Рішення № 78379823, 04.12.2018, Господарський суд Рівненської області

Господарський суд Рівненської області

вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" грудня 2018 р. м. Рівне Справа № 918/572/18

Господарський суд Рівненської області у складі судді Церковної Н.Ф., при секретарі судового засідання Рижому Б.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження матеріали справи за позовом Дочірнього підприємства "Західдорвибухпром" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія" "Автомобільні дороги України" до Відкритого акціонерного товариства "Берестовецький спецкар'єр" про витребування майна або відшкодування вартості втраченого майна в сумі 452 190 грн. 59 коп.

та за зустрічним позовом Відкритого акціонерного товариства "Берестовецький спецкар'єр" до Дочірнього підприємства "Західдорвибухпром" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія" "Автомобільні дороги України" про визнання договору недійсним,

за участі представників сторін:

від первісного позивача (відповідача за зустрічним позовом) - Салюк І.Є., довіреність від 19.09.2018 р.; Люшненко М.О., довіреність від 09.08.2018 р.;

від первісного відповідача (позивача за зустрічним позовом) - Троянчук Д.М., довіреність від 19.03.2018 р.

Відповідно до частини 14 статті 8, статті 222 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) при розгляді судової справи здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу програмно-апаратного комплексу "Діловодство суду".

Для архівного зберігання оригіналу звукозапису надано диск CD-R, серійний номер 1080H25D8134453E1.

У судовому засіданні 4 грудня 2018 року, відповідно до частини 1 статті 240 ГПК України, проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У серпні 2018 року Дочірнє підприємство "Західдорвибухпром" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія" "Автомобільні дороги України" (далі - Підприємство) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Відкритого акціонерного товариства "Берестовецький спецкар'єр" (далі - Товариство) про витребування від відповідача майна - дробарки СМД-111 балансовою вартістю 111 352 грн. 28 коп. (без ПДВ), переданої останньому на зберігання згідно укладеного між сторонами договору зберігання від 4 листопада 2011 року № 2, або відшкодування вартості зазначеного майна в сумі 452 190 грн. 59 коп., з яких: 111 352 грн. 28 коп. - балансова вартість майна, 153 743 грн. 71 коп. - інфляційні втрати, 171 627 грн. 35 коп. - пеня, 15 467 грн. 25 коп. - три проценти річних.

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 31 серпня 2018 року позовну заяву Підприємства від 20 серпня 2018 року № 240 прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 918/572/18, вирішено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження та призначено її до розгляду на 25 вересня 2018 року.

18 вересня 2018 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшов відзив Товариства на позовну заяву від 18 вересня 2018 року (а.с. 32-35), в якому останнє заперечило проти задоволення вимог Підприємства з огляду на те, що сторонами, на думку первісного відповідача, не було вчинено жодних дій на виконання спірного договору зберігання, зокрема, Товариство не отримувало на зберігання від Підприємства будь-якого майна, а докази поставки цього майна відповідачу в матеріалах справи відсутні. Крім того, Товариство вказало на необґрунтованість стягнення з останнього нарахованої позивачем пені, оскільки можливість застосування вказаного виду неустойки не була передбачена укладеним між сторонами договором зберігання.

Також до вказаного відзиву відповідачем було долучено заяву від 18 вересня 2018 року (а.с. 36-37), в якій Товариство просило суд застосувати строки позовної давності до пред'явлених Підприємством вимог.

Слід також зазначити, що 18 вересня 2018 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшов зустрічний позов Товариства до Підприємства про визнання недійсним укладеного між сторонами договору зберігання від 4 листопада 2011 року № 2, обґрунтований його фіктивністю.

Ухвалою суду від 19 вересня 2018 року зустрічну позовну заяву Товариства від 11 вересня 2018 року було прийнято для спільного розгляду з первісним позовом Підприємства та об'єднано вищенаведені вимоги в одне провадження з первісним позовом, здійснено перехід до розгляду справи № 918/572/18 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 25 вересня 2018 року.

25 вересня 2018 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшла відповідь Підприємства на відзив від 24 вересня 2018 року № 277 (а.с. 67-68), в якій останнє вказало, що у зв'язку з невиконанням Товариством у 2011 році грошового зобов'язання перед первісним позивачем за проведення останнім вибухових робіт, між керівниками сторін було досягнуто домовленість щодо продажу дробарки СМД 111 Підприємству в рахунок погашення вищезазначеної заборгованості Товариства. Відтак, вказане майно не потребувало транспортування до первісного відповідача, оскільки вже знаходилося у Товариства.

У судовому засіданні 25 вересня 2018 року оголошувалася перерва до 16 жовтня 2018 року.

2 жовтня 2018 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшли заперечення Товариства від 1 жовтня 2018 року (а.с. 86-87), в яких останнє зазначило, що Підприємством не було надано жодних доказів на підтвердження факту невиконання первісним відповідачем будь-яких грошових зобов'язань за проведення Підприємством вибухових робіт, зокрема, в сумі 133 622 грн. 74 коп. (що складає балансову вартість спірної дробарки з ПДВ), а також доказів оплати за дробарку СМД 111, що на думку Товариства, ставить під сумнів реальність її придбання первісним позивачем.

Крім того, 16 жовтня 2018 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшли заперечення Підприємства на зустрічну позовну заяву Товариства від 9 жовтня 2018 року № 294 (а.с. 135-138), в яких останнє вказало, що укладений між сторонами договір зберігання від 4 листопада 2011 року № 2 відповідає нормативним приписам законодавства, а сам лише факт часткового невиконання умов цього договору, зокрема, однією із сторін, не свідчить про фіктивність наведеного правочину.

Ухвалою суду від 16 жовтня 2018 року строк підготовчого провадження у справі № 918/572/18 було продовжено на 30 днів - до 28 листопада 2018 року включно, а підготовче засідання відкладено на 14 листопада 2018 року. У судовому засіданні 14 листопада 2018 року оголошувалася перерва до 21 листопада 2018 року.

Ухвалою суду від 21 листопада 2018 року підготовче провадження у справі № 918/572/18 було закрито та призначено її до розгляду по суті на 4 грудня 2018 року.

У судовому засіданні 4 грудня 2018 року представником позивача було заявлено клопотання про відмову від позову в частині вимог про стягнення з Товариства вартості втраченого майна на загальну суму 452 190 грн. 59 коп., про що також було подано відповідну письмову заяву від 4 грудня 2018 року.

Згідно з частиною 2 статті 46 ГПК України позивач, зокрема, вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) - на будь-якій стадії судового процесу.

Як передбачено частиною 1 та 3 статті 191 ГПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмову прийнято судом.

Оскільки відмова позивача від позову є формою реалізації прав позивача, заява про відмову від позову в частині позовних вимог про стягнення з Товариства грошових коштів на загальну суму 452 190 грн. 59 коп. від імені позивача підписана уповноваженою особою, суд дійшов висновку про те, що вказана відмова позивача від наведених позовних вимог підлягає прийняттю судом.

Таким чином, оскільки позивач відмовився від позову в частині вимог про стягнення з Товариства грошових коштів на загальну суму 452 190 грн. 59 коп. та вказану відмову прийнято судом, провадження у справі № 918/572/18 в частині стягнення з первісного відповідача вартості майна на загальну суму 452 190 грн. 59 коп., з яких: 111 352 грн. 28 коп. - балансова вартість майна, 153 743 грн. 71 коп. - інфляційні втрати, 171 627 грн. 35 коп. - пеня, 15 467 грн. 25 коп. - три проценти річних, підлягає закриттю.

Крім того, судом на виконання вимог частини 2 статті 191 ГПК України роз'яснено наслідки відмови від позову в частині вищенаведених вимог.

У той же час у судовому засіданні 4 грудня 2018 року представники позивача підтримали вимоги, викладені у позовній заяві, з урахуванням заяви про відмову від позову в частини вимог про стягнення з Товариства грошових коштів на загальну суду 452 190 грн. 59 коп., та наполягали на їх задоволенні. Разом з тим, останні заперечили проти задоволення зустрічних вимог Товариства про визнання недійсним укладеного між сторонами договору зберігання від 4 листопада 2011 року № 2 у зв'язку з їх необґрунтованістю.

Представник первісного відповідача у цьому судовому засіданні проти задоволення первісних позовних вимог Підприємства заперечив з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву від 18 вересня 2018 року та додаткових поясненнях. Водночас останній підтримав вимоги, викладені у зустрічній позовній заяві Товариства, та наполягав на їх задоволенні.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши відповідність наявних у матеріалах справи копій документів поданим учасниками процесу оригіналам цих документів, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд -

ВСТАНОВИВ:

З матеріалів справи вбачається, що 4 листопада 2011 року між Підприємством та Товариством було укладено договір зберігання № 2, за умовами якого останнє зобов'язалося на умовах, встановлених цією угодою, зберігати майно, передане йому первісним позивачем, і повернути це майно у цілості на першу вимогу Підприємства (а.с. 16-18).

Вказаний правочин підписаний уповноваженими представниками його сторін та скріплений печатками вказаних суб'єктів господарювання.

Відповідно до пункту 1.2 цієї угоди перелік майна вказується в акті передачі майна на зберігання, який є невід'ємною частиною даного договору (додаток № 1).

Судом встановлено, що на виконання вищенаведеного положення договору 4 листопада 2018 року між сторонами було підписано та скріплено їх печатками акт № 1 передачі майна на зберігання, згідно якого Підприємство передало, а Товариство прийняло на відповідальне зберігання від первісного позивача дробарку СМД 111 у кількості 1 шт. балансовою вартістю 111 352 грн. 28 коп. (а.с. 19).

Згідно пункту 1.3 договору зберігач не має права користуватися майном, передавати його у заставу чи користування третім особам.

За змістом пунктів 2.1 та 2.3 договору поклажодавець зобов'язаний передавати на збереження майно у стані, що відповідає вимогам безпечного зберігання та має право у будь-який час отримати у зберігача все майно чи частину майна.

У той же час, у відповідності до пунктів 3.1-3.2 цієї угоди Товариство зобов'язується прийняти на зберігання відповідно до акту передачі майна на зберігання, який є невід'ємною частиною даного договору, майно, забезпечити належні умови зберігання майна, що не погіршують його якість.

Для забезпечення схоронності переданого на зберігання майна зберігач забезпечує всі заходи, передбачені законом, нормативними актами, даним договором для відповідного зберігання, а також вживає всі заходи, що відповідають суті зобов'язання по зберіганню, у тому числі властивостям переданого на збереження майна (пункт 3.3 договору).

Положеннями пункту 3.4 договору встановлено, що зберігач у будь-який час за вимогою поклажодавця надає необхідну кількість майна, зданого на зберігання відповідно до акту передачі майна на зберігання, який є невід'ємною частиною даного договору, по акту повернення майна, який є невід'ємною частиною даного договору.

У пункті 3.5 цього правочину закріплено обов'язок зберігача повернути передане йому на зберігання майно у кількості і в тому стані, в якому воно було прийнято на зберігання.

Відповідно до пунктів 7.1 та 7.4 договору останній набирає чинності з моменту підписання акту передачі майна на зберігання, який є невід'ємною частиною даного договору, і діє до 31 грудня 2013 року. Водночас закінчення строку дії даного договору не звільняє сторони від повного виконання зобов'язань за даним договором.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У відповідності до частини 1 статті 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності..

Згідно частини 1 статті 937 ЦК України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 938 визначено, що зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Нормами частини 1 статті 942 ЦК України встановлено, що зберігач зобов'язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі.

Згідно з частиною 1 статті 949 ЦК України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.

З матеріалів справи вбачається, що з метою повернення майна, переданого Товариству на зберігання за вищенаведеним договором, Підприємство звернулося до первісного відповідача з відповідною вимогою від 18 червня 2018 року № 176 (а.с. 20), в якій, зокрема, просило повернути йому дробарку СМД-111. Зазначена вимога була отримана зберігачем, що підтверджується, зокрема, відзивом останнього на позовну заяву від 18 вересня 2018 року, та не заперечувалося представником первісного відповідача у судових засіданнях. Разом з тим у матеріалах справи відсутні докази надання Товариством відповіді на вказану вимогу первісного позивача чи докази повернення вищезазначеного майна у встановленому порядку.

Враховуючи те, що спірне майно, передане на зберігання первісному відповідачу по акту № 1 передачі майна на зберігання від 4 листопада 2011 року, не було повернуто Підприємству, останнє звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовними вимогами, зокрема, про повернення цього майна.

Відповідно до статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

У відповідності до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Судом встановлено, що спірне майно було передане Товариству первісним позивачем згідно договору зберігання від 4 листопада 2011 року № 2. Відтак, Підприємство правомірно ставить вимоги щодо витребування (повернення) майна, переданого первісному відповідачеві на певний строк у зв'язку із закінченням строку дії цього договору.

Разом з тим в обґрунтування своїх позовних вимог Підприємство посилалося, зокрема, на статті 387, 400 ЦК України, за умовами яких власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна.

Враховуючи наведене, суд звертає увагу на наступне.

Нормами ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого порушеного цивільного права та на захист свого інтересу, які реалізує шляхом звернення до суду.

Цим Кодексом чітко визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, до яких зокрема належить: визнання права; примусове виконання обов'язку в натурі.

До речових способів захисту права власності належать позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, позови про захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, і позови про визнання права власності.

Крім речових, існують також зобов'язальні способи захисту права власності, які випливають із договорів та інших видів зобов'язань.

У той же час, в обґрунтування наведених позовних вимог щодо повернення Товариством цього майна первісний позивач помилково посилається на приписи статей 387, 400 ЦК України, оскільки зазначеними нормами регулюються правовідносини щодо витребування та повернення належного власнику майна від осіб, які незаконно, без відповідної правової підстави, заволоділи ним, тоді як спірне майно було передано Товариству на зберігання на підставі господарсько-правової угоди - договору зберігання від 4 листопада 2011 року № 2.

Так, наявність між сторонами зобов'язальних правовідносин виключає можливість застосування вищевказаних норм щодо витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки передання майна в користування зберігачу, який зобов'язаний був повернути це майно після закінчення строку, на який воно передане, і не виконання ним цього обов'язку пов'язано з наявністю укладеного між сторонами договору та регулюється окремою главою ЦК України.

Разом з тим, зі змісту нормативних приписів чинного законодавства вбачається, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку з цим, з'ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Аналогічна правова позиція викладена у пункті 3.12 постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 26 грудня 2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", а також у постанові Вищого господарського суду України від 12 липня 2017 року у справі № 915/719/16.

За вказаних обставин, суд дійшов висновку про те, що первісні позовні вимоги Підприємства в частині витребування у Товариства (повернення первісному позивачу) дробарки СМД 111 у кількості 1 шт. балансовою вартістю 111 352 грн. 28 коп. (без ПДВ) є обґрунтованими.

Суд також констатує, що заява Товариства про застосування строків позовної давності до пред'явлених Підприємством позовних вимог не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

За нормами статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з приписами частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до частини 1 статті 261 вказаного кодексу, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У той же час, статтею 948 ЦК України встановлено обов'язок поклажодавця забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.

Як було зазначено вище, відповідно до пункту 3.4 укладеного між сторонами договору зберігання від 4 листопада 2011 року № 2 зберігач у будь-який час за вимогою поклажодавця надає необхідну кількість майна, зданого на зберігання відповідно до акту передачі майна на зберігання, який є невід'ємною частиною даного договору, по акту повернення майна, який є невід'ємною частиною даного договору.

Водночас, закінчення строку зберігання не позбавляє зберігача обов'язку зберігати річ надалі, оскільки, згідно зі статтею 949 ЦК України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, та у стані, якому вона була прийнята на зберігання, при цьому цей обов'язок не припиняється із закінченням строку зберігання.

Статтею 942 ЦК України встановлено обов'язок зберігача вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі, при цьому цей обов'язок також не припиняться із закінченням строку зберігання, якщо сторонами не погоджено інше.

Водночас, продовження зберігання речі після спливу встановленого договором строку зберігання надає зберігачеві право вимагати лише оплати зберігання речі за весь фактичний час її зберігання, згідно з частиною 3 статті 946 ЦК України. Тобто, зберігач зобов'язаний зберігати річ до повернення речі поклажодавцеві.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 12 жовтня 2017 року у справі № 910/21756/16.

Відтак, закінчення строку дії договору зберігання не може свідчити про позбавлення Підприємства права власності на передане на зберігання майно, позбавлення останнього права повернути (витребувати) наведене майно у зберігача, та відсутність у зберігача відповідного обов'язку з повернення цього майна первісному позивачу, оскільки такий обов'язок є триваючим у часі та припиняється фактичним переданням речі її власнику зі зберігання за відповідним актом повернення майна.

Наведені обставини виключають можливість застосування до пред'явлених Підприємством вимог щодо витребування від Товариства спірної дробарки СМД 111 встановлених законом строків позовної давності.

Разом з тим, як вже було зазначено вище, провадження у справі в частині пред'явлених Підприємством до Товариства позовних вимог про стягнення з останнього вартості майна на загальну суму 452 190 грн. 59 коп., з яких: 111 352 грн. 28 коп. - балансова вартість майна, 153 743 грн. 71 коп. - інфляційні втрати, 171 627 грн. 35 коп. - пеня, 15 467 грн. 25 коп. - три проценти річних, підлягає закриттю у зв'язку з прийняттям судом відмови Підприємства від наведених вимог.

Враховуючи наведене, первісні позовні вимоги Підприємства підлягають частковому задоволенню.

Разом з тим, при дослідженні матеріалів справи суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічних позовних вимог Товариства до Підприємства про визнання недійсним укладеного між ними договору зберігання від 4 листопада 2011 року № 2 з огляду на наступне.

В обґрунтування своїх зустрічних позовних вимог Товариство посилалося на те, що сторонами не було вчинено будь-яких дій на виконання спірного договору зберігання від 4 листопада 2011 року № 2, зокрема, не передано Товариству на зберігання будь-якого майна, що належить Підприємству, що свідчить про фіктивність наведеного правочину.

Відповідно до статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Згідно з положеннями частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За змістом частин 1, 2 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Зі змісту вищенаведених нормативних приписів чинного законодавства вбачається, що фіктивний правочин є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Водночас у разі, коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення умислу його сторін.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ необхідно враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Аналогічна правова позиція викладена у пункті 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними".

Проте, Товариством у встановленому законом порядку не було доведено належними, допустимими та достатніми доказами наявності відповідного умислу обох сторін спірного правочину, а також того, що останні не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення, що свідчить про недоведеність позовних вимог Товариства.

Посилання Товариства на фіктивність цієї угоди у зв'язку з відсутністю в матеріалах справи документів, які б свідчили про поставку дробарки СМД 111 на зберігання залізничним або автомобільним транспортом та про оплату перевезення до місця зберігання, доказів погодження іншого способу доставки до місця зберігання, супровідних документів переданого на зберігання майна, зокрема, документів, що підтверджують його ідентифікацію, не беруться судом до уваги, оскільки належним доказом передання вищевказаного майна на зберігання Товариству є саме акт № 1 передачі спірного майна на зберігання від 4 листопада 2011 року (а.с. 19), підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками даних юридичних осіб.

Разом з тим Товариством не ставились під сумнів справжність підписів у вказаному акті передачі майна на зберігання та приналежність цих підписів керівникам сторін, а також справжність наявних на цьому акті відбитків печаток Підприємства та Товариства.

Крім того, суд звертає увагу на зміст пункту 3.6 укладеного між сторонами договору зберігання від 4 листопада 2011 року № 2, за яким зберігач власними силами та за власний рахунок забезпечує виконання вантажно-розвантажувальних робіт. Відтак, наведені положення свідчать про те, що відповідні супровідні документи повинні знаходитись саме у Товариства, а не у Підприємства, що додатково свідчить про необґрунтованість зустрічних позовних вимог Товариства.

У той же час, посилання первісного відповідача на відсутність доказів оплати наданих Товариством послуг зберігання Підприємством також не беруться судом до уваги у зв'язку з тим, що вказані грошові правовідносини не є предметом спору у даній справі. Крім того, як було зазначено вище, саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності.

Разом з тим, факт приналежності спірного майна Підприємству на момент його передачі на зберігання Товариству за спірним договором та факт його придбання первісним позивачем (з урахуванням наявного у матеріалах справи акту про вилучення для знищення документів, не внесених до Національного архівного фонду від 6 січня 2015 року № 1) підтверджується наявними у матеріалах справи доказами в їх сукупності, зокрема, копією видаткової накладної від 3 листопада 2011 року № 4538 (а.с. 133), податковою декларацією Підприємства за жовтень 2011 року (а.с. 127-132), з урахуванням приписів пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України, яка регулює можливість віднесення сум податку до податкового кредиту "по першій події", зокрема, даті списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг, бухгалтерською довідкою Підприємства від 26 вересня 2018 року № 284 (а.с. 118) та актом звірки взаєморозрахунків між сторонами із зазначенням суми вартості спірного майна з ПДВ (а.с. 164).

Водночас, Товариством не було надано суду доказів, які підтверджують здійснення між сторонами у жовтні-листопаді 2011 року інших господарських операцій на суму вартості спірної дробарки СМД 111, предметом яких було інше майно.

Посилання Товариства на невідповідність вимогам чинного законодавства укладеної між сторонами угоди щодо відчуження первісним відповідачем на користь первісного позивача у зв'язку з її вчиненням в усній формі також не беруться судом до уваги з огляду на те, що шляхом підписання відповідної видаткової накладної сторони досягли згоди про укладення не усного договору, а договору саме у письмовій формі, який відповідно до норм статті 181 ГК України укладено у спрощений спосіб.

Крім того, слід зазначити, що імперативними приписами чинного законодавства не встановлено обов'язкової наявності в особи права власності на майно, яке вона передає на зберігання іншій особі.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічних позовних вимог Товариства та визнання недійсним укладеного між сторонами договору зберігання від 4 листопада 2011 року № 2, у зв'язку з чим у задоволенні зустрічних позовних вимог Товариства слід відмовити.

Відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з положеннями частини 1 статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

За приписами статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 150 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 1 січня 2018 року становить 1 762 грн. 00 коп.

Згідно пункту 2 частини 1 статті 163 ГПК України ціна позову у позовах про визнання права власності на майно або його витребування визначається вартістю майна.

Враховуючи, що ціна пред'явленого Підприємством позову, з урахуванням заяви про відмову від позову в частини вимог про стягнення з Товариства грошових коштів на загальну суду 452 190 грн. 59 коп., склала 111 352 грн. 28 коп. (вартість спірного майна), за подання до суду даної позовної заяви первісним позивачем мав бути сплачений судовий збір в розмірі 1 762 грн. 00 коп.

Водночас, з наявного у матеріалах справи платіжного доручення від 17 серпня 2018 року № 1788 (а.с. 9) вбачається, що при зверненні до Господарського суду Рівненської області з даним первісним позовом Підприємством було сплачено 6 782 грн. 86 коп. судового збору.

На підставі викладеного, враховуючи положення статті 129 ГПК України, суд дійшов висновку про те, що витрати на сплату судового збору в сумі 1 762 грн. 00 коп. у зв'язку з задоволенням відповідної позовної вимоги Підприємства покладаються на Товариство.

Відповідно до частини 1 статті 130 ГПК України у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

У той же час за приписами частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається ухвалою суду за відповідним клопотанням особи, яка його сплатила.

Суд також зазначає, що понесені Товариством судові витрати за звернення до Господарського суду Рівненської області із зустрічним позовом до Підприємства на підставі статті 129 ГПК України залишаються за Товариством у зв'язку з відмовою в задоволенні таких вимог.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-79, 91, 120, 123, 129, 233, 238, 241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. Первісний позов задовольнити частково.

2. Витребувати від Відкритого акціонерного товариства "Берестовецький спецкар'єр" (35043, Рівненська область, Костопільський район, село Берестовець, вулиця Сидорова, будинок 3, ідентифікаційний код: 05471856) на користь Дочірнього підприємства "Західдорвибухпром" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія" "Автомобільні дороги України" (46006, місто Тернопіль, вулиця Гайова, будинок 47, ідентифікаційний код: 03443666) дробарку СМД-111 балансовою вартістю 111 352 грн. 28 коп. (без ПДВ).

3.Стягнути з Відкритого акціонерного товариства "Берестовецький спецкар'єр" (35043, Рівненська область, Костопільський район, село Берестовець, вулиця Сидорова, будинок 3, ідентифікаційний код: 05471856) на користь Дочірнього підприємства "Західдорвибухпром" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія" "Автомобільні дороги України" (46006, місто Тернопіль, вулиця Гайова, будинок 47, ідентифікаційний код: 03443666) 1 762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві) грн. 00 коп. судового збору.

4. Після набрання рішенням суду законної сили видати накази.

5.Провадження у справі в частині первісних позовних вимог Дочірнього підприємства "Західдорвибухпром" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія" "Автомобільні дороги України" до Відкритого акціонерного товариства "Берестовецький спецкар'єр" про відшкодування вартості майна на загальну суму 452 190 грн. 59 коп., з яких: 111 352 грн. 28 коп. - балансова вартість майна, 153 743 грн. 71 коп. - інфляційні втрати, 171 627 грн. 35 коп. - пеня, 15 467 грн. 25 коп. - три проценти річних, - закрити.

6.У задоволенні зустрічного позову Відкритого акціонерного товариства "Берестовецький спецкар'єр" до Дочірнього підприємства "Західдорвибухпром" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія" "Автомобільні дороги України" про визнання договору недійсним відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північно-західного апеляційного господарського суду через Господарський суд Рівненської області (п.17.5 ч.1 Перехідних положень ГПК України) протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Веб-адреса сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет, за якою учасники справи можуть отримати інформацію по справі, що розглядається: https://court.gov.ua/sud5019/.

Повне рішення складено "07" грудня 2018 року

Суддя Церковна Н.Ф.