Рішення № 78017803, 22.11.2018, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

22 листопада 2018 р. №2040/7981/18

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Панченко О.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 Мохамад до Державної міграційної служби України; третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач - ОСОБА_1 Мохамад, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 23.08.2018р. №324-18;

- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_2 Арабської Республіки - ОСОБА_1 Мохамад.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що 18.09.2018р. отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №76 від 18.09.2018р. про те, що відповідно до положень ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу вдруге відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону відсутні, на підставі рішення ДМС України від 23.08.2018 №324-18. Крім того, позивач зазначив, що вважає вказане рішення необґрунтованими та таким, що підлягає скасуванню, оскільки перевірка інформації, яку позивач надав під час звернення із відповідною заявою, а також підтвердив в процесі проведення відповідної співбесіди щодо ситуації в країні громадянської належності (Сирії), проведена поверхнево та необ'єктивно, тобто ситуація в країні походження позивача належним чином не вивчалась.

Представник позивача - ОСОБА_3, у судове засідання прибув, надав заяву про розгляд справи в порядку письмового провадження.

На виконання ухвали суду від 25.09.2018р. відповідачем, Державною міграційною службою України 29.10.2018 року надано відзив, в якому останній просив суд відмовити у задоволені позову, оскільки рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є законним, прийнятим на підставі Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту", оскільки позивач не навів достовірних фактів, які свідчили б про обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також загрози його життю через смертну кару, катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та серйозну особисту загрозу життю особи з причин загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Представник відповідача та третьої особи - ОСОБА_4, у судовове засідання прибув, надав суду заяву про розгляд справи в порядку письмового провадження.

Оскільки визначене ч. 1 ст.2 КАС України завдання адміністративного судочинства залишається незмінним при розгляді будь-якої адміністративної справи, в тому числі і справи за позовом суб’єкта владних повноважень, і дотримання вказаного завдання є обов’язковим в силу приписів ч.2 ст.19 Конституції України, то з огляду на приписи ст.192, ч.3 ст.194, ч.4 ст. 243 КАС України, суд, зібравши докази, що в своїй сукупності повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин, доходить висновку, що справа має бути розглянута та вирішена на підставі наявних в ній доказів в порядку письмового провадження.

Суд, вивчивши доводи позову та відзиву проти нього, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з наступних підстав та мотивів:

З матеріалів справи, судом встановлено, що ОСОБА_1 Мохамад - громадянин ОСОБА_2 Арабської Республіки, 24.12.2015р. звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 24.05.2016р. №237-16 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 09.08.2016р. по справі №820/3465/16, яка залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 31.10.2016р., задоволено адміністративний позов ОСОБА_1 Мохамад до Державної міграційної служби України; третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області. Даною постановою рішення від 24.05.2016р. №237-16 Державної міграційної служби України скасовано та зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 Мохамад про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

18.09.2018р. позивач отримав від Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №76 від 18.09.2018р. про те, що відповідно до положень ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу вдруге відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону відсутні, на підставі рішення ДМС України від 23.08.2018 №324-18.

Правовою підставою для прийняття спірного рішення стала відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням ДМС України, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

З урахуванням встановленого судом, суд зазначає наступне.

Пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон) визначені критерії віднесення особи до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно положень п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно ч.5 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців: особа, яка подала клопотання про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому особисто вона побоюється стати жертвою переслідувань. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати докази цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за вказаними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторони. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Поряд із цим, суд зауважує, що згідно з п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Як вбачається з позовної заяви та протоколів співбесіди позивач в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначив, що свої побоювання повертатися до країни громадської належності пов'язує з тим, що у випадку повернення на Батьківщину його буде призвано до армії і він буде змушений вбивати своїх співгромадян, а може й сам загинути, в той час як, усе це суперечить його внутрішньому переконанню та поглядам.

Під час розгляду Головним управлінням Державної міграційної служби в Харківській області заяви позивача про визнання його біженцем чи особи, яка потребує додаткового захисту не було добуто доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Позивач під час співбесід з працівниками ГУ ДМС України в Харківській області заявляв, що змушений залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці та свободі через побоювання стати жертвою переслідувань терористами ДААШ за те, що він є курдом або бути призваним до армії, а також боїться загинути внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Позивач повідомив, що до виїзду в Україну проживав у м.Кобані, де зараз проживає його дідусь та дядько. Працівниками ДМС зроблений висновок про те, що ОСОБА_1 Мохамад справді є громадянином ОСОБА_2 Арабської Республіки, та є особою, якою він себе видає.

На вищевикладені пояснення позивача щодо підстав залишення його на території України, відповідач зазначив наступне: інформація по країні походження заявника підтверджує факт збройного конфлікту на території Сирії, але територія, на якій проживав заявник м.Кобані (Айн-ель-Араб), це територія проживання сирійських курдів, на якій відсутні військові дії.

Також відповідач звернув увагу на те, що ОСОБА_1 Мохамад з 2014р., після відрахування з університету, знаходиться в Україні нелегально. Тобто, на думку відповідача, несвоєчасне звернення заявника за захистом в Україні свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування на батьківщині.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Частинами 1, 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців передбачено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно п.170 Керівництва: в деяких випадках необхідність нести військову службу може бути єдиною причиною для подачі клопотання про надання статусу біженця, наприклад, якщо особа може довести, що несення військової служби вимагає його участі у військових діях, що суперечать його політичним, релігійним або моральним переконанням чи обґрунтованим міркувань совісті.

Положеннями п.171 Керівництва встановлено, що тип військової, в якій особа не бажає приймати участь, засуджується міжнародним співтовариством, як такий що суперечить елементарним правилам людської поведінки, кара яка передбачена за дезертирство чи ухилення від призиву, може з урахуванням усіх інших вимог визначення може бути розцінено як переслідування.

Відповідач у своєму висновку не аналізує можливість набуття позивачем статусу біженця через відмову проходити військову службу в умовах громадянської війни, на підставі п.п. 170-171 Керівництва УВКБ ООН по процедурам та критеріям визначення статусу біженця, та можливість набуття додаткового захисту через ситуацію загальнопоширеного насильства, систематичного порушення прав людини в країні.

Крім того, як вбачається з Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Також суд зазначає, що при розгляді даної категорії справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Щодо пояснень відповідача та третьої особи про те, що позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з метою навчання, однак в подальшому був відрахований, це не може впливати на результат розгляду його заяви, оскільки ситуація в країні суттєво змінилася після його виїзду. Таким чином, заявник може вважатися особою, яка залишилася в Україні внаслідок висловленої ним загрози.

Відповідно ст.3 Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984р., жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань».

В рішенні ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначено, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п.217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 14.03.2018 по справі №813/901/16, від 18.04.2018 по справі №815/1808/16, від 26.04.2018 по справі №815/2038/17.

Частиною 2 ст.8 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Враховуючи викладене суд доходить висновку про те, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

Також, суд вважає обґрунтованими побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Отже, серед фактів, повідомлених ОСОБА_1 Мохамад, присутні підстави для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону.

Отже, суд вважає рішення Державної міграційної служби України від 23.08.2018р. №324-18 таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідачем не оцінено в повній мірі загрозу життю позивача у разі повернення на Батьківщину. Також суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_2 Арабської Республіки - ОСОБА_1 Мохамад про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду, а позовну вимогу про зобов'язання Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_2 Арабської Республіки - ОСОБА_1 Мохамад - залишити без задоволення.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 6, 8, 242, 243, 245, 246, 255, 295, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В :

Адміністративний позов ОСОБА_1 Мохамад до Державної міграційної служби України; третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 23.08.2018р. №324-18.

Зобов'язати Державну міграційну службу повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_2 Арабської Республіки - ОСОБА_1 Мохамад про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення безпосередньо до Харківського апеляційного адміністративного суду. Або в порядку, передбаченому п. 15.5 Розділу VII КАС України, а саме: до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.В. Панченко