Ухвала суду № 78261331, 14.11.2018, Бориспільський міськрайонний суд Київської області

Справа № 359/6626/15-к

Провадження № 1-о/359/1/2018

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 листопада 2018 року м. Бориспіль

Бориспільський міськрайонний суд Київської області в складі суду присяжних:

головуючого судді Вознюка С.М., судді Журавського В.В., присяжних: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

при секретарі Петровій Я.А.,

за участю прокурора Потапової Г.М., засудженого ОСОБА_4 та його захисника – адвоката ОСОБА_5, запасних присяжних: ОСОБА_6, ОСОБА_7,

під час судового розгляду у відкритому судовому засіданні заяви засудженого ОСОБА_4 про перегляд за нововиявленими обставинами вироку Київського міського суду від 08.08.2000 року, ухваленого відносно

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця ІНФОРМАЦІЯ_2 (Російська Федерація), засудженого до довічного позбавлення волі,

розглянувши клопотання захисника – адвоката ОСОБА_5, в інтересах засудженого ОСОБА_4, про визнання доказів недопустимими, у зв’язку з їх очевидною недопустимістю, -

в с т а н о в и в :

В провадженні Бориспільського міськрайонного суду Київської області знаходиться вищезазначена заява засудженого ОСОБА_4 про перегляд за нововиявленими обставинами вироку Київського міського суду від 08.08.2000 року.

