Рішення № 78355267, 21.11.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Київ

21 листопада 2018 року справа №826/10187/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Кузьменка В.А., суддів Арсірія Р.О., Огурцова О.П., за участю секретаря Яцюти М.С. та представників:

позивача: ОСОБА_1;

ОСОБА_2;

відповідача 1: Маковецької-Саєнко І.М.;

відповідача 2: Божка В.Г.

розглянувши у судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_2 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_2.)до1. Міністерства охорони здоров'я України (далі по тексту - відповідач 1, МОЗ України) 2. Кабінету Міністрів України (далі по тексту - відповідач 2)про1) визнання протиправним та скасування протокольного рішення відповідача 2, викладеного в підпункті 4 пункту 7 розділу 5 "Кадрові питання" протоколу №63 засідання Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 року; 2) визнання протиправним та скасування затвердженого наказом відповідача 1 від 30 грудня 2016 року №634-к тимчасового розподілу обов'язків між в. о. Міністра охорони здоров'я України та заступниками Міністра в частині покладення на заступника Міністра з питань європейської інтеграції Сивак О.В. виконання повноважень керівника державної служби; 3) визнання протиправним та скасування наказу відповідача 1 №200-к "Про звільнення ОСОБА_2."; 4) поновлення позивача на посаді головного спеціаліста відділу забезпечення взаємодії з державними органами та громадськістю і соціального діалогу з 15 липня 2017 року; 5) стягнення з відповідача 1 на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 15 липня 2017 року; 6) стягнення з відповідача 1 на користь позивача середнього заробітку за час затримки в проведенні остаточного розрахунку з 26 липня 2017 року по 28 липня 2017 року включно; 7) стягнення з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодування моральної шкоди, спричиненої незаконним звільненням з посади, компенсації в розмірі двох середньомісячних заробітківНа підставі частини третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 21 листопада 2018 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення (скорочене рішення).

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва, оскільки вважає незаконним своє звільнення з посади головного спеціаліста відділу забезпечення взаємодії з державними органами та громадськістю і соціального діалогу МОЗ України, виходячи з того, що оскаржуваний наказ про звільнення з державної служби за угодою сторін видано без наявності волевиявлення позивача на досягнення такої угоди та підписано особою, яка не мала на це законних повноважень, виходячи із наступного: ОСОБА_2 в дійсності не мала волевиявлення на звільнення із займаної посади, а заяву про звільнення написана в стані душевного хвилювання та під психологічним тиском з боку радника в. о. Міністра охорони здоров'я України Грещишина С.В. та директора департаменту управління персоналом та кадрової політики Азябіної Ольги Олександрівни; наказ про звільнення позивача підписано заступником Міністра з питань європейської інтеграції Сівак О.В., посада якого належить до політичних посад та який не є державним службовцем, проте, здійснення повноважень керівника державної служби міністерства особою, яка не є державним службовцем, суперечить вимогам статті 10 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", а тому протокольне рішення, викладене в підпункті 4 пункту 7 розділу 5 "Кадрові питання" протоколу №63 засідання Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 року, та затверджений на його підставі тимчасовий розподіл обов'язків між в. о. Міністра охорони здоров'я України та заступниками Міністра в частині покладення на заступника Міністра з питань європейської інтеграції Сивак О.В. виконання повноважень керівника державної служби підлягають скасуванню. Крім того, позивач вказує про несвоєчасність проведення розрахунку при звільненні із затримкою на три робочі дні з 26 липня 2017 року по 28 липня 2017 року (включно), що є підставою для стягнення середнього заробітку за час затримки.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 вересня 2017 року відкрито провадження в адміністративній справі №826/10187/17, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Відповідач 1 подав відзив на позов, у якому зазначив про відсутність підстав для задоволення позову, виходячи з наступного: позивачем не доведено, що ОСОБА_2 написала заяву про звільнення в стані душевного хвилювання та під психологічним тиском, не скористалась правом на відкликання цієї заяви, з урахуванням чого МОЗ України дотримано вимоги законодавства щодо процедури звільнення державного службовця із займаної посади; остаточний розрахунок з позивачем проведено 28 липня 2017 року; посилання позивача на підписання наказу про звільнення не уповноваженою особою не відповідає дійсності та спростовується фактичними обставинами справи.

Позивач у відповіді на відзив відповідача 1 зазначив про те, що МОЗ України не спростувало незаконності звільнення.

