Постанова № 78040454, 30.10.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/4062/18

Номер справи місцевого суду: 521/2699/14-ц

Головуючий у першій інстанції Гуревський В. К.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.10.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Таварткіладзе О.М.

суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О.

за участю секретаря судового засідання: Томашевської К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м.Одеси від 24 січня 2018 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя ооба: П"ята Одеська державна нотаріальна контора про поновлення строку позовної давності, визнання договору дарування удаваним та визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна з чужого незаконного володіння -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в подальшому уточненим, до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та просив визнати недійсним (удаваним) договір дарування квартири АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений 03 грудня 1992 року П'ятою Одеською Державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 2- 12083; визнати дійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений 03 грудня 1992 року П'ятою Одеською Державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 2-12083; визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_3; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_2 1/2 частину квартири АДРЕСА_1; поновити строк позовної давності по захисту порушеного права щодо оскарження договору дарування квартири АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений 03 грудня 1992 року П'ятою Одеською Державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 2-12083.

Позивач обґрунтовує свій позов тим, що ОСОБА_3 перебуваючи з ним у зареєстрованому шлюбі, за спільні сімейні кошти та в інтересах сім'ї купила у ОСОБА_4 спірну квартиру. Проте оформила купівлю-продажу квартири договором дарування, про що він дізнався восени 1999 року і з того часу, через суд, намагався повернути собі у власність спірну квартиру у розмірі належної йому частки, як таку, що придбана у шлюбі за спільні сімейні кошти.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 січня 2018 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовлдьнити заявлені вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обгрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є:

1)неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2)недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими;

3)не відповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи;

4)порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи та у випадках встановлених ч. З цієї статті.

Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з безпідставності та недоведеності заявлених вимог та при цьому одночасно застосував позовну давність, як самостійну підставу для відмови у позові.

Погодитися з усіма такими висновками районного суду не можна.

Судом встановлено, що:

- з 02 квітня 1977 року по 06 січня 2000 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Жовтневого районного суду м. Одеси від 06 січня 2000 року;

- в період шлюбу, 03 грудня 1992 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений П'ятою Одеською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-12083, та зареєстрованого в КП «ОМБТІ та РОН» 18 травня 1993 року;

- відповідно до договору оренди від 05 січня 2001 року ОСОБА_3 надавала в оренду належну їй квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_7;

- відповідно до довідки, завіреної начальником ЖЕД-74 КП «ЖЕО Іллічівського району м. Одеси», в квартирі АДРЕСА_1 з 14 липня 1993 року по 01 листопада 1995 року була зареєстрована ОСОБА_3 на підставі договору дарування.

Також матеріалами справи підтверджується, що:

- в Приморському районному суді перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, за участю третьої особи ОСОБА_4 про визнання договору дарування квартири недійсним та визнання дійсним договору міни спірної квартири;

- предметом спору був договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений П'ятою Одеською Державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 2-12083 від 03 грудня 1992 року;

- 19 квітня 2012 року Приморським районним судом м. Одеси у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3, за участю третьої особи ОСОБА_4 про визнання договору дарування квартири недійсним відмовлено;

- 06 липня 2012 року апеляційним судом Одеської області рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2012 року залишено без змін;

- за змістом ухвали апеляційним судом Одеської області «наявні в матеріалах справи заяви ОСОБА_4 піддають сумніву безоплатність договору дарування спірної квартири». Водночас належних та допустимих доказів що укладався договір міни майна на послуги, а не договір дарування, не надано, оскільки послуга не відповідає ознакам майна в розумінні цивільного законодавства.

Суд першої інстанції встановивши, що позивачем оспорюється дійсність укладення відповідачами договору дарування від 03.12.1992 року, дійшов до обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин норм ЦК УРСР 1963 року, введеного в дію з 01.01.1964 року, пославшись на п. 4 Перехідних положень Цивільного кодексу України, Цивільний кодекс України (від 16 січня 2003 року, № 435-ІУ, набрав чинності 01 січня 2004 року).

Відповідно до ст. 243 ЦК УРСР 1963 року за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК УРСР 1963 року якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Тобто за удаваною угодою обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють одну угоду, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Позивач стверджує, що 03.12.1992 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (на той час його дружиною позивача) був оформлений договір дарування, хоча насправді вони уклали договір купівлі-продажу.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом у цій справі є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд в даному випадку на підставі статті 58 ч.2 ЦК УРСР 1963 року має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 та Верховним Судом у постанові №707/1541/16-ц від 11.04.2018.

Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

Перекладення на сторону обов'язку доказати певний факт або спростувати його в умовах, коли такий обов'язок об'єктивно спроможна виконати лише інша сторона, може призвести до необгрунтованого свавільного рішення.

Тягар наведення належних обгрунтувань щодо дійсного наміру укладення саме договору дарування покладається на відповідачів (дарувальника та обдаровану).

Представник відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 адвокат ОСОБА_9 обрунтувала дійсність наміру укладення саме договору дарування її довірителями тим, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 були знайомі задовго до укладення оскаржуваного договору дарування квартири і не були один для одного сторонніми особами. ОСОБА_3 свого часу допомогла ОСОБА_4 у працевлаштуванні на роботу на пасажирське судно і зробила це безкоштовно, не вимагаючи також ніякої взаємної послуги. Через деякий час продовжуючи спілкуватись з ОСОБА_3 і дізнавшись про її потребу у площі під творчу майстерню, ОСОБА_4 з власної ініціативи запропонував ОСОБА_3 належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1, оскільки сам мав інше житло, а квартира потребувала капітального ремонту і могла використовуватись під творчу майстерню. Це було власне волевиявлення ОСОБА_4 і таким чином він з моральної точки зору бажав віддячити ОСОБА_3 за її безполатну допомогу у працевлаштуванні, хоча про це вони з Кочатовською ніколи не домовлялися. Більше того, ОСОБА_3 спочатку не хотіла приймати від нього такий дарунок і він доклав додаткових зусиль щоб переконати її прийняти квартиру у дар, що це його власне бажання і ОСОБА_3 перед ним нічим не зобов'язує і що спірна квартира йому також дісталась у дар, фактично пустує і йому майже не потрібна.

Вказані обгрунтування узгоджуються з обставинами викладеними у письмовій заяві ОСОБА_4 (т.1 а. с. 38-39).

Також ОСОБА_4 під час розгляду позовів ОСОБА_2 щодо оскарження договору дарування спірної квартири, у поданій до суду заяві від 26.05.2003 року повідомив, що:

- восени 1992 року до нього звернулися ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з пропозицією купити його квартиру АДРЕСА_1;

-до цього він не знав ані ОСОБА_2 ані ОСОБА_3;

- під час оформлення угоди, ОСОБА_3 переконала його оформити договір дарування замість договору купівлі-продажу, оскільки угода дарування не обкладається податками і їй не доведеться пояснювати походження грошових коштів на купівлю квартири;

- він погодився оформити договір дарування, хоча отримав від ОСОБА_3 35 000 крб в рахунок продажу їй спірної квартири.

Підписання заяви від 19.11.2002 року, ОСОБА_4 пояснює наполегливим проханням ОСОБА_2, який ледь не чергував біля його будинку і таки переконав, що це особисте прохання ОСОБА_3 і що це спростить якісь формальності для останньої. Він намагався зв'язатися з ОСОБА_3, однак вона не відповідала на телефонні дзвінки. Через кілька місяців йому стало відомо, що ОСОБА_2 ввів його в оману і примусив підписати заяву в якій зазначені неправдиві факти, що він до укладення договору дарування квартири не знав ОСОБА_3 і що він отримав гроші за продаж квартири, яку оформив у вигляді дарування (т. 1 а. с. 37).

В письмовій заяві від 12.11.2009 року ОСОБА_4 підтвердив, що дійсно у 1992 році він саме подарував ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1, про що вже неодноразово усно заявляв в суді і категорично заперечував, що під час укладення ним договору дарування квартири з ОСОБА_3 03.12.1992 року був присутнім ОСОБА_10, якого ОСОБА_2 під час слухання справи став позиціювати, як свідка вказаної угоди, що в дійсності є неправдою (т.1 а. с.35-36).

Слід зауважити, що позивач не посилався, та з встановлених обставин не вбачається наявності документального підтвердження укладення сторонами 03.12.1992 року договору купівлі-продажу спірної квартири, який в дійсності оформлений у вигляді договору дарування, а саме: розміщення в засобах масової інформації продавцем квартири оголошення про продаж квартири або ошук потенційних покупців квартири іншим шляхом; зняття з рахунків грошових коштів до моменту укладення або безпосередньо після укладення спірного договору дарування; наявність розписки про отримання продавцем грошових коштів за квартиру, документальне підтвердження оплати можливих рієлторських послуг щодо супроводження даної угоди тощо.

Судова колегія звертає увагу, що позивач протягом тривалого строку неодноразово змінював свою позицію щодо розміру грошових коштів, за які була на його переконання продана спірна квартира, яку купила його тодішня дружина.

Крім того, позивач вже намагався визнати цей договір дарування спірної квартири удаваним і визнати дійсним договір міни, стверджуючи, що ОСОБА_4 подарував ОСОБА_3 квартиру в обмін на ряд послуг, яка та надала йому з певною доплатою.

Оскільки наведені сторонами оспорюваного договору дарування від 03.12.1992 року (дарувальником та обдарованою) обгрунтування щодо наявності у них дійсного наміру укладення саме договору дарування квартири АДРЕСА_1, яке відповідало їх внутрішній волі, узгоджуються з встановленими у справі обставинами, і не спростовані позивачем поданням належних, допустимих і достатніх доказів, у суду першої інстанції не було підстав для набуття висновку про обгрунтованість позовної вимоги про визнання договору дарування удаваним та визнання дійсним договору купівлі-продажу.

При цьому, судова колегія звертає особливу увагу, що відповідачі мали обгрунтувати дійсність і наявність у них наміру укласти саме договір дарування і його відповідність їх внутрішній волі, а суд мав перевірити чи були сторони договору дарування раніше знайомі, в яких перебували стосунках, чим керувалися при укладенні договору, тощо.

В свою чергу, позивач мав наведені відповідачами обгрунтування спростувати та довести обставини, на які він посилався в обгрунтування заявлених вимог.

Оскільки позивач наведені відповідачами обгрутування не спростував, належних, допустимих та достатніх доказів в обгрунтування заявлених вимог не надав, висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні вимог про визнання договору дарування удаваним та визнання дійсним договору купівлі-продажу відповідає встановленим у справі обставинам, узгоджується з матеріалами справи та заснований на законі.

Позовні вимоги про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна з чужого незаконного володіння є похідними від вимог про визнання договору дарування удаваним та визнання дійсним договору купівлі-продажу.

Відмова у задоволенні вимог про визнання договору дарування удаваним та визнання дійсним договору купівлі-продажу унеможливлює задоволення вимог про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Доводи апеляційної скарги про визнання ОСОБА_3 факту укладення договору купівлі-продажу, а не дарування, а також факту возміздності укладеної угоди є неспроможними, оскільки спростовуються матеріалами справи і категорично заперечуються ОСОБА_3 Відображення у протоколі судового засідання в іншій цивільній справі, що ОСОБА_3 визнала, що був укладений договір купівлі-продажу, а не дарування самою ОСОБА_3 категорично заперечується і пояснюється виключно помилкою у протоколі судового засідання. В подальшому, у зв'язку зі зміною головуючого судді і розглядом справи спочатку, вказаний протокол судового засідання, не приймався судом першої інстанції до уваги при ухваленні остаточного рішення, а сама ОСОБА_3 відповідні зауваження на протокол судового засідання не подавала.

Доводи апеляційної скарги про встановлення судом факту сплати подружжям ОСОБА_2 грошей за спірну квартиру, встановлення судом факту сплати грошей за заниженою вартістю, про возміздність угоди, про визнання ОСОБА_4 факту укладення договору купівлі-продажу, а не дарування та про неврахування показань свідка ОСОБА_10 не можуть бути прийнятими до уваги, оскільки спростовуються матеріалами справи, не підтверджуються належними, допустимими та достатніми доказами, засновані на припущеннях і фактично зведені до намагання перевстановити обставини, які повно встановлені судом і переоцінити докази, яким судом першої інстанції надано об'єктивну оцінку.

Доводи апеляційної скарги про неврахування судом висновку апеляційного суду Одеської області зазначеного по іншій справі у постанові від 06.07.2012 року, де зазначено про сумнівність безвозмідності договору дарування квартири АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від 03.12.1992 року, не можуть бути прйнятими до уваги, оскільки самі по собі вказані сумніви є підставою для поглибленої або додаткової перевірки даних обставин у наведеному контексті, а не вже встановленим фактом. Суд першої інстанції возміздність оспорюваної угоди не встановив.

Що стосується доводів апеляційної скарги щодо не надання судом обгрунтування на кожний довід позовної заяви, то судова колегія звертає увагу на таке.

Відповідно до ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Також, за змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасиу проти Греції", національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію.

Важливими для розуміння суті ст.6 Конвенції є вказівка ЄСПЛ про те, що хоча ця стаття гарантує право на справедливий розгляд, вона не встановлює жодних правил стосовно допустимості доказів чи того, яким чином вони повинні бути оцінені, що насамперед повинно регулюватися національним законодавством і національними судами.

Відповідно до прецедентного права Суду рішення судів і трибуналів повинні бути належним чином мотивовані. Ступінь цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення, що повинно бути визначено у світлі конкретних обставин справи, (див. рішення у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» , № 30544/96, від 09.12.1994р.).

Судова колегія не вбачає підстав для набуття висновку, що суд першої інстанції не дотримався наведеного у тій мірі, що призвела до неправильного вирішення справи по суті. Тому вказані доводи апеляційної скарги не можуть бути взятими до уваги.

Разом з тим, судова колегія погоджується з доводами апеляційної скарги в частині одночасного обґрунтування підстав відмови у позові і недоведеністю заявлених вимог (по суті) і застосуванням позовної давності.

Оскільки позовна давність є окремою підставою для відмови у задоволенні вимог (за умови відсутності підстави для поновлення строку позовної давності), то одночасне застосування її разом з підставою у зв'язку з недоведеністю вимог або за безпідставністю вимог (по суті) є неспроможним.

За змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Наведеного суд першої інстанції не врахував і прийшов до взаємовиключного висновку застувавши давність до необгрунтованих вимог.

Враховуючи наведене, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду першої інстанції - зміні, шляхом виключення з мотивувальної частини рішення обґрунтування відмови у задоволенні позову щодо пропуску строку позовної давності. В іншій частині рішення слід залишити без змін.

На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 січня 2018 року - змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення обґрунтування відмови у задоволенні позову щодо пропуску строку позовної давності.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 19.11.2018 року

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: А.П. Заїкін

С.О. Погорєлова