Рішення № 78241116, 30.11.2018, Шевченківський районний суд м. Чернівців

Справа № 727/178/18

Провадження № 2/727/475/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 листопада 2018 року Шевченківський районний суд м. Чернівці в складі:

головуючого судді Смотрицького В.Г.

при секретарі Іванченко А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернівці справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача ОСОБА_4, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, -

Встановив:

Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна посилаючись на те, що 12.09.2001 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна квартири АДРЕСА_1.

Вважала вказаний договір недійсним та таким, що порушує її законні права та інтереси.

13.02.1997 року ОСОБА_6 представницьким ФДМ в м. Чернівці видано свідоцтво про право власності на житло НОМЕР_1 на квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 32,3 кв.м., а 26.05.1997 року ОСОБА_6 надана довідка-характеристика на вказану квартиру, загальною площею 30,8 кв.м. Станом на 23.05.1997 року обтяжень (арешту) не було.

10.09.2001 року був наданий ЧКОБТІ та зареєстрований договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 23.06.1997 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2, який в подальшому рішенням Ленінського районного суду м. Чернівці від 12.06.2003 року було визнано недійсним. Факт визнання вказаного договору недійсним підтверджує відсутність права розпоряджатись майном ОСОБА_2

Відповідно до п.3 рішення Чернівецького МВК від 09.09.1997 року про зміну нумерації квартир в будинку - частині квартири №2 житловою площею 16,3 кв.м., де мешкає вона присвоєно №1; частині квартири площею 26,5 кв.м., де мешкає ОСОБА_6 присвоєно №2.

Рішенням Чернівецького МВК №266 від 07.04.1998 року відмінений п.3 рішення від 09.09.1997 року про зміну нумерації квартир в будинку.

20.10.2000 року ОСОБА_6 надано характеристику на квартиру №1. Станом на 18.10.2000 року арешту не було.

ОСОБА_2, відповідно до ст.236 ЦК України та ч.2 ст.328 ЦК України, не набув права власності на зазначене нерухоме майно, оскільки договір дарування вважається недійсним з моменту його вчинення. При укладенні договору купівлі-продажу продавець не мав права здійснювати правочин, а саме: відчужувати квартиру.

Крім того, на майно, яке було в обдарованого ОСОБА_2, накладено арешт, тобто ним самовільно було присвоєно іншу адресу для відчуження нерухомого майна.

А тому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 від 12.09.2001 року.

В судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_7 позов підтримав повністю і в своїх поясненнях підтвердив обставини, викладені в позовній заяві та в додаткових поясненнях, просив позов задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_8 в судове засідання не з'явився, просив відкласти розгляд справи за сімейними обставинами, але жодних доказів поважності причини неявки до суду не надав, а тому суд розглянув справу в його відсутність.

Представник відповідачки ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив відмовити в задоволенні позовних вимог за безпідставністю. Доповнив, що позивачка при зверненні до суду пропустила строк позовної давності, а тому і з цих підстав в задоволенні позову просив відмовити.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив.

Третя особа ОСОБА_4 та її представник в судовому засіданні позов вважали необґрунтованим та просили відмовити в його задоволенні.

Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази по справі, всебічно та повно з'ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Судом встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24.06.2008 року по справі №2-838 встановлено, що квартира АДРЕСА_2 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_9, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданого органом приватизації 09.01.1998 року №26630.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло, виданого органом приватизації 13.02.1997 року НОМЕР_1, квартира АДРЕСА_2 належала на праві особистої власності ОСОБА_6

Відповідно до договору дарування квартири від 23.06.1997 року (а.с.6) ОСОБА_6 подарував ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2.

Як вбачається з довідки Чернівецького КОБТІ №1177 від 18.09.2001 року, згідно з інструкцією «Про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна» від 2001 року нумерація квартир в житловому будинку проводиться у порядку руху за годинниковою стрілкою, а також згідно із заявою ОСОБА_2 - власника квартири в житловому будинку АДРЕСА_1 було змінено нумерацію квартири, а саме: квартира №1 була змінена на квартиру №2.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 12.09.2001 року (а.с.5) ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Ленінського районного суду м. Чернівці від 12.06.2003 року (а.с.7) позов ОСОБА_1 задоволено, визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 від 23.06.1997 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2

Постановою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14.05.2007 року в задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_9 до Чернівецької міської ради, департаменту житлово-комунального господарства про визнання недійсними розпорядження органу приватизації НОМЕР_1 від 13.02.1997 року про передачу у приватну власність квартири АДРЕСА_2 та визнання свідоцтва на право власності на цю квартиру, виданого на ім'я ОСОБА_1, та визнання недійсним розпорядження департаменту житлово-комунального господарства Чернівецької міської ради №26630 від 9.01.1998 року про передачу ОСОБА_1 та ОСОБА_9 у власність квартири АДРЕСА_2 та визнання свідоцтва на право власності недійсним відмовлено. Судове рішення набрало законної сили і ніким не скасовано.

Крім того, рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24.06.2008 року по справі №2-838 встановлено, що ухвалою судді Ленінського районного суду м. Чернівці від 10 вересня 2001 року з метою забезпечення позову було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_2, заборона відчуження. Дана ухвала суду 11 вересня 2001 року занесена до Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна. Разом з тим, договір купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений на квартиру №2.

Відповідно до ч. 4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Суд вважає, що на момент вчинення правочину, ОСОБА_2 був повноправним власником спірної квартири і відповідно до ст.86 ЦК України в редакції 1963 року та ст.4 Закону України «Про власність» мав право розпоряджатися нею на свій розсуд. При укладанні договору купівлі-продажу квартири сторонами були повністю дотримані вимоги закону. Договір дарування від 23.06.1997 року, на підставі якого ОСОБА_2 володів спірною квартирою, був чинним, вказана квартира з володіння поза його волею не виходила, позивачка не була стороною договору, укладення договору не вплинуло на її права та обов'язки.

З огляду на зазначене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна квартири АДРЕСА_1 від 12.09.2001 року задоволенню не підлягають.

Що стосується посилання представника відповідачки ОСОБА_3 на пропуск позивачкою строку позовної давності на звернення до суду, то слід зазначити наступне.

Відповідно до п.7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Згідно зі ст.71 ЦК України в редакції 1963 року загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Аналогічні норми містяться і в ЦК України в редакції від 2004 року, зокрема ст. 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, №22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Суд вважає, що позивачці та її постійному представнику ОСОБА_7 було відомо про наявність договору купівлі-продажу нерухомого майна квартири АДРЕСА_1 від 12.09.2001 року, про що свідчать неодноразові звернення з позовами до суду (15.09.2004 року, 27.09.2007 року та 06.09.2016 року), тому позивачкою пропущено строк позовної давності щодо звернення до суду з відповідними вимогами, доказів поважності причин їх пропуску суду не надано.

Враховуючи зазначене, суд вважає, що у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна квартири АДРЕСА_1 від 12.09.2001 року необхідно відмовити і з підстав пропуску строків позовної давності.

Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформованої в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29.

За таких обставин, інші доводи учасників справи не стосуються предмету доказування в межах спірних правовідносин.

Таким чином, враховуючи встановлені в судовому засіданні обставини та досліджені докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є безпідставними, а тому позов не підлягає до задоволення.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.71, 86 ЦК України в редакції 1963 року, ст.ст.253, 256, 257, 261, 267 ЦК України, ст.ст.12, 13, 76, 81, 82, 259, 263, 264, 265, 268, 273 ЦПК України, суд, -

вирішив:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача ОСОБА_4, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна відмовити.

З повним рішенням суду особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитись 30 листопада 2018 року.

Скасувати заходи забезпечення позову у вигляді заборони на відчуження майна - квартири АДРЕСА_1, яка належить на праві приватної власності ОСОБА_4, що були застосовані ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 12.04.2018р.

Апеляційна скарга може бути подана протягом 30 днів з дня проголошення рішення безпосередньо до Чернівецького апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Суддя: