Рішення № 78181575, 19.11.2018, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.11.2018 Справа №914/1629/18

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРАДЄКС», м. Дубно,

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Галичина – Захід»,

с. Кавсько Стрийського району Львівської області,

про: стягнення 3 % річних та інфляційних нарахувань.

Суддя Синчук М.М.

за участю секретаря судового засідання Лащ Х.Л.

Представники учасників процесу:

позивача: ОСОБА_1 – ордер серія РН276 №146 від 22.06.2018 р.;

відповідача: ОСОБА_2 – довіреність №8 від 26.02.2018 р.

На розгляді Господарського суду Львівської області перебуває справа №914/1629/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРАДЄКС» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Галичина – Захід» про стягнення 3 % річних та інфляційних нарахувань.

Ухвалою суду від 04.09.2018 р. прийнято позовну заяву до розгляду і відкрито провадження у справі №914/1629/18 за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 01.10.18 р. Ухвалою суду від 01.10.2018 р. розгляд справи відкладено на 29.10.2018 р.

Ухвалою від 29.10.2018 р. суд закрив підготовче провадження у справі №914/1629/18 та призначив розгляд даної справи по суті на 12.11.2018 р. Ухвалою суду від 12.11.2018 р. розгляд справи відкладено на 19.11.2018 р.

В судове засідання 19.11.2018 р. з’явився представник позивача, позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві .

1.Описова частина рішення.

1.1.Позиція позивача:

Позивач звернувся з позовом до відповідача з вимогою про стягнення 1 294 503, 60 грн., з яких: 246903,60 грн. – три відсотки річних та 1047600,00 грн. – інфляційні нарахування.

Позивач в позовній заяві зазначає, що між ним та відповідачем було укладено договір поставки у спрощений спосіб шляхом обміну електронними листами та шляхом підписання видаткових накладних, у яких було погоджено товар та його вартість, а також отримання відповідачем рахунку на оплату товару на відповідний банківський рахунок позивача. Тому відповідач був зобов’язаний сплатити повну вартість товару негайно після прийняття вказаного товару. На виконання укладеного між сторонами договору поставки, позивачем було поставлено відповідачеві упродовж квітня 2015 року товар на загальну суму 3 823 507,20 грн. Однак, позивач стверджує, що відповідачем в порушення чинного законодавства не було здійснено своєчасного розрахунку за поставлений товар на суму 2 619 000,00 грн. Вказує, що кошти в розмірі 2619000,00 грн. були оплачені відповідачем лише 11.06.2018 р. на виконання постанови Верховного Суду від 05.04.2018 р. у справі №914/1027/16. Стверджує, що відповідно до зазначеної постанови встановлено факт несвоєчасного виконання зобов’язання щодо оплати поставленого товару на суму 2619000,00 грн. В звязку з простроченням виконання зобов’язання щодо оплати поставленого товару, позивачем нараховано відповідачу за період з 20.04.2015 р. до 10.06.2018 р. 246903,60 грн. - трьох відсотків річних та 1047600,00 грн. – інфляційних втрат, які просить стягнути з відповідача.

Крім того, просить стягнути з відповідача 19417,60 грн. судового збору, сплаченого позивачем за подання даного позову до суду, а також витрати на правову допомогу, які очікує понести в сумі 15000,00 грн.

1.2. Позиція відповідача:

Відповідачем подано відзив на позовну заяву (вх.№35918/18 від 26.09.2018 р.), в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. Відповідач стверджує, що ним не прострочено виконання зобов’язання за договором поставки пшениці. Зокрема зазначає, що після поставки товару, відповідачем з метою виконання своїх зобов’язань було переказано кошти у повному обсязі на рахунок, належний позивачу. Однак, сума коштів в розмірі 2619000,00 грн. за платіжними дорученнями №3251 від 03.04.2015, № 3349 від 08.04.2015, № 3363 від 08.04.2015 р. була переказана на банківський рахунок позивача, відмінний від того, що був обумовлений сторонами (вказаний в договорі). Таким чином вважає, що ним не прострочено виконання зобов’язання щодо оплати поставленого товару на суму 2619000,00 грн., а постановою Верховного Суду лише встановлено неналежність виконання такого зобов’язання, що призвело до повторного виконання такого зобов’язання відповідачем належним чином, вже в примусовому порядку, в ході виконавчого провадження.

Крім того, у відзиві відповідач звертає увагу на строк позовної давності щодо заявлених позовних вимог. А саме зазначає, що питання нарахувань трьох відсотків річних та інфляційних втрат за прострочення виконання зобов’язання щодо оплати поставленого товару на суму 2619000,00 грн., якщо таке взагалі може ставитися, повинно ставитися лише за період з 29.08.2015 р. по 28.08.2018 р., тобто за останні перед поданням позовної заяви три роки.