Відповідач 2 подав відзив на позов, у якому теж вказав про необґрунтованість заявлених вимог, оскільки оскаржуваним протокольним рішенням Кабінет Міністрів України не призначав Державного секретаря, не приймав рішення щодо уповноваження конкретного заступника Міністра на виконання обов'язків Державного секретаря Міністерства, а лише дав доручення першому заступнику Міністра Супрун У. забезпечити відповідний розподіл обов'язків; норми Законів України "Про Кабінет Міністрів України" та "Про центральні органи виконавчої влади" не містять заборони покладати обов'язки Державного секретаря на заступника Міністра, а лише встановлюють порядок призначення та основні завдання останнього; крім того, оскаржуване протокольне рішення не порушує прав позивача.

В судовому засіданні 21 листопада 2018 року позивач та його представник позовні вимоги підтримав, представники відповідачів проти позову заперечили.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.

Наказом МОЗ України від 14 липня 2017 року №200-к "Про звільнення ОСОБА_2." позивача звільнено 14 липня 2017 року з посади головного спеціаліста відділу забезпечення взаємодії з державними органами та громадськістю і соціального діалогу за угодою сторін згідно з частиною другою статті 86 Закону України "Про державну службу" на підставі заяви ОСОБА_2

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 83 Закону України "Про державну службу" державна служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін.

Відповідно до частини другої статті 86 Закону України "Про державну службу" державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.

Згідно з частиною третьою статті 86 Закону України "Про державну службу" суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Таким чином, працівник може ініціювати звільнення шляхом подання роботодавцеві відповідної заяви про звільнення за угодою сторін.

Оскільки законність припинення трудових відносин за угодою сторін поставлено у залежність від наявності взаємної згоди працівника та роботодавця на таке звільнення, суду у межах спірних правовідносин належить встановити волевиявлення ОСОБА_2

Наявні у справі докази підтверджують, що 13 липня 2017 року ОСОБА_2 написала заяву, адресовану заступнику Міністра Сивак О.В., у якій просила звільнити її 14 липня 2017 року з посади головного спеціаліста відділу забезпечення взаємодії з державними органами та громадськістю і соціального діалогу за угодою сторін.

На переконання позивача, вказана заява написана в стані душевного хвилювання та під тиском посадових осіб МОЗ України.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Разом з тим, суд звертає увагу, що у справі відсутні докази, які б підтверджували, що ОСОБА_2 написала заяву про звільнення за угодою сторін під тиском чи у стані душевного хвилювання, у зв'язку із чим не розуміла дійсних наслідків написаної заяви.

Допитані у справі свідки також не підтвердили доводів позову щодо відсутності у позивача вільного волевиявлення на звільнення за угодою сторін.

Позивач також не надав доказів, які б свідчили, що після написання заяви про звільнення за угодою сторін від 13 липня 2017 року ОСОБА_2 відкликала таку заяву або висловила на неї свої зауваження.

Крім того, суд звертає увагу, що чинне законодавство не передбачає можливості відкликання працівником раніше досягнутої згоди на припинення трудового договору; у будь-якому випадку при відкликанні працівником згоди на припинення трудового договору обов'язковою є відповідна згода роботодавця, однак, докази, які б підтверджували, що МОЗ України відмовилось від попередньої домовленості з позивачем про звільнення за угодою сторін, у справі відсутні.

Щодо тверджень позивача про підписання наказу про звільнення позивача неуповноваженою особою колегія суддів звертає увагу на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваний наказ підписано заступником Міністра з питань європейської інтеграції Сивак О.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 17 Закону України "Про державну службу" повноваження керівника державної служби здійснюють: у міністерстві - державний секретар міністерства.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 17 Закону України "Про державну службу" керівник державної служби призначає громадян України, які пройшли конкурсний відбір, на вакантні посади державної служби категорій "Б" і "В", звільняє з таких посад відповідно до цього Закону.

Як передбачено у пункті 21 частини другої статті 8 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" Міністр як керівник міністерства визначає обов'язки першого заступника міністра, заступників міністра, розподіл повноважень міністра між першим заступником міністра та заступниками міністра, які вони здійснюють у разі його відсутності.

Згідно з протоколом засідання Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 року №63 першому заступнику МОЗ України Супрун У. доручено забезпечити до 30 грудня 2016 року розподіл обов'язків між заступниками Міністра, уповноваживши одного з них на виконання обов'язків державного секретаря Міністерства, до призначення відповідної особи в установленому порядку на зазначену посаду.

Наказом МОЗ України від 30 грудня 2016 року №634-к "Про затвердження тимчасового розподілу обов'язків в. о. Міністра охорони здоров'я України та заступниками Міністра, Порядку взаємозаміщення в.о. Міністра охорони здоров'я України та заступників міністра на час їх тимчасової відсутності" затверджено зокрема Тимчасовий розподіл обов'язків в. о. Міністра охорони здоров'я України та заступниками Міністра, згідно з яким заступник Міністра охорони здоров'я України з питань європейської інтеграції Сивак Оксана Василівна здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", Закону України "Про державну службу" передбачених в частині виконання повноважень державного секретаря Міністерства до призначення відповідної особи в установленому порядку на зазначену посаду.

