Постанова № 78471346, 06.12.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 грудня 2018 р. м. ХарківСправа № 2040/5447/18Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі:

головуючого судді: Присяжнюк О.В.

суддів: Русанової В.Б. , Курило Л.В.

за участю секретаря судового засідання Патової Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.10.2018, (ухвалене суддею Мар'єнко Л.М., повний текст якого складено 11.10.2018 р.) по справі № 2040/5447/18

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (в подальшому - ГУ ДМС України в Харківській області), в якому просив: скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 03.07.2018 р. № 150 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про прийняття заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 01.10.2018 р. позов задоволено частково, а саме: скасовано наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 03.07.2018 р. № 150 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язано ГУ ДМС України в Харківській області вирішити питання щодо прийняття заяви про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки наданої судом, в іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.10.2018 р. та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: вимог Конституції України, Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи.

Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому він просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки це рішення ухвалено із дотриманням вимог чинного законодавства.

У судове засідання учасники справи не з'явилися, своїх представників не направили, про дату, час і місце судового засідання повідомлені своєчасно та належним чином.

Відповідно до ч. 4 ст. 229, ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з неявкою в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою технічного запису не здійснювалося.

Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, місце народження - Палестина, м. Газа, є особою без громадянства, за етнічним походженням араб, за віросповіданням - атеїст.

ОСОБА_1 неодноразово 27.04.2004 р., 17.07.2009 р., 11.11.2011 р. та 07.07.2014 р. звертався до ГУ ДМС України в Харківській області з заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які рішеннями відповідача залишені без задоволення.

02.07.2018 р. позивач повторно звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами розгляду якої наказом ГУ ДМС України в Харківській області № 150 від 03.07.2018 р. позивачу відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч. 6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки зазначені в заяві умови не змінилися.

Згідно змісту цього наказу, відповідачем встановлено, що аналіз умов, які надав ОСОБА_1 в обґрунтування свого наміру бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, викладених під час його попередніх звернень за захистом в Україні, ідентичні умовам, викладеним ним в останній заяві та були розглянуті як ГУ ДМС України в Харківській області, так і в судовому порядку.

Не погоджуючись з вищезазначеним наказом відповідача, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ протиправний, оскільки відповідач не дослідив інформацію про становище щодо додержання прав людини в Палестині, ситуацію щодо внутрішнього збройного конфлікту та його наслідків, станом на час подачі заяви заявником.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 р.

У статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що:

біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п. 1 ст. 1);

особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (п. 13 ст. 1).

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.

Залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Таким чином, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 р. № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Судовим розглядом встановлено, що в оскаржуваному наказі № 150 від 03.07.2018 р. відповідач як на підставу відмови позивачу послався на ч. 6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту", якою встановлено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Судом взято до уваги те, що повідомлені позивачем побоювання повернення до країни громадянської належності містять ознаки ідентичності повідомлених позивачем під час попередніх звернень за захистом в Україні, оскільки вони пов'язані із комуністичними поглядами позивача та участі його у демонстраціях - за мир, проти насилля та свободу, через що, зі слів позивача, він може зазнати переслідувань з боку державної влади країни.

Водночас, відповідно до п. е) п. 2.1 розд. II Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затверджені наказом Міністерства Внутрішніх справ від 07.09.2011 р., уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви. Суд зазначає, що вказана норма поширюється на випадки, коли особа звернулася з заявою не вперше.

Проте, Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області не врахована інформація по Сектору Газа (Палестина), а саме ситуація у сфері безпеки, порушення прав людини та не досліджена відповідачем. Також відповідачем не враховано, що з першого звернення позивача з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту пройшов тривалий проміжок часу, у зв'язку з чим ситуація в країні походження могла об'єктивно змінитися.

Із врахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про скасування наказу ГУ ДМС України в Харківській області від 03.07.2018 р. № 150 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про зобов'язання ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про прийняття заяви про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки питання про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є виключною компетенцією органів Державної міграційної служби України, а суд не може підміняти суб'єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб'єкта.

Належним способом відновлення прав позивача є зобов'язання ГУ ДМС України в Харківській області вирішити питання щодо прийняття заяви про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки наданої судом, а саме, при вирішенні вказаного питання відповідачу необхідно дослідити інформацію про становище щодо додержання прав людини в Палестині, ситуацію щодо внутрішнього збройного конфлікту та його наслідків, станом на час подання заяви позивачем.

Згідно із ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, колегія суддів переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення відповідно до вимог матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.10.2018 р. - без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи апелянта спростовані приведеними вище обставинами та нормативно-правовим обґрунтуванням.

Керуючись ст. ст. 77, 243, 271, 286, 308, 316, 322, 325, 326, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.10.2018 по справі № 2040/5447/18 залишити без змін

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

.

Головуючий суддя О.В. ПрисяжнюкСудді В.Б. Русанова Л.В. Курило Повний текст постанови складено 11.12.2018.