Рішення № 78256248, 21.11.2018, Сумський окружний адміністративний суд

СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 листопада 2018 р. Справа № 1840/2871/18

Сумський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Кравченка Є.Д.,

за участю секретаря судового засідання - Провозіна О.І.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представників відповідача: Сумцової С.В., Савченко В.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу № 1840/2871/18

за позовом ОСОБА_4

до Заступника начальника Головного управління ДФС у Сумській області Больбіта Юрія Леонідовича, Головного управління ДФС у Сумській області

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 (далі - позивач) звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Заступника начальника Головного управління ДФС у Сумській області Больбіта Юрія Леонідовича, в якій просить:

- визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення заступника начальника Головного управління ДФС у Сумській області Больбіта Юрія Леонідовича від 18.07.2018 № 0043811303, № 0043821303, № 0043831303;

- здійснити розподіл судових витрат.

Ухвалою суду від 21.08.2018 Головне управління ДФС у Сумській області (далі - відповідач) було залучено до участі у справі у якості співвідповідача.

Позовні вимоги мотивовані тим, що оскаржувані рішення прийняті на підставі акту перевірки з питань державної митної справи під час здійснення митного контролю та оформлення траспортного засобу, у якому відповідач дійшов висновку про порушення ОСОБА_4 митного законодавства, яке проявилось у ввезенні на митну територію України автомобілю "Volvo S80" реєстраційний номер НОМЕР_5 без сплати митних платежів шляхом надання митному органу документів, що містять неправдиві відомості в частині перебування ОСОБА_4 на консульському обліку в Державі Ізраїль. Позивач зауважує, що оскаржувані рішення не містять належного обґрунтування підстав їх прийняття у контексті принципу верховенства права, а тому є невмотивованими, необґрунтованими, несправедливими та підлягають скасуванню через порушення принципу рівності перед законом та протиправність. Позивач звертає увагу на те, що ним подавались заперечення на акт перевірки, в яких зазначено, що на момент перетину державного кордону ОСОБА_4 було не відомо про зняття його з консульського обліку, також, зазначено, що позивач є громадянином Ізраїлю, надано копію паспорту громадянина Ізраїлю. Однак, вказані заперечення відповідач не врахував та безпідставно визнав ОСОБА_4 резидентом України. Крім того, позивач зазначає, що ним було припинено режим тимчасового ввезення транспортного засобу шляхом вивезення вищевказаного автомобілю 17.08.2018 через пункт пропуску "Маяки-Удобне-Паланка" Одеської митниці ДФС, що, на думку позивача, унеможливлює застосування до нього запобіжних заходів у вигляді стягнення митних платежів.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити та відшкодувати позивачу витрати на правову допомогу адвоката.

Представники відповідача у судовому засіданні проти позову заперечували, просили суд відмовити у його задоволенні.

У письмовому відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що перевіркою встановлено, що позивачем був ввезений транспортний засіб на митну територію України в митному режимі тимчасового ввезення до 1 року, з метою особистого користування; в порушення частини 3 статті 380 МК України таке ввезення відбулося без письмового зобов'язання про зворотне вивезення транспортного засобу, без умови письмового декларування в порядку, передбаченому законодавством України для громадян, без сплати митних платежів, які відповідно до закону підлягали сплаті при імпорті 19.05.2017 громадянином - резидентом транспортного засобу марки Volvo, модель S80, VIN-код НОМЕР_6. Справляння митних платежів передбачено ст. 270, ст. 279, ст. 280 Митного кодексу України, ст. 190, ст. 193, ст. 214, ст. 215 Податкового кодексу України та Законом України «Про Митний тариф України». Маючи статус резидента, ОСОБА_4 відповідно до статті 380 МК України повинен був сплатити митні платежі за тимчасове ввезення транспортного засобу особистого користування на митну територію України. Таким чином, платежі, які підлягали сплаті становлять 268141,50 грн., в т. ч. ввізне мито - 17623,96 грн., акциз - 176454,03 грн., ПДВ - 74063,51 грн. За результатами перевірки складено акт №3946/18-28-13-03/2569122093/214 на підставі якого прийняті оскаржувані податкові повідомлення-рішення. При цьому, відповідач зауважив, що податкові повідомлення-рішення відповідають формі і змісту затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 28.12.2015 № 1204 «Про затвердження Порядку надіслання контролюючими органами податкових повідомлень-рішень платникам податків» з подальшими зміна та доповненнями.

Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовна заява підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

З 20.06.2018 по 25.06.2018 посадовими особами Головного управління ДФС у Сумській області проведено документальну позапланову невиїзну перевірку платника податків ОСОБА_4 з питань державної митної справи під час здійснення митного контролю та оформлення транспортного засобу "Volvo" р.н. НОМЕР_5 19.05.2017, за результатами якої складено акт від 04.06.2018 № 3976/18-28-13-03/2569122093/214 (а.с. 17 -20).

Актом перевірки від 04.06.2018 № 3976/18-28-13-03/2569122093/214 встановлено, що згідно даних електронного журналу пасажирського пункту пропуску АСМО «Інспектор», громадянин України ОСОБА_4 на автомобілі Volvo S80, VIN-код НОМЕР_6, німецький реєстраційний номер НОМЕР_5, слідуючи на напрямку руху «В'їзд в Україну» з метою особистого користування транспортним засобом в митному режимі тимчасового ввезення до 1 року, заїхав 19.05.2017 о 13.46.06 год. в коридор спрощеного митного контролю (зелений коридор) митного поста «Бачівськ» Сумської митниці ДФС. Зазначений транспортний засіб оформлено в режимі «тимчасове ввезення» на митну територію України терміном на 1 рік. Підставою для оформлення автомобіля в режимі «тимчасове ввезення» без сплати митних платежів була відмітка в паспорті про перебування громадянина України ОСОБА_4 на постійному консульському обліку в Посольстві України в Державі Ізраїль. З листа Міністерства закордонних справ України від 15.02.2018 № 71/ПР/16-523/2-219 встановлено, що поданий ОСОБА_4 у коридорі спрощеного митного контролю паспорт громадянина України для виїзду за кордон АС856378 зі штампом «Прийнятий на консульський облік в КВ Посольства України в Державі Ізраїль 11 вересня 2000р.» із підписом консульської посадової особи та малою гербовою печаткою - з 01.10.2013 не відповідає дійсності в частині перебування ОСОБА_4 на постійному консульському обліку. Будь-яких інших відомостей з доказами постійного проживання за кордоном ОСОБА_4 для виконання митних процедур 19.05.2017 подано не було.

З урахуванням вищевказаних обставин Головне управління ДФС у Сумській області дійшло викладеного в акті перевірки висновку про порушення позивачем ч. 3 ст. 380, ст. 279, ст. 280 Митного кодексу України від 13.03.2012 № 4495-VI, ст. 190, ст. 193, ст. 214, ст. 215 Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI.

На підставі акту перевірки від 04.06.2018 № 3976/18-28-13-03/2569122093/214 Головним управління ДФС у Сумській області прийнято податкові повідомлення-рішення:

- від 18.07.2018 № 0043811303, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем акцизний податок на транспортні засоби у сумі 220567, 54 грн. (а.с. 26);

- від 18.07.2018 № 0043821303, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість з ввезених на територію України товарів на суму 92579, 39 грн. (а.с. 27);

- від 18.07.2018 № 0043831303, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем мито на товари, які ввозяться (пересилаються) громадянами на суму 22029, 95 грн. (а.с. 28).

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно із частинами 1 та 2 статті 380 Митного кодексу України, тимчасове ввезення громадянами- нерезидентами на митну територію України транспортних засобів особистого користування дозволяється на строк до одного року. Цей строк може бути продовжено органами доходів і зборів з урахуванням дії обставин непереборної сили та особистих обставин громадян, які ввезли такі транспортні засоби, за умови документального підтвердження цих обставин, але не більш як на 60 днів. Обов'язковою умовою допуску зазначених транспортних засобів до тимчасового ввезення на митну територію України є реєстрація цих транспортних засобів в уповноважених органах іноземних держав, що підтверджується відповідним документом.

Транспортні засоби особистого користування, що тимчасово ввозяться на митну територію України громадянами-нерезидентами, не підлягають письмовому декларуванню та звільняються від подання документів, що видаються державними органами, уповноваженими здійснювати види контролю, зазначені у статті 319 Митного кодексу України. Пропуск таких транспортних засобів через митний кордон України здійснюється без застосування до них заходів гарантування, передбачених розділом X МК України. Пальне, що міститься у звичайних (встановлених заводом-виробником) баках зазначених транспортних засобів, не підлягає письмовому декларуванню та не є об'єктом оподаткування митними платежами.

Згідно із ч. 3 ст. 380 Митного кодексу України, тимчасове ввезення громадянами-резидентами транспортних засобів особистого користування, що класифікуються за товарними позиціями 8702, 8703, 8704 (загальною масою до 3,5 тонни), 8711 згідно з УКТ ЗЕД та причепів до них товарної позиції 8716 згідно з УКТ ЗЕД дозволяється на строк до одного року під письмове зобов'язання про їх зворотне вивезення за умови письмового декларування в порядку, передбаченому законодавством України для громадян, після сплати всіх митних платежів, які відповідно до закону підлягають сплаті при імпорті таких транспортних засобів.

Відповідно до пункту 33 частини 1 статті 4 Митного кодексу України, нерезиденти - це зокрема фізичні особи: іноземці та особи без громадянства, громадяни України, які мають постійне місце проживання за межами України, у тому числі ті, які тимчасово перебувають на території України.

Згідно із пунктом 50 частини 1 статті 4 Митного кодексу України, резиденти - це зокрема фізичні особи: громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які мають постійне місце проживання в Україні, у тому числі ті, які тимчасово перебувають за кордоном.

Відповідно до пункту 45 частини 1 статті 4 Митного кодексу України, постійне місце проживання - місце проживання на території будь-якої держави не менше одного року громадянина, який не має постійного місця проживання на території інших держав і має намір проживати на території цієї держави протягом будь-якого строку, не обмежуючи таке проживання певного метою, і за умови, що таке проживання не є наслідком виконання цим громадянином службових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом).

Згідно із пунктом 60 частини 1 статті 4 Митного кодексу України, транспортні засоби особистого користування - наземні транспортні засоби товарних позицій 8702, 8703, 8704 (загальною масою до 3,5 тонни), 8711 згідно з УКТ ЗЕД та причепи до них товарної позиції 8716 згідно з УКТ ЗЕД, плавучі засоби та повітряні судна, що зареєстровані на території відповідної країни, перебувають у власності або тимчасовому користуванні відповідного громадянина та ввозяться або вивозяться цим громадянином у кількості не більше однієї на кожну товарну позицію виключно для особистого користування, а не для промислового або комерційного транспортування товарів чи пасажирів за плату або безоплатно.

Відповідно до частини 1 статті 257 Митного кодексу України, декларування здійснюється шляхом заявлення за встановленою формою (письмовою, усною, шляхом вчинення дій) точних відомостей про товари, мету їх переміщення через митний кордон України, а також відомостей, необхідних для здійснення їх митного контролю та митного оформлення. При застосуванні письмової форми декларування можуть використовуватися як електронні документи, так і документи на паперовому носії.

Згідно із частиною 1 статті 266 Митного кодексу України, декларант зобов'язаний: 1) здійснити декларування товарів, транспортних засобів комерційного призначення відповідно до порядку, встановленого цим Кодексом; 2) на вимогу органу доходів і зборів пред'явити товари, транспортні засоби комерційного призначення для митного контролю і митного оформлення; 3) надати органу доходів і зборів передбачені законодавством документи і відомості, необхідні для виконання митних формальностей; 4) у випадках, визначених цим Кодексом та Податковим кодексом України, сплатити митні платежі або забезпечити їх сплату відповідно до розділу X цього Кодексу; 5) у випадках, визначених цим Кодексом та іншими законами України, сплатити інші платежі, контроль за справлянням яких покладено на органи доходів і зборів.

Як встановлено з матеріалів справи, підставою для нарахування грошових зобов'язань ОСОБА_4 стало те, що при митному оформленні під час ввезення транспортного засобу на територію України позивач надав документи, що містили недостовірну інформацію про перебування на консульському обліку, внаслідок чого посадовою особою митниці ОСОБА_4 було безпідставно визначено як нерезидента та не стягнуто митні платежі, в той час як, на переконання відповідача, ОСОБА_4 є резидентом України, оскільки знятий з консульського обліку.

У листі Міністерства закордонних справи України від 16.11.2018 № 721/17-636-1341 зазначено, що ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, перебував на постійному консульському обліку в цій установі з 11.09.2000. 01.04.2014 ОСОБА_4 був знятий з консульського обліку відповідно до підпунктів 5.1.5, 5.7 розділу V Правил ведення закордонними дипломатичними установами України консульського обліку громадян України, які постійно проживають або тимчасово перебувають за кордоном, та дітей - громадян України, усиновлених іноземцями або громадянами України, які постійно проживають за кордоном, затверджених наказом МЗС від 17.11.2011 року № 337 (далі - Правила). Абзацом другим пункту 5.7 Правил визначено, що консульська посадова особа знімає громадянина з постійного консульського обліку у разі ненадходження відповіді на повідомлення закордонної дипломатичної установи про необхідність підтвердження персональних даних протягом 30 днів з дати його відправлення. За інформацією Посольства України в Державі Ізраїль копія повідомлення, яке надсилалось на адресу вказаного громадянина, не збереглось (а.с. 159).

Суд враховує, що на момент ввезення позивачем транспортного засобу у паспорті громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_4 були відсутні будь-які відмітки про зняття з консульського обліку (а.с. 70). Крім того, відсутні й жодні належні докази повідомлення ОСОБА_4 про зняття його з консульського обліку.

Відповідно до даних облікової картки громадян України, які постійно проживають за кордоном, наданої суду Міністерством закордонних справ України, місцем постійного проживання позивача за кордоном є: АДРЕСА_1 (а.с. 121).

Згідно із пп. 14.1.122. п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України від 02.12.2010 N 2755-IV із змінами та доповненнями (далі - ПКУ) нерезиденти - це фізичні особи, які не є резидентами України.

Відповідно до пп.14.1.213 п.14.1 ст. 14 ПКУ фізична особа - резидент - це особа, яка має місце проживання в Україні.

У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв'язки (центр життєвих інтересів) в Україні. У разі якщо державу, в якій фізична особа має центр життєвих інтересів, не можна визначити, або якщо фізична особа не має місця постійного проживання у жодній з держав, вона вважається резидентом, якщо перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від'їзду) протягом періоду або періодів податкового року.

Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім'ї або її реєстрації як суб'єкта підприємницької діяльності.

Якщо неможливо визначити резидентський статус фізичної особи, використовуючи попередні положення цього підпункту, фізична особа вважається резидентом, якщо вона є громадянином України.

Якщо всупереч закону фізична особа - громадянин України має також громадянство іншої країни, то з метою оподаткування цим податком така особа вважається громадянином України, який не має права на залік податків, сплачених за кордоном, передбаченого ПКУ або нормами міжнародних угод України.

Достатньою підставою для визначення особи резидентом є самостійне визначення нею основного місця проживання на території України у порядку, встановленому ПКУ, або її реєстрація як самозайнятої особи.

Судом встановлено, що станом на день ввезення на митну територію України автомобілю "Volvo S80" реєстраційний номер НОМЕР_5, у позивача було наявне громадянство Держави Ізраіль, що підтверджується паспортом громадянина Держави Ізраїль на ім'я ОСОБА_4 (а.с. 133-137).

В акті перевірки від 04.06.2018 № 3976/18-28-13-03/2569122093/214 Головним управління ДФС у Сумській області зроблено висновок, що 19.05.2017 ОСОБА_4 не мав статусу громадянина-нерезидента, але відповідно мав статус громадянина-нерезидента.

Проте, суд наголошує на тому, що жодних доказів у підтвердження даної обставини, окрім, повідомлення Міністерства закордонних справ України про зняття з консульського обліку акт перевірки від 04.06.2018 № 3976/18-28-13-03/2569122093/214 не містить, а отже відповідачем не надано оцінку факту наявності у позивача громадянства іншої країни - Держави Ізраїль; не встановлено критерії (умови) у разі навності яких, особа вважається фізичною особою резидентом - а саме: місця постійного проживання позивача, центру його життєвих інтересів, а також факту перебування в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від'їзду) протягом періоду або періодів податкового року та місця постійного проживання членів сім'ї позивача.

Суд враховує, що позивачем у запереченні на акт перевірки від 09.07.2018 було наголошено на його належності до громадянства Ізраїль (а.с. 21-23).

У судовому засіданні 21.11.2018 представником відповідача зазначено, що про статус позивача як резидента України свідчить той факт, що ОСОБА_4 зареєстрований як фізична особа-підприємець в Україні.

Однак, суд не приймає до уваги вказаний аргумент, оскільки в акті перевірки, на підставі якого відповідачем прийнято оскаржувані рішення, жодні посилання на цей факт відсутні.

