суду було подано клопотання у якому вона просить суд виключити її з числа відповідачів по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 (Відповідач-1 у даній справі) про стягнення боргу, мотивуючи це тим, що про наявність таких претензій Позивача до Відповідача-1 та Відповідача-2 вона дізналась тільки з позовної заяви, будь-яких дозволів на отримання позики чи написання розписок чи договорів позики чоловіком я не давала і взагалі не була обізнана про вказані факти; також ОСОБА_3 стверджує, що прикладені до позовної заяви ксерокопії договорів та розписок від імені її чоловіка раніше не бачила, жодних грошових коштів за ними не отримувалось, тим паче в інтересах сім’ї взагалі не могли використовувалось; також просить суд, в разі незадоволення цього клопотання, у позові ОСОБА_1 до неї відмовити за безпідставністю.

Суд, заслухавши учасників судового засідання, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, приходить до наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, між Позивачем ОСОБА_1 та Відповідачем-1 ОСОБА_2, укладено Договір позики № 1 від 27 березня 2014 року. Відповідно до п. 1.1, 1.2, 2.1 зазначеного договору Позивач надав Відповідачу-1 позику у розмірі 57758 доларів США на безвідсотковій основі, факт передачі зазначеної суми грошових коштів підтверджується розпискою Відповідача-1 від 27 березня 2009 року, що складена у м. Севастополь. Відповідно до п. 1.4, 2.2 зазначеного договору, позика повинна бути повернута у повному обсязі не пізніше 01 липня 2016 року. Відповідно до п. 3 .4.1 зазначеного договору № 1, Відповідач-1 зобов’язався своєчасно повернути позику Позивачу. Цільовим призначенням використання суми позики є інвестування позикових коштів в будівництво об’єкту нерухомості за адресою: м. Севастополь, вул. Толстого, 1. Таким чином, між ними відповідно до ст. 1046 ЦК України був укладений договір позики грошових коштів.

Також, між Позивачем ОСОБА_1, та Відповідачем-1 ОСОБА_2, укладено Договір позики № 2 від 10 березня 2016 року. Відповідно до п. 1.1, 1.2, 2.1 зазначеного договору № 2 Позивач надав Відповідачу-1 позику у розмірі 856990 доларів США, що підтверджується розпискою Відповідача-1 від 07 травня 2013 року, що складена у м. Харків. Відповідно до п. 3.4.1 зазначеного договору № 2, Відповідач-1 прийняв на себе зобов’язання своєчасно повернути позику Позивачу. Відповідно до п. 1.4, 2.2 зазначеного договору № 2, позика повинна бути повернута у повному обсязі не пізніше 31 грудня 2017 року, але Відповідач-1 у повному обсязі позику не повернув. Таким чином, між ними відповідно до ст. 1046 ЦК України був укладений договір позики грошових коштів.

Відповідно до ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Статтею 1047 ЦК України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Таким чином, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до п.п. 2.1. Договору позики № 1 від 27.03.2014 року, грошові кошти в розмірі 57758 доларів США на момент укладення цього договору отримані позичальником, до підписання цього договору. Повернення грошей повинно бути проведено готівкою або у безготівковому порядку.

Відповідно до п.п. 2.1. Договору позики № 2 від 10.03.2016 року, грошові кошти в розмірі 856990 доларів США на момент укладення цього договору отримані позичальником, до підписання цього договору. Повернення грошей повинно бути проведено готівкою або у безготівковому порядку.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України; недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається; у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним; якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Як роз'яснено в п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9, Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Порядком отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, затвердженим Постановою НБУ від 17 червня 2006 року № 270 передбачено, що резиденти (юридичні особи, фізичні особи-суб’єкти підприємницької діяльності, фізичні особи) можуть одержувати кредити, позики, у тому числі поворотну фінансову допомогу в іноземній валюті від нерезидентів відповідно до договорів та в порядку, установленому Постановою КМУ № 270.

При цьому, будь-які кредити (позики), отримані від нерезидента, підлягають реєстрації в Національному банку України, що передбачено Указом Президента України № 734. Без реєстрації банк не буде обслуговувати кредитні кошти позичальника, які надійдуть від нерезидента на його поточний рахунок, і вимагатиме від позичальника отримання реєстраційного свідоцтва (п. 1 Указу № 734). Відповідно до п.1.2 глави 1 розділу 1 Положення № 270 резидент-позичальник залучає кредит від нерезидента через уповноважений банк, який надав згоду на обслуговування операцій за договором. Резидент-позичальник зобов’язаний зареєструвати договір у Національному банку України до фактичного одержання кредиту (п.1.7 глави 1 Положення № 270).

Сторони мають (повинні) передбачити в договорі позики обов’язкову умову про те, що він набирає чинності з моменту (або не раніше) його реєстрації в Нацбанку України (п.1.16 глави 1 розділу 1 Положення № 270).

