Рішення № 78225306, 20.11.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №813/2053/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2018 року м. Львів

17 год. 14 хв.

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Качур Р.П., за участю секретаря судового засідання Кушика Й.-Д.М., представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання вчинити дії, -

Обставини справи.

Громадянин ОСОБА_3 ОСОБА_4 (далі – позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі – відповідач-1, ГУ ДМС України у Львівській області), Державної міграційної служби України (далі – відповідач-2, ДМС України) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання вчинити дії, просив визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 136-18 від 23.04.2018 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов’язати Державну міграційну службу України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства; визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині нероз’яснення позивачеві причин відмови, порядку оскарження Рішення.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_5 ОСОБА_4 є громадянином ОСОБА_3 та перебуває поза її межами, в Україні, у зв’язку з тим, що він не може повернутись на територію ОСОБА_3 та змушений шукати захист в Україні з огляду на об’єктивні обставини, які викликали в нього обґрунтовані побоювання за життя та здоров’я. Позивач подав до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області належним чином оформлену та обґрунтовану заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 15.05.2018 позивач отримав повідомлення відповідача-1 №121 від 14.05.2018 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 136-18 від 23.04.2018. Відмова ґрунтується на підставі відсутності умов, передбачених п.п. 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Однак, на переконання позивача, відмова відповідача-1 грубо порушує вимоги законодавства щодо належного викладення причин відмови та порядку оскарження прийнятого щодо позивача рішення, а відповідач-2 протиправно не роз’яснив позивачу причини відмови, а також порядок оскарження рішення. У зв’язку з викладеним позивач звернувся до суду із цим позовом.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 22.05.2018 відкрито провадження в адміністративній справі, справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.

19.06.2018 на адресу Львівського окружного адміністративного суду від Державної міграційної служби України надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач-2 у справі зазначив, що в результаті всебічного, об’єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи позивача, а також інформації по країні походження, було встановлено, що заява позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованою та має ознаки зловживання (задля легалізації) процедурою надання притулку в Україні, відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, відповідач-2 у справі вважає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом ОСОБА_5 з країни громадянської належності (березень 2015), прибуттям в Україну (квітень 2015) та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (листопад 2017), свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. ДМС України відповідно до вимог ст.ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижуючих гідність, видів поводження та покарання 1984 року, ст. 28 Конституції України, ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», не встановлено фактів щодо можливості застосування до позивача вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину. Подій для обґрунтованого побоювання щодо умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у позивача не виникло. Враховуючи викладене, відовідач-2 просив у задоволенні позовних вимог позивача відмовити.

У судовому засіданні Львівського окружного адміністративного суду 18.10.2018 представником позивача подано відповідь на відзив на позовну заяву, у якій позивач підтримав доводи, викладені у позовній заяві, та, посилаючись на судову практику, просив позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 18.10.2018 закрито підготовче провадження у справі, справу призначено до розгляду по суті.

У судове засідання Львівського окружного адміністративного суду 20.11.2018 з’явився представник позивача ОСОБА_1, який повністю підтримав доводи, викладені в позовній заяві та відповіді на відзив, просив позовні вимоги задовольнити повністю.

Представник відповідача-2 ОСОБА_2 проти задоволення позовних вимог заперечив, підтримав доводи, викладені у відзиві на позовну заяву, просив у задоволенні позовних вимог позивача відмовити.

Суд заслухав вступне слово учасників судового розгляду, з’ясував фактичні обставини та відповідні їм правовідносини, та, -

в с т а н о в и в:

29.11.2017 року громадянин ОСОБА_3 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі – Закон № 3671-VI) та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року № 649 (далі – наказ № 649), спеціалістом відділу у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області було прийнято заяву, проведено опитування позивача (заявника) та оформлено матеріали особової справи №2017LV0056.

Під час процедури оформлення документів позивача для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було з’ясовано наступне.

ОСОБА_5 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у місті Сирт, центр муніципалітету, яке розташоване на березі однойменної затоки Середземного моря в історичній області Сиртика, ОСОБА_3. За національністю – лівієць, за релігійними переконаннями – мусульманин, за сімейним станом – неодружений. Рідна мова арабська, недосконало володіє українською та англійською мовами. Дані про особу встановлено на підставі паспорта № RR329GJK, виданого 01.07.2014 (орган, що видав – Tripoli; дійсний до 30.06.2022 року).

Освіта – вища, у 30.06.2017 році закінчив Тернопільський національний технічний університет імені ОСОБА_6, здобув кваліфікацію бакалавр за спеціальністю електроніка та електроенергія (диплом бакалавра В17 №035405 від 30.06.2017 року).

