Постанова № 77966938, 15.11.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Головуючий І інстанції : Шляхова О.М.

15 листопада 2018 р. м. ХарківСправа № 820/4007/18Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Перцової Т.С.

суддів: Жигилія С.П. , Спаскіна О.А.

за участю секретаря судового засідання Ткаченко А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду (м. Харків) від 05.07.2018 (11:59 год., повний текст складено 16.07.18) по справі № 820/4007/18

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про визнання протиправними та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ

Громадянин Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - ДМС України, перший відповідач), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі по тексту - ГУ ДМСУ в Харківській області, другий відповідач), в якому просив суд:

- визнати протиправним та скасувати п.11 (пп.11.1- 11.3) наказу Державної міграційної служби України «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» №324 від 18.12.2017, що стосується громадянина Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1;

- зобов'язати Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківський області поновити громадянину Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідку на постійне проживання в Україні шляхом видачі нової посвідки.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 05.07.2018 по справі № 820/4007/18 адміністративний позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України, (01001, м. Київ, вул. Володимирська, б. 9), Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, б. 24) про визнання протиправними та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії - задоволено.

Визнано протиправним та скасовано п.11 (пп.11.1- 11.3) наказу Державної міграційної служби України «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» №324 від 18.12.2017 року, що стосується громадянина Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1.

Зобов'язано Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківський області поновити громадянину Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідку на постійне проживання в Україні шляхом видачі нової посвідки.

Стягнуто з Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470; 01001, м. Київ, вул. Володимирська, б. 9) за рахунок бюджетних асигнувань витрати по оплаті судового збору на користь громадянина Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1, (ІНФОРМАЦІЯ_1, ІНПП: НОМЕР_1; АДРЕСА_1) 704 гривні 80 копійок (сімсот чотири гривні 80 копійок) здійснених ним судових витрат.

Стягнуто з Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківський області (61057, місто Харків, вул. Римарська, 24, код ЄДРПОУ 37764460) за рахунок бюджетних асигнувань витрати по оплаті судового збору на користь громадянина Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, (ІНПП: НОМЕР_1; АДРЕСА_1) 704 гривні 80 копійок (сімсот чотири гривні 80 копійок) здійснених ним судових витрат.

Заяву представника позивача про відшкодування позивачу судових витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката у справі №820/4007/18 - задоволено частково.

Стягнуто з Головного управління Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470; 01001, м. Київ, вул. Володимирська, б. 9) та з Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківський області (61057, місто Харків, вул. Римарська, 24, код ЄДРПОУ 37764460) за рахунок бюджетних асигнувань витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката ОСОБА_4, згідно умов договору про надання правничої допомоги № Д-58/18 від 21.05.2018 р., оплачені на користь громадянина Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, (ІНПП: НОМЕР_1; АДРЕСА_1) у загальному розмірі 1750 грн. (одна тисяча сімсот п'ятдесят гривень).

Перший відповідач, не погодившись із вказаною постановою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови норм матеріального та процесуального права, неврахування всіх обставин, які мали значення для правильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції рішення Харківського окружного адміністративного суду від 05.07.2018 по справі № 820/4007/18 скасувати, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що посвідка на постійне проживання, видана позивачеві 13.06.2003, була оформлена з порушенням норм міграційного законодавства. Так, пунктом 4 розділу V Прикінцевих положень цього Закону було передбачено, що іноземці вважаються такими, які мають дозвіл на імміграцію в Україну, якщо вони прибули в Україну до 06.03.1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В’єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02.04.1981 року, залишилися проживати в Україні та звернулися протягом 6 місяців з дня набрання чинності цим Законом (07.08.2001) із заявою про видачу посвідки на постійне проживання в Україні. Пунктом 2 розділу V Прикінцеві положень Закону України «Про імміграцію» Кабінет Міністрів України було зобов'язано у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону, привести свої нормативно-правові акти у відповідність з цим Законом. Постанова Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 «Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання» набула чинності тільки 26.12.2002, коли визначений Законом України «Про імміграцію» термін подачі документів громадянами Соціалістичної Республіки В’єтнам, які прибули до 06.03.1998 за Угодою, вже скінчилися. На момент звернення у 2003 році позивача із заявою щодо отримання посвідки, норма Закону, котра надавала іноземному громадянину право отримати посвідку без дозволу на імміграцію, не могла бути застосована. Враховуючи викладене, вказує, що з нечинного акту не можуть виникати правові відносини між особою та державним органом. Стверджує, що позивачу із заявою про отримання дозволу на імміграцію необхідно було звернутись до 07 лютого 2002 року, оскільки з 08 лютого 2002 року абзац 4 пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» не міг бути застосованим. Однак, позивач звернувся з такою заявою лише 16.05.2003, тобто після закінчення строку, вказаного у Законі, а тому він не набув в силу приписів абз.4 пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» закону України «Про імміграцію» дозволу на імміграцію, оскільки не дотримався однієї з визначальних умов для цього, встановлених законом, а саме порушив строк звернення із заявою про надання посвідки, при цьому, поновлення цього строку не передбачено чинним законодавством.

Вказує, що в період видачі позивачу посвідки на постійне проживання відповідні функції виконував інший орган владних повноважень, а саме ВГІРФО УМВС України в Харківській області, правонаступником якого не є другий відповідач. Отже, висновок суду першої інстанції про відсутність доказів притягнення до відповідальності керівника та посадових осіб УГІРФО УМВС України в Харківській області, якими прийнято рішення про видачу позивачу посвідки на постійне проживання, не є доказом правомірності документування позивача посвідкою на постійне проживання, оскільки висновком відповідача від 04.10.2017 встановлено протилежне. Пояснив, що пунктами 2.9 розділу II та 3.7 розділу III Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом МВС України від 15.07.2013 № 681, передбачено скасування головою ДМС рішень про видачу посвідки, прийнятих з порушенням вимог закону, визнання недійсними та вилучення відповідних посвідок. Отже, оскаржуваний наказ ДМС України від 18.12.2017 № 324, пунктом 4 якого скасовано рішення відділу ГІРФО УМВС України в Харківській області від 13.06.2003 про документування посвідкою на проживання в Україні громадянина В’єтнаму ОСОБА_1, є правомірним, а видані на підставі вказаного вище рішення посвідки серії НОМЕР_3 від 13.06.2003 та серії НОМЕР_4 від 17.05.2005 є недійсними та такими, що підлягають вилученню.

Стверджує, що судом першої інстанції необґрунтовано задоволено вимоги про стягнення з другого відповідача витрат на правову допомогу. Зазначив, що договір № Д-58/18 від 21 травня 2018 року про надання правової допомоги, на який у своїй заяві посилається адвокат ОСОБА_4, не визначає погодинну вартість видів правової допомоги, що надається, а також не передбачає переліку видів правової допомоги та щохвилинної оплати послуг, а розрахунок розміру компенсації витрат на правову допомогу, доданий представником до заяви, документально не підтверджений та не доведений. Судом першої інстанції не враховано, що згідно з наданими копіями квитанцій від 23.05.2018, 26.05.2018 та 27.05.2018 за надання послуг адвоката за договором від 21.05.2018 Д-58/18 позивачем ОСОБА_1 сплачено усього 3500 грн., в той час як згідно з наданим адвокатом ОСОБА_4 звіту по рахунку НОМЕР_5 оплата послуг адвоката за договором від 21.05.2018 Д-58/ склала 5200 грн. Вказав, що відповідь на відзив у справі № 820/4007/18 складено 16.06.2018 та представник позивача - адвокат ОСОБА_4 участі у судовому засіданні не приймав, отже, представником позивача заявлено необґрунтовану вимогу щодо відшкодування витрат на представництво інтересів у судовому засіданні 21.06.2018 року, розгляд якого не відбувся. Враховуючи зазначене, вважає, що заява представника позивача про відшкодування судових витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката, є очевидно необґрунтованою, оскільки розмір витрат є неспіврозмірним та непропорційним до предмету спору, а тому вищевказана заява не підлягає задоволенню.

Представник позивача в надісланому до суду письмовому відзиві просив суд апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Згідно з ч. 4 ст.229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянин В’єтнаму, документований паспортом НОМЕР_6 від 18.05.2015 строком дії до 18.05.2025.

Рішенням ВГІРФО ГУМВС України в Харківський області від 17.05.2005 на підставі дозволу на імміграцію в Україну, відповідно Закону України «Про імміграцію» позивача документовано посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 від 17.05.2005 терміном дії - безстроково.

В подальшому 09.02.2009 Комінтернівським РВ ГУМВС України в Харківський області зареєстровано місце проживання позивача за адресою: АДРЕСА_1.

Матеріалами справи підтверджено, що 04.10.2017 в.о. першого заступника начальника ГУДМСУ в Харківській області був затверджений висновок за результатами розгляду листа СБУ в Харківській області щодо громадянина Соціалістичної Республіки В’єтнам (далі по тексту - СРВ) ОСОБА_1, яким визнано, що висновок від 13.06.2003 ВГІРФО УМВС України в Харківській області про задоволення клопотання позивача щодо видачі посвідки на постійне проживання прийнято з порушенням вимог Закону України «Про імміграцію».

Як вбачається зі змісту даного висновку від 04.10.2017, другим відповідачем вирішено надіслати його до ДМС України для підготовки проекту наказу Голови ДМС про скасування рішення про видачу посвідки та визнання її недійсною, а після отримання наказу Голови ДМС про визнання посвідки недійсною - здійснити заходи щодо її вилучення та вирішити питання щодо подальшого перебування громадянина СРВ ОСОБА_1 (а.с.51-52).

10.05.2018 року співробітниками ГУ ДМС України в Харківський області у позивача за місцем проживання була вилучена посвідка на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 від 17.05.2005.

У цей же день співробітниками ГУ ДМС України в Харківський області в паспортному документі НОМЕР_6 від 03.07.2007 на ім'я ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, на останній вільній сторінці паспорту анульовано відмітку «Дозволено постійне проживання в Україні 17.05.2005 року».

При цьому акт вилучення посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 від 17.05.2005 співробітниками ГУ ДМС України в Харківський області позивачу надано не було.

10.05.2018 співробітниками ГУ ДМС України в Харківський області було надано позивачу наказ Державної міграційної служби України № 324 від 18.12.2017 «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання», пунктом 11 (підпунктами 11.1- 11.3) якого скасовано повністю рішення відділу ГІРФО ГУМВС України в Харківський області від 13.06.2003 про документування посвідкою на постійне проживання в Україні громадянина СРВ ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, а видані на підставі цього рішення посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 13.06.2003 та серії НОМЕР_4 від 17.05.2005 визнано недійсними та такими що підлягають вилученню.

Не погодившись із вказаним рішенням першого відповідача, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом про визнання протиправним та скасування п.11 (пп.11.1- 11.3) наказу ДМС України «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» № 324 від 18.12.2017 в частині, що стосується позивача, та зобов'язання ГУ ДМСУ в Харківський області поновити громадянину Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідку на постійне проживання в Україні шляхом видачі нової посвідки.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що висновок ГУДМСУ в Харківській області від 04.10.2017 "Про розгляд матеріалів щодо оформлення громадянину В’єтнаму ОСОБА_1 посвідки на постійне проживання Україні" є необґрунтованим, а наказ ДМС України №324 від 18.12.2017 в частині скасування рішення УГІРФО ГУМВС України в Харківській області про видачу громадянину В’єтнаму ОСОБА_1 посвідок на постійне місце проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 13.06.2003 та серії НОМЕР_4 від 17.05.2005 прийнятий не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому підлягає скасуванню. При цьому, належним способом захисту прав позивача у спірних відносинах є зобов'язання другого відповідача поновити позивачеві посвідку на постійне проживання в Україні шляхом видачі нової посвідки.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначені Законом України "Про імміграцію" від 07.06.2001 № 2491-III (далі по тексту - Закон № 2491) (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).

Так, за визначенням ст. 1 Закону № 2491, імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Відповідно абз.4 п.4 Прикінцевих Положень Закону № 2491, вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Згідно з абз. 6 ст.1 Закону №2491 посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

За твердженням апелянта, на момент звернення позивача до ВГІРФО УМВС України в Харківській області з клопотанням про надання посвідки норма п.4 розділу V Закону України "Про імміграцію", яка надавала право на оформлення посвідки без оформлення дозволу на імміграцію, втратила чинність. Отже, законодавством, чинним на час оформлення позивачеві посвідки на постійне проживання у 2003 році не було передбачено оформлення такої посвідки без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України "Про імміграцію". Оскільки позивач звернувся після передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну з дня набрання чинності Законом України "Про імміграцію", права на оформлення посвідки він не мав.

Вказане твердження колегія суддів вважає помилковим, з урахуванням наступного.

В абзаці четвертому пункту 4 розділу V Закону України «Про імміграцію» зазначено: «Вважати такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземців та осіб без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні».

Відповідно до абзацу шостого пункту 4 Розділу V Закону України «Про імміграцію» особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12 - 15 цього Закону.

Зважаючи на аналіз вказаної норми Закону, колегія суддів вважає, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію.

З аналізу вказаних вище норм вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію.

Таким чином, позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України в 1986 році