2.Мотивуальна частина рішення:

2.1.Фактичні обставини встановлені судом:

Між Товариством з обмеженою відповідальністю «ТРАДЄКС» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Галичина – Захід» було укладено договір поставки у спрощений спосіб шляхом підписання видаткових накладних, у яких було погоджено товар та його вартість, а також отримання відповідачем рахунку на оплату товару на відповідний банківський рахунок позивача.

На виконання укладеного між сторонами договору поставки, позивачем було поставлено відповідачеві упродовж квітня 2015 року товар на загальну суму 3 823 507,20 грн., що підтверджується видатковими накладними.

Однак, позивач стверджує, що відповідачем не було здійснено своєчасного розрахунку за поставлений товар на суму 2 619 000,00 грн.

Постановою Верховного Суду від 05.04.2018 р. у справі № 914/1027/16 стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Галичина – Захід» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРАДЄКС» заборгованість за поставлений товар в розмірі 2619000,00 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, кошти в розмірі 2619000,00 грн. були оплачені відповідачем 11.06.2018 р. на виконання постанови Верховного Суду від 05.04.2018 р. у справі №914/1027/16, що підтверджується платіжним дорученням №654 від 11.06.2018 р.

В звязку з простроченням виконання зобов’язання щодо оплати поставленого товару, позивачем нараховано відповідачу за період з 20.04.2015 р. до 10.06.2018 р. 246903,60 грн. - трьох відсотків річних та 1047600,00 грн. – інфляційних втрат, які просить стягнути з відповідача.

2.2. Норми права застосовані судом.

Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Частиною 2 ст.11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, в тому числі, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

До відносин між позивачем і відповідачем у даній справі застосовуються загальні умови договорів поставки.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України одна сторона (постачальник) зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність другої сторони (покупця) для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.2 ст. 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Ст. 655 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Судом встановлено та матеріали справи свідчать, що між Товариством з обмеженою відповідальністю «ТРАДЄКС» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Галичина – Захід» було укладено договір поставки у спрощений спосіб шляхом підписання видаткових накладних, у яких було погоджено товар та його вартість, а також отримання відповідачем рахунку на оплату товару на відповідний банківський рахунок позивача.

Позивачем було поставлено відповідачеві упродовж квітня 2015 року товар на загальну суму 3 823 507,20 грн., що підтверджується видатковими накладними.

Постановою Верховного Суду від 05.04.2018 р. у справі № 914/1027/16 стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Галичина – Захід» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРАДЄКС» заборгованість за поставлений товар в розмірі 2619000,00 грн.

Відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Щодо преюдиційності встановленої обставини суд зазначає наступне:

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Враховуючи, що у даній справі приймають участь ті ж самі сторони, факти встановлені у постанові Верховного Суду від 05.04.2018 р. у справі № 914/1027/18 є преюдиціальними.

Так, у вказаній постанові встановлено, що позивачем 02.04.2015 виставлено на оплату поставленого товару відповідачеві рахунок №36 на загальну суму 3 492 000, грн., в якому було наведено реквізити рахунку постачальника в ПАТ “УкрСиббанк”. Попри це, платіжними дорученнями №3251 від 03.04.2015, №3349 від 08.04.2015 та №3363 від 08.04.2015 (на суму 873 000,00 грн. кожне) відповідач перерахував кошти з посиланням на рахунок №36 від 02.04.2015 на рахунок позивача в ПАТ “Банк “Фінанси та Кредит”. Інші оплати за поставлений товар відповідач здійснив на рахунок позивача в ПАТ “УкрСиббанк”. Судом встановлено, що переказ грошових коштів в сумі 2 619 000,00 грн. відповідачем здійснено на рахунок ПАТ “Банк “Фінанси та Кредит”, який не був обумовлений сторонами зобов’язання.

В постанові Верховного Суду від 05.04.2018 р. у справі № 914/1027/18 також зазначено, що сторони самі визнали перераховані за спірними платіжними дорученнями грошові кошти в загальній сумі 2 619 000,00 грн., що надійшли на рахунок позивача в ПАТ “Банк “Фінанси та Кредит”, як помилково переказані, а не на виконання зобов’язання, яке виникло внаслідок поставки товару. Отже, неналежне виконання зобов’язання відповідачем призвело до того, що позивач не отримав можливість розпоряджатися виконаним на свій розсуд, у зв’язку із чим наявні правові підстави для вчинення дій за рішенням суду для належного виконання зобов’язання відповідачем, а останній не вправі розраховувати на те, що позивач має за власний рахунок виправляти негативні для позивача наслідки, що виникли за результатами не добросовісної та не розумної поведінки відповідача.

Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов’язання припиняється виконанням проведеним належним чином.

Отже, враховуючи наведене, в постанові Верховного Суду від 05.04.2018 р. у справі № 914/1027/18 встановлено факт прострочення виконання зобовязання відповідача оплатити поставлений товар на суму 2619000,00 грн.

Наведеним спростовуються твердження відповідача про те, що після поставки товару, відповідачем з метою виконання своїх зобов’язань було переказано кошти у повному обсязі на рахунок, належний позивачу.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.

Аналогічне положення містить ст. 193 Господарського кодексу України, де зазначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок.

В силу положень ст.610 ЦК України, порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Якщо у зобов’язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (ст.530 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з позовної заяви та здійснених позивачем розрахунків, позивач нарахував відповідачу за період з 20.04.2015 р. до 10.06.2018 р. 246903,60 грн. - трьох відсотків річних та 1047600,00 грн. – інфляційних втрат, які просить стягнути з відповідача.

Однак, у відзиві відповідач зазначив про застосування строку позовної давності щодо заявлених позовних вимог. З цього приводу суд зазначає таке.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Проте Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство Нафтова компанія Юкос проти Росії; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства).

Главою 19 Цивільного кодексу України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 Цивільного кодексу України. Загальна позовна давність статтею 257 Цивільного кодексу України встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч. 1 ст. 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Частиною 1 статті 223 Господарського кодексу України передбачено, що при реалізації в судовому порядку відповідальності за правопорушення у сфері господарювання застосовуються загальний та скорочені строки позовної давності, передбачені ЦК України, якщо інші строки не встановлено цим Кодексом.

Відповідно до ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ст. 267 ЦК).

Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.

Законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв'язку з чим таке зобов'язання є триваючим. Отже, вимоги про стягнення грошових коштів передбачених ст. 625 ЦК України не є додатковими вимогами, в розумінні ст. 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу строку позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення строку позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат.

Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених ст. 625 ЦК, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК). Отже, стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливо до моменту фактичного виконання зобов’язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст.. 599 ЦК України), а тому 11 червня 2018 року (дата здійснення остаточного розрахунку за поставлений) і є датою, коли зобов'язання припинилося.

При перевірці розрахунку інфляційних нарахувань судом взято до уваги положення п.3.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань (із змінами та доповненнями), відповідно до якого, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція; при цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Так, позивач визначив період для стягнення 3 % річних із 20 квітня 2015 року по 10 червня 2018 року, інфляційних втрат - з травня 2015 року по травень 2018 року, з позовом звернувся 28 серпня 2018 року (як вбачається з відмітки Укрпошти на поштовому конверті, в якому позивачем надіслано на адресу Господарського суду Львівської області позовну заяву з додатками), тому задоволенню підлягають вимоги про стягнення 1001638,91 грн. інфляційних втрат та 218919,70 грн. трьох відсотків річних, нарахованих за період з 28 серпня 2015 року по 10 червня 2018 року. У стягненні 3 % річних та інфляційних втрат за період з 20 квітня 2015 року до 28 серпня 2015 року слід відмовити, застосувавши наслідки спливу позовної давності.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

Відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на викладене, враховуючи наведені положення законодавства, позовні вимоги підлягають до задоволення частково.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає судовий збір в розмірі 18308,42 грн.

В позовній заяві зазначено про судові витрати на правову допомогу у суді першої інстанції в розмірі 15000,00 грн., проте не подано доказів понесення цих витрат позивачем.

Керуючись ст.ст. 2, 13, 74, 76, 77, 78, 86, 123-129, 236-241, 327 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,

УХВАЛИВ:

1. Позов задоволити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Галичина – Захід» (82420, Львівська область, Стрийський район, с. Кавсько, вул. Стрийська, 1 ідентифікаційний код 30124457) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРАДЄКС» (35600, Рівненська область, м. Дубно, вул.. Данила Галицького, 9, ідентифікаційний код 37083061) 1 001 638,91 грн. інфляційних втрат, 218 919,70 грн. 3% річних.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Галичина – Захід» (82420, Львівська область, Стрийський район, с. Кавсько, вул. Стрийська, 1 ідентифікаційний код 30124457) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ТРАДЄКС» (35600, Рівненська область, м. Дубно, вул.. Данила Галицького, 9, ідентифікаційний код 37083061) 18 308,42 грн судового збору.

4. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

5. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 241 ГПК України, та може бути оскаржено в порядку та строки, визначені статтями 256, 257 ГПК України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст рішення виготовлено 29.11.2018 р.

Суддя Синчук М.М.