Під час розгляду даної у судовому засіданні 12.11.2018 р., в ході дослідження доказів, захисник засудженого ОСОБА_4 – адвокат ОСОБА_5 заявила письмове клопотання про визнання доказів недопустимими, у зв’язку з їх очевидною недопустимістю, у порядку ч. 2, ч. 3 ст. 89, ст. 350 КПК України (в редакції 2012 року), обґрунтовуючи його тим, що при постановленні вироку, суд вважав, що ОСОБА_4 був затриманий 5 травня 1999 р., і тому вказав обчислювати йому строк відбування покарання саме з цієї дати із посиланням на єдиний наявний у матеріалах кримінальної справи протокол його затримання (стор. 27 передостанній абзац). Втім, у 2003 році за скаргою засудженого ОСОБА_4 прокуратура м. Києва встановила, що згідно книги обліку доставлених осіб за 1999 рік ОСОБА_8 ГУ МВС України в м. Києві ОСОБА_4 був затриманий 29 квітня 1999 р. о 2 год. 40 хв. (протокол № 079993), оскільки за даними довідкового бюро перебував у розшуку; 1 травня 1999 року о 18 год. звільнений під підписку про невиїзд; 1 травня 1999 року о 21 год. затриманий за підозрою у вчинені злочину, передбаченого ст. 94 КК України (протокол № 050228); 4 травня 1999 року о 14 год. 30 хв. звільнений під підписку про невиїзд (т.9 а.с.338-342). Постановою Апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2003 р. вирок щодо ОСОБА_4 за поданням прокуратури м. Києва був уточнений: до строку відбування покарання зараховано фактичне знаходження його під вартою з 29 квітня до 1 травня 1999 року та з 1 травня до 4 травня 1999 року. З цього випливає, що під час судового розгляду, при постановленні вироку, суду не були відомі обставини, за яких на попередньому слідстві у період з 29 квітня до 5 травня 1999 року були отримані показання ОСОБА_4 Однак, саме у світлі нових фактичних даних щодо часу його затримання та обставин тримання під вартою з матеріалів кримінальної справи № 1-83/2000 вбачається, що ці показання було одержано незаконним шляхом, з істотним порушенням прав і свобод людини та без дотримання порядку, встановленого кримінально-процесуальним законодавством. Так, перевіркою прокуратури м. Києва та постановою Апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2003 року встановлено, що 29 квітня 1999 року о 2 год. 40 хв. ОСОБА_4А було затримано у приміщенні ОСОБА_8 РУГУ МВС України в м. Києві, оскільки за даними довідкового бюро він перебував у розшуку. Таким чином, в порушення вимог ч. 1 ст. 43-1, ст. 45, ч. 2 ст. 107 КПК України (в ред.. 1960 р.), ч. 4 ст. 29, ч. 1 ст. 59, ч. 2 ст. 63 Конституції України, за відсутності захисника, в наступні 4 доби після затримання, у ОСОБА_4 було відібрано: – явку з повинною від 29 квітня 1999 року (зареєстровану 30 квітня 1999 року), в якій зазначено, що він добровільно з’явився до міліції та зізнається, що вбив гр. ОСОБА_9 в квартирі цього потерпілого, а також вчинив відносно нього ще низку злочинів, та двох доданих до неї схематичних зображень. Згідно із відмітками на цій явці, її було прийнято п’ятьма працівниками міліції з УКР ГУ МВС України в м. Києві та ВКР ОСОБА_8 і зареєстровано черговою частиною цієї установи 30 квітня 1999 року; пояснення ОСОБА_4 від 30 квітня 1999 року, які за змістом та обсягом майже повністю схожі з описом подій, наведених в явці з повинною; показання під час огляду місця події від 30 квітня 1999 року; показання при відтворенні обстановки та обставин події від 3 травня 1999 року. Згідно протоколу цієї слідчої дії під час її проведення здійснювався відеозапис, а ОСОБА_4 попередили про кримінальну відповідальність за ст. 178 КК України 1960 року за відмову від дачі показань. Відомостей про те, що після затримання та при відібранні зазначених свідчень ОСОБА_4 повідомляли про його права, зокрема право не свідчити проти себе та мати захисника, або що він відмовився від захисника, у матеріалах справи немає. Так, під час відібрання показань у період з 29 квітня по 7 травня 1999 року ОСОБА_4 незаконно та свавільно (без санкції прокурора чи суду) утримували у кімнатах для затриманих та доставлених чергової частини ОСОБА_8 Такі дії правоохоронців становили порушення ч. 3 ст. 29 Конституції України, ч. 3 ст. 106, ч.ч. 3, 4 ст. 155 КПК України 1960 року. Разом з тим законність тримання його під вартою була перевірена прокурором лише 7 травня 1999 року, тобто на 9 день після затримання. Таким чином, нововиявлені обставини щодо затримання ОСОБА_4 29 квітня 1999 року, – тижнем раніше, ніж було відомо суду при постановленні вироку, – неспростовно доводять той факт, що відібрані у нього протягом періоду з 29 квітня до 5 травня 1999 року показання, які використані для обґрунтування цього вироку, були одержанні незаконним шляхом: під час незаконного, свавільного тримання його під вартою; з порушенням встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку та права на захист (зокрема, не свідчити проти себе та використовувати допомогу захисника), а також права не бути підданим жорстокому, нелюдському поводженню та права на свободу і особисту недоторканність, гарантованих ч. 2 ст. 28, ч. 3 ст. 29, ч. 1 ст. 57, ч. 1 ст. 59, ст. 63 Конституції України, ст. 3, п.п. 1, 3 ст.5, п.1, п/п "с" п. 3 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, тобто їхня недопустимість як доказів є очевидною. З огляду на вище викладене, враховуючи положення, закріплені в ч. 2, ч. 3 ст. 89 КПК України (в ред. 2012 року) захисник засудженого ОСОБА_4 – адвокат ОСОБА_5 просила суд в визнати очевидно недопустимими доказами, а саме: явку з повинною ОСОБА_4 від 29 квітня 1999 року та двох доданих до неї схематичних зображень (т.1 а.с.104-107, 108, 109); пояснення ОСОБА_4 від 30 квітня 1999 року (т.1 а.с.110-113); протокол огляду місця події від 30 квітня 1999 року за участі ОСОБА_4 (т.1 а.с.114-118), а також відеозапису цієї слідчої дії; протокол відтворення обстановки та обставин події від 3 травня 1999 року за участі ОСОБА_4 (т.1 а.с.119-126), а також відеозапису цієї слідчої дії; протокол допиту підозрюваного ОСОБА_4 від 5 травня 1999 року (т.4 а.с.7-21).

Засуджений ОСОБА_4 підтримав позицію свого захисника, та просив клопотання, подане його адвокатом задовольнити.

Прокурор просила відмовити у задоволенні клопотання адвоката ОСОБА_5, зазначивши, що обставини та підстави, викладені у вказаному клопотанні, є незаконними та необґрунтованими. Враховуючи, що досудове слідство та судовий розгляд кримінальної справи впродовж 1999-2001 років, відбувався в порядку КПК України (в ред. 1960 р.), то і вирішення питання щодо допустимості доказів у вказаній справи повинно вирішуватися за правилами даного КПК України, тобто після дослідження усіх доказів, що містяться в матеріалах кримінальної справи. Тому, вказані у клопотанні сторони захисту докази не можуть бути визнані очевидно недопустимими, та питання про допустимість цих доказів має вирішуватись судом в нарадчій кімнаті при ухваленні остаточного рішення.

Заслухавши думку учасників судового провадження, та ознайомившись з наявними матеріалами справи, суд присяжних вважає, що клопотання захисника засудженого ОСОБА_4 – адвоката ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Відповідно до вимог ст. 89 КПК України, суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. Згідно із ч. 2 даної статті у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

Відповідно до положень ст. 86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

В ч. 1 ст. 87 КПК України закріплено, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_8 України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Категорія "очевидна недопустимість доказів" є оціночною. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у інформаційному листі № 223-1446/0/4-12 від 05.10.2012 року "Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України" зазначає, що відомості, матеріали та інші фактичні дані, отримані органом досудового розслідування в непередбаченому процесуальним законом порядку чи з його порушенням, є очевидно недопустимими, а це відповідно до ч. 2 ст. 89 КПК тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Зазначене правило застосовується і щодо доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ст. 87 КПК) за умови підтвердження сторонами кримінального провадження їх очевидної недопустимості. В іншому випадку суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення (п. 8).

Отже, ознака очевидності чи неочевидності допустимості певного доказу є оціночним поняттям і вирішення даного питання відноситься виключно до дискреційних повноважень суду.

Для визначення допустимості доказів суд виходить з формули – належний суб’єкт отримання доказів, належне джерело доказу, належний засіб отримання доказу, належна процесуальна форма одержання доказу.

Перевіривши підстави клопотання в нарадчій кімнаті, суд присяжних визнає твердження адвоката ОСОБА_5 обґрунтованими щодо наявності порушень норм кримінально-процесуального законодавства при прийнятті явки з повинною від гр. ОСОБА_4 органом дізнання 29.04.1999 року.

Відповідно до ст. 96 КПК України (в ред. 1960 р.) явка з повинною — це особисте, добровільне письмове чи усне повідомлення заявником органу дізнання, дізнавачу, слідчому, прокурору, судді або суду про злочин, вчинений чи підготовлюваний ним, до порушення проти нього кримінальної справи. Усна заява заноситься до протоколу, в якому зазначаються відомості про особу заявника і викладений зміст заяви від першої особи. Протокол підписують заявник і посадова особа, яка склала протокол. Письмова заява про явку з повинною має бути підписана заявником і посадовою особою органу дізнання, дізнавачем, слідчим або прокурором, якими прийнята заява, із зазначенням на заяві дати її прийняття.

При цьому у ч. 1 ст. 97 КПК України (в ред. 1960 р.) закріплено, що прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.

Хоча, кримінально-процесуальний кодекс України не містить спеціальної норми, що визначає порядок прийому і реєстрації заяв і повідомлень про злочини, зокрема і явки з повинною. Разом з тим, такий порядок регламентується відомчими нормативними актами. Так, Інструкція про порядок прийому, реєстрації, обліку і розгляду заяв і повідомлень в органах, підрозділах і установах внутрішніх справ України, затверджена наказом МВС України № 500 від 26 листопада 1991 р., вказує, що прийом заяв і повідомлень про злочини є обов'язком усіх співробітників органів внутрішніх справ. Реєстрація таких заяв і повідомлень здійснюється в книзі обліку подій і в журналі обліку злочинів співробітниками чергової частини відповідного органу внутрішніх справ, у день їх надходження, та на вільному від тексту місці першої сторінки заяви чи повідомлення (явки з повинною) ставиться відбиток штампа органу внутрішніх справ, на якому вказуються дата надходження та його реєстраційний номер.

Так, як вбачається в матеріалах кримінальної справи, міститься явка з повинною гр. ОСОБА_4 (т.1 а.с.104-107) та два додані до неї схематичні зображення (т.1 а.с.108, 109). Зі змісту даного документу слідує, що ОСОБА_4 написав явку з повинною особисто 29 квітня 1999 року.

В той же час, згідно із відмітками на цій явці, її було прийнято п’ятьма працівниками міліції з УКР ГУ МВС України в м. Києві та ВКР ОСОБА_8, однак без зазначення дати її прийняття, що прямо суперечать вимогам КПК України (в ред. 1960 р.), які закріплені в ч. 4 ст. 96. При цьому, дана явка з провинною була зареєстрована черговою частиною цієї установи не в день її надходження, а 30 квітня 1999 р., тобто на наступний день.

Крім того, суд присяжних звертає увагу, що в матеріалах кримінальної справи відсутній протокол явки з повинною від ОСОБА_4, складеного у відповідності до вимог ст. 96, 97 КПК України (в ред. 1960 р.).

Дані обставини в сукупності вказують на те, що явка з повинною ОСОБА_4 від 29 квітня 1999 року була оформлена органом дізнання з недотриманням передбаченої законом процесуальної форми, що в свою чергу свідчить про грубе порушення норм діючого, на той момент, КПК України (в ред. 1960 р.).

Також, слід зазначити, що як вбачається зі змісту даної явки з повинною, в ній зазначено, що ОСОБА_4 цього дня, тобто 29 квітня 1999 р., добровільно з’явився до ОСОБА_8 РУГУ МВС України в м. Києві. Разом з тим, у даній явці з повинною ОСОБА_4 повідомляє про вчинений ним злочин, не начальника ОСОБА_8 РУГУ МВС України в м. Києві, а прокурора Подільського району м. Києва. Це в свою чергу викликає сумнів у достовірності, викладених ОСОБА_4 відомостей у його явці з повинною від 29.04.1999 р., оскільки є незрозумілим, у зв’язку з чим, особа, яка прийшла до органів міліції, при написанні явки з повинною адресує її прокурора, а не начальнику районного управління.

При цьому, як зазначалося вище, зі змісту вказаної явки з повинною також слідує, що ОСОБА_4 29.04.1999 р. самостійно з’явився до ОСОБА_8 РУГУ МВС України в м. Києві.

Однак, із листа № 423 к від 14.11.2003 р., за підписом заступника прокурора Подільського району м. Києва ОСОБА_10 (т.9 а.с.340), вбачається, що за скаргою засудженого ОСОБА_4 прокуратура м. Києва встановила, що згідно книги обліку доставлених осіб за 1999 рік ОСОБА_8 ГУ МВС України в м. Києві ОСОБА_4 був затриманий 29 квітня 1999 р. о 2 год. 40 хв. (протокол №079993), оскільки за даними довідкового бюро перебував у розшуку; 1 травня 1999 року о 18 год. звільнений під підписку про невиїзд; 1 травня 1999 року о 21 год. затриманий за підозрою у вчинені злочину, передбаченого ст. 94 КК України (протокол №050228); 4 травня 1999 року о 14 год. 30 хв. звільнений під підписку про невиїзд.

У зв’язку із встановленими обставинами заступник прокурора м. Києва ОСОБА_11 19.11.2003 р. звернувся з поданням в порядку ст. 409, 411 КПК України (в ред. 1960 р.) до Апеляційного суду м. Києва, у зв’язку з необхідністю уточнення вироку Київського міського суду від 08.08.2000 р., в частині рахування строку відбування покарання засудженому ОСОБА_4 (т.9 а.с.338-339).

Постановою Апеляційного суду м. Києва від 3 грудня 2003 р. вирок щодо ОСОБА_4 за поданням прокуратури м. Києва був уточнений, та до строку відбування покарання зараховано фактичне знаходження його під вартою з 29 квітня до 1 травня 1999 року та з 1 травня до 4 травня 1999 року (т.9 а.с.343-344).

Таким чином, цими доказами беззаперечно підтверджується факт того, що 29 квітня 1999 року о 2 год. 40 хв. ОСОБА_4А було затримано у приміщенні ОСОБА_8 РУГУ МВС України в м. Києві, оскільки за даними довідкового бюро він перебував у розшуку. Це в свою чергу виключає факт того, що ОСОБА_4 29.04.1999 р. самостійно з’явився до ОСОБА_8 РУГУ МВС України в м. Києві, як про це зазначено в його явці з повинною.

З огляду на викладене, встановлено, що зміст явки з повинною, в цій частині, суперечить дійсним обставинам, які відбувалися 29 квітня 1999 року, оскільки ОСОБА_4 не міг самостійно з'явитися до ОСОБА_8 РУГУ МВС України в м. Києві, бо був вже затриманий.

Встановлені обставини в сукупності не можуть не викликати у суду присяжних певні сумніви в законності походження такого доказу як явка з повинною ОСОБА_4 від 29.04.1999 р., так як цей доказ отриманий органом дізнання з порушенням вимог кримінально-процесуального закону.

Таким чином, судом присяжних встановлено, що явка з повинною ОСОБА_4 від 29 квітня 1999 року, одержана органом дізнання з порушенням зазначених вище норм КПК України (в ред. 1960 р.), що, на думку суду присяжних, свідчить про очевидну недопустимість такого доказу, як явки з повинною ОСОБА_4 від 29 квітня 1999 року та доданих до неї схематичних зображень (т.1 а.с.104-107, 108, 109).

З огляду на вищевикладене, суд присяжних приходить до висновку, що явка з повинною за своєю суттю, у даному випадку, є неналежними джерелом отримання доказів, оскільки її оформлення та реєстрація здійснено з порушенням норм КПК України (в ред. 1960 р.).

Крім того, як вбачається з вироку Київського міського суду від 08.08.2000 р., в ході судового розгляду кримінальної справи № 1-83, судом було встановлено, що версія підсудного ОСОБА_4, зазначена ним в період досудового розслідування, а саме викладена у його явці з повинною від 29.04.1999 р., щодо обставин вбивства ОСОБА_9, не знайшла свого підтвердження, та повністю спростовується сукупністю досліджених доказів, які покладені в основу обвинувального вироку. У зв’язку з чим, такий доказ обвинувачення як явка з повинною ОСОБА_4 від 29.04.1999 року, судом було оцінено критично та він не використовувався для обґрунтування обвинувачення ОСОБА_4 у вироку.

За таких обставин, на думку суду присяжних, наявні підстави для визнання під час судового розгляду заяви засудженого ОСОБА_4 про перегляд за нововиявленими обставинами вироку Київського міського суду від 08.08.2000 року, вказаного доказу очевидно недопустимим.

Разом з тим, клопотання адвоката ОСОБА_5, в частині, щодо визнання недопустимими всіх інших доказів, які зазначені в даному клопотанні, у зв’язку з їх очевидною недопустимістю, задоволенню не підлягає, виходячи із наступного.

Так, відповідно до п. 8 Розділу ХІ "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України, який набрав чинності 20.11.2012 року, визначено, що допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим Кодексом , визначається у порядку, що діяв до набрання ним чинності.

