Рішення № 78286539, 20.11.2018, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

20 листопада 2018 року Справа № 808/3450/17 СН/808/10/18 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Стрельнікової Н. В.,

за участю секретаря Фесик А.В.

представників позивача: ОСОБА_1

ОСОБА_2

представників відповідача: ОСОБА_3, ОСОБА_4

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Запоріжжі адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_5

до Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області

про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_5 звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області в якому позивач просить:

- скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області №2301/03-24527 від 03.11.2017 про скасування дозволу на імміграцію в Україну;

-зобов'язати відповідача поновити посвідку на постійне місце проживання ОСОБА_5, громадянину Грузії.

В обґрунтування позову вказує, що у 2006 році позивачем було отримано дозвіл на імміграцію в Україну, про що було видано 21.11.2006 посвідку на постійне проживання. При цьому з 2002 року позивач постійно проживає та працює на території Україні, у 2011 році позивач одружився з громадянкою України, має двох дітей, ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_1. Однак, 09.11.2017 позивачем отримано рішення від 03.11.2017 №2301/03-24527 про скасування дозволу на імміграцію в Україну. Вважає вказане Рішення протиправним, оскільки при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію відповідач вже проводив необхідну перевірку документів, а проведення повторної перевірки та прийняття спірного Рішення є свавіллям з боку відповідача, що призводе до негативних наслідків щодо позивача, до того ж прийняте без урахування права позивача на участь у процесі його прийняття. На думку позивача підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта, які з боку відповідача відсутні. Просить позов задовольнити.

Відповідач позов не визнає з підстав викладених у наданому письмовому відзиві (вх.№37157 від 27.12.2017, №21606 від 11.07.2018, №28600 від 13.09.2018). Серед іншого стверджує, що на підставі заяви ОСОБА_5 відповідно до п.1 ч.3 ст.4 Закону України «Про імміграцію» громадянину Грузії ОСОБА_5 було надано дозвіл на імміграцію - як сину громадянина України. Проте, в ході проведеної перевірки було встановлено, що батько позивача ОСОБА_7 на час звернення громадянина ОСОБА_5 із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, із заявою щодо встановлення йому належності до громадянства України відповідно до п.3 ч.1 ст. 3 Закону №2235-ІІІ не звертався. Враховуючи, що дозвіл на імміграцію виданий на підставі свідомо неправдивих відомостей, відповідачем скасовано повністю рішення УМВС України в Запорізькій області від 21.11.2006 про надання дозволу на імміграцію та визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню посвідку на постійне проживання серії №3241 від 21.11.2006, видану на підставі цього дозволу. До того ж, звертає увагу, що чинне законодавство не передбачає поновлення посвідки на постійне місце проживання, як це вимагає позивач, у зв'язку з чим просить відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою судді від 07.12.2017 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи на 27.12.2017.

27.12.2017, судом прийнято відмову позивача від позову та закрито провадження у справі.

Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30.05.2018 задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_5, ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 27.12.2017 скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

20.06.2018 суддею Стрельніковою Н.В. прийнято до свого провадження справу №808/3450/17 та призначено підготовче засідання на 16.07.2018, яке на відбулося у зв'язку з перебуванням головуючого судді у відпустці та було перенесено на 28.08.2018.

28.08.2018 відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі до набрання законної сили рішенням Верховного суду в адміністративній справі №808/3450/17; продовжено підготовче провадження на тридцять днів; витребувано додаткові докази від відповідача та відкладено підготовче засідання на 13.09.2018.

13.09.2018 зупинено провадження у справі для надання часу сторонам для примирення до 27.09.2018, який було продовжено до 23.10.2018.

23.10.2018 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи на 26.10.2018.

26.10.2018 відкладено розгляд справи на 20.11.2018.

У судовому засіданні представники позивача позовні вимоги підтримали, просили позов задовольнити.

Представники відповідача проти позову заперечили з підстав, викладених у письмовому відзиві на адміністративний позов.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позов належить задовольнити виходячи із наступного.

Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянином Грузії.

У 2006 році позивач звернувся до ВГІРФО УМВС України в Запорізькій області із заявою про отримання дозволу на імміграцію в Україну.

За результатом розгляду заяви, 21.11.2006 позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну, про що було видано посвідку серії НОМЕР_2 на постійне проживання для іноземців та осіб без громадянства (а.с. 14).

27.08.2011 позивач одружився з громадянкою України, про що свідчить свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3 від 27.08.2011.

