Рішення № 78329147, 03.12.2018, Інгульський районний суд міста Миколаєва (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Миколаєва)

Справа № 489/1777/17

Номер провадження 2/489/170/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2018 року м. Миколаїв,

вул. Космонавтів,81/16 (81/17),

зал судових засідань №11

Ленінський районний суд м. Миколаєва в складі:

головуючого - судді Тихонової Н.С.,

секретар судового засідання – Супрун Т.О.,

за участю:

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2 – ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

В квітні 2017 року ОСОБА_4 звернулась до ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_2 з позовом, яким просила зобов’язати відповідачів не чинити їй перешкод у користуванні та розпорядженні квартирою № 218 в будинку №21 по пр. Миру в м. Миколаєві, виселивши їх з квартири.

Свої вимоги мотивувала тим, що:

- 28.12.2016 р. вона придбала у відповідача ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1;

- в подальшому позивачу стало відомо, що в належній їй квартирі зареєстровані та проживають колишній власник та члени його сім’ї;

- відповідачі створюють перешкоди новому власнику у праві користування та розпорядження належним їй майном тим, що проживають у спірній квартирі.

Відповідач ОСОБА_2 звернулась до ОСОБА_4 із зустрічними позовними вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння, які в подальшому були збільшені та вона просила також визнати спірну квартиру спільним сумісним майном подружжя та визнати Договір купівлі-продажу даної квартири недійсним.

Відповідач на обґрунтування своїх зустрічних позовних вимог вказувала, що:

-вона зареєстрована у спірній квартирі з 19.07.1979 року;

-з 20.08.1983 року по 30.06.2005 року вона перебувала із відповідачем ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі;

-спірна квартира була придбана подружжям під час перебування у шлюбі, через що вона є спільним сумісним майном;

-так, їй належить ? частина спірної квартири, а тому вона продана позивачу відповідачем ОСОБА_5 без жодних правових підстав;

-вона, як законний співвласник квартири, має право на її витребування від позивача.

У відповідності до наданого відзиву на зустрічний позов, позивач ОСОБА_4 зазначала:

- Пленум ВСУ в п.23 від 21.12.2007 року за №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійним та поділ спільного майна подружжя» роз’яснив, що при вирішенні спорів про подружжя необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з’ясовувати джерело і час його придбання;

- спірна квартира була придбана відповідачем ОСОБА_5 за його особисті кошти, а тому за положеннями СК України є його особистою власністю;

- спірна квартира була видана на підставі ордеру матері ОСОБА_5 – ОСОБА_8, будь-яких коштів в рахунок придбання квартири ОСОБА_2 не надано;

- так як спірна квартира є приватизованою, то вона не підлягає розподілу між подружжям.

12.04.2017 року згідно Ухвали відкрито провадження у справі.

13.06.2017 року судом витребувано у ПН ММНО ОСОБА_9 документи, що передували посвідченню Договору купівлі-продажу від 28.12.2016 року.

05.04.2018 року згідно Ухвали витребувано у КП «Миколаївське ММБТІ» інформацію про сплату членських внесків за придбання квартири АДРЕСА_1.

05.04.2018 року, 18.06.2018 року Ухвалами відкладено розгляд справи у підготовчому провадженні.

17.09.2018 року підготовче провадження у справі закрито, а справу призначено до розгляду по суті.

В судовому засіданні представник позивача заявлені вимоги підтримали в повному обсязі, наполягали на їх задоволенні. Зустрічні позовні вимоги не визнавав, вважали їх безпідставними.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні первісні позовні вимоги не визнавав. Вказував, що відповідач є співвласником спірної квартири, а відтак має право користування частиною цієї квартири. Наполягав на задоволенні зустрічних позовних вимог у повному обсязі.

Відповідачі ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_2 в судове засідання не з’явились. Про розгляд справи повідомлялись належним чином. Причини неявки суду не повідомили.

Встановивши фактичні обставини, дослідивши надані докази, суд при вирішені справи виходить з такого.

28.12.2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 був укладений Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений ПН Миколаївського МНО ОСОБА_9, та зареєстрований в реєстрі за № 369.

Відповідно до п. 1 Договору продавець передає, а покупець приймає у власність майно, а саме цілу двокімнатну квартиру №218, житловою площею 26,1 кв.м., загальною площею 43,7 кв.м, яка знаходиться в місті Миколаєві по проспекту Миру, 21, і сплачує за неї обговорену грошову суму. Квартира належить продавцю на праві особистої приватної власності на підставі Свідоцтва про право приватної власності, виданого виконавчим комітетом Ленінської районної ради народних депутатів від 07.07.1992 р. та зареєстрованого в Миколаївському бюро технічної інвентаризації за реєстровим номером: 17762 від 07.07.1992 р.

Пунктом 4 Договору продавець повідомляє покупця, що майно, яке відчужується за вищевказаним договором, належить йому на праві особистої приватної власності, про що доведено до відома покупця.

Згідно Довідки, виданої ОСББ «Гігант» за №26/17 від 16.03.2017 року за адресою: АДРЕСА_2, зареєстровані відповідачі ОСОБА_5, ОСОБА_2, та їх діти - ОСОБА_6, ОСОБА_2

Згідно ст. 317 ЦК України власникові належить права володіння, користування та розпорядження майном.

Гарантуючи захист права власності, передбачене ст. 41 Конституції України, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст.ст. 16, 386, 391 ЦК України.

Об’єктом власності особи може бути, зокрема, житло – житловий будинок, садиба, квартира, інше житлове приміщення, призначені та придатні для проживання в них(ст.ст. 379, 380 ЦК ).

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім’ї, інших осіб і розпоряджатись своїм житлом на власний розсуд.

На підставі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Позивач стверджує, що вона придбала у відповідача ОСОБА_5 спірну квартиру та до неї перейшло право власності на вказану квартиру, а відповідно й право розпорядження, користування та володіння нею, однак позивач не має можливості реалізувати своє право власності належним чином, оскільки в її квартирі зареєстровані та проживають відповідачі – колишній власник квартири та члени його сім’ї.

Проте, відповідно до заяви ОСОБА_4, яка була надана нею приватному нотаріусу, при посвідчені угоди купівлі-продажу, вона сповіщає, що повідомлена про наявність осіб, місце проживання яких зареєстровано у квартирі, яка нею набувається у приватну власність та вона не має заперечень проти цього (арк.55).

Між тим, 10 листопада 1974 року Виконавчим комітетом Ради народних депутатів трудящих міста Миколаєва був виданий ОСОБА_8 ордер №1507 на право зайняття квартири АДРЕСА_1 в ЖБК «Гігант», на склад сім’ї з 3 осіб: ОСОБА_8, ОСОБА_10, ОСОБА_5 (мати, чоловік, син)

З 20 серпня 1983 року до 30 червня 2005 року ОСОБА_5 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Згідно квитанції та талону, ОСОБА_8 сплатила ЖСК "Гігант" 1560 руб. пайових внесків, що складало 40% вартості квартири (арк.72).

Згідно паспорту на квартиру ЖСК "Гігант" ОСОБА_5 виплачено пайові внески повністю у розмірі 4365 руб., тобто , з урахуванням сплачених ОСОБА_8 40%, що відповідає вартості 4/10 часток квартири, було сплачено залишок - 60% вартості квартири, що відповідає вартості 6/10 часток квартири.

Проте, ці кошти ОСОБА_5 були сплачені під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2

Згідно ОСОБА_11 з Рішення №112 від 19.06.1992 року Виконавчий комітет Ленінської районної ради народних депутатів розглянувши матеріали, підготовлені БТІ, згідно списків наданих правлінням ЖБК «Гігант» про погашення позики володільцями та на підставі рішення Миколаївського міськвиконкому №45 від 22.02.1991 року, вирішив право власності на квартиру АДРЕСА_1 оформити за ОСОБА_5

Відповідно до Свідоцтва про право приватної власності на житло від 07.07.1992 р. зазначена квартира належала на праві особистої приватної власності ОСОБА_5.

Тобто, право власності на спірну квартиру було оформлене за позивачем у зв’язку зі сплатою пайового внеску до ЖБК «Гігант», відповідно Паспорту.

Відповідно до Прикінцевих положень Сімейного кодексу України, прийнятого 10 січня 2002 року, зі змінами та доповненнями, цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року. Положення цього Кодексу застосовуються до тих відносин, що виникли між подружжям після набрання ним чинності.

Право власності на спірну квартиру зареєстровано до 1 січня 2004 року, тому до спірних правовідносин повинно бути застосовано Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР (далі КпШС УРСР).

Відповідно до ст.ст. 22, 23, 28 КпШС УРСР, ст.ст. 16, 17 Закону України «Про власність», ст.ст. 112, 118 ЦК Української РСР, що діяли на час набуття квартири у власність, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю і кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, при цьому вважається, що частки кожного із співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором або законом.

Згідно з ч. 1 ст. 28 КпШС УРСР в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

У п. 6 пп. "б" постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 18.09.1987р. «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» роз’яснено, що при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, судові слід керуватися ст. 146 ЖК України, ст. 15 Закону "Про власність", п. 43 Примірного статуту ЖБК і чинним законодавством про шлюб та сім'ю (статті 22, 24, 28, 29 КпШС України), враховуючи таке: пай, внесений подружжям в ЖБК у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, а після повної сплати пайового внеску - квартира, є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах.

Відповідно до ч. 1 ст. 146 ЖК УРСР поділ квартири в будинку житлово-будівельного кооперативу між членом кооперативу і його дружиною допускається в разі розірвання шлюбу між ними, якщо пай є спільною власністю подружжя і якщо кожному з колишнього подружжя є можливість виділити ізольоване жиле приміщення в займаній ними квартирі. Поділ квартири провадиться за згодою між колишнім подружжям, а в разі відсутності згоди - за рішенням суду.

Аналізуючи вищевказані положення законодавства та обставини справи, суд дійшов висновку, що 60% квартири АДРЕСА_1 є спільним майном колишнього подружжя - ОСОБА_5 та ОСОБА_2

При цьому, суд вважає, що доводи позивача щодо того, що спірна квартира є особистою власністю відповідача ОСОБА_5, не знайшли свого підтвердження, оскільки право власності на квартиру він набув внаслідок сплати пайового внеску до ЖБК «Гігант», що не є приватизацією майна.

Посилання позивача на норми СК України, чинного з 01 січня 2004 року суд не приймає до уваги, так як спірні правовідносини щодо правового режиму майна виникли між сторонами у 1992 році, через що на них розповсюджується дія норм КпШС УРСР, який був чинним на час їх виникнення.

Щодо вимог ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного 28.12.2016 року – недійсним та витребування у позивача частки цієї квартири, суд вважає їх обґрунтованими але такими, що підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (ст. 202 ЦК України).

У відповідності до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно до положень ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до положень ст. 659 ЦК продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо).

Статтею 3 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом.

Відповідно до положень ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (статті 203, 215-216, 228-235 ЦК).

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою, шостою ст.203 ЦК України.

Відповідно до приписів ч.1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що не пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін повинна повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано за цінами, які існують на момент відшкодування.

Враховуючи п.п.9,28 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», "правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі суд може визнати недійсною частину правочину, з’ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним".

Згідно із ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом зазначених правових норм з’ясуванню підлягають наступні питання: чи вибуло майно з володіння власника або володіння особи, якій воно було передане власником у користування, в силу зазначених обставин, а також чи придбав набувач це майно за відплатним договором і чи не знав та не міг знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

При цьому за змістом статті 388 ЦК України, випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Ураховуючи вимоги статті 12 ЦПК України та виходячи зі змісту статті 388 ЦК України, власник зобов’язаний довести, що майно вибуло з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі, а набувач - довести, що він придбав майно за відплатною угодою й що він не знав і не міг знати про те, що придбає майно в особи, якій не належить право його відчуження.

Згідно ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У зв’язку із наведеним, на переконання суду, підстави для задоволення вимог про виселення відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_2 – відсутні, оскільки ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири, а ОСОБА_6, ОСОБА_2 – її діти, які, як члени сім’ї відповідача мають право користування житловим приміщенням квартири.

Разом з тим, дослідивши усі докази у сукупності, суд вбачає, що 1/3 частка квартири АДРЕСА_1, належить ОСОБА_2, як частка у праві спільної сумісної власності подружжя та відчужена ОСОБА_5 ОСОБА_4 без відповідних правових підстав, через що оспорюваний Договір купівлі-продажу квартири від 28.12.2016 року в цій частині є недійсним.

Крім того, оскільки вказана частка спірної квартири вибула з володіння ОСОБА_2 поза її волею, то вона підлягає витребуванню від позивача як добросовісного набувача, так як остання не знала про права третіх осіб на квартиру, що придбала.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_4 підлягають задоволенню лише в частині виселення ОСОБА_5, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 про в визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння також підлягають частковому задоволенню.

Керуючись ст. ст. 4, 19, 141-142, 200, 263-265 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення – відмовити.

Позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення - задовольнити.

Виселити ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1, без надання іншого жилого приміщення.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння – задовольнити частково.

Визнати 3/5 частки квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_2.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 3/10 часток квартири АДРЕСА_1.

Визнати недійсним Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_9, та зареєстрований в реєстрі за № 369, укладений 28.12.2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, в частині купівлі-продажу 3/10 часток квартири.

Витребувати з володіння ОСОБА_4 3/10 часток квартири АДРЕСА_1 та передати її у володіння - ОСОБА_2.

Апеляційна скарга на рішення суду подається через Ленінський районний суд м. Миколаєва або безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення або з дня складання повного тексту рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Позивач – ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП: НОМЕР_1, місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2.

Відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_6, ОСОБА_7, місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2.

Повний текст рішення суду складено 05.12.2018 року.

Суддя Н.С. Тихонова