Рішення № 78225390, 22.11.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1340/3879/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 листопада 2018 року

м.Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Сакалоша В.М.,

за участю секретаря судового засідання Михайленко Б.С.,

позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області про скасування рішень, визнання протиправними дій, -

В С Т А Н О В И В :

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач) до Звенигородської сільської ради Пустомитівського району Львівської області (дал - відповідач), в якій позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Рішення Звенигородської сільської ради № 675 від 23.03.2018 «Про виділення земельних ділянок для будівництва індивідуального житлового будинку мешканцям» та № 676 від 23.03.2018 «Про надання земельних ділянок під індивідуальне житлове будівництво», в частині відмови у наданні ОСОБА_1 земельної ділянки;

- визнати протиправними дії Звенигородської сільської ради щодо ненадання ОСОБА_1 земельної ділянки у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки на території Звенигородської сільської ради в межах села Звенигород згідно звернення від 26.04.2018 року;

- зобов’язати Звенигородську сільську раду надати ОСОБА_1 земельну ділянку у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки на території Звенигородської сільської ради в межах села Звенигород.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що звернувся з відповідним клопотанням до відповідача про передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в межах села Звенигород, на що отримав відповідь відповідача, про те, що дане клопотання буде розглянуте на наступній сесії сільської ради. Під час сесії Звенигородська сільська рада відмовила позивачу у задоволенні даного клопотання без зазначення причини такої відмови. Позивач повторно подав клопотання про передачу у власність земельної ділянки, мотивуючи це тим, що право на безоплатну приватизацію присадибної ділянки ним не використано. У відповідь відповідач повідомив позивача про відкладення розгляду заявленого клопотання до наступної сесії сільської ради. Не погодившись з рішенням та діями відповідача, позивач звернувся до суду.

Ухвалою від 31.08.2018 відкрито загальне позовне провадження у справі.

Відповідач позов не визнав, долучив до матеріалів справи відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що позивач звернувся до Звенигородської сільської ради із заявою про виділення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських споруд від 21.01.2018 року. Заява позивача розглянута на черговій сесії Звенигородської сільської ради і 23 березня 2018 року прийнято рішення №676 «Про надання земельних ділянок під індивідуальне житлове будівництво», яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні такої ділянки. Відповідач зазначив, що позивачем не наведено жодних норм чинного законодавства, які б свідчили про порушення відповідачем порядку прийняття оскаржуваного рішення. Окрім того, на думку відповідача, підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою було недолучення позивачем графічних матеріалів до відповідного клопотання, на яких повинно бути позначено бажане місце розташування земельної ділянки. Щодо другої вимоги відповідач зазначає, що діяв виключно в межах законодавства та фактично не відмовив позивачу у задоволенні клопотання, а для об’єктивного його розгляду запропонував з’явитися на наступне засідання сесії.

Окрім того, Звенигородська сільська рада заперечує щодо задоволення третьої вимоги позивача, оскільки вважає, що жодним нормативно-правовим актом не зобов’язано сільську раду надавати земельну ділянку чи дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки.

Не погоджуючись з твердженнями відповідача, позивач подав до суду відповідь на відзив, в якій зазначив, що у позовній заяві вказав, які саме норми законодавства були порушені відповідачем при винесенні оскаржуваного рішення. Зокрема, у рішенні про відмову у наданні позивачу земельної ділянки не міститься жодної інформації щодо мотивів такої відмови. Щодо недолучення графічних матеріалів при поданні клопотання про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою позивач зазначає, що скористався зразком бланку клопотання ,отриманого в приміщенні Звенигородської сільської ради, в якому не зазначено про необхідність долучення графічних матеріалів.

Ухвалою суду від 25.10.2018 було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

У судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у позовній заяві, просили позов задовольнити

Відповідач проти позовних вимог заперечив з мотивів, викладених у відзиві на позовну заяву, просив відмовити у задоволенні адміністративного позову.

Суд, заслухавши пояснення сторін та підставі поданих доказів, долучених до матеріалів справи, встановив наступні фактичні обставини справи.

Як вбачається з матеріалів справи, 24.01.2018 позивач звернувся до Звенигородської сільської ради Львівської області з заявою про передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд орієнтовною площею 0,25 га та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в межах села Звенигород .

01.02.2018 Звенигородська сільська рада надала відповідь листом № 02-18/97 про те, що на даний час квартал забудови не був затверджений і заява позивача буде розглянута на наступній сесії.

Звенигородською сільською радою було прийнято рішення № 676 від 23.03.2018 «Про надання земельних ділянок під індивідуальне житлове будівництво», яким вона відмовила позивачу у наданні такої ділянки.

26.04.2018 ОСОБА_1 повторно звернувся із клопотанням про передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд орієнтовною площею 0,25 га та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в межах села Звенигород, на що отримав відповідь від 12.06.2018 року № 02-18/515 про те, що дана заява була розглянута на засіданні сільської ради 01.06.2018 та сесія сільської ради вирішила залишити її до вивчення та запросити позивача на наступну сесію.

Позивач, вважаючи, що у зв'язку із викладеним його права порушено, звернувся із позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд керується наступним.

Статтею 13 Конституції України встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Відповідно до ч.1 ст.3 Земельного кодексу України від 25.10.2001 №2768-III земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 38 Земельного кодексу України передбачено, що до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.

Згідно із ст. 40 Земельного кодексу України громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом.

Згідно з пунктом «г» ч.1 ст.121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.

Приписами частин 1 та 2 статті 116 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до ч.6 ст.118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

Стаття 140 Конституції України встановлює, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Згідно з ч.1 ст.144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом на підставі ст.146 Конституції України.

Відповідно до ст.25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Згідно з п.34 ч.1 ст. 26 вищезгаданого Закону, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.

Згідно з ч.7 ст.118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Суд звертає увагу на те, що вищезазначені положення норм Земельного кодексу України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» надають відповідачу повноваження на вирішення питання про надання або відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та зобов'язують прийняти рішення, а також визначають підстави, з яких може бути прийняте рішення про відмову.

Так, частина 2 ст. 19 Конституції України вказує на те, що, по-перше, спосіб вчинення дій і прийняття рішень обов'язково має бути встановлений законом. Положення ч. 2 ст. 19 Конституції вимагає того, щоб і підстави вчинення дій та прийняття рішень суб'єктами владних повноважень, і межі їхніх повноважень, і спосіб вчинення дій та прийняття рішень були або встановлені на конституційному рівні, або закріплені на рівні закону. По-друге, суб'єкти владних повноважень зобов'язані діяти й приймати рішення саме в такий спосіб, який передбачений законом, тобто неухильно дотримуватися визначеної на рівні закону процедури вчинення юридично значущих дій та прийняття обов'язкових для інших суб'єктів рішень. По-третє, суб'єкти владних повноважень не мають права вчиняти дії чи приймати рішення у спосіб, відмінний від того, який визначений законом.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме з рішення № 676 від 23.03.2018 року, відповідачем не зазначено підстав відмови позивачу у наданні відповідної земельної ділянки, що свідчить про порушення ним вимог Земельного кодексу України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Конституції України.

Водночас, на думку суду, безпідставною є вимога позивача про визнання протиправним та скасування рішення Звенигородської сільської ради № 675 від 23.03.2018 «Про виділення земельних ділянок для будівництва індивідуального житлового будинку мешканцям», оскільки даним рішенням не порушуються права та інтереси позивача.

Суд наголошує, що захист прав здійснюється у разі їх порушення. З цього слідує, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає. Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Щодо задоволення другої вимоги позивача, суд зазначає,що у матеріалах справи відсутні докази щодо вирішення питання про надання земельної ділянки ОСОБА_1 відповідно до заяви від 26.04.2018 року.

Листом від 12.06.2018 № 02-18/515 Звенигородською сільською радою не вирішено заявлене клопотання по суті, отже, вказаний лист не є, на переконання суду, доказом розгляду вказаної заяви у відповідності до вимог положень Земельного кодексу України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

За таких обставин, суд дійшов висновку, що відповідачем була допущена протиправна бездіяльність, яка полягає у неналежному вирішенні питання щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 26.04.2018 про передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд орієнтовною площею 0,25 га та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в межах села Звенигород.