Наведене свідчить, що заступник Міністра з питань європейської інтеграції Сивак О. підписав оскаржуваний наказ про звільнення, виконуючи обов'язки державного секретаря Міністерства на підставі відповідних рішень МОЗ України та Кабінету Міністрів України.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що звільнення ОСОБА_2 на підставі частини другої відбулось правомірно, а тому позовні вимоги про скасування наказу МОЗ України від 14 липня 2017 року №200-к "Про звільнення ОСОБА_2." є необґрунтованими та не підтверджуються наявними у справі доказами.

У зв'язку із доведенням правомірності звільнення ОСОБА_2 суд також відмовляє у задоволенні вимог про поновлення на посаді, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним звільненням, які є похідними позовними вимогами.

Суд також не погоджується із позовними вимогами про оскарження протокольного рішення відповідача 2, викладеного в підпункті 4 пункту 7 розділу 5 "Кадрові питання" протоколу №63 засідання Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 року та затвердженого наказом відповідача 1 від 30 грудня 2016 року №634-к тимчасового розподілу обов'язків між в. о. Міністра охорони здоров'я України та заступниками Міністра в частині покладення на заступника Міністра з питань європейської інтеграції Сивак О.В. виконання повноважень керівника державної служби, виходячи із наступних міркувань.

Згідно з частиною восьмою статті 46 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" засідання Кабінету Міністрів України стенографується, його рішення оформлюється протоколом, який є офіційним документом.

Відповідно до норм §23 Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженого постановою від 18 липня 2007 року №950, встановлено, що Кабінет Міністрів України з окремих питань, вирішення яких не потребує прийняття актів Кабінету Міністрів України, може приймати рішення, що фіксуються у протоколі засідання (протокольні рішення).

Суд зауважує, що оскаржуваним протокольним рішенням відповідач 2 не призначав Державного секретаря МОЗ України, не приймав рішення щодо уповноваження конкретного заступника Міністерства на виконання повноважень Державного секретаря, а лише доручив першому заступнику Міністра Супрун У. забезпечити відповідний розподіл обов'язків.

Таким чином, доводи позивача про те, що оскаржуване протокольне рішення є рішенням із кадрових питань, яке потребує прийняття окремого розпорядження, є помилковими.

На думку позивача, покладення повноважень державного секретаря МОЗ України на заступника Міністра Сивак О. суперечить нормам підпункту 1 пункту 7 статті 21 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" та статті 10 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади".

Так, підпункт 1 пункту 7 статті 21 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" визначає, що Кабінет Міністрів України призначає на посаду державних секретарів міністерств, керівників та заступників керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, за пропозицією Комісії з питань вищого корпусу державної служби за результатами конкурсу відповідно до законодавства про державну службу.

Відповідно до частин першої та другої статті 10 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" державний секретар міністерства призначається на посаду Кабінетом Міністрів України за поданням Комісії з питань вищого корпусу державної служби строком на п'ять років з правом повторного призначення.

Відбір кандидатури на посаду державного секретаря міністерства здійснюється за результатами конкурсу, що проводиться відповідно до законодавства про державну службу.

Кандидатом на посаду державного секретаря міністерства може бути громадянин України, який має вищу освіту, загальний стаж роботи не менше семи років, включаючи досвід управлінської роботи не менше трьох років, і відповідає іншим вимогам, визначеним законом.

Разом з тим, суд зауважує, що наведені норми Законів не містять обмежень покладати обов'язки державного секретаря на заступника Міністра та лише встановлюють порядок призначення та основні завдання державного секретаря.

Посилання позивача на пункт 5 розділу ХІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про державну службу", згідно з яким повноваження державного секретаря Кабінету Міністрів України та його заступників, державних секретарів міністерств до призначення на посади осіб за результатами конкурсу в порядку, визначеному цим Законом, виконують відповідно Міністр Кабінету Міністрів України та його заступники, заступники міністрів - керівники апаратів, але не довше ніж до 1 січня 2017 року, не приймаються до уваги, тому що вказана норма стосується виключно заступників міністра-керівників апарату, а не першого заступника чи заступника Міністра.

Твердження позивача про те, що відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" покладання обов'язків на одного з керівників структурного підрозділу апарату Міністерства здійснюється наказом державного секретаря вірне, однак, лише за наявності державного секретаря.

При цьому державний секретар МОЗ України призначений лише розпорядженням Кабінету Міністру України від 08 листопада 2017 року №788-р "Про призначення ОСОБА_10 державним секретарем МОЗ України".

Врахуючи викладене, суд не знаходить правових підстав для скасування оскаржуваних рішень.

Крім того, у цій частині у позивача відсутнє порушене право як необхідна умова задоволення позову.

Так, відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (тут і далі в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) визначає, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Пункт 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до частини другої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Аналогічні правові норми містить нова редакція Кодексу адміністративного судочинства України, а саме.

Завданням адміністративного судочинства, згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Відповідно до частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення зокрема про: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Системний аналіз наведених норм Кодексу адміністративного судочинства України свідчить, що судовий захист прав, свобод або інтересів шляхом повного чи часткового задоволення адміністративного позову, можливий виключно відносно тієї особи, права, свободи або інтереси якої порушено з боку конкретного суб'єкта владних повноважень та за умови порушення її прав.

Під порушенням прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин слід розуміти негативні наслідки, які були спричинені рішенням органів влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб.

Водночас, оскаржуючи протокольне рішення відповідача 2, викладене в підпункті 4 пункту 7 розділу 5 "Кадрові питання" протоколу №63 засідання Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 року, та затверджений наказом відповідача 1 від 30 грудня 2016 року №634-к тимчасовий розподіл обов'язків між в. о. Міністра охорони здоров'я України та заступниками Міністра в частині покладення на заступника Міністра з питань європейської інтеграції Сивак О.В. виконання повноважень керівника державної служби, позивач не зазначає, яким чином ці рішення порушують його права чи інтереси.

При цьому суд звертає увагу, що вказані рішення не є рішеннями про звільнення позивача з посади та безпосередньо не стосуються його прав чи інтересів, а регулюють внутрішні питання діяльності МОЗ України.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_2 до Кабінету Міністрів України та МОЗ України про скасування протокольного рішення відповідача 2, викладене в підпункті 4 пункту 7 розділу 5 "Кадрові питання" протоколу №63 засідання Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2016 року, та затвердженого наказом відповідача 1 від 30 грудня 2016 року №634-к тимчасового розподілу обов'язків між в. о. Міністра охорони здоров'я України та заступниками Міністра в частині покладення на заступника Міністра з питань європейської інтеграції Сивак О.В. виконання повноважень керівника державної служби, нормативно та документально не підтверджуються.

В частині позовних вимог про стягнення на користь ОСОБА_2 середнього заробітку за час затримки в проведенні остаточного розрахунку з 26 липня 2017 року по 28 липня 2017 року суд зазначає про наступне.

Стаття 116 Кодексу законів про працю України встановлює, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, не виплата з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності у вигляді виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, за винятком коли працівник в день звільнення не працював, в такому випадку строк обчислюється із дня, наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

З огляду на те, що в день звільнення позивач не працював, заяву про проведення повного розрахунку ОСОБА_2 подала до МОЗ України 24 липня 2017 року.

Однак, як вказав відповідач 1 у відзиві на позовну заяву та повідомило МОЗ України адвокату позивача у листі від 23 березня 2018 року №12-08/7485, розрахунок при звільненні зараховані на розрахунковий рахунок ОСОБА_2 відповідно до зведеної відомості 28 липня 2017 року.

Таким чином, у даному випадку має місце затримка у виплаті належних сум при звільненні з 26 липня 2017 року по 28 липня 2017 року включно, що є підставою для виплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.

Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у порядку.

Із пункту 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок), вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Згідно з даними довідки МОЗ України від 26 лютого 2018 року №11 середньоденна заробітна плата позивача за два останні місяці перед звільненням складала 570,50 грн., відповідно, з МОЗ України на користь позивача належить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 1 711,50 грн. (570,50 грн. х 3 робочих дні), що вказує на задоволення позову у цій частині.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва відповідачами доведена правомірність оскаржуваних рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, однак МОЗ України не доведено правомірність поведінки щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки за позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час розрахунку при звільненні судовий збір не сплачується, судові витрати позивачу не відшкодовуються.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

2. Стягнути з Міністерства охорони здоров'я України на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 26 липня 2017 року по 28 липня 2017 року включно у розмірі 1 711,50 грн. (одна тисяча сімсот одинадцять гривень п'ятдесят копійок).

3. В іншій частині адміністративного позову відмовити.

Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

ОСОБА_2 (03162, АДРЕСА_1; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1);

Міністерство охорони здоров'я України (01021, м. Київ, вул. Грушевського, 7; ідентифікаційний код 00012925);

Кабінет Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2; ідентифікаційний код невідомий).

Дата складення повного рішення суду - 04 грудня 2018 року

Головуючий суддя В.А. Кузьменко

Судді Р.О. Арсірій

О.П. Огурцов