Рішення № 78355118, 06.12.2018, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 грудня 2018 року м. Чернігів Справа № 620/3379/18

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді - Бородавкіної С.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернігівській області про стягнення коштів,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1.) 11.10.2018 (через свого представника) звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління Служби безпеки України в Чернігівській області (далі - УСБУ в Чернігівській області) та, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.07.2018 по 25.10.2018 в розмірі 43 071,93 грн.

Свої позовні вимоги мотивує тим, що при звільненні зі служби відповідач несвоєчасно провів з ним повний розрахунок, виплативши грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно та одноразову грошову допомогу не в день виключення зі списків особового складу (строк затримки - 99 днів), чим порушив вимоги Кодексу законів про працю.

Ухвалою судді від 16.10.2018 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, та встановлено відповідачу 15-денний термін з дня вручення вказаної ухвали для надання відзиву на позовну заяву.

У встановлений ухвалою суду строк відповідач надав відзив на позов, в якому просив відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову. Вважає, що позивач помилково ототожнює трудові відносини та правовідносини, пов'язані з проходженням військової служби. Зокрема, порядок проведення розрахунків при звільненні з військової служби регулюється спеціальним законодавством, яке і має застосовуватись при вирішенні даного спору. Однак, положення вказаного Закону не передбачають такий вид відповідальності адміністрації установи як виплата середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації. Таким чином, в УСБУ в Чернігівській області відсутній обов'язок щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 вказаної вище компенсації. В обґрунтування наведеного посилається, в тому числі, на постанову пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 №13.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги мають бути задоволені, враховуючи таке.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу в УСБУ в Чернігівській області та наказом начальника Управління від 17.07.2018 за №118-ос позивача виключено зі списків особового складу відповідно до Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, як такого, який відповідно до наказу Служби безпеки України від 09.06.2018 №701-ОС звільнений з військової служби за підпунктом «а» пункту 61, підпункту «а» пункту 62 (у зв'язку з закінченням строку контракту) та підпунктом «і» пункту 1 частини восьмої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у запас без права носіння військової форми одягу з 17.07.2018 (а.с. 16).

Вказаним наказом передбачена виплата ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за неотримане речове майно відповідно до розпорядження ЦУ СБУ від 12.06.2017 №255, вартість якого, відповідно до довідки від 10.09.2018, складає 23075,85 грн. (а.с 17).

Також відповідно до довідки УСБУ в Чернігівській області від 10.09.2018 №536 станом на 10.09.2018 позивачу нарахована одноразова грошова допомога при звільненні, яка складає 60 125,63 грн., та буде виплачена при надходженні бюджетних асигнувань на вказані видатки (а.с. 18).

Як вбачається з матеріалів справи, вищевказані кошти перераховані відповідачем на картковий рахунок позивача, відкритий у Філії - Чернігівському ОУ АТ «Ощадбанк», 24.10.2018 (з утриманням суми військового збору), що підтверджується платіжними дорученнями від 23.10.2018 №1097, №1095, №1100 та №1101 (а.с. 59-60) та не заперечувалось ОСОБА_1 у наданих уточненнях на позовну заяву (а.с. 48-49, 51, 52).

Вважаючи затримку у проведенні розрахунку при звільненні незаконною, позивач звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зважає на таке.

Спірним питанням у справі є обґрунтованість заявлених вимог позивача про виплату йому грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні на підставі положень статей 117, 118 Кодексу законів про працю Ураїни.

Закон України від 20.12.1991 №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Статтею 1 Закону №2011 передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закону №2011).

Згідно частини другої статті 15 Закону №2011 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.

Таким чином, наведені вище нормативно-правові акти встановлюють право осіб, що відносяться до рядового і начальницького складу Служби безпеки України, на отримання одноразової грошової допомоги при звільненні, регулюють порядок обчислення та виплати такої допомоги та є спеціальними.

Суд зазначає, що трудові відносини, які складаються під час проходження служби в Службі безпеки України мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.

Разом з тим, Законами України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про Службу безпеки України», або іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, зокрема, в Службі безпеки України, не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено відповідальність роботодавця за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків.

Крім того, важливо зазначити, що принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці закріплені у частині першій статті 21 та у статті 24 Конституції України, статті 21 та 22 Кодексу законів про працю України.

Дискримінацію можна визначити, перш за все, як порушення принципу рівності.

Статтею 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно із статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Згідно з правовою позицією, висловленою колегією суддів Верховного Суду України у своїй постанові від 17.02.2015 (справа № 21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Отже, у даному випадку, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд приходить до висновку про можливість застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.

Вказана позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 08.02.2018 у справі №805/977/16-а (провадження №К/9901/8708/18), від 04.04.2018 у справі №805/5111/15-а (провадження №К/9901/6929/18) та від 07.02.2018 у справі №806/535/16 (провадження №К/9901/1799/18), які в силу вимог часини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України повинні враховуватись судом під час вибору і застосування правової норми.

Згідно з частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналізуючи вищезгадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 (справа № 21-1765а15) прийшов до висновку, що передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Таким чином, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 21.11.2011 у справі № 6-60цс11, встановивши, що працівникові в день звільнення не були сплачені всі належні від підприємства суми, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.03.2018 (справа № 804/3722/17), від 28.03.2018 (справа № 823/630/16), від 19.04.2018 (справа № 803/1210/16), від 24.10.2018 (справа № 806/277/16) та від 11.10.2018 (справа № 806/829/17), яка, в силу положень частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, має враховуватись судом під час прийняття рішення.

Як встановлено судом, відповідачем нараховано та виплачено ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні 24.10.2018, що підтверджується відповідним платіжним дорученням, тобто фактична її виплата здійснена з затримкою на 99 днів (з 18.07.2018 по 24.10.2018).

Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно вимог Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100).

Абзацом третім пункту 3 Порядку № 100 передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Як вбачається з пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Згідно абзаців першого та третього пункту 2 Постанови № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Так, згідно довідки Управління служби безпеки України в Чернігівській області 16.10.2018 №587 розмір середньоденного грошового забезпечення позивача на момент звільнення складав 435,07 грн. (а.с. 50).

Враховуючи, що 17.07.2018 був останнім робочим днем позивача, та саме цією датою необхідно було здійснити розрахунок з позивачем, суд приходить до висновку про те, що сума середньомісячного заробітку, яку належить присудити позивачу у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні підлягає стягненню за період з 18.07.2018 по 24.10.2018, та складає 43 071,93 грн. (435,07 грн. (середньоденний розмір грошового забезпечення) * на 99 (кількість днів затримки)).

З огляду на викладене, враховуючи зміст статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 слід задовольнити та стягнути на його користь 43 071,93 грн. за час затримки розрахунку при звільненні.

Щодо доводів відповідача, з посиланням на правову позицію Верховного Суду України, викладену у пункті 2 постанови Пленуму від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», що передбачені законодавством про оплату праці норми її оплати і порядок вирішення спорів про останню не поширюється на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, суд зазначає таке.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04.04.2018 у справі №805/5111/15-а (провадження №К/9901/6929/18), непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/поліції стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, а тому мають вирішуватись відповідно до Кодексу законів про працю України.

Щодо розподілу судових витрат суд зазначає таке.

Право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення яким надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року №13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 та від 11 липня 2013 року №6-рп/2013.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.

Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Таким чином, послуги зі складання позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг є різновидом правової допомоги, витрати на яку включаються до складу судових витрат.

Статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України регламентовано витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Також, відповідно до статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Таким чином, як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі №815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16 та від 22 травня 2018 року у справі №826/8107/16.

Як вбачається з матеріалів справи, представником позивача подано заяву про стягнення судових витрат, понесених ОСОБА_1 у зв'язку з розглядом даної справи, зокрема, на професійну правничу допомогу в розмірі 4000,00 грн.

Для підтвердження вказаних витрат суду надано: договір про надання правової допомоги від 03.09.2018, акт прийняття-передачі наданих послуг від 29.10.2018 та квитанцію від 01.11.2018 №11 про оплату гонорару адвоката на суму 4000,00 грн. (а.с. 71-75). При цьому, як вбачається зв змісту вказаного вище акту, адвокатом Кириченко Ю.Ю. у відповідності до договору про надання правової допомоги надано ОСОБА_1 такі послуги: надіслання адвокатських запитів до УСБУ у Чернігівській області - 600,00 грн. (200,00 грн./запит (3 запити)); вивчення та аналіз отриманих та наданих документів, консультування з правових питань - 1500,00 грн. (500,00 грн./1 год. (3 год)); підготовка позовної заяви, заяви про уточнення вимог - 1900,00 грн. (950/1 год. (2 год)). Загальна вартість наданих послуг складає 4000,00 грн.

Аналізуючи наведене та наявні докази суд звертає увагу на те, що в матеріалах справи наявний лише один адвокатський запит Кириченко Ю.Ю. від 05.09.2018 (а.с. 11-12) адресований начальнику УСБУ в Чернігівській області. Також в акті прийняття-передачі наданих послуг вказано, що затрачений час на вивчення та аналіз отриманих та наданих документів, консультування з правових питань, складання позовної заяви і заяви про уточнення вимог складав 5 годин. При цьому, у поданих документах жодним чином не обґрунтовано заявлену адвокатом вартість послуг з посиланням на первинні документи.

Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «East/West Alliance Limited» проти України»», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4000,00 грн. є неспівмірними зі складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг позивачу, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (послуг) та ціною позову, а відтак, суд, вирішуючи питання про визначення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, приходить до висновку про зменшення розміру таких витрат до 2500,00 грн., що буде за даних обставин справи справедливим і співмірним відшкодуванням таких витрат саме у зазначеному розмірі.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що уточнені позовні вимоги ОСОБА_1 слід задовольнити в повному обсязі.

Керуючись статтями 227, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, АДРЕСА_1) до Управління Служби безпеки України в Чернігівській області (код ЄДРПОУ 20001757, вул. Шевченка, 28, м. Чернігів, 14000) про стягнення коштів - задовольнити в повному обсязі.

Стягнути з Управління Служби безпеки України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.07.2018 по 24.10.2018 в розмірі 43 071 (сорок три тисячі сімдесят одна) грн. 93 коп., без урахування обов'язкових податків та зборів.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Служби безпеки України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати на сплату судового збору в сумі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Служби безпеки України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 500 (дві тисячі п'ятсот) грн. 00 коп.

Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту. Апеляційна скарга, з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII ''Перехідні положення'' Кодексу адміністративного судочинства України, подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 06 грудня 2018 року.

Суддя С.В. Бородавкіна