Щодо вимоги позивача щодо зобов'язання відповідача надати позивачу земельну ділянку у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в межах села Звенигород, то суд зазначає, що питання надання земельної ділянки та дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, відповідно до ст.122 ЗК України, відноситься до виключних повноважень відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність та входить до повноважень відповідача, а тому суд не може надавати правової оцінки діям відповідача, які можуть бути вчинені ним в майбутньому, в порядку регламентованому земельним законодавством України.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень виключним завданням якого є здійснення правосуддя. Тому завданням адміністративного суду є оцінка легітимності прийнятого рішення.

Згідно з Рекомендаціями ОСОБА_4 Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої ОСОБА_4 міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Відповідно до пункту 10.3 Постанови Пленуму ВАС України від 20.05.2013 у разі визнання судом неправомірними дій чи бездіяльності відповідача суд може зобов'язати його вчинити чи утриматися від вчинення певних дій у спосіб, визначений чинним законодавством, яким може бути захищено/відновлено порушене право. Резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє. Суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.

Згідно з ч.ч.3, 4 ст.245 КАС України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Враховуючи викладене, з метою ефективного захисту прав позивача та забезпечення реального виконання рішення суду, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача вирішити питання щодо передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд орієнтовною площею 0,25 га та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в межах села Звенигород.

Закріплений у ч. 1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За правилами ч.1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. При цьому, згідно зі ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Таким чином суд дійшов висновку, що адміністративний позов належить задовольнити частково,а саме шляхом визнання протиправним та скасування рішення Звенигородської сільської ради № 676 від 23.03.2018 «Про надання земельних ділянок під індивідуальне житлове будівництво»,в частині відмови у наданні ОСОБА_1 земельної ділянки та шляхом визнання протиправною бездіяльність щодо вирішення заяви ОСОБА_1 від 26.04.2018 про передачу у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки в межах села Звенигород.

Щодо судових витрат, то, у відповідності до вимог ст.139 КАС України, судовий збір належить присудити на користь позивача.

При вирішенні питання про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу в розмірі 3000, 00 грн, суд враховує таке.

Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Верховний Суд України у постанові від 01.10.2002 № 36/63 визначив умови, за яких стороні сплачуться судові витрати за участь адвоката при розгляді справи, а саме: кошти сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавались; їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами.

Судом встановлено, 21.08.2018 між позивачем та адвокатським об'єднанням «Адвокатська компанія «Парпан і Партнери» укладено договір про надання професійної правничої допомоги.

Відповідно до договору від 21.08.2018 вартість наданих клієнту послуг становить 3000,00грн.

Відповідно до квитанції від 22.08.2018 № ПН2128 вартість наданих послуг адвокатським об'єднанням «Адвокатська компанія «Парпан і Партнери» сплачена позивачем.

Відтак, суд дійшов висновку, щодо відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягають судові витрати на правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн.

Керуючись ст. ст. 2, 72, 77, 243-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В :

Позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати Рішення Звенигородської сільської ради № 676 від 23.03.2018 «Про надання земельних ділянок під індивідуальне житлове будівництво», в частині відмови у наданні ОСОБА_1 земельної ділянки .

Визнати протиправною бездіяльність Звенигородської сільської ради щодо вирішення питання про надання ОСОБА_1 земельної ділянки у власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки на території Звенигородської сільської ради в межах села Звенигород згідно звернення позивача від 26.04.2018 року.

Зобов’язати Звенигородську сільську раду вирішити питання про надання ОСОБА_1 земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки на території Звенигородської сільської ради в межах села Звенигород.

Стягнути зі Звенигородської сільської ради (81156, Львівська область, Пустомитівський район, с.Звенигород, код ЄДРПОУ 04369742) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (81156, Львівська область, Пустомитівський район, с. Звенигород, вул. Василя Собенка, 146, РНОКПП- НОМЕР_1) 2 819 (дві тисячі вісімсот дев'ятнадцять) грн. 20 коп. сплаченого судового збору та витрати на правничу допомогу в розмірі 3000 (три тисячі) грн. 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 30.11.2018.

Суддя В.М. Сакалош