Рішення № 78279307, 27.11.2018, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"27" листопада 2018 р.м. Одеса Справа № 916/2384/18

Господарський суд Одеської області у складі

судді Цісельського О.В.

при секретарі судового засідання Мукієнко Д.С.

за участю представників:

від позивача: не з’явився

від відповідача: не з’явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: товариства з обмеженою відповідальністю „Миколаївський хлібзавод №1” (54028, м. Миколаїв, вул. В’ячеслава Чорновола, 2а)

до відповідача: товариства з обмеженою відповідальністю „САГІТТА-Т” (65072, м. Одеса, вул. Святослава Ріхтера, 2)

про стягнення 20 144,20 грн.

ВСТАНОВИВ:

Позивач - товариство з обмеженою відповідальністю „Миколаївський хлібзавод №1” звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою (вх.№2575/18) до товариства з обмеженою відповідальністю „САГІТТА-Т” про стягнення 20144,20 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним:

01.04.2017р. між ТОВ „Миколаївський хлібзавод №1” та ТОВ „САГІТТА-Т” було укладено договір постачання з відстроченням платежу №194/17, за яким позивач зобов’язувався поставляти відповідачу хліб та хлібобулочні вироби, а відповідач приймати та оплачувати товар, у відповідності з умовами Договору.

У відповідності до п.4.1. Договору, оплату кожної окремої партії товару (що визначається в накладній) за цим Договором Покупець здійснює шляхом перерахування 100% вартості цієї партії товару на поточний рахунок Постачальника протягом 14 календарних днів з моменту її отримання/реалізації.

Пунктом 5.2. Договору встановлено, що кожна із сторін за кожен день прострочки виконання зобов’язань за цим договором, сплачує іншій стороні пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла за весь час прострочки, а також, більш того, компенсує любі будь-які прямі та непрямі збитки, що підтверджені документально, що виникли внаслідок прострочки.

01.04.2017р. сторонами було укладено протокол розбіжностей до договору поставки з відстрочкою платежу №194/17 від 01.04.2017р., якими сторони погодили внесення змін до вищенаведеного договору.

Так, на виконання умов вищенаведеного договору, позивач в період з 11.04.2018р. по 24.05.2018р. здійснив поставку товару на загальну суму 16 538,84 грн., що підтверджується наступними видатковими накладними:

1) №124607 від 11.04.2018 на суму 543,96 грн.;

2) №125920 від 12.04.2018 на суму 380,97 грн.;

3) №127381 від 13.04.2018 на суму 360,11 грн.;

4) №128716 від 14.04.2018 на суму 625,88 грн.;

5) №129630 від 15.04.2018 на суму 451,97 грн.;

6) №130581 від 16.04.2018 на суму 401,91 грн.;

7) №132041 від 17.04.2018 на суму 424,89 грн.;

8) №133416 від 18.04.2018 на суму 549,67 грн.;

9) №134717 від 19.04.2018 на суму 316,17 грн.;

10) №136031 від 20.04.2018 на суму 378,72 грн.;

11) №137375 від 21.04.2018 на суму 426,20 грн.;

12) №138402 від 22.04.2018 на суму 370,43 грн.;

13) №139320 від 23.04.2018 на суму 419,71 грн.;

14) №140865 від 24.04.2018 на суму 400,89 грн.;

15) №142240 від 25.04.2018 на суму 411,51 грн.;

16) №143456 від 26.04.2018 на суму 328,90 грн.;

17) №145301 від 27.04.2018 на суму 310,43 грн.;

18) №146286 від 28.04.2018 на суму 403,88 грн.;

19) №147234 від 29.04.2018 на суму 564,42 грн.;

20) №148283 від 30.04.2018 на суму 340,56 грн.;

21) №149465 від 01.05.2018 на суму 355,32 грн.;

22) №150520 від 02.05.2018 на суму 311,75 грн.;

23) №152109 від 03.05.2018 на суму 355,56 грн.;

24) №153337 від 04.05.2018 на суму 331,22 грн.;

25) №154623 від 05.05.2018 на суму 312,38 грн.;

26) №155763 від 06.05.2018 на суму 300,94 грн.;

27) №156904 від 07.05.2018 на суму 421,15 грн.;

28) №158314 від 08.05.2018 на суму 384,69 грн.;

29) №159623 від 09.05.2018 на суму 336,39 грн.;

30) №160642 від 10.05.2018 на суму 346,66 грн.;

31) №162226 від 11.05.2018 на суму 410,55 грн.;

32) №163332 від 12.05.2018 на суму 349,96 грн.;

33) №164474 від 13.05.2018 на суму 342,70 грн.;

34) №165569 від 14.05.2018 на суму 270,70 грн.;

35) №167036 від 15.05.2018 на суму 282,08 грн.;

36) №168328 від 16.05.2018 на суму 349,60 грн.;

37) №169675 від 17.05.2018 на суму 320,49 грн.;

38) №171012 від 18.05.2018 на суму 476,91 грн.;

39) №172271 від 19.05.2018 на суму 266,33 грн.;

40) №173302 від 20.05.2018 на суму 331,15 грн.;

41) №174596 від 21.05.2018 на суму 332,28 грн.;

42) №175871 від 22.05.2018 на суму 362,48 грн.;

43) №177401 від 23.05.2018 на суму 237,48 грн.;

44) №178509 від 24.05.2018 на суму 338,89 грн.;

Проте, відповідачем вартість отриманого від позивача товару була залишена без оплати, внаслідок чого, за останнім виникла заборгованість в сумі 16 538,84 грн.

З підстав існування заборгованості, 11.07.2018р. позивач звернувся до відповідача з претензією №01.4.1- 17/517, відповідно до якої вимагав сплату суми заборгованості.

З матеріалів справи вбачається, що зазначена претензія була отримана відповідачем 19.07.2018р.

Проте, відповідач залишив вищезазначену претензію без відповіді, а вимоги сплатити заборгованість - без задоволення, чим порушив права позивача, тому останній вимушений звертатися за захистом своїх порушених прав до суду.

З врахуванням вищенаведеного, позивач був змушений звернутись до Господарського суду Одеської області із даним позовом за захистом своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.10.2018р., позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю „Миколаївський хлібзавод №1” було передано на розгляд судді Господарського суду Одеської області Д’яченко Т.Г.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 30.10.2018р. позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю „Миколаївський хлібзавод №1” прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України.

З підстав перебування судді Господарського суду Одеської області Д’яченко Т.Г. з 05.11.2018р. на тривалому лікарняному (відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами), розпорядженням керівника апарату суду ОСОБА_1 №681, справу №916/2384/18 було призначено до повторного автоматичного розподілу.

Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №916/2384/18 було передано на розгляд судді Господарського суду Одеської області Цісельського О.В.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 13.11.2018р. суддею Цісельським О.В. було прийнято справу №916/2384/18 до провадження та призначено до розгляду.

Представник позивача в судове засідання, призначене на 27.11.2018р. не з’явився, хоча про час та місце його проведення був повідомлений належним чином.

Представник відповідача в судове засідання, призначене на 27.11.2018р. не з’явився, хоча про час та місце його проведення був повідомлений належним чином, відзив на позов суду не надав, свої правом на захист не скористався.

Позивач повідомлений належним чином за юридичною адресою (вул. Обсерваторна, буд. №3,

Відповідно до ч.7 ст.120 ГПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за можливості сповістити їх з допомогою інших засобів зв’язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За таких обставин, суд вирішує справу за наявними в ній матеріалами відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України.

Розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов наступних висновків:

Частиною 1 ст.1 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У відповідності до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Згідно п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Стаття 12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст.175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно ч.1 ст.222 ГК України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

У відповідності до ст.509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Стаття 626 Цивільного кодексу України встановлює, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Зі змісту ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України вбачається, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як зазначено в ч.1 ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Поряд з цим, ч.2 ст.628 Цивільного кодексу України закріплює, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Згідно ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст.655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ч.1 ст.656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

За положеннями ст.662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Стаття 712 ЦК України передбачає, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

Як вбачається із матеріалів справи, зокрема з розрахунку заборгованості приведеного позивачем в позовній заяві та не спростованого відповідачем, останнім договірні зобов’язання щодо оплати вартості отриманого від позивача товару за договором поставки з відстроченням платежу №194/17 не виконані належним чином, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість в сумі 16 538,84 грн., у зв'язку з чим, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає сума заборгованості, встановлена судом в розмірі 16 538,84 грн.

Проте, суд зазначає, що з умов п.4.1. Договору вбачається два способи здійснення оплати вартості товару, протягом 14 календарних днів з моменту отримання товару та протягом 14 днів з дня реалізації товару.

При цьому, суд враховує звернення позивача до відповідача з претензією від 11.07.2018р., яка була отримана відповідачем 19.07.2018р.

У відповідності до п.1.7. Постанови Пленуму ВГСУ “Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань” №14 від 17.12.2013р., якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 ЦК України.

Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу.

При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту частини другої статті 530 ЦК України.

Днем пред'явлення вимоги кредитором слід вважати день, у який боржник одержав надіслану йому вимогу, а в разі якщо вимогу надіслано засобами поштового зв'язку і підприємством зв'язку здійснено повідомлення про неможливість вручення поштового відправлення, то днем пред'явлення вимоги є дата оформлення названим підприємством цього повідомлення.

Частина 2 ст.530 ЦК України встановлює, що якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Стаття 253 ЦК України визначає, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Отже, з врахуванням наведеного, суд зазначає, з врахуванням отримання відповідачем претензії №01.4.01-17/517, 19.07.2018р., у нього виникло зобов’язання з оплати заборгованості протягом семи днів, починаючи з наступного дня від дня отримання наведеної претензії, тобто з 20.07.2018р. по 26.07.2018р.

Крім того, позивачем заявлено до стягнення з відповідача 3% річних в сумі 165,00 грн., пеню в сумі 3 241,61 грн. та інфляційні в сумі 198,74 грн.

Оцінюючи вимоги про стягнення 3% річних, суд зазначає наступне:

У відповідності з п.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, на думку суду, право позивача вимагати від відповідача сплатити 3% річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає в отриманні компенсації (плати) від відповідача за користування утримуваними ним грошовими коштами, належним до сплати за договором.

Перевіривши розрахунок позивача 3% річних в сумі 165,00 грн., суд встановив, що його здійснено неналежним чином, у зв’язку з чим, судом було здійснено розрахунок 3% річних наступним чином:

Сума боргу (грн)Період простроченняКількість днів простроченняРозмір процентів річнихЗагальна сума процентів16538.8427.07.2018 - 26.10.2018923 %125.06Таким чином, за самостійним розрахунком суду розмір 3% річних складає 125,06 грн., у зв’язку з чим, стягненню з відповідача на користь позивача підлягають 3% річних, встановлені судом в розмірі 125,06 грн.

В іншій частині заявлених до стягнення 3% річних в сумі 39,94 грн. суд відмовляє.

Оцінюючи вимоги про стягнення пені, суд зазначає наступне:

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є господарські санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Частиною шостою статті 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Виходячи зі змісту зазначених норм, початком для нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання буде день, наступний за днем, коли воно мало бути виконано. Нарахування санкцій триває протягом шести місяців. Проте законом або договором можуть бути передбачені інші умови нарахування.

Частина перша статті 223 ГК України передбачає, що при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені ЦК України, якщо інші строки не встановлено ГК України.

За змістом пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України щодо вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) передбачено спеціальну позовну давність в один рік.

Поняття позовної давності міститься в статті 256 ЦК України, відповідно до якої позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.

Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли: допускається стягнення тільки штрафних санкцій; збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції; за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

Вимогу щодо сплати штрафних санкцій за господарське правопорушення може заявити учасник господарських відносин, права чи законні інтереси якого порушено, а у випадках, передбачених законом, - уповноважений орган, наділений господарською компетенцією.

Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк.

За грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора.

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

У випадках, передбачених законом, штрафні санкції за порушення господарських зобов'язань стягуються судом у доход держави (ст.232 ГК України).

Відтак частина шоста статті 232 ГК України передбачає строк та порядок, у межах якого нараховуються штрафні санкції, а строк, протягом якого особа може звернутись до суду за захистом свого порушеного права, встановлюється ЦК України.

Перевіривши розрахунок позивача пені в сумі 3 241,61 грн., суд встановив, що його здійснено неналежним чином, у зв’язку з чим, судом було самостійно обраховано пеню, наступним чином:

Сума боргу (грн)Період простроченняКількість днів простроченняРозмір облікової ставки НБУРозмір подвійної облікової ставки НБУ в деньСума пені за період прострочення16538.8427.07.2018 - 06.09.20184217.5000 %0.096 %*666.0816538.8407.09.2018 - 26.10.20185018.0000 %0.099 %*815.61

Отже, за самостійним розрахунком суду, розмір пені складає 1 481,70 грн., у зв’язку з чим, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає пеня в сумі 1 481,70 грн.

В іншій частині позовних вимог про стягнення пені в сумі 1 759,91 грн. суд відмовляє.

Щодо позовної вимоги позивача в частині стягнення з відповідача інфляційних, суд зазначає наступне:

Системний аналіз законодавства України свідчить, що обов'язок боржника відшкодувати кредитору причинені інфляцією збитки з нарахуванням процентів річних, випливає з вимог ст.625 Цивільного кодексу України.

Інфляційні втрати є наслідком інфляційних процесів в економіці, а тому їх слід вважати складовою частиною основного боргу, стягнення яких передбачене статтею 625 Цивільного кодексу України.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції є способом захисту його майнового права та інтересу, суть якого полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів.

У зв'язку з тим, що в країні відбулись інфляційні процеси, то позивач має право на збереження реальної величини грошових коштів, строк оплати яких настав, але не сплачених.

При цьому, суд зазначає, що сума інфляційних втрат повинна розраховуватись за весь період прострочення, тобто з урахуванням як інфляційних процесів так і дефляційних процесів, що мали місце в період такого прострочення.

Перевіривши розрахунок позивача інфляційних в сумі 198,74 грн., суд встановив, що його здійснено неналежним чином, у зв’язку з чим, судом було самостійно обраховано інфляційні позивача, наступним чином:

Період заборгованостіСума боргу (грн.)Сукупний індекс інфляції за періодІнфляційне збільшення суми боргуСума боргу з врахуванням індексу інфляціїі27.07.2018 - 26.10.201816538.841.036600.7417139.58За самостійним розрахунком суду, інфляційні складають 600,74 грн., але у зв’язку з ти, що позивач інфляційні заявлено в меншому розмірі, в сумі 198,74 грн., стягненню з відповідача на користь позивача підлягають інфляційні в сумі 198,74 грн.

Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу, які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права.

Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Умовами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У п.145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.

Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов’язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об’єктивного з’ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Відповідачем у встановленому законом порядку позовні вимоги позивача не спростовано.

Відповідно до приписів ст.129 ГПК України слід стягнути з відповідача на користь позивача витрати по сплаті судового збору пропорційно задоволеним позовним вимогам в сумі 1 604,65 грн.

Керуючись ст.ст.13, 73, 76, 86, 233, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов – задовольнити частково.

2. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "САГІТТА-Т" (вул. Святослава Ріхтера, буд. №2, м. Одеса, 65072, код 33072323) на користь товариства з обмеженою відповідальністю „Миколаївський хлібзавод №1” (вул. В’ячеслава Чорновола, 2а, м. Миколаїв, 54028, код 37844650) заборгованість в сумі 16 538 (шістнадцять тисяч п’ятсот тридцять вісім) грн. 84 коп., 3% річних в сумі 125 (сто двадцять п’ять) грн. 06 коп., інфляційні в сумі 198 (сто дев’яносто вісім) грн. 74 коп., пеню в сумі 1 481 (одна тисяча чотириста вісімдесят одна) грн. 70 коп. та судові витрати зі сплати судового збору в сумі 1 604 (одна тисяча шістсот шість) грн. 65 коп.

3. В іншій частині позову – відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку ст.241 ГПК України.

Накази видати в порядку ст.327 ГПК України

Повний текст рішення складено 03 грудня 2018 р.

Суддя О.В. Цісельський