Рішення № 78460178, 10.12.2018, Луганський окружний адміністративний суд

10.2.4

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

10 грудня 2018 рокуСєвєродонецькСправа № 360/3247/18

Суддя Луганського окружного адміністративного суду Шембелян В.С., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за позовом представника позивача ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Старобільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

17 жовтня 2018 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов позов представника позивача ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_2.) до Старобільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (далі - відповідач, Старобільське ОУПФУ Луганської області) в якому просить суд:

- визнати поведінку Старобільського управління пенсійного фонду України Луганської області, яка полягає у не виплаті пенсійного забезпечення ОСОБА_2 протиправною;

- зобов'язати Старобільське об'єднане управління пенсійного фонду України Луганської області, негайно поновити призначення та виплату пенсії ОСОБА_2, починаючи з березня місяця 2017 року, та утриматися від подальшого призупинення пенсійної виплати;

- стягнути з відповідача судові витрати (правова допомога) у розмірі 3000 грн., та суму судового збору о розмірі- 1409,60 грн. майнові та немайнові вимоги, а також моральну шкоду у розмірі 10000 (десять тисяч) грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 24 березня 2015 року позивача було поставлено на облік, як внутрішньо перемещіної особи та видано довідку за № 14050, а на підставі останнього факту позивача було прийнято на облік до управління пенсійного фонду України у м. Старобільськ. Саме з цього часу до березня 2017 року, згідно персональних даниних, які знаходяться в електронній пенсійній справі позивача, управління пенсійного фонду України у м.Старобільськ у весь час нараховувало пенсійне забезпечення позивачу та перераховувало належні до виплати суми на картковий рахунок у Ощадбанку. У березні 2017 року позивач вже не отримувала пенсію, бо нарахування було призупинено, з якої причини - їй не відомо. 15.05.2017 вона здійснила реєстрацію за адресою АДРЕСА_1, що підтверджується печаткою у паспорті. Й таким чином, саме з цього часу, позивач отримала вже об'єктивний статус постійного члена Старобільської громади, що надало їй право не тільки приймати участь у справах громади й брати участь у виборах до місцевих та державних органів влади, а крім того, це дало позивачу законні підстави - з метою отримання пенсії, звернутися до пенсійної установи цієї адміністративної одиниці з вимогою - прийняти позивача на облік до УПФУ Старобільського району шляхом переведення пенсійної справи до цієї установи, та почати здійснювати нарахування та виплату пенсії на загальних підставах, як іншим членам Старобільської громади. 21.06.2017 року ОСОБА_2 звернулася до відповідача із заявою про переведення пенсії за новим місцем проживання. До заяви відповідно до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженим Постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005р. № 22-1 додавалась копія паспорта, що підтверджує місце постійної реєстрації, та були надані реквізити банківської установи (Приватбанк) для подальшого зарахування пенсії. Крім того на вимогу робітників Старобільського УПФУ, було надано рішення № 1305 від 21.06.2017 Управління соціального захисту населення у місті Старобільськ про скасування дії довідки № 14050 від 24 березня 2015 р. та зняття з реєстру внутрішньо переміщеної особи, у зв'язку з вищі наведеними обставинами (що є законною підставою), а саме - зміна місця постійного проживання та реєстрації. При цьому, з моменту реєстрації позивачем постійного місця проживання і відмови від статусу внутрішньо переміщеної особи характер правовідносин між ним та УПФУ змінився, а відтак і їх законодавче регулювання також. 03.10.2018 року за № 12750/02-01 відповідач надав відповідь, де причини своєї бездіяльності в призначенні позивачу та виплаті пенсії, за підписом керівника пенсійної установи, мотивує тим, що підставою для поновлення в виплаті пенсії є отримання рішення Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, а також було зазначено, що позивачем необхідно надати до пенсійної установи довідку внутрішньо переміщеної особи. Приймаючи до уваги наведене, позивач прийшов до висновку, що його не законно було позбавлено пенсії, й що у результаті саме таких дій, які крім того ще є дискримінаційними, позивач залишився без джерела доходів, бо пенсія є єдиним джерелом існування та життя, а це є, у розумінні основного Закону України, та міжнародного права грубим порушенням Конституційних прав позивача.

