Рішення № 78263079, 27.11.2018, Рубіжанський міський суд Луганської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.11.2018 Провадження №2-о/425/138/18

Справа № 425/1769/18

місто Рубіжне Луганської області

Рубіжанський міський суд Луганської області в складі:

головуючого судді - Романовського Є.О.,

за участю секретаря - Чикунової Ю.С.,

за відсутністю учасників справи,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Рубіжному Луганської області цивільну справу за заявою ОСОБА_1, яка діє від власного імені та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,

В С Т А Н О В И В :

Заявник звернулася до суду із зазначено заявою, в якій зазначила, що з 26.06.2009 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, від якого у них народилося двоє дітей: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3. Всі разом вони були зареєстровані та проживали в АДРЕСА_2, однак у липні 2014 року заявник разом з дітьми вимушена була пересилитися до м. Рубіжного Луганської області, оскільки м. Луганськ було окуповано внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

На підставі вище викладеного, просить суд встановити факт її вимушеного переселення у липні 2014 року з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області разом з дітьми: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3, оскільки встановлення вказаного юридичного факту породжуватиме виникнення її права на справедливу компенсацію від Російської Федерації.

Заявник та її представник в судове засідання не з'явилися, представник заявника надала до суду заяву, в якій просила розглянути справу без їх участі, заявлені вимоги підтримала у повному обсязі, наполягала на їх задоволенні.

Представники заінтересованих осіб у судове засідання не зявилися, про день, час та місце слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки до суду не повідомили, заяв до суду не надходило.

Суд, розглянувши справу в межах заявлених вимог, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ч. 3 ст. 211 ЦПК України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.

У зв'язку із неявкою в судове засідання всіх учасників справи, відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_6. 26.06.2009 року уклали шлюб, від якого у них ІНФОРМАЦІЯ_10 народився ОСОБА_2 та ІНФОРМАЦІЯ_11 ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданим 26.06.2009 року, актовий запис № 418, Серія НОМЕР_1, свідоцтвом про народження від 05.01.2010 року, актовий запис № 12, серія НОМЕР_2 та від 30.04.2014 року, актовий запис № 476, Серія НОМЕР_3 (а.с.17-19, 157-159).

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_5, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 та 09.07.2014 року взята на облік як внутрішньо переміщена особа разом з малолітніми дітьми: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується копією паспорту та довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 21.07.2016 року № 917013448(а.с. 15-16, 20, 155-156, 160).

Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку від 18.12.2006 року, ОСОБА_5 є власником земельної ділянки площею 0,1200, яка розташована за адресою: АДРЕСА_5 (а.с.21, 161).

Відповідно до статті 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення певних фактів. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Зі змісту вказаних статей, а також роз'яснень, викладених у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995р. №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», вбачається, що судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника, а також такі факти встановлюються тільки тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Так заявник в заяві зазначає, що встановлення юридичного факту збройної агресії Російської Федерації проти України та юридичного факту окупації Російською Федерацією частини території України необхідно для виникнення її права на справедливу компенсацію від Російської Федерації.

Частиною 3 статті 8 Конституції України гарантовано звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Отже, звернення до суду людини і громадянина здійснюється безпосередньо на підставі Конституції України і не залежить від попереднього встановлення тих чи інших юридичних фактів. Зокрема, заявник має право звернутися до суду з метою безпосередньої реалізації та доведення свого права на справедливу компенсацію з Російської Федерації.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Так судом встановлено, що заявник разом з малолітніми дітьми 09.07.2014 року вимушена була переселитися з місця своєї реєстрації та постійного проживання, а саме з АДРЕСА_6(а.с. 20, 160).

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.

Таким чином, вказаний Закон передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Аналогічних висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у справі № 363/2981/16-ц та у справі № 428/13977/16-ц.

Встановлення даного факту має для заявника юридичне значення, оскільки вона зможе реалізувати своє право на стягнення компенсації з Російської Федерації за вимушене переселення з окупованої території.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що доводи заявника є законними, обґрунтованими і підтверджені наявними у справі доказами, а тому заява про встановлення факту вимушеного переселення заявника разом з дітьми у липні 2014 року з окупованої території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, підлягає задоволенню.

Керуючись ст. ст. 3-10, 76-82, 247, 258, 259, 263-265, 273, 293, 294, 319, 352, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

В И Р І Ш И В:

Заяву ОСОБА_1, яка діє від власного імені та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_7, разом з малолітніми дітьми: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_8, та ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_9, у липні 2014 року з окупованої частини території Луганської області України відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Луганського апеляційного суду через Рубіжанський міський суд Луганської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складання.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 03 грудня 2018 року.

Суддя Є.О. Романовський