Рішення № 78112694, 25.10.2018, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/45389/17

Провадження № 2/761/781/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 жовтня 2018 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Мальцев Д.О.,

за участю секретаря Фецяк Р.А.

представник позивача Івашова Г.Л.

відповідача-2 ОСОБА_2

представник відповідачів -1,2, 3 ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у м. Києві цивільну справу за позовом ПрАТ «Трест «Київміськбуд-2» до ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 про виселення без надання іншого жилого приміщення, -

в с т а н о в и в:

В грудні 2017 року Приватне акціонерне товариство «Трест «Київміськбуд-2» через свого представника звернулося до Шевченківського районного суду м.Києва з позовом, згідно з яким просить суд: виселити ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 з кімнати НОМЕР_2 гуртожитку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, без надання іншого житлового приміщення; стягнути з ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 суму судового збору у розмірі 1600,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідно до свідоцтва про право власності на житловий будинок НОМЕР_1, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації на підставі наказу №558-С/ЖБ від 16 вересня 1998 року, позивач є власником гуртожитку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (надалі - гуртожиток).

При цьому, станом на день звернення до суду з цим позовом в кімнаті НОМЕР_2 гуртожитку проживають ОСОБА_2, ОСОБА_5 та ОСОБА_4.

Разом з тим, позивач вважає, що відповідачі безпідставно користуються вищевказаною кімнатою, оскільки жоден з них не перебуває в трудових відносинах з підприємством.

За вказаних обставин, а також враховуючи те, що відповідачі відмовилися від пропозиції укласти договір оренди займаного ними житла, позивач, посилаючись на порушення своїх прав, як власника гуртожитку, звернувся до суду з цим позовом, який просить задовольнити в повному обсязі.

Крім того, позивач вказує, що відповідачі забезпечені житлом, а отже й не мають потреби у тимчасовому житлі.

Ухвалою від 31.01.2018 року було відкрито провадження в цивільній справі за вказаним позовом, розгляд якої вирішено проводити за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання.

22.02.2018 року представником відповідачів ОСОБА_3 було подано до суду відзив на позовну заяву, згідно з яким відповідачі заперечують щодо задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість позовних вимог. Крім того, представник відповідача просив суд застосувати строки позовної давності щодо заявлених позовних вимог.

06.03.2018 року до суду надійшли заперечення позивача на відзив відповідачів на позовну заяву.

02.04.2018 року представником відповідача ОСОБА_3 було подано до суду пояснення до заперечень на відзив. Як вбачається зі змісту вказаних пояснень, представник відповідача наголошує на тому, що відповідачі набули право користування кімнатою в гуртожитку на законних підставах та користуються вказаним житловим досить тривалий час, а саме: ОСОБА_4 - з 27.05.2010 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 - з 14.12.2010 року.

Ухвалою від 02.04.2010 року було закрито підготовче засідання та призначено справу до судового розгляду по суті.

17.09.2018 року до суду надійшли пояснення позивача щодо позову.

25.08.2018 року до суду надійшло клопотання представника відповідача про долучення до матеріалів справи доказів та додаткових пояснень щодо оплати комунальних послуг.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 та представник відповідачів ОСОБА_3 в судовому засіданні щодо задоволення позову заперечували, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість позовних вимог.

Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідмолені належним чином, про причини своєї неявки в судове засідання суд не сповістили.

Вислухавши учасників судового розгляду справи, дослідивши письмові докази, що містяться в матеріалах справи, суд вважає, що позов задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Перевіряючи обставини справи, судом встановлено, що гуртожиток, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, належить на праві власності Приватному акціонерному товариству «Трест «Київміськбуд - 2».

Як вбачається з матеріалів справи, у зв'язку з перебуванням відповідачів в трудових відносинах з позивачем, ОСОБА_4 - з 27.05.2010 року, а ОСОБА_2 та ОСОБА_5 - з 14.12.2010 року та по теперішній час проживають в кімнаті НОМЕР_2 гуртожитку, сплачуть комунальні послуги.

При цьому, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 припинили трудові відносини з позивачем в 2013 році, а ОСОБА_4 - в 2017 році.

Згідно з Інформацією з Державного Реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 16.02.2018 року у відповідачів відсутнє на праві приватної власності будь-яке інше житло.

Звертаючись з позовом до суду, позивач, як на підставу для його задоволення, посилався на те, відповідачі проживають в кімнаті НОМЕР_2 гуртожитку за відсутністю будь-яких правових підстав на це, чим, в свою чергу, порушують права підприємства, як власника гуртожитку.

Так, статтею 310 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 311 ЦК України).

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.

У п. 36 рішення від 18 листопада 2004р. у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995р., п. 63).

Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Дотримання порядку надання жилої площі у гуртожитку впливає на правовий статус осіб, які в них проживають. Визнання вселення незаконним тягне за собою виселення без надання іншого житла відповідно до ст. ст. 116, 132 ЖК України. Особа, яка вселилася до житлового приміщення гуртожитку без дотримання встановленого порядку, не набуває право користування таким житлом.

Згідно п. 17 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986р. № 208, громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей. Вселення інших членів сім'ї в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету і комітету комсомолу підприємства, установи, організації та письмової згоди членів сім'ї громадян, які проживають разом із ним.

Згідно із ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

В судовому засіданні не встановлено, що відповідачі вселились до спірної кімнати гуртожитку позивача з порушенням встановленого законом порядку.

Натомість, як вже зазначалось вище, судом встановлено, що відповідачі тривалий час користуються цим житлом, а доводи сторони позивача, що відповідачі забезпечені іншим житлом, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні.

Таким чином, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що право користування відповідачами вищезазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії передбачені п. 2 ст. 8 Конвенції, при цьому виселення відповідачів із спірної житлової кімнати є невиправданим втручанням у їх право на повагу до житла (аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом в постанові по справі №521/10070/14-ц), а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Крім того, оскільки суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову, підстав для застосування строків позовної давності та, як наслідок, відмови у задоволенні позову у зв'язку з пропущенням строку позовної давності, суд не вбачає.

Керуючись ст.ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 95, 141, 229, 258, 259, 263-266, 268, 273, 352, 354, п.п. 15.5 п.15 Розділу ХІІІ Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України, ЦПК України, суд

в и р і ш и в :

Відмовити у задоволенні позовних вимог ПрАТ «Трест Київміськбуд-2» до ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 про виселення без надання іншого жилого приміщення.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду м. Києва через Шевченківський районний суд м. Києва шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 05.11.2018.

Суддя: