Рішення № 78088029, 15.11.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №813/2571/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2018 року

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Брильовського Р.М.

секретар судового засідання Сільник Н.Є.

за участю:

позивачів - ОСОБА_1, ОСОБА_2

представника позивача - ОСОБА_3

представника відповідача - Клапчука Р.Я.

перекладач - Антоненко Ю.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Львові справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1, ОСОБА_2 (далі - позивачі, ОСОБА_2 - позивач 1, ОСОБА_1 - позивач 2,) до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - відповідач 1, ГУ ДМС України у Львівській області), Державної міграційної служби України (далі - відповідач 2, ДМС України), в якому просить:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №164-18 від 18 травня 2018 року про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 150-18 від 11 травня 2018 про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Державну міграційну служби України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 та ОСОБА_1 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

- визнати протиправними дії Головного Управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз'яснення позивачам причин відмови та порядку оскарження рішень.

В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили, що звернулися до відповідача 1 із заявами-анкетами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Проте, 13.06.2018 відповідач 1 скерував на адресу позивачів повідомлення про відмову у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Підставою для відмови стало те, що відсутні умови передбаченні п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Вказують, що всупереч законодавству України позивачам не було роз'яснено порядок оскарження та причини відмови. На переконання позивачів, дії відповідача 1 порушують вимоги законодавства щодо належного викладення причин відмови та порядку оскарження прийнятого щодо позивачів рішення. Позивачі зазначили, що вони є громадянами Російської Федерації та перебувають в Україні, у зв'язку з тим, що вони не можуть повернутись на територію Російської Федерації та змушені шукати захист в Україні, оскільки в них існують об'єктивні побоювання за своє життя, свободу та здоров'я. Як підставу для визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту позивачі зазначили наступне. Позивачі стверджують, що не можуть повернутися до країни свого походження, оскільки сповідують релігію іслам та належать до партії Хізб ут Тахрір аль Ісламі. ОСОБА_2 зазначив, що відносно нього порушено кримінальну справу за сповідування ним релігії іслам та за членство в Хізб ут-Тахрір. Однак, відповідачі при прийнятті оскаржуваних рішень не дослідили належним чином надану позивачами інформацію щодо країни-походження останніх, що призвело до невиконання відповідачами положень Керівництва та Постанови ВАС України № 1 від 25.06.2009. Позивачі не можуть повернутися в країну-походження, оскільки побоюються переслідувань, тому просять позов задовольнити та скасувати оскаржувані рішення про відмову у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Позивачі та представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили суд позов задовольнити.

Представник відповідачів у встановлений судом строк подав до суду відзив на позов, в якому просив відмовити у задоволенні позивних вимог. Заперечення мотивує тим, що громадяни Російської Федерації ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до ГУ ДМС України у Львівській області із заявами про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. За результатами розгляду таких заяв, відповідач 1 дійшов висновку, що громадяни Російської Федерації ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не підпадають під критерії визначення осіб, які потребує додаткового захисту у відповідності до вимог п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", що було оформлено висновками про відмову у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Вказані висновки та матеріали особових справ позивачів були скеровані до ДМС України для прийняття рішення по суті. На підставі абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", ДМС України дійшло висновку про необхідність прийняти рішення про відмову у визнанні позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, як осіб, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону - відсутні. Про що ГУ ДМС України у Львівській області повідомило позивачів. Щодо встановлених обставин під час розгляду заяви ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, було встановлено наступне. 24.03.2017 ОСОБА_2 незаконно перетнув державний кордон України, а звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до ГУ ДМС України у Львівській області 07.12.2017, тобто через 9 місяців після в'їзду на територію України чим порушив порядок звернення особи за захистом в Україні, встановлений статтею 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Відповідач стверджує, що ОСОБА_2 не повідомляє про переслідування у країні громадської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) та приналежності до певної соціальної групи. Проте, позивач 1 повідомив відповідача 1, що в країні походження він переслідувався за ознаками віросповідання, тому в 2017 році стосовно нього була відкрита кримінальна справа по ч. 2 ст. 205.5 КК РФ. Під час співбесіди позивач повідомив, що в його країні походження переслідують не всіх громадян, які сповідують іслам, а тільки таких, які входять у групи "Табліг", "Саід Нурсі", "Саліфатський полк", "Хізб ут-Тахрір". Також, позивач 1 зазначив, що усвідомлює, що переслідування спецслужбами Росії безпосередньо пов'язане з його участю в діяльності забороненої партії "Хізб ут-Тахрір". Відповідач вважає, що ОСОБА_2 усвідомлював наслідки членства та діяльності у забороненій організації, тобто свідомо порушував чинне законодавство країни громадянської належності. Що стосується встановлених обставин під час розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач 1 встановив наступне. Відповідач 1 встановив, що ОСОБА_1 дійсно належить до членів політичної партії "Хізб ут-Тахрір" та відносно останньої встановлено переслідування на території країни громадянської належності пов'язане з членством у політичній партії "Хізб ут-Тахрір". Однак, на переконання відповідача 1 таке переслідування ОСОБА_1 пов'язане із свідомим порушенням нею чинного законодавства країни громадянської належності (причетність до діяльності забороненої терористичної організації), а її небажання повертатися до країни громадянської належності є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій. Вказує, що кримінальна справа відносно громадянки ОСОБА_1 порушена не була. Відповідач 1 стверджує, що твердження позивача 2 про переслідування її на території країни громадянської належності саме у зв'язку з наявністю у неї певних релігійних та політичних поглядів є безпідставними. Відповідач 1 зазначив, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачам буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання. Водночас, ризик можливого покарання позивачів у країні громадянської належності не перевищує загального ризику покарання, яке застосовується до інших громадян - фігурантів кримінальних справ, пов'язаних з діяльністю заборонених екстремістських організацій. Враховуючи викладене, відповідач 2 просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Представник відповідачів в судовому засіданні заперечив щодо задоволення позовних вимог позивачів, просив суд відмовити у задоволенні позову.

У підготовчому засіданні представник позивачів ОСОБА_3 подав відповідь на відзив, в якій зазначив, що викладені у відзиві обставини не спростовують твердження позивачів. Вказує, що єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація» є Росія. Представник позивачів зазначив, що згідно оновленого списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США. На переконання представника позивачів, вказане свідчить, що «Хізбут-Тахрір аль-Ісламі» можна характеризувати, як не пов'язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення. Вказує, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність вищевказаної партії на території України. Стверджує, що Управлінням СБУ у Львівській області не встановило жодних обставин, за наявності яких позивачі не можуть бути визнані біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, тобто членство позивачів у політичній партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не може бути перешкодою при прийнятті відповідного рішення ДМС України. Окрім того, ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявниками. Просить позов задовольнити.

Суд, заслухавши пояснення позивачів та представника позивачів, представника відповідачів, свідчення свідків, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, даючи правову оцінку спірним правовідносинам, встановив наступне.

07 грудня 2017 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Спеціалістом відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України у Львівській області було проведено опитування ОСОБА_2 та оформлено матеріали особової справи №2017LV0058 у відповідності до вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року №649.

ГУ ДМС України у Львівській області за результатами розгляду заяви та матеріалів особової справи ОСОБА_2 проведених співбесід дійшло висновку, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_2 не підпадає під критерії визначення особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

03 квітня 2018 року ГУ ДМС України у Львівській області склало висновок про відмову у визнанні ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який разом з матеріалами особової справи ОСОБА_2 №2017LV0058 були скеровані до ДМС України для прийняття рішення по суті.

18 травня 2018 року ДМС України рішенням №164-18 громадянину Російської Федерації ОСОБА_2 відмовило у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

30 травня 2018 року ГУ ДМС України у Львівській області повідомлення №123 повідомило ОСОБА_2 щодо прийнятого ДМС України рішення про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

15 грудня 2017 року громадянка Російської Федерації ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, звернулась до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Спеціалістом відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України у Львівській області було проведено опитування ОСОБА_1 та оформлено матеріали особової справи №2017LV0059 у відповідності до вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року №649.

ГУ ДМС України у Львівській області за результатами розгляду заяви та матеріалів особової справи ОСОБА_1, проведених співбесід дійшло висновку, що громадянка Російської Федерації ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

03 квітня 2018 року ГУ ДМС України у Львівській області склало висновок про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який разом матеріалами особової справи ОСОБА_1 №2017LV0059 були скеровані до Державної міграційної служби України для прийняття рішення по суті.

11 травня 2018 року ДМС України рішенням №150-18 громадянці Російської Федерації ОСОБА_1 разом із неповнолітньою дитиною ОСОБА_8 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

30 травня 2018 року ГУ ДМС України у Львівській області повідомлення №124 повідомило ОСОБА_1 щодо прийнятого ДМС України рішення про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачі не погоджуються із такими рішеннями відповідачів, вважають їх протиправними, тому звернулися з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд виходив з наступного.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 14 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлює, що кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року № 3671-VI визначено порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Згідно з п.п.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.п. 13 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч. 5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ч.1 та ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з Директивою Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з п. 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною 2 ст. 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Із змісту Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців" 1998 року, слідує, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Отже, з наведеного слідує, що у заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Окрім того, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

В абзаці 5 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" (далі - Постанова №3), визначено, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до приписів КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

Суд, під час розгляду справи по суті та з наявних в матеріалах справи доказів встановив наступне.

Суд встановив, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у м. Кувасай, Ферганська область, Республіка Узбекистан, є громадянином Російської Федерації, за національністю - татарин, за віросповіданням - мусульманин. Вільно володіє татарською, російською мовами, а також частково розуміє українську мову.

Дані ОСОБА_2 встановлено на підставі копії паспорта громадянина Російської Федерації № НОМЕР_1, виданого 16.01.2013, код підрозділу 160-014 м. Набережні Челни, Республіка Татарстан.

ОСОБА_2 одружений та перебуває у шлюбі з 19.05.2012. Дружина - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянка Російської Федерації. Виховує доньку ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженку м. Казань, Республіка Татарстан, Російської Федерації.

ОСОБА_2 народився в м. Кувасай, Ферганська область, Республіка Узбекистан, де проживав до 1993 року, після чого переїхав в Татарстан.

В Російській Федерації зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2

За словами ОСОБА_2, до виїзду із РФ він проживав з 2008 року у місті Казань. З 1993 року по 2008 року проживав у місті Набережні Челни, Республіка Татарстан, Російська Федерація, про що свідчить протокол співбесіди №2 від 23.02.2018.

Військову службу ОСОБА_2 проходив в 1997-2000 рр. на Далекому Сході, м. Сковородіно, Амурська область, військова частина №2074 і отримав звання рядовий.

Освіта в ОСОБА_2 середня спеціальна, у 1997 році він закінчив професійне училище №57 в місті Набережні Челни, Республіка Татарстан, Російська Федерація та здобув спеціальність газоелектрозварювальника.

У Російській Федерації за останніх 10 років працював столяром, займався ремонтом квартир та роботами по дереву. Станом на теперішній час в Україні працює по оголошенню, робить ремонтні роботи у приватних квартирах про що свідчить протокол співбесіди №2 від 23.02.2018.

24 березня 2017 року ОСОБА_2 покинув Російську Федерацію. Кордон України перетнув нелегально, пішки, поза пунктом пропуску біля Брянської області. Спочатку ОСОБА_2 прямував до міста Києва, згодом переїхав автобусом в місто Одесу, а звідти в місто Львів.

В Україні ОСОБА_2 проживає за адресою: АДРЕСА_1Щодо обставин, що стали підставою для звернення позивача 1 до відповідачів із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд встановив наступне.

ОСОБА_2 стверджує, що не може повернутися до країни свого походження, оскільки сповідує релігію іслам та належать до партії Хізб ут Тахрір аль Ісламі, останнього переслідують спецслужби та правоохоронні органи, відносно нього порушено кримінальну справу за ч.2 ст. 205.5 Кримінального Кодексу Російської Федерації за участь в діяльності терористичної організації, тому в нього існують об'єктивні побоювання за своє життя, свободу та здоров'я.

Як слідує із змісту наявних в матеріалах справи протоколів від 14.12.2017 та від 23.02.2018, у країні громадянської приналежності ОСОБА_2 дійсно переслідували спецслужби та правоохоронні органи за те, що він являється членом політичної партії "Хізб ут-Тахрір", до якої він вступив в 2008 року. В політичній партії ОСОБА_2 займає посаду мушліф - той що навчає.

Як вбачається із наявної в матеріалах справи довідки, виданої Інформаційним офісом "Хізб ут-Тахрір" в Україні №1439/16 від 15.11.2017, ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1, був прийнятий в партію в 2008 році, в місті Набережні Челни, Татарстан, РФ та на даний момент, після приїзду в Україну, приписаний до українського відділення організації.

Окрім того, суд встановив, що дійсно 09.03.2017 відносно ОСОБА_2 було порушено кримінальну справу та 09.03.2017 було прийнято постанову про відкриття кримінальної справи за ч.2 ст. 205.5 Кримінального Кодексу Російської Федерації за участь в діяльності терористичної організації, оскільки в його діях розглядаються ознаки злочинів, а саме участь в діяльності організації, яка відповідно до законодавства РФ визнана терористичною.

Що стосується позивача 2, суд встановив, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, народилась у смт. Осипово, Зеленодільський район, Республіка Татарстан, Російська Федерація, є громадянкою Російської Федерації, за національністю - татарка, за віросповіданням - мусульманка. Рідна мова - татарська, вільно володіє російською мовою.

Дані ОСОБА_1 встановлено на підставі паспорта громадянки Російської Федерації № НОМЕР_2, виданого 19.04.2017 відділом ФМС 16007.

У Російській Федерації ОСОБА_1 проживала за адресою: АДРЕСА_2

ОСОБА_1 заміжня, чоловік - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин Російської Федерації, народжений м. Кувасай, Ферганська область, Республіка Узбекистан. Донька - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, громадянка Російської Федерації.

Освіта в ОСОБА_1 вища, вона закінчила Енергетичний університет за спеціальністю "Еколог". У Російській Федерації за спеціальністю не працювала. Станом на теперішній час ОСОБА_1 в Україні не працює про що свідчить протокол співбесіди №1 від 05.01.2018.

26 травня 2017 року ОСОБА_1 прибула на територію України легально, на автомобілі із донькою ОСОБА_8. Спочатку прямувала до Білорусії в м. Гомель, згодом переїхала на поїзді в Одесу та, через деякий час, до міста Львова.

В Україні заявниця з чоловіком та донькою проживає за адресою : АДРЕСА_1 про що свідчить протокол співбесіди №2 від 23.02.2018.

Щодо обставин, що стали підставою для звернення позивача 2 до відповідачів із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 стверджує, що у країні громадянської приналежності її переслідували спецслужби та правоохоронні органи за те, що вона та її чоловік являються членами політичної партії "Хізб ут-Тахрір".

ОСОБА_1 зазначила, що підставою переїзду в Україну стало те, що в Росії відносно її чоловіка порушено кримінальну справу, у зв'язку з чим він покинув країну, тому через два місяці слідом за ним вона вирішила покинути Російську Федерацію разом з донькою.

Позивач 2 зазначила, що вона являється членом політичної партії "Хізб ут-Тахрір", яка заборонена в Російській Федерації, тому в разі повернення до країни проживання виникне загроза та небезпека для чоловіка, оскільки правоохоронні органи через неї будуть намагатися розшукати її чоловіка.

Отже, з наведеного слідує, що основною причиною звернення за захистом в Україні ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є неможливість повернення їх до країни походження через наявність порушеної кримінальної справи відносно та можливість ув'язнення ОСОБА_2, а також можливе притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_1, у зв'язку її релігійними поглядами та членством в організації "Хізбут-Тахрір Аль-Ісламі", яка визнана терористичною організацією та є забороненою у РФ.

Проте, відповідач 1 дійшов висновку, що відсутні підстави для визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

У Висновках від 03.04.2018 викладено обставини, які стали підставою для відмови ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у наданні захисту в Україні.

Мотивуючи відмови відповідач зазначив наступні обставини.

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є членами політичної партії «Хізб ут-Тахрір».

Згідно з рішенням Верховного Суду Російської Федерації від 14 лютого 2003 року №ГКПИ 03-116, «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі») визнана терористичною та її діяльність на території Російської Федерації заборонена.

Відповідно до статті 25 Федерального закону «Про боротьбу з тероризмом», в Російській Федерації саме суд визнає міжнародну організацію (її відділення, філії, представництва) терористичною та забороняє діяльність даної організації на території Російської Федерації.

Отже, позивачі на момент вступу в ряди партії, знали про її заборону на території Російської Федерації. Однак, свідомо порушили чинне законодавство країни громадянської належності.

Відповідач 1 зазначив, що немає підстав вважати, що позивачі мають обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а відповідно немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов передбачених пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Окрім того, позивачами не повідомлено відповідача про застосування щодо них негідного або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Зокрема, відповідач у висновках зауважив, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачам буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання. Водночас, ризик можливого покарання позивачів у країні громадянської належності не перевищує загального ризику покарання, яке застосовується до інших громадян - фігурантів кримінальних справ, пов'язаних з діяльністю заборонених екстремістських організацій.

З врахуванням викладених обставин відповідач вважає, що позивачі у випадку повернення до Російської Федерації не зазнають серйозної шкоди, визначеної ст. 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п. 13 частини першої статті 1 Закону, а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання їх особами, які потребують додаткового захисту.

Таким чином, з наведеного слідує, що відповідачі при прийнятті оскаржуваних рішень виходили з того, що позивачами не надано доказів, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Проте, суд вважає, що відповідачі дійшли помилкового висновку, що відсутні підстави для визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з наступних підстав.

Як вже зазначалося судом, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є членами політичної партії «Хізб ут-Тахрір».

Так, політична партія "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" ("Партія ісламського визволення") є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами "халіф". Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема "Amnesty International", визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" в цих країнах.

15 листопада 2018 року судом було допитано свідка ОСОБА_11, який повідомив суду, що він є головою Інформаційного офісу "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" в Україні. Зазначив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заснована у 1953 році, діяльність якої спрямована на відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не пов'язана з насильницьким способом впливу. Свідок зазначив, що ненасильницький метод обмежує обсяг країн, в яких можна створити таку державу, тому така держава може бути створена лише у мусульманських країнах. Окрім того, свідок стверджує, що Хізб ут-Тахрір не ставить за мету зміну державного ладу та не посягає на територіальну цілісність держави, не працює над тим, щоб змінити устрій держави, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським, а відтак таким не буде прийнято іслам. Свідок стверджує, що в Україні "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія. ОСОБА_11 підтвердив належність позивача до партії Хізб ут-Тахрір та повідомив, що на даний час позивач на території України здійснює роз'яснювальну роботу серед мусульман, а також здійснює заходи щодо зняття напруженості у суспільстві через встановленні стереотипи. Окрім того, свідок підтвердив, що дійсно здійснюється тиск на громадян належних до партії Хізб ут-Тахрір владою Російської Федерації.

У тому ж засіданні судом було допитано свідка ОСОБА_12, який повідомив суд, що з часу окупації Криму кількість татар та мусульман на території України збільшилась, оскільки були змушенні покинути окуповану територію. Зазначив, що позивачі приїхали в Україну, у зв'язку із проблемами, які виникли в країні походження. Зараз позивач 1 допомагає в громадських заходах. Свідок повідомив суд, що він не є членом організації Хізб ут-Тахрір. Свідок стверджує, що у нього багато знайомих та друзів, які є членами організації Хізб ут-Тахрір, проте жодного разу не чув від них нічого погано.

Судом було допитано також свідка ОСОБА_13, який повідомив суд, що він з міста Казань в Росії та працював разом з позивачем 1 в мечеті. Характеризував позивача, як добру людину, яка завжди прийде на допомогу, зазначив, що позивач був журналістом, який захищав порушенні права громадян. Свідок стверджує, що покинув територію Російської Федерації, у зв'язку з порушенням відносно нього кримінальної справи. Свідок зазначив, що в разі повернення позивача 1 на територію Російської Федерації йому загрожує позбавлення волі на 15 років.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_9 повідомив суду, що він проживав у місті Казань в Росії та був журналістом, який повідомляв про переслідування громадян Російської Федерації, які сповідували іслам, в тому числі і мусульман. Свідок зазначив, що на даний час в Росії заборонено зберігати роботи ОСОБА_14, оскільки в разі виявлення таких можна отримати реальний строк ув'язнення. Свідок стверджує, що у зв'язку із сфальсифікованою справою його в Російській Федерації було засуджено до трьох років та шести місяців позбавлення волі по ч.2 ст.282 КК РФ "Екстремізм" та ст.282.2 "Участь в діяльності забороненої в Російській Федерації Ісламської партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", проте сам він не є та не був членом такої партії. Свідок охарактеризував позивачів, як порядну сім'ю. Свідок зазначив, що вивчає судову практику Російської Федерації, згідно якої члени партії "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" можуть бути ув'язненні до 10 років, а в разі визнання особи організатором може бути отримати особою строк більше 19 років.

Суд встановив, що відповідно до інформації з відкритих джерел "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як "екстремістська" за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" заборонена як "терористична організація", є Росія.

Розпорядженням Уряду РФ від 14.07.2006 року №1014-р. "Российскую газету" визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.

У федеральному випуску "Российской газеты" №4130 від 28.07.2006 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться "Партія ісламського визволення" ("Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі").

"Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, "Аль-Каїді" та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http://www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).

"Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).

Відповідно до інформації з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, такі не відносять діяльність "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" до терористичної та/або екстремістської.

З огляду на викладене, суд погоджується із доводами позивачів, що вказані обставини дають підстави характеризувати "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі", як не пов'язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

Окрім того, суд наголошує, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" на території України.

Суд встановив, що в країні походження проти ОСОБА_2 порушена кримінальна справа за ч.1 ст.205.5 КК РФ (участь в терористичній організації), оскільки він в період з 1 серпня 2015 року приймав участь в нелегальних агітаційних зборах регіонального підрозділу міжнародної терористичної організації "Партія Ісламського Відродження" ("Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі"), в тому числі 2 вересня 2015 року за адресою: АДРЕСА_3, що підтверджується постановою від 09.03.2017 про відкриття кримінальної справи і прийняття до провадження.

Окрім того, в листопаді 2013 вступив в силу Федеральний Закон від 02.11.2013 №302-Ф3 "Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації", який передбачає, зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства РФ (ст.205.5 КК РФ). Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (ч.1 ст.205.5) передбачає покарання у позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (ч.2 ст.205.5) - позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

В травні 2014 року вступив в силу Федеральний Закон від 05.05.2014 року №130-Ф3 "Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації", який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за ч.1 ст.205.5 КК, яка згідно нової редакції може включати довічне ув'язнення.

Також посилена відповідальність за ст.282.2 і ст.205.1 КК РФ, які застосовувалися раніше у справах про "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі". Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин за ст.205.5 КК РФ і деяким іншим, не застосовуються строки давності і не може бути назначено покарання нижче нижнього покарання, передбаченого вказаними статтями.

Окрім того, свідки ОСОБА_13 та ОСОБА_9 також повідомили суд, що їм відомо випадки коли осіб ув'язнювали за участь у партії Хізб ут-Тахрір на 10 та більше років.

Як вже було встановлено судом, основною причиною звернення за захистом в Україні позивачі вказують обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань, у зв'язку із своїми релігійними поглядами та членством в організації "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі".

Позивачі посилаються на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув'язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б'ють та застосовують тортури), а саме:

- щорічний звіт Комісії США по свободі віросповідання в країнах світу, 2016 г.: Россия, 2 травня 2016: http://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html.

- Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2016/17: Права людини в сучасному світі, 22 лютого 2017: http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html.

- радіо «Свобода», в Дагестані закрили ще одну мечеть, 06.12.2015: http://www.refworld.org.ru/docid/5614 dе2f4. html.

Також, представником позивача було надано суду повістки про виклик ОСОБА_2 до УМВД Росії, протокол обшуку, публікації з правозахисного центру «МЕМОРІАЛ», судову практику та інші докази, що в своїй сукупності дають підставу суду дійти висновку, що у позивачів існують об'єктивні побоювання за своє життя, свободу та здоров'я.

Водночас, суд звертає увагу, що на даний час загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочини, передбачені ч.1 ст.205.5 КК РФ, посилилась, а відтак побоювання позивачів є обґрунтованими.

На переконання суду наведенні обставини в своїй сукупності із наданими доками свідчать про існування реальної загрози для позивачів в разі їх повернення в країну-походження.

Відповідно до наявної в матеріалах справи відповіді Головного управління Національної поліції у Львівській області на запит ГУ ДМС у Львівській області, станом на 11.01.2018 ОСОБА_2 серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу, не значиться.

Управління СБУ у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не можуть бути визнані біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, отже їх членство у "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не є перешкодою при прийнятті відповідного рішення. (відповіді Управління СБУ у Львівській області від 07.02.2018 № 62/2/5-1513п та №62/2/5-1508п

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що відносно позивачів відповідачем не встановлено об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право на отримання статусу біженців або осіб, що потребують додаткового захисту.

Суд вважає, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідачами належним чином не було досліджено та не проаналізовано інформацію, повідомлену позивачами в заявах про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкетах та протоколах співбесід, а також не враховано поточної та актуальної інформації по ситуації в Російській Федерації й не спростовано можливості загрози життю позивачів, їх безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст.3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

Отже, при прийнятті оскаржуваних рішень відповідачем 1 та відповідачем 2 не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" №3671-VI від 08.07.2011р пов'язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з чим оскаржувані рішення є протиправними та та такими, що підлягають скасуванню.

Щодо позовних вимог позивачів про зобов'язання Державну міграційну службу України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 та ОСОБА_1 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд виходив з наступного.

В пункті 25 Постанови Пленуму ВАС України від 26.06.2011 №3 (із змінами та доповненнями), зазначено, що відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, Верховний Суд у постанові від 25 жовтня 2018 року у справі № 815/2691/15 зазначив, що суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтею 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Частинами 3 та 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, щодо вимоги позивачів про зобов'язання відповідача прийняти рішення про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 та ОСОБА_1 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, суд вважає за необхідне зазначити, що суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи за нього інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.

З огляду на викладене, для належного захисту порушеного права особи, суд, з врахуванням встановлених вище обставин та наявної компетенції відповідача 2, вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяви ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту з врахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

Отже, позовна вимога позивачів в частині зобов'язання відповідача 2 визнати громадян Російської Федерації ОСОБА_2 та ОСОБА_1 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту не підлягає до задоволення.

Що стосується позовної вимоги позивачів про визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз'яснення позивачам причин відмови та порядку оскарження рішень, то суд не встановив порушень відповідачем 1 вимог законодавства щодо не роз'яснення причин відмови та порядку оскарження рішень, оскільки із наявних в матеріалах справи повідомлень ГУ ДМС у Львівській області від 30.05.2018 № 123 та № 124 слідує, що в таких чітко роз'яснено порядок та строки їх оскарження.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що позовна вимога по визнання протиправними дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області щодо не роз'яснення позивачам причин відмови та порядку оскарження рішень не підлягає до задоволення.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, ЄСПЛ нагадав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно ч.5 ст.139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Приймаючи до уваги те, що позивачів звільнено від сплати судового збору, а відповідачами не понесені судові витрати, відсутні підстави для компенсування останніх за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №164-18 від 18 травня 2018 року про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 150-18 від 11 травня 2018 року про відмову у визнанні громадянки Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяви-анкети громадян Російської Федерації ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішень №164-18 від 18 травня 2018 року та № 150-18 від 11 травня 2018 року.

В решті позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 26.11.2018.

Суддя Р.М. Брильовський