Згідно із ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, серед іншого, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

При цьому, оскаржувані рішення не містять чіткого визначення підстав та мотивів для прийняття, що свідчить про їх необґрунтованість.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права та підлягає застосуванню національними судами при розгляді справ.

У своїй судовій практиці Європейський суд з прав людини підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-1, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-ХІІ, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що дії відповідача по прийняттю спірних рішень, в яких не наведені мотиви їх ухвалення та не зазначені підстави неврахування наданих позивачем пояснень, свідчать про порушення відповідачем як принципу належного урядування, так і принципів, закріплених в Резолюції Ради Європи 77 (31) від 28.09.1977, що свідчать про непрозорість та непередбачуваність дій відповідача.

У пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" Суд визначив, що "...адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління".

Однак, під час розгляду справи відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду належних і достатніх доказів, які спростовували б твердження позивача, не навів мотивів прийняття спірних рішень, а відтак, не довів правомірності своїх рішень.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що податкові повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Сумській області від 18.07.2018 № 0043811303, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем акцизний податок на транспортні засоби у сумі 220567, 54 грн., від 18.07.2018 № 0043821303, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість з ввезених на територію України товарів на суму 92579, 39 грн. та від 18.07.2018 № 0043831303, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем мито на товари, які ввозяться (пересилаються) громадянами на суму 22029, 95 грн. не відповідають вимогам ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме прийняті без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, отже є необґрунтованими, протиправними та підлягають скасуванню.

Що стосується вимог позивача про відшкодування витрат на правову допомогу, то суд відмовляє у їх задоволенні, виходячи з наступного.

Згідно з ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Згідно із ч. 2, 3 ст. 134 КАС України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно із ч. 4, 5 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч. 6, 7 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підтвердження витрат на правову допомогу позивачем надано до матеріалів справи: ордери на надання правової допомоги адвокатом ОСОБА_1 № 15, № 19 (а.с. 31, 52), договір про надання професійної правничої (правової) допомоги від 10.06.2018 № 6 (а.с. 29), додаток № 1 до вказаного договору (а.с. 30), звіт про витрати на професійну правничу (правову) допомогу від 13.09.2018 (а.с. 63), фотокопії квитанцій АЗС, ПАТ "Укрпошта" (а.с. 64), фотокопії квитанції від 12.09.2018 на суму 620, 00 грн. (а.с. 65) та від 19.11.2018 на суму 1177, 00 грн. (а.с. 138).

Проте, суд зазначає, що вказані документи не підтверджують належним чином витрати на оплату правової допомоги.

Так, у звіті про витрати на професійну правничу (правову) допомогу від 13.09.2018 зазначено витрати на ГБО автомобіля, витрати на відшкодування витрат на використання автомобіля, добові, витрати на оплату послуг ПАТ "Укрпошта", які по суті не є витратами на правничу (правову) допомогу відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того, у вказаному звіті зазначені витрати на оплату гонорару адвоката за складення позовної заяви та представництво ОСОБА_4 у Сумському окружному адміністративному суді всього на суму 2606,10 грн.

При цьому, позивачем надана фотокопія квитанції про оплату від 19.11.2018 у сумі лише 1177, 00 грн. із зазначенням призначення платежу: Адвокатські послуги, без посилання на реквізити договору чи звіту про надання послуг правової допомоги. Отже, вказаний документ не підтверджує належним чином оплату за надання послуг правової допомоги. Надана позивачем фотокопія квитанції від 12.09.2018 на суму 620, 00 грн. не приймається судом до уваги з аналогічних підстав, крім того, вона датована раніше, ніж складено звіт про витрати на професійну правничу (правову) допомогу від 13.09.2018.

Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241- 246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_4 до Заступника начальника Головного управління ДФС у Сумській області Больбіта Юрія Леонідовича, Головного управління ДФС у Сумській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Сумській області від 18.07.2018 № 0043811303.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Сумській області від 18.07.2018 № 0043821303.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Сумській області від 18.07.2018 № 0043831303.

Стягнути на користь ОСОБА_4 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_4) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Сумській області (вул. Іллінська, 13, м. Суми, Сумська область, 40009, ідентифікаційний код 39456414) судовий збір у розмірі 3351 (три тисячі триста п'ятдесят одна) грн. 77 коп.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Харківського апеляційного адміністративного суду через Сумський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Є.Д. Кравченко

Повний текст рішення складений та підписаний 30.11.2018.