Ухвалою суду від 19.10.2018 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням (виклику) сторін (арк. спр. 1).

Ухвалою суду від 16.11.2018 ухвалено розглядати дану справу за правилами спрощеного позовного провадження з повідомлення (викликом) учасників справи (арк.спр. 36-37).

03.12.2018 від відповідача на адресу суду надійшов відзив на позов (арк. спр. 44-46), в обґрунтування якого останній послався на таке. Поновлення та припинення виплати пенсій пенсіонерам, які є внутрішньо переміщеними особами, визначено Законом України від "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб"; постановою КМУ від 05.11.2014 № 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам"; Порядком призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою КМУ від 08.06.2016 № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам".

У зв'язку з неможливістю надання паперових пенсійних справ Правлінням Пенсійного фонду України було прийнято рішення щодо здійснення пенсійних виплат на підставі електронних пенсійних справ для осіб, які переселились з окремих територій Донецької та Луганської областей. Таким чином, відсутність паперових пенсійних справ у осіб, які були зареєстровані, як внутрішньо переміщені особи, та втратили цей статус після прописки на контрольованій території, позбавляє можливості органи Пенсійного фонду України в Луганській області провадити виплату пенсії цим особам без наявності паперових пенсійних справ. Відповідно до роз'яснень Міністерства соціальної політики України від 24.02.2017 № 47/0/106-17/222 у разі зміни внутрішньо переміщеною особою реєстрації місця проживання у паспорті - вона не втрачає статус внутрішньо переміщеної особи.

ОСОБА_2 з 01.08.2014 перебуває на обліку в управлінні, пенсія призначена за віком. Виплата пенсії проводилась по лютий 2017 року включно. З березня 2017 року виплату пенсії позивачці було призупинено у зв'язку із не підтвердженням факту її проживання на території Старобільського району. З метою поновлення та нарахування належних позивачці виплат вона 24.07.2017 подала до управління відповідну заяву та копію паспорту, згідно якої змінено місце проживання, а саме: місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1, дата реєстрації - 20.06.2017. Крім того позивачка надала рішення про скасування дії довідки ВПО.

В зв'язку із тим, що в управлінні відсутня паперова пенсійна справа позивача, тому виплату пенсії їй на теперішній час проводити немає можливості. Також відповідач повідомив, що для поновлення виплати пенсії ОСОБА_2 потрібно звернутися до управління з заявою про поновлення пенсії та надати довідку про взяття її на облік як внутрішньо переміщеної особи. Поновлення (або відмова) в виплаті пенсії буде здійснено після отримання рішення Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. На підставі викладеного відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

На підставі ч.9 ст. 205 КАС України судом ухвалено розглянути справу у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-77, 90 КАС України, суд встановив таке.

Згідно з копіями паспорта громадянина України та довідки про присвоєння ідентифікаційного номера позивач - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, РНОКПП НОМЕР_1, з 20.06.2017 зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 (арк. спр. 12-15).

Позивач є пенсіонером, та їй призначена пенсія безстроково, що підтверджується копією пенсійного посвідчення НОМЕР_3, виданого 20.12.2000 (арк. спр. 16).

Рішенням УСЗН Старобільської РДА № 1305 від 21.06.2017 скасовано дію довідки про взяття на облік ВПО ОСОБА_2 № 14050 від 24.03.2015 у зв'язку з письмовою заявою позивача про відмову від довідки ВПО (арк.спр.20).

21.06.2017 позивач звернулась до відповідача із заявою про переведення пенсії за новим місцем проживання (арк.спр.17).

Згідно з копією розпорядження Старобільського ОУПФУ Луганської області від 30.11.2018 № 153676 позивача взято на облік та призначено виплату пенсії за віком з 01.08.2014, однак пенсія не виплачується до теперішнього часу (арк. спр. 43).

Листом від 03.10.2018 за № 12750/02-01 відповідачем надано відповідь на адвокатський запит, в якій, зокрема, зазначено, що виплату пенсії позивачу призупинено з 01.03.2017 за результатами обміну інформацією з Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб органами соціального захисту населення до підтвердження факту проживання на території Старобільського району (арк. спр. 22).