Резиденти-позичальники одержують та погашають кредити (позики) лише в безготівковій формі (п.1.4 глави 1 Положення № 270). Згідно з п.1.15 глави 1 розділу 1 Положення № 270 не допускається реєстрація укладених резидентами-позичальниками договорів, якими передбачена сплата резидентами-позичальниками процентів за користування кредитами (без урахування відповідних комісій) до фактичного надходження в Україну кредитних коштів від нерезидентів та до зарахування кредитних коштів на банківський рахунок резидента-позичальника відкритий на підставі індивідуальної ліцензії за межами України.

Відповідно до п.п. 14.1.213. Податкового Кодексу України резиденти - це: а) юридичні особи та їх відокремлені особи, які утворені та провадять свою діяльність відповідно до законодавства України з місцезнаходженням як на її території, так і за її межами; б) дипломатичні представництва, консульські установи та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають дипломатичні привілеї та імунітет; в) фізична особа - резидент - фізична особа, яка має місце проживання в Україні. У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв'язки (центр життєвих інтересів) в Україні. У разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від'їзду) протягом періоду або періодів податкового року. Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім'ї або її реєстрації як суб'єкта підприємницької діяльності. Якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи, використовуючи попередні положення цього підпункту, фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України. Якщо всупереч закону фізична особа - громадянин України має також громадянство іншої країни, то з метою оподаткування цим податком така особа вважається громадянином України, який не має права на залік податків, сплачених за кордоном, передбаченого цим Кодексом або нормами міжнародних угод України. Якщо фізична особа є особою без громадянства і на неї не поширюються положення абзаців першого - четвертого цього підпункту, то її статус визначається згідно з нормами міжнародного права. Достатньою підставою для визначення особи резидентом є самостійне визначення нею основного місця проживання на території України у порядку, встановленому цим Кодексом, або її реєстрація як самозайнятої особи.

Відповідно до п. 5 ст. 1 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», резиденти – фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном.

Судом встановлено, що Позивач – ОСОБА_1 є громадянином ОСОБА_6 Республіки та має Тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні серія КИ № 018018, що видана 27 квітня 2005 року та діє безстрокова. Згідно цієї посвідки він мав постійне місце проживання в Україні на момент укладання договору позики № 1 та договору позики № 2, та має його на дату винесення судового рішення.

За вказаних обставин, суд приходить до висновку, що стороною позивача за зустрічним позовом не було надано суду належних та достовірних доказів, в розумінні норм доказування, визначених ЦПК України, на підтвердження недійсності правочинів, а докази які були наведені у зустрічному позові як підстави для визнання недійсним повністю договорів (правочинів) позики валютних коштів за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року та договором позики № 2 від 10 березня 2016 року, в ході оцінювання судом не підтвердились.

З огляду на вказані обставини, враховуючи, що кожна із сторін в момент укладення спірного договору розуміла умови правочину, його правові наслідки, що недійсність спірних договорів не була встановлена судом, суд приходить до висновку про недоведеність факту недійсності повністю договорів (правочинів) позики валютних коштів за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року та договором позики № 2 від 10 березня 2016 року,що є спірними правочинами, у зв'язку з чим підстав для задоволення зустрічного позову не вбачає.

Стосовно правомірності і обґрунтованості притягнення в якості співвідповідача по даній справі ОСОБА_3 суд дійшов наступного висновку.

Відповідач-1 ОСОБА_2 та Відповідач-2 ОСОБА_3, перебувають у зареєстрованому шлюбі, про що свідчить Свідоцтво про укладання шлюбу від 01.07.1988 року.

Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до ст. 61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 5 ст. 65 СК України, договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Відповідно до положень ст. 73 СК України, стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Верховний суд в Постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13, зазначив, що тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об’єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов’язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім'ї.

Виходячи з вищенаведеного, Позивач за первісним позовом не надав жодних переконливих доказів, щодо укладання Відповідачем-1 Договору позики № 1 від 27 березня 2014 року та Договору позики № 2 від 10 березня 2016 року в інтересах сім'ї та доказів того, що майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї. На підставі чого, суд робить висновок про необгрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 щодо відповідальності ОСОБА_3 по боргам свого чоловіка ОСОБА_2

З огляду на вищезазначене суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор – прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги.

Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ч. 1, 2 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно ч.2 ст.533 ЦК України, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Судом встановлено, що, факт одержання коштів за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року та договором позики № 2 від 10 березня 2016 року, написання відповідних розписок і укладання вищезазначених договорів Відповідачем-1 за первісним позовом не заперечувався.

Як вбачається з матеріалів справи, Відповідач-1 ОСОБА_2 не повернув отримані від Позивача за первісним позовом ОСОБА_1 кошти у загальному розмірі 907 748 доларів США в обумовлений строк, у зв'язку з чим суд приходить до висновку про правомірність заявлених позовних вимог про стягнення з Відповідача-1 вказаної суми заборгованості, яка згідно офіційного курсу НБУ (27,975656 грн. за 1 долар США) станом на 06 грудня 2018 року становить 25 394 845 гривень 78 копійок.

Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання, а також боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до положень ст. 610, 611 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно п. 4.1. Договору позики № 1 від 27 березня 2014 року, в разі прострочення терміну повернення суми позики, позичальник сплачує пеню у розмірі 0,1 % від несплаченої в строк суми за кожен день прострочення платежу до моменту належного виконання відповідних зобов’язань.

Позивачем за первісним позовом було нараховано до сплати Відповідачу-1 ОСОБА_2 суму пені в розмірі 0,1 % від несвоєчасно повернутих коштів за кожен день прострочки за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року – 50 758 доларів США за період з 02.07.2016 року по 03.04.2017 року (276 днів) в розмірі 14 007,00 доларів США, що станом на 06 грудня 2018 року за офіційним курсом НБУ (27,975656 грн. за 1 долар США) становить 391855,01 (триста дев’яностоодна тисяча вісімсот п’ятдесят п’ять гривень 01 копійок) грн. Вказана сума відсотків за прострочення сплати позики підлягає до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та про відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договорів (правочинів) недійсними.

В порядку ст. 141 ЦПК України, з відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 на користь позивача за первісним позовом ОСОБА_1 підлягає до стягненню судовий збір, що був сплачений позивачем при зверненні до суду у розмірі 8810,00 гривень. Беручи до уваги, що суд дійшов ґрунтовного висновку про необґрунтованість зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1, відшкодування судових витрат за даним позовом не здійснюється.

На підставі ст.ст. 202, 203, 215, 216, 228, 525, 526, 527, 530, 533, 549, 610, 611, 612, 625, 626, 627, 1046, 1047, 1049 ЦК України, ст.ст. 60, 61, 65, 73 СК України, керуючись ст.ст. 2, 4, 5, 10, 12, 20, 49, 58, 76, 77-81, 89, 141, 174, 209, 210, 229, 258, 259, 265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд, -

вирішив:

Позов ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4, код 35603160322, громадянин Естонської республіки, проживає: 10126, Естонія, м. Талін, вул. Вільмсі 22-43, місце проживання в Україні: АДРЕСА_2) до ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_5, РНОКПП НОМЕР_1, адреса: 61058, м. Харків, вул. Данилевського, буд. 16. кв. 48) та ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_6, РНОКПП НОМЕР_2, 61058, м. Харків, вул. Данилевського, буд. 16. кв. 48) про стягнення заборгованості – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_5, РНОКПП НОМЕР_1, адреса: 61058, м. Харків, вул. Данилевського, буд. 16. кв. 48) на користь ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_4, код 35603160322, громадянин Естонської республіки, проживає: 10126, Естонія, м. Талін, вул. Вільмсі 22-43, місце проживання в Україні: АДРЕСА_2) загальну суму – 25 795 510,80 (двадцять п’ять мільйонів сімсот дев’яносто п’ять тисяч п’ятсот десять гривень 80 копійок) грн., що складається з суму боргу за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року в розмірі 50 758 доларів США, що станом на 06 грудня 2018 року за офіційним курсом НБУ (27,975656 грн. за 1 долар США) становить 1 419 988,35 (один мільйон чотириста дев’ятнадцять тисяч дев’ятсот вісімдесят вісім гривень 35 копійок) грн.; пеня в розмірі 0,1 % від несвоєчасно повернутих коштів за кожен день прострочки за договором позики № 1 від 27 березня 2014 року – 50 758 доларів США за період з 02.07.2016 року по 03.04.2017 року (276 днів) в розмірі 14 007,00 доларів США, що станом на 06 грудня 2018 року за офіційним курсом НБУ (27,975656 грн. за 1 долар США) становить 391855,01 (триста дев’яносто одна тисяча вісімсот п’ятдесят п’ять гривень 01 копійок) грн.; суму боргу за договором позики № 2 від 10 березня 2016 року в розмірі 856 990 доларів США, що станом на 06 грудня 2018 року за офіційним курсом НБУ (27,975656 грн. за 1 долар США) становить 23 974 857,44 (двадцять три мільйони дев’ятсот сімдесят чотири тисячі вісімсот п’ятдесят сім гривень 44 копійки) грн. та судовий збір в сумі 8810,00 (вісім тисяч вісімсот десять гривень) грн.

В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договорів (правочинів) недійсними – відмовити.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Харківської області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 10 грудня 2018 року.

Головуючий