Статтею 65 КПК України (в ред. 1960 р.) передбачено, що доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Як зазначалося вище, на час розгляду даного клопотання, судовий розгляд заяви засудженого ОСОБА_4 про перегляд за нововиявленими обставинами вироку, триває. Так, даючи оцінку мотивуванню клопотання адвоката ОСОБА_5 очевидної недопустимості указаних доказів, а саме: пояснення ОСОБА_4 від 30 квітня 1999 року (т.1 а.с.110-113); протокол огляду місця події від 30 квітня 1999 року за участі ОСОБА_4 (т.1 а.с.114-118), а також відеозапису цієї слідчої дії; протокол відтворення обстановки та обставин події від 3 травня 1999 року за участі ОСОБА_4 (т.1 а.с.119-126), а також відеозапису цієї слідчої дії; протокол допиту підозрюваного ОСОБА_4 від 5 травня 1999 року (т.4 а.с.7-21), на цій стадії судового провадження, суд присяжних не вбачає, і вважає за необхідне дослідити їх в ході судового розгляду.

За таких обставин, заперечення щодо недопустимості таких доказів є передчасними, оскільки не ґрунтуються на явному порушенні порядку їх отримання. Без всебічної і повної оцінки доказів в їх сукупності вирішити питання про допустимість та належність зазначених адвокатом ОСОБА_5 доказів не можливо.

Отже, відсутні будь-які підстави для визнання під час судового розгляду вищезазначених доказів очевидно недопустимими.

В той же час, суд вважає за необхідне зазначити, що доводи, викладенні в даному клопотанні, підлягають оцінці при наданні судом аналізу доказів під час ухвалення остаточного рішення суду за наслідками розгляду заяви засудженого ОСОБА_4 про перегляд за нововиявленими обставинами вироку Київського міського суду від 08.08.2000 року.

Згідно ст. 94 КПК України суд, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Так, заявлені в клопотанні докази, що просить визнати недопустимими адвокат ОСОБА_5, можуть бути визнані недопустимими під час ухвалення судом остаточного рішення суду за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, шляхом дослідження цих доказів у їх сукупності та взаємозв'язку з іншими доказами, що надані учасниками судового провадження.

З урахуванням викладеного, суд вважає вищевказане клопотання таким, що підлягає частковому задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 89, 350, 376, 466, п. 8 Перехідних положень КПК України, суд присяжних

п о с т а н о в и в :

Клопотання захисника – адвоката ОСОБА_5 про визнання доказів недопустимими, у зв’язку з їх очевидною недопустимістю, - задовольнити частково.

Визнати доказ у кримінальній справі № 61-952, а саме: явку з повинною ОСОБА_4 від 29 квітня 1999 року та двох доданих до неї схематичних зображень (том 1 а.с.104-107, 108, 109), - очевидно недопустимим.

У задоволенні іншої частини клопотання захисника, - відмовити.

Продовжити дослідження інших доказів: пояснення ОСОБА_4 від 30 квітня 1999 року (том 1 а.с.110-113); протоколу огляду місця події від 30 квітня 1999 року за участі ОСОБА_4 (том 1 а.с.114-118), а також відеозапису цієї слідчої дії; протоколу відтворення обстановки та обставин події від 3 травня 1999 року за участі ОСОБА_4 (том 1 а.с.119-126), а також відеозапису цієї слідчої дії; протоколу допиту підозрюваного ОСОБА_4 від 5 травня 1999 року (том 4 а.с.7-21).

Вирішити питання про недопустимість зазначених доказів в нарадчій кімнаті в порядку, визначеному ч.1 ст. 89 КПК України.

Ухвала суду присяжних окремому оскарженню не підлягає.

Головуючий: С.М. Вознюк

Суддя: В.В. Журавський

Присяжні: ОСОБА_1

ОСОБА_2

ОСОБА_3