З наданих представником відповідача документів, судом встановлено, що Старобільським ОУПФУ Луганської області будь-якого рішення щодо припинення виплати позивачу пенсії з 01.03.2017 не приймалося.

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і відзив учасників справи, суд виходить з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Надане вищевказаною статтею право деталізоване у Законах України від 5 листопада 1991 року № 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон № 1788-XII) та від 9 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV), зокрема, у стаття 1 і 8 відповідно.

Зазначеними нормами Законів визначено, що громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених Законом № 1788-XII. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію на рівні з громадянами України на умовах, передбачених законодавством або міжнародними угодами. Право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають: громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого Законом № 1058-IV пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV) законодавство про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.

Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV регламентовано, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Згідно з частиною першою статті 5 Закону № 1058-IV цей Закон регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 1058-IV виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Згідно з частиною першою статті 47 Закону № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 49 Закону № 1058-IV врегульовано питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії.

Так, частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Суд зауважує, що зазначений у частині першій статті 49 Закону № 1058-IV перелік підстав для припинення виплати пенсії є вичерпним та не підлягає розширеному тлумаченню.

З матеріалів справи слідує, що позивач після реєстрації свого місця проживання в АДРЕСА_1 звернулася до відповідача із заявою про взяття її пенсійної справи на облік та поновлення виплати пенсії на загальних підставах. На підтвердження реєстрації місця свого проживання в м.Старобільську позивачем до заяви додано копію паспорта громадянина України.

Вищеописаними матеріалами справи підтверджено, що відповідачем взято позивача на облік, однак не відновлено виплату їй пенсії за віком. Разом з тим, починаючи з березня 2017 року, відповідачем без прийняття будь-якого рішення та за відсутності підстав, визначених частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV, припинено виплату позивачу пенсії, що є порушенням вимог частини першої статті 49 Закону № 1058-IV.

Твердження відповідача про наявність інших підстав для припинення виплати пенсії, які визначені постановами Кабінету Міністрів України, та необхідність їх застосування у спірних правовідносинах, суд вважає безпідставними та відхиляє, оскільки застосування вимог статті 49 Закону № 1058-IV є пріоритетним порівняно з нормами постанов Кабінету Міністрів України.

Зазначену правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року по справі № 233/4008/17 (реєстраційний № рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень 71911192).

Посилання відповідача у відзиві на відсутність паперової пенсійної справи позивача та те, що відповідно до роз'яснень Міністерства соціальної політики України від 24.02.2017 № 47/0/106-17/222 після зміни позивачем місця проживання у паспорті, він не втратив статус внутрішньо переміщеної особи, на думку суду, є безпідставним, оскільки жодною нормою Закону № 1058-IV не передбачено таких вимог для виплати пенсії на загальних підставах.

Суд також зауважує, що до спірних правовідносин не застосовується законодавство, яким врегульовано питання виплати (відновлення) пенсії внутрішньо переміщеним особам за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного страхування, зокрема, Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року № 365, Порядок оформлення пенсій особам, переміщеним з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637, оскільки позивач не є внутрішньо переміщеною особою.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідачем, починаючи з березня 2017 року, протиправно припинено виплату позивачу пенсії за віком.

Відповідно, вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо припинення виплати позивачу раніше призначеної пенсії з 01.03.2017 є обґрунтованими та такими, які слід задовольнити.

Відповідно до частини другої статті 49 Закону № 1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Згідно із частиною другою статті 46 Закону № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Оскільки судом встановлено, що невиплата пенсії відповідачем позивачу з 01 березня 2017 року є протиправною, тому слід зобов'язати відповідача поновити нарахування та виплату пенсії позивачу без обмеження будь-яким строком, тобто з 01 березня 2017 року.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що обов'язок відповідача поновити за судовим рішенням виплату позивачу пенсії за віком з 01 березня 2017 року охоплює й обов'язок відповідача виплатити позивачу заборгованість з виплати пенсії, що утворилася з 01 березня 2017 року, по дату ухвалення рішення у справі.

Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача утриматись від подальшого призупинення виплати пенсії, суд не знаходить підстав для задоволення вказаної частини позовних вимог, оскільки задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам.

Щодо вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн, суд зазначає наступне.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Для відшкодування шкоди обов'язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Судом не встановлено причинний зв'язок між заподіяною позивачу моральною шкодою і неправомірними діями відповідача. У справі немає доказів, які б вказували на це. Сам лише факт порушення прав позивача не може бути виключною підставою для відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, вимоги позивача щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн не доведені належними та допустимими доказами, а тому є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, які слід задовольнити частково.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Відповідно до ч.ч. 1-5 ст. 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачем долучено до матеріалів справи договір доручення від 25.06.2018. Згідно п.п.2.1, 2.2 Договору позивач зобов'язався виплатити ОСОБА_1 винагороду у розмірі 3 000 грн., які у продовж 3 банківських днів перерахувати на рахунок останнього.

У якості доказу оплати послуг за договором надано копію квитанції від 25.07.2018 № 1531249213 про сплату ОСОБА_2 на рахунок ОСОБА_1 3000,00 грн (арк.спр.28).

Однак суд зазначає, що представником позивача не надано суду детального опису робіт (наданих послуг), виконаних представником, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, як цього вимагає частина 4 статті 134 КАС України.

Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України від 05.07.2012 №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі Закон України №5076-VI).

Відповідно до ст.30 Закону України №5076-VІ гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Водночас, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, має бути встановлено, що позов позивача підлягає задоволенню, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст.30 Закону України №5076-VI.

Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Суд зазначає, що розмір витрат на правничу допомогу адвоката, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд вважає, що позивачем не надано належних та достатніх доказів, які б підтверджували понесені витрати, а саме, відсутній детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним, не визначено чіткого детального переліку послуг адвоката із зазначенням часу, затраченого ним на здійснення цих робіт (послуг) та вартості конкретної роботи (послуги), у зв'язку з чим, відсутні підтвердження витрат саме у сумі 3000,00 грн.

Тому, оцінюючи аргумент позивача щодо наявності права на відшкодування витрат понесених з підготовкою та участі на засіданнях суду, суд виходить з наведених приписів частини 4 статті 134 КАС України та вважає, що надання детального опису робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом в розрізі їх вартості, необхідних для надання правничої допомоги, має суттєве значення для оцінки справедливого визначення розміру судових витрат на правову допомогу та їх реальності.

Судові витрати мають бути фактичними та неминучими, що узгоджено з правовим висновком Європейського суду з прав людини.

Так, відповідно до практики ЄСПЛ, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (справа «Наталія Михайленко проти України», заява № 490669/11, рішення від 30.05.2013 року, остаточне рішення від 30.08.2013 року, п. 49).

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для відшкодування позивачу витрат на професійну правничу допомогу за рахунок суб'єктів владних повноважень, що виступали відповідачами у справі, а отже, у задоволенні вказаної вимоги позивача слід відмовити.

Згідно з частиною третьою статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених вимог.

При зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір в розмірі 1409,60 грн згідно з квитанцією від 24.07.2018 № 0.0.1092593948.1 (а.с. 2).

Оскільки позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, суд вважає за необхідне судовий збір у розмірі 704,80 грн стягнути стягнути з відповідача на користь позивача.

Керуючись статтями 2, 9, 72-77, 90, 132, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов представника позивача ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Старобільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні діїзадовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Старобільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_2 з 01 березняя 2017 року.

Зобов'язати Старобільське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області (місцезнаходження: 92704, Луганська область, Старобільський район, м. Старобільськ, кв. Дружби, буд. 1 А, код ЄДРПОУ 41246506) поновити виплату пенсії ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_2, РНОКПП НОМЕР_1, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1) з 01 березня 2017 року, та виплатити заборгованість з пенсійних виплат з 01 березня 2017 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Старобільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (місцезнаходження: 92704, Луганська область, Старобільський район, м. Старобільськ, кв. Дружби, буд. 1 А, код ЄДРПОУ 41246506) на користь ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_2, РНОКПП НОМЕР_1, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1) судові витрати зі сплати судового збору в сумі 352,40 грн (триста п'ятдесят дві гривні 40 коп.).

В задоволенні заяви про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції через Луганський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя В.С. Шембелян