Рішення № 78020514, 21.11.2018, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа 206/3819/18

Провадження 2/206/1138/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2018 року в залі суду в м.Дніпрі Самарський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючий суддя Сухоруков А.О.,

за участю секретаря Панюшкіній О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, ОСОБА_3, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

за участю

представника позивача ОСОБА_4,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 у липні 2018 р. звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання таким, що втратив право користування жилим приміщенням: квартирою № 48 у будинку № 18 по вулиці Агнії Барто у м. Дніпро, що є підставою для зняття його з реєстраційного обліку за даною адресою.

ОСОБА_5 виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

Свої позовні вимоги позивач мотивувала тим, що квартира АДРЕСА_1 перебуває на балансі у КП «Житлове господарство Самарського району» Дніпропетровської міської ради. Основним квартиронаймачем останньої є вона. На даний час у вищезазначеній квартирі зареєстровані: вона, її донька - ОСОБА_3 та її син - ОСОБА_2. Вона і донька зареєстровані та проживають у спірній квартирі по сьогодення, а її син, ОСОБА_2 у даному житловому приміщенні лише зареєстрований та не проживає у ньому з 1998 року й по теперішній час. Тобто, вже протягом 18 років, відповідач не проживає у квартирі, а лише тільки за вказаною адресою зареєстрований. Відповідач, ОСОБА_2, протягом багатьох років комунальні послуги не сплачує, про стан квартири не цікавиться, обов’язків наймачів не виконує, участі у ремонті не проводить, та не має наміру приймати участь по утриманню квартири. Усі витрати по утриманню спірної квартири неса лише вона з донькою. Проживати за місцем реєстрації відповідач наміру не має. Це підтверджується довготривалим пасивним відношенням до даного житлового приміщення. Перешкод в користуванні жилим приміщенням вона з донькою відповідачу не чинили. Він добровільно визначив собі інше місце проживання і спірним жилим приміщенням не користуються без поважних причин. Таким чином, своїми діям, а точніше бездіяльністю, відповідач порушує її право на безперешкодне користування вищезазначеним житловим приміщенням (а.с.2-4).

Відповідач не використав своє право бути присутнім у судовому засіданні, хоча належним чином повідомлений про час та місце розгляду даної справи згідно з вимогами Цивільного процесуального кодексу України (ст. 128 ЦПК України ), через оголошення, розміщене на офіційному сайті «Судова влада» і судові повістки, в матеріалах справи міститься конверт який направлявся відповідачу з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання». У справі є достатньо доказів для її вирішення, що у сукупності із вказаними вище обставинами дає суду підстави для застосування положень ч. 1 п. 1 ст. 280, ст.ст. 281-282 ЦПК України.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

23.07.2018 року у даній справі відкрито провадження в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін (а.с.19).

15 серпня 2018 року від третьої особи Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності (а.с.22-23, 31-32).

03 жовтня 2018 року від третьої особи ОСОБА_3 надійшла заява про розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги підтримує і просить задовольнити (а.с.46).

21 листопада 2018 року в судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Під час розгляду справи судом, заслухано представника позивача, досліджено письмові докази, що містяться в матеріалах справи, допитано свідків.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Судом встановлено, що що позивачу ОСОБА_1 на підставі ордеру №406 від 18.01.1986 року на родину з 4-х чоловік: ОСОБА_6- чоловіка, ОСОБА_2 – сина, ОСОБА_3 – доньку, була надана 3-х кімнатна квартира АДРЕСА_2 (Дніпропетровську) (а.с.40).

На теперішній час квартира АДРЕСА_2 (Дніпропетровську) не значиться приватизованою та має статус квартири, що належить місцевій Раді і знаходиться на балансі КП «Житлове господарство Самарського району» Дніпровської міської ради.

З довідки № 2553 від 23 травня 2017 року про склад сім’ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб видно, що в квартирі АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_1 – уповноважений власник, ОСОБА_2 – син, ОСОБА_3 – донька (а.с.11).

З акту обстеження від 12.06.2017р. АДРЕСА_4 підписаного сусідами позивача за затвердженого директором КП «Житлове господарство» Дніпровської міської ради відповідач ОСОБА_2 квартирі не проживає з 1998 року. Особистих його речей в квартирі немає, він їх вивіз під час переїзду (а.с.7).

