Рішення № 78308852, 16.11.2018, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/14431/17

Провадження № 2/761/3416/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2018 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого: судді - Притули Н.Г.

при секретарях: Припутневич В.І., Грицик В.Л.,

за участю представника позивача: Руссова В.І.,

відповідача: ОСОБА_2,

представника третьої особи - ОСОБА_3: ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом Київського квартирно-експлуатаційного управління до ОСОБА_2, треті особи - ОСОБА_3, Будинкоуправління № 12 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України про виселення з службового житлового приміщення без надання іншого приміщення,-

В С Т А Н О В И В:

24 квітня 2017 року до суду надійшла зазначена позовна заява та була розподілена на суддю ОСОБА_7

В зв'язку зі звільненням судді ОСОБА_7 у відставку, на підставі розпорядження керівника апарату від 08.11.2017 року було здійснено повторний автоматизований розподіл справи та визначено суддю Притулу Н.Г.

В позовних вимогах позивач просить: виселити відповідача зі службової квартири АДРЕСА_1.

Вимоги обгрунтовані тим, що квартира АДРЕСА_1 відноситься до відомчого житлового фонду Міністерства оборони України, обліковується в Київському КЕУ та перебуває на балансі Будинкоуправління №12.

Як зазначає позивач, зазначена квартира була надана, як службова ОСОБА_3 разом із сім'єю - дружина - ОСОБА_2 та дві доньки.

Однак рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 29.02.2016 року у справі №761/34237/15-ц шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було розірвано.

Позивач вказує, що на підставі спеціальних нормативно-правових актів, що визначають основні положення реалізації конституційного права саме військовослужбовців на житло за рахунок фонду оборонного відомства та регулюють відносини, що виникають у зв'язку із забезпеченням військослужбовців службовим житлом на час проходження служби а також порядок вивільнення фонду службового житла оборонного відомства після розірвання шлюбу колишніми членами сім'ї військовослужбовця, відповідач має звільнити службове житло.

Так з врахуванням діючого законодавства, внаслідок розірвання шлюбу відповідач не має права на користування службовим житлом, оскільки перестала бути членом сім'ї військовослужбовця, а отже, підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення. Відповідач в порушення діючого законодавства квартиру не звільнила та продовжує там проживати.

В судовому засіданні представник позивача заявлені вимоги підтримав та просив їх задовольнити з підстав, викладених в позові.

Відповідач разом з представником в судовому засіданні заперечила проти задоволення заявлених вимог та просила відмовити в їх задоволенні так як відсутні законом передбачені для цього підстави. Відзив до суду відповідач не подавала.

Представник третьої особи - ОСОБА_3 в судовому засіданні підтримала заявлені вимоги та просила їх задовольнити. ОСОБА_3 в судовому засіданні, яке відбулось 28.09.2018 року заявлені вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Третя особа - Будинкоуправління № 12 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України в судове засідання представника не направила хоча належним чином була повідомлена про час та місце слухання справи, про поважні причини неявки в судове засідання не повідомила.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов'язок доказування покладений на сторони.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши сторони, оцінивши в сукупності надані суду докази, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.

Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Суд вважає, що розгляд цієї справи повинен відбуватися, зокрема, у контексті рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», в якому викладені загальні принципи тлумачення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла.

Європейський суд з прав людини, констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Як встановлено в судовому засіданні, будинок №83 по вул.Мельникова в м.Києві перебуває на обліку Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України та на балансі Будинкоуправління №12 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України.

Квартира АДРЕСА_1, згідно із розпорядженням Шевченківської районної в м.Києві державної адміністрації від 27.01.2006 року за №62 включена до службового житла Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України.

ОСОБА_3 на сім'ю з чотирьох осіб - він, дружина - ОСОБА_2 та доньки - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на підставі розпорядження Солом'янської районної в м.Києві державної адміністрації від 09.03.2006 року було видано ордер №00556 на право зайнятя службового приміщення трикімнатної квартири АДРЕСА_1.

В квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані з 06.12.2006 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2, а з 06.04.2006 року доньки - ОСОБА_5 та ОСОБА_6.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м.Києві від 29.02.2016 року (справа №761/34237/15-ц) розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_2

Рішення суду набрало законної сили.

Представник позивача в обгрунтуванні підстав звернення до суду з позовом посилається на спеціальне законодавство, яке регулює забезпечення жилими приміщеннями військовослужбовців Збройних Сил України, зокрема, Інструкцію про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщенням, затверджену Наказом Міністерства оборони України 30.11.2011 № 737 та Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловим приміщенням, затвердженим постановою Кабінету міністрів України від 03.08.2006 №1081.

Водночас на момент розгляду справи Інструкція про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщенням, затверджену Наказом Міністерства оборони України 30.11.2011 № 737 втратила чинність на підставі Наказу Міністерства оборони України 31 липня 2018 року № 380, яким затверджено Інструкцію з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями.

Пунктом 25 Інструкції передбачено, що підлягають виселенню із службового жилого приміщення (зі службової жилої площі) без надання іншого жилого приміщення, зокрема: колишні члени сім'ї військовослужбовця, які залишилися проживати у ньому після розірвання шлюбу (у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу).

Пункти 12, 14 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловим приміщенням, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 03.08.2006 №1081 передбачають, що службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям згідно з рішенням командира військової частини, яке погоджується з квартирно-експлуатаційним органом, за місцем проходження ними військової служби Службове житлове приміщення надається військовослужбовцю на всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним (у тому числі на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від військовослужбовця в даному або іншому населеному пункті). Члени сім'ї військовослужбовця дають письмову згоду на проживання в службовому житловому приміщенні.

В грудні 2016 року позивач звертався до відповідача з проханням добровільного звільнення квартири. Лист був направлений поштою. Суду не надано доказів отримання вказаного листа. А відповідач в судовому засіданні пояснила, що вона не отримувала вказаний лист.

Крім того в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_2 з 21.05.2007 року перебуває на військовій службі у військовій частині А0139 Міністерства оборони України.

Також суд не може взяти до уваги посилання представника позивача на ту обставину, що відповідачу на праві власності належить ? частина квартири АДРЕСА_3, оскільки відповідач категорично заперечувала що вона є співвласником вказаної квартири та зазначила, що вона не могла отримати в дар частину квартири, співвласниками якої є особи з прізвищами «Кравченко» так як вона вказаних осіб не знає, також суду не було надано беззаперечних доказів, зокрема копії договору дарування, який містить персональні дані відповідача з яких можна зробити висновок, що частка зазначеної квартири дійсно належить саме відповідачу.

А тому суду не надано доказів, що відповідач забезпечена житлом.

Отже, оскільки, як встановлено судом, відповідач вселилася у квартиру на підставі ордеру, постійно проживає і зареєстрована там, не має іншого житла на момент подання позову про виселення, є підстави стверджувати, що вона має достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а зазначена квартира є її «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

Той факт, що пунктом 25 Інструкції передбачає, що «підлягають виселенню із службового жилого приміщення (зі службової жилої площі) без надання іншого жилого приміщення, зокрема: колишні члени сім'ї військовослужбовця, які залишилися проживати у ньому після розірвання шлюбу (у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу)», не може бути беззаперечним аргументом на користь припинення права на повагу до житла відповідача у формі такого втручання держави як виселення з квартири, де відповідач проживає з неповнолітньою донькою.

Також суд звертає увагу на те, що у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили (частина сьома статті 10 ЦПК України), а у разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (частина восьма статті 10 ЦПК України). З огляду на вказане справа повинна бути проаналізована згідно з положеннями ЖК УРСР, Конвенції та відповідної практики Європейського суду з прав людини.

Як зазначає Європейський суд з прав людини, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з квартири, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Тому слід встановити, чи вважатиметься виселення ОСОБА_2 з квартири без надання іншого житлового приміщення втручанням держави, що здійснюється «згідно із законом» у розумінні пункту другого статті 8 Конвенції.

Європейський суд з прав людини вважає, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК УРСР, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. … Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Стосовно виселення зі службового житла без надання іншого житлового приміщення, то відповідно до статті 124 ЖК УРСР, робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, … підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Однак стаття 125 ЖК УРСР визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (абзац сьомий статті 125 ЖК).

ЖК УРСР не роз'яснює зміст поняття одинокої особи, тому суд вважає за можливе використати Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР «Про практику застосування судами житлового законодавства» від 3 квітня 1987 р. № 2, який, роз'яснюючи зміст частини другої статті 40 Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік, що аналогічна статті 125 ЖК, в абзаці четвертому пункту 19 роз'яснив, що до одиноких осіб, які не підлягають виселенню без надання їм іншого житлового приміщення, «крім одиноких матерів, які не створили в подальшому сім'ю, можуть бути віднесені, зокрема, розлучений член подружжя, який залишився проживати у службовому приміщенні після вибуття з нього іншого з подружжя».

Тобто, у розумінні статті 125 ЖК УРСР відповідач вважається одинокою особою, яка проживає разом з малолітньою дитиною, не підлягає виселенню зі службового житла без надання їй іншого житлового приміщення.

Аргументи позивача про те, що він не просить виселити малолітню дитину, яка проживає з матір'ю, суд відхиляє.

Оскільки «функція пояснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року), суд тлумачить положення абзацу сьомого статті 125 ЖК УРСР як таке, що гарантує неможливість виселення без надання іншого житлового приміщення одиноких осіб, які проживають разом з їхніми малолітніми дітьми та не мають іншого житла.

Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції.

Крім того, за змістом пункту другого статті 8 Конвенції втручання у право на повагу до житла «має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Позивач не аргументував ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідача без надання їй іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті. А обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов'язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ, від 14 грудня 2017 року).

Відтак, навіть якщо припустити, що позивач діє з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які згідно з абзацом третім частини першої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідач втратила право на користування службовим приміщенням у зв'язку з розірванням шлюбу з військовослужбовцем, членом сім'ї якого вона була, то пропорційність цій меті виселення відповідача, наявність в якої іншого житла судом не встановлено, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані сумніви.

Отже, на підставі зазначеного вище суд приходить до висновку, що заявлені вимоги не обгрунтовані на законі та не підлягають задоволенню.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст.77-81,141, 263, 265 ЦПК України, суд

вирішив:

В позові Київського квартирно-експлуатаційного управління до ОСОБА_2, треті особи - ОСОБА_3, Будинкоуправління № 12 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України про виселення з службового житлового приміщення без надання іншого приміщення - відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

У відповідності до п.15.5 Перехідних положень ЦПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Шевченківський районний суд міста Києва.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 26 листопада 2018 року

Суддя: Н.Г.Притула