Зі слів ОСОБА_5 ОСОБА_4, останній 09.03.2015 автомобілем з міста Тріполі поїхав в Туніс, де пробув приблизно 24-25 дні. В Тунісі очікував студентську візу, після отримання якої 03.04.2015 полетів в Україну. В Україні заявник з 2015 до 2017 року навчався в Тернопільському національному технічному університеті імені ОСОБА_6.

На період навчання ОСОБА_5 був документований посвідкою на проживання серії ТР 103396. На даний час позивач проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2. документований довідкою Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про звернення за захистом в Україні № 008748 від 29.11.2017.

У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник вказав, що у 2011 році, а саме від часу війни з режимом Муаммара Каддафі, він вперше відчув прояви дискримінації, адже походить з міста Сирт, як і колишній президент (Каддафі). Крім цього, позивач походить з племені Варфалла, яке зберігало вірність колишньому режиму та є його прихильником і досі. Через війну він з сім’єю покинув місто у 2011 році, а у місті Мусірата був затриманий збройними формуваннями, які належали до Ісламської Держави. Його утримували 10 днів, починаючи з 01.12.2011 до ранку 11.12.2011, через походження з міста Сирт та племені Варфалла, яке є прибічниками колишнього режиму. Будинок позивача був зруйнований через військові дії в 2011 році, тому він був змушений взяти в оренду інше помешкання через рік після закінчення війни. 08.10.2012 року він взяв участь в демонстрації проти входу збройних формувань в місто Бені-Валід. 01.09.2013 позивача затримали в Тріполі збройні формування, які називають «Ель-Радаа» (належать до Ісламської Держави) . Затримали, тому, що він походить з міста Сирт та племені Варфалла. Утримували позивача 4 дні, де він піддавався фізичному та психологічному насильству в одному з опорних пунктів зазначеного збройного формування. У 2014 році в університеті позивача затримала радикальна ісламська група «ОСОБА_1 аш-Шаріа», яка має відношення до «Ісламської держави», - через стосунки з студентками університету. В неволі позивач перебував тиждень, а невдовзі після того, як вийшов, заснував в соціальній мережі «Фейсбук» інформаційну сторінку, за допомогою якої протистояв цим збройним формуванням. Допомагав йому в даній справі друг, якого звали Гамза. Однак цю сторінку зламали та встановили особу друга, після чого його викрали та вбили. Після цього позивач взяв документи з університету та виїхав в Тріполі, опісля в Туніс, далі – в Україну. Після даної події його будинок обшукували, крім цього намагалися знайти і в університеті.

За результатами розгляду особової справи заявника, проведених співбесід, Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області дійшло до висновку, що громадянин ОСОБА_3 ОСОБА_4 не підпадає під критерії визначення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлено Висновком щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 28.03.2018 № 2017LV0056 (а.с.48-61).

Матеріалами особової справи №2017LV0056 підтверджено, що раніше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до територіальних органів ДМС позивач не звертався.

Згідно відповіді начальника сектору Укрбюро Інтерполу Головного управління Національної поліції у Львівській області від 11.01.2018, ОСОБА_5 ОСОБА_4 станом на 01.01.2018 не значиться серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу (а.с.93).

Управління СБУ у Львівській області у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області та за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (згідно листа від 07.02.2018 – а.с.95).

23.04.2018 Державною міграційною службою України прийнято рішення № 136-18, яким підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області про відмову ОСОБА_5 ОСОБА_4 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Про зазначене рішення позивача повідомлено повідомленням від 14.05.2018 року № 121.

Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що на переконання позивача вищезгадане рішення від 23.04.2018 №136-18 прийнято за формальних підстав, без належної оцінки інформації про країну походження позивача і побоювань останнього, а тому є всі підстави для зобов’язання ДМС України визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи у зв'язку із цим свої права порушеними та такими, що потребують захисту, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи справу суд керується таким.

Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року № 3671-VІ (далі - Закон України № 3671-VI).

Згідно з п.п. 1, 13 ст. 1 Закону України № 3671-VI, біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

У ст. 5 Закону України № 3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч. 5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.ч. 1, 7 ст. 7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч. 6 ст. 8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п. 195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно Позиції Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

За правилами ч. 2 ст. 13 Закону України № 3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об’єктивна сторона пов’язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до абз. 5 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 16.03.2012 (далі – Постанова № 3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Згідно з ч. 3 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до роз’яснень, викладених у абз. 4 п. 10 Постанови № 3, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Згідно з п. 12 позиції УВКБ ООН відносно повернення в ОСОБА_3 (12 листопада 2014 року) у зв'язку з тим, що обстановка в ОСОБА_3 як і раніше мінлива і нестабільна, УВКБ ООН закликає сусідні країни надавати цивільним особам, які залишають ОСОБА_3, доступ на їх територію. УВКБ ООН закликає всі держави призупинити процедуру примусового повернення до ОСОБА_3 доти, поки не настане значне поліпшення ситуації в області безпеки прав людини.

Призупинення процедури примусового повернення громадян і осіб, які постійно проживають в ОСОБА_3, є мінімальний стандарт і не скасовує необхідність надання міжнародного захисту особам, які відповідають критеріям статусу біженця. Дана рекомендація дійсна до тих пір, поки ситуація в області прав людини в ОСОБА_3 не покращиться докорінно, забезпечивши умови для безпечного і гідного повернення.

Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до ОСОБА_3, ситуація в якій докорінно не змінилась під час перебування позивача в Україні.

Крім цього, із мережі Інтернет постійно надходять відомості щодо порушення у ОСОБА_3 прав людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення: https://www.ukrinform.ua/tag-livia, https://ua.korrespondent.net/world/4006818-u-stolytsi-livii-oholosyly-rezhym-ns, https://gasurvey.gemius.com/recruiting/index.php?sid=78112&e=8575&u=3753263&iu=fCsw6NVAt0bSlEAumLJRLPq7&g=0&7=1&x3=FFEF5B85&debugNVAt0=1543537546496,1543537553717,1543537527202,1543537556310 та ін.

Вказані джерела, що є у відкритому доступі, свідчать про важке становище у ОСОБА_3 з часів повалення режиму Каддафі.

З огляду на зазначене, на теперішній момент в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

Отже, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та невибіркової загрози позивачу зазнати поводження, яке заборонене ст.ст. 2 і 3 Європейської Конвенції в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є загальновідомим фактом.

Втім, приймаючи оскаржуване рішення, відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в ОСОБА_3 й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст. 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що відповідач, ДМС України, безпідставно погодився з висновком відповідача, ГУ ДМС України у Львівській області, про відсутність встановлених п.п. 1 та 3 ч. 1 ст. 1 Закону України №3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваного рішення від 23.04.2018 року №136-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4.

На переконання суду, така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як позивачем обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі факти. При цьому, відповідачем дані факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі заявника.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

До того ж, згідно позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п.53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». На думку суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірного рішення відповідач не подав, натомість таке прийнято лише з формальних підстав.

В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб'єктами, суд приходить висновку, що спірне рішення ДМС України від 23.04.2018 року № 136-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак порушує права та законні інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправним та скасування такого рішення.

Вказані висновки суду відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у його постановах від 14.03.2018 року (справа № 813/901/16) та від 18.04.2018 року (справа № 815/1808/16).

Щодо позовної вимоги про зобов’язання ДМС України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд враховує таке.

Згідно з п. 25 Постанови № 3, відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності – зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч.ч. 3, 4 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Поряд з тим, суд відзначає, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог прав осіб, що звертаються до суб'єктів владних повноважень, без порушень принципу розподілу влади.

А тому, з метою ефективного захисту прав позивача та забезпечення реального виконання рішення суду, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача-2 повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, при повторному розгляді заяви відповідачем в обов'язковому порядку повинні бути враховані висновки цього судового рішення, зокрема щодо підстав скасування оскаржуваного рішення від 23.04.2018 року № 136-18.

Стосовно позовної вимоги про визнання протиправними дій ГУ ДМС України у Львівській області в частині нероз’яснення позивачеві причин відмови і порядку оскарження рішення.

Суд не встановив порушень відповідачем-1 вимог законодавства щодо нероз’яснення причин відмови та порядку оскарження рішення, оскільки, як видно з матеріалів особової справи № 2017LV0056 позивача, а саме – повідомлення від 14.05.2018 року про прийняття спірного рішення, у такому чітко роз'яснено порядок та строки його оскарження.

Відтак, у задоволенні цієї вимоги належить відмовити.

На підставі досліджених доказів та встановлених на їх підставі обставин, суд приходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Щодо судових витрат, то питання щодо їх розподілу суд не вирішує, оскільки позивач, відповідно до п. 14 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», звільнений від сплати судового збору і такий ним не сплачувався.

Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України, суд -

в и р і ш и в:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від № 136-18 від 23.04.2018 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4.

3. Зобов’язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву, громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення від № 136-18 від 23.04.2018.

4. У задоволенні решти позовних вимог позивача відмовити.

5. Судові витрати розподілу не підлягають.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення через Львівський окружний адміністративний суд до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 30.11.2018 року.

Суддя Качур Р.П.