Заочним рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 05 жовтня 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням відмовлено (а.с.48-49).

З цього ж рішення видно, що підставою для відмови у позові було не надання позивачем суду доказів на підтвердження того, що відповідач тривалий час (понад 6 місяців) без поважних причин не проживає у спірному приміщенні.

Заочним рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 30 травня 2011 року шлюб між ОСОБА_7 і ОСОБА_2 розірвано (а.с.41).

Заочним рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 03 березня 2016 року, зокрема позбавлено ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, батьківських прав відносно неповнолітнього сина - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженця ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.42-43).

. Також допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_9 і ОСОБА_10, які є сусідами позивача підтвердили той факт, що відповідач ОСОБА_2 в квартирі № 48 не проживає тривалий час, десь с 1997-1998р., в квартирі відсутні його особисті речі. Бачили його два роки тому.

ІV. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного представником позивача, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право на повагу до житла гарантує і ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

У відповідності до ст. 7 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: заяви особи або її законного представника; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, тощо.

У частині четвертій статті 9 ЖК Української РСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Як роз'яснено у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це.

Стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а у разі спору - судом.

За приписами статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, в зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

В судовому засіданні доведено, що відповідач ОСОБА_2 з 1998р. в спірній квартирі не проживає без поважних причин, житловою площею не цікавиться, витрат по оплаті комунальних послуг, які нараховуються виходячи з кількості зареєстрованих в квартирі не несе, ніяких дій по збереження за собою житлового приміщення на більш тривалий строк, ніж передбачено законом, не здійснював , перешкод в користуванні квартирою у нього не було.

Зiбранi у справi докази та їх належна оцiнка дають підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_5.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Статтями 77 - 80 ЦПК України встановлено критерії доказів, а саме їх належність, допустимість, достовірність та достатність.

Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Вирішуючи позов по суті, суд, також, звертає увагу, що відповідно до положень ст. ст. 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищевикладені норми чинного законодавства, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, суд вважає, що позов підлягає задоволенню.

Що стосується стягнення витрат за надання правової допомоги, слід зазначити наступне.

Право на правову допомогу в Україні гарантовано статтею 59 Конституції України та статтею 15 ЦПК України.

Так, за приписами ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року справа № 72/1010/16-ц, провадження № 61-3416 св 18 склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

На підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивачем надано договір про надання правової допомоги від 11.06.2018 року укладений між нею та адвокатом ОСОБА_4, акт прийому-передачі виконаних робіт щодо надання правової допомоги від 04.07.2018р., де вартість наданих послуг складає 1000,00грн., квитанцію № 04.07.2018р. на 1000,00грн., свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 2337, ордер серія ДП № 1099/045 (а.с.25, 13-16).

В розділу 3 договору визначена вартість послуг, пов’язаних з наданням правової допомоги та порядок її сплати.

Відповідно до п. 3.1. договору вартість послуг визначається за домовленістю сторін, та залежить від обставин, передбачених договором. Винагорода адвоката виплачується готівкою (п.3.2).

За змістом ч. 2, 3 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові - на позивача; при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов’язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Таким чином, враховуючи умови договору про надання правової допомоги, складність справи, час, витрачений адвокатом, обсяг наданих адвокатом послуг суд вважає за доцільне, стягнути з відповідача на користь позивача понесені витрати за надання правової допомоги у розмірі тисячя гривень.

А також відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином з відповідача також слід стягнути на користь позивача понесені нею витрати зі сплати судового збору в розмірі 704,80грн.

Керуючись ст.ст. 3-13, 141, 235, 258, 259, 263-265, 268, 280 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Визнати ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4 (місце реєстрації: АДРЕСА_6), таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартира АДРЕСА_7 (колишня назва - м.Дніпропетровськ).

Стягнути із ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4 (місце реєстрації: АДРЕСА_6) на користь ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_5 (місце проживання квартира ІНФОРМАЦІЯ_6), понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 704,80грн. та витрати на правничу допомогу в розмірі 1000,00 грн., загалом 1704 (одну тисячу сімсот чотири) гривні 80 копійок.

Заочне рішення може бути переглянуто Самарським районним судом м. Дніпропетровська за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня отримання його копії.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржено відповідачем в апеляційному порядку.

Повне судове рішення складено 22 листопада 2018 року.

Суддя А.О. Сухоруков