ІНФОРМАЦІЯ_5 та ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивача народилися син та донька, що підтверджено копіями свідоцтв про народження (а.с.15 та 16).

Рішенням Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області від 03.11.2017 №2301/03-24527 скасовано ОСОБА_5 дозвіл на імміграцію в Україну (а.с.13).

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Статтею 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» №3929-ХІІ від 04.02.1994 (в редакції чинній на момент виникнення правовідносин) було передбачено:

Іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне проживання та вирішення інших питань, пов'язаних з імміграцією іноземців та осіб без громадянства, визначається Законом України про імміграцію.

Законом України «Про імміграцію» N 2491-III від 07 червня 2001 року, визначено умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства (далі - Закон №2491).

Відповідно до ст. 1 Закону №2491-III, у цьому Законі нижченаведені терміни вживаються в такому значенні:

імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Згідно із п.2 та 3 ч.1 ст. 6 Закону №2491, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.

За приписами п.6 ч. 1 Закону №2491, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів, зокрема: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.

Статтею 9 цього Закону встановлений перелік документів, які подаються до заяви для надання дозволу на імміграцію:1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.

Крім зазначених документів (серед іншого) подаються: для осіб, зазначених у пункті 2 частини третьої статті 4 цього Закону, - копії документів про призначення їх опікунами чи піклувальниками над громадянами України або про встановлення над ними опіки чи піклування громадянина України;

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.

Судом встановлено, що у 2006 році позивач звернувся до ВГІРФО УМВС України в Запорізькій області із заявою про отримання дозволу на імміграцію в Україну надавши всі необхідні документи (а.с. 125-126).

Згідно Висновку щодо оформлення посвідки на постійне проживання від 21.11.2006 було встановлено: «гр. ОСОБА_5 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 р. в м.Тбілісі Грузія. У 1993 році неповнолітній ОСОБА_5 переїхав з Грузії на Україну з батьком - ОСОБА_7, АДРЕСА_3 Батько прибув на Україну та прописався за адресою: АДРЕСА_1, по паспорту колишнього СРСР серії НОМЕР_4 виданий 26.01.1980 ВВС райвиконкому 26 комісарів в м.Тбілісі, в якому 16.02.1993 було проставлено штамп «громадянин України». У 1997 ОСОБА_5 повернувся в Грузію для документування паспортом громадянина Грузії. 21.08.2006 ОСОБА_5 повернувся з Грузії на Україну. гр. ОСОБА_5 проживає за адресою : АДРЕСА_2, навчається в ЗДМУ. Таким чином, згідно вимог п.1 ч.3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», гр. ОСОБА_5 має дозвіл на імміграцію в Україну. У зв'язку з чим, уважали би: - документувати гр. Грузії ОСОБА_5 посвідкою на постійне проживання терміном дії - безстроково» (а.с. 124).

За результатом розгляду заяви, 21.11.2006 позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну, про що було видано посвідку серії НОМЕР_2 на постійне проживання для іноземців та осіб без громадянства, яка дійсна «безстроково» (а.с. 142).

Після отримання дозволу на імміграцію в Україну позивач постійно проживає на території України, одружився на громадянці України, має двох дітей, які народилися в шлюбі на території України, працює безперервно в закладах медичних установ лікарем-гінекологом, про що свідчить копія трудової книжки позивача .

Приймаючи Рішення Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області від 03.11.2017 №2301/03-24527, яким скасовано ОСОБА_5 дозвіл на імміграцію в Україну (а.с.13), відповідач посилається на те, що в ході розгляду матеріалів справи №72458 було встановлено, що підставою для надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну був батько, який є громадянином України. Однак, відповідно до отриманої відповіді з Томаківського РВ, ОСОБА_7 (батько позивача), був документований паспортом громадянина України тільки 04.03.2010 на підставі довідки про реєстрацію його громадянином України від 28.12.2009 №3438/09, яка видана до паспортного документа серії НОМЕР_5 від 06.06.2008. Громадянство України ОСОБА_7 набув на підставі ч.1 ст. 8 Закону України «Про громадянство України». Тобто, під час звернення гр. ОСОБА_5 із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну 23.09.2006 його батько ОСОБА_7 із заявою щодо встановлення йому належності до громадянства України відповідно до п.3 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про громадянство України» на звертався. Враховуючи наведене та керуючись п.1 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про іміграцію" у висновку за результатами розгялду матеріалів справи громадянина ОСОБА_5 про надання дозволу на іміграцію, складеного заступником начальника Дніпровського РВ у м. Запоріжжі УДМС України в Запорізькій області (т.1 а.с. 158-160) оскільки дозвіл на іміграцію виданий на підставі свідомо неправидивих відомостей, зазначено про доцільність скасувати повністю рішення УМВС України в Запорізькій області від 21.11.2006 про надання дозволу на іміграцію ОСОБА_5

Однак суд не погоджується із такою позицією відповідача виходячи з наступного.

Скасовуючи спірне рішення відповідач керувався п.1 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», якою передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасований якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Перевіривши матеріали справи, суд вважає, що звертаючись у 2006 році до ВГІРФО УМВС України в Запорізькій області із заявою про отримання дозволу на імміграцію в Україну, ОСОБА_5 були надані всі необхідні документи, які в свою чергу пройшли необхідну перевірку правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу. За результатом такої перевірки відповідач дійшов висновку про відсутність підстав для відмови у наданні дозволу.

В матеріалах справи відсутні докази надання позивачем будь яких свідомо неправдивих відомостей. В свою чергу наведені у вищевказаному висновку про доцільність скасування позивачеві дозволу на іміграцію обставини свідчать про допущення ймовірної помилки фахівцями відповідача, через яку наразі порушуються законні права та інтереси позивача.

Зокрема суд звертає увагу на виправлення, які містяться у Висновку щодо оформлення посвідки на постійне проживання від 21.11.2006 (а.с. 124), в частині зазначення норми Закону на підставі якої відповідач дійшов висновку, що гр. Грузії ОСОБА_5 має дозвіл на імміграцію в Україну. Представники відповідача не змогли надати пояснення щодо здійснення виправлень.

До того ж судом досліджено копію паспорту батька позивача ОСОБА_7, громадянина колишнього СРСР, в якому органами внутрішніх справ України 16.02.1993 внесено напис "громадянин України» (а.с. 132).

Практика Європейського Суду з прав людини, зокрема рішення від 08.02.2001 року у справі "Берктай проти Туреччини", рішення від 07.11.2002 року у справі "Лавентс проти Латвії", показує, що оцінюючи докази, суд застосовує принцип доведення "за відсутності розумних підстав для сумніву", що може бути результатом цілої низки ознак або достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою неспростованих презумпцій.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справах "Шенк проти Швейцарії" від 12.07.1988 року, "Тейксейра де Кастро проти Португалії" від 09.06.1998 року, "Яллог проти Німеччини" від 11.07.2006 року, "Шабельник проти України" від 19.02.2009 року зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази, а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканість, на повагу до приватного і сімейного життя, на недоторканість житла тощо.

Виходячи із положень міжнародного права, суд вважає докази, надані стороною позивача є належними та допустимими та такими, що спростовують зміст висновку, затвердженого начальником УДМС України в Запорізькій області від 03.11.2017 на підставі якого прийнято Рішення №2301/03-24527 від 03.11.2017 про скасування дозволу на імміграцію в Україну.

Законом України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.

Також, відповідно до п.1 ч.3 ст. 4 Закону України "Про імміграцію" в редакції, чинній на час отримання позтивачем дозволу на імміграцію, дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України

Як вбачається зі змісту заяви позивача про надання дозволу на імміграцію в Україну (т.1 а.с.125-126) та скасованого спірним рішенням висновку щодо оформлення посвідки на постійне проживання, дозвіл на імміграцію в Україну позивачеві був наданий саме у зв'язку із тим, що у 1993 р. неповнолітній ОСОБА_5 переїхав з Грузії на Україну з батьком - ОСОБА_7, АДРЕСА_3 Батько прибув на Україну та прописався за адресою: АДРЕСА_1, по паспорту колишнього СРСР серії Х-НОМЕР_4, виж. 26.01.1980р. ВВС райвиконкому 26 комисарів м. Тбілісі, в якому 16.02.1993р. було проставлено штамп "громадянин України". Отже підставою для надання позивачеві дозволу на іміграцію було належність батька до громадянства України.

Згідно п. 3 ч.1 ст. 3 Закону України "Про громадянство України" N 2235-III, від 18.01.2001 в редакції, чинній до 21.07.2005, громадянами України є особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття.

Крім того, відповідно до п.п. 21-23 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, завтредженого Постановою Кабінету Міністрів України N 1983 від 26.12.2002, дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію" , що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію" , що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Приймаючи до уваги викладені обставини у їх сукупності, суд доходить висновку, що відповідачем порушено свій обов'язок щодо всебічності та повноти отримання необхідної інформації з різних, передбачених законодавством джерел необхідної для вирішення питання щодо скасування відповідного дозволу на імміграцію.

Окрім того, при винесенні оскаржуваного рішення відповідач не виконав обов'язку щодо запрошення для надання пояснень самого позивача стосовно якого і розглядалося відповідне питання скасування дозволу на імміграцію, що відповідачем не спростовано.

Тобто прийняття відповідачем відносно позивача рішення про скасування його дозволу на імміграцію в Україну не ґрунтується на нормах чинного законодавства.

Разом з тим, на думку суду оскаржуване рішення винесено відповідачем в порушення положень Закону України "Про охорону дитинства" та ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, на порушення зазначених приписів законодавства, відповідачем не взято до уваги обставини наявності у позивача родини, зокрема дружини ОСОБА_1, яка є громадянкою України, та малолітніх дітей: ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_8 які відповідно до свідоцтва, що наявні в матеріалах справи, народились та проживають в Україні.

Відповідно до положень 4, 2, 3 ст. 13 Закону України "Про імміграцію" особа, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії цього рішення. Якщо за цей час особа не виїхала з України, вона підлягає видворенню в порядку, передбаченому законодавством України.

Відповідачем не враховано, що позивач є батьком малолітніх дітей та їх законним представником.

Відповідно до ст.ст. 9, 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Так, міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не розлучається з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989, яка ратифікована постановою ВР №789-ХІІ від 27.02.91 (ст.9); дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми, 15.05.2003, Конвенція, Рада Європи (Конвенцію ратифіковано з заявою Законом №166-У від 20.09.2006 (ст. 4).

Статтею 11, 12, 14 Закону України "Про охорону дитинства" визначено, що кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Отже нормами національного законодавства та міжнародного законодавства передбачено, що батьки мають мешкати разом з дітьми. Розлучення батька/матері з дитиною може мати місце лише в інтересах дитини.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд вважає за необхідне застосувати положення ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Згідно судової практики: "для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання" (постанова по справі "МакМайкл проти Сполученого Королевства" (МсМісйаеІ V. Хіпігесі Кіпріот) від 24.02.1995 р., Зегіез А, № 307, р. 55, §86).

Крім того, згідно положень статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав кожна людина зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Таким чином, при прийнятті відповідачем оскаржуваного рішення має місце неправомірне втручання органу державної влади, зокрема відповідача в сімейне життя позивача та порушення законного права дітей позивача на проживання разом з батьками.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За таких обставин, суд вважає, що спірне рішення прийняте з порушенням вимог ст.2 КАС України, а саме: без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, оскільки позивач народився, навчався та тривалий час проживає на території України, має зареєстрований шлюб із громадянкою України, виховує двох спільних малолітніх дітей, які народжені в Україні; без урахування принципу пропорційності, тобто при прийнятті рішення мало місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване рішення та інтересами позивача, оскільки при видачі дозволу на імміграцію та посвідки на постійне місце проживання в Україні орган, який на той час виконував функції щодо прийняття таких рішень підтвердив правильність надання позивачем необхідних документів та наявність підстав для надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну; без урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Згідно з частинами першою та другою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

З урахуванням вищенаведеного та встановлених судом фактів, суд дійшов висновку, що відповідач - суб'єкт владних повноважень - УДМС України в Запорізькій області приймаючи рішення про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну діяв не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому заявлені позивачем вимоги є такими, що підлягають задоволенню.

Також суд вважає, що належними та допустимим захистом права позивача є зобов'язання відповідача поновити посвідку на постійне місце проживання ОСОБА_5.

Відповідно до приписів частини першої статті 139 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст. ст. 9, 137, 139, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_5 №2301/03-24527 від 03 листопада 2017 року.

Зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області поновити посвідку на постійне місце проживання ОСОБА_9.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області (місцезнаходження: 69057, м. Запоріжжя, вул. Незалежної України, б. 90, ідентифікаційний код ЄДРПОУ 37834773) на користь ОСОБА_5 (місце проживання: АДРЕСА_3, ідентифікаційний код НОМЕР_1) судові витрати у розмірі 1280 грн. 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили у порядку та строки, передбачені ст. 255 КАС України та може бути оскаржене у порядку та строки, передбачені ст.ст. 293, 295, 296 та 297 КАС України.

Повний текст рішення складено та підписано 30.11.2018.

Суддя Н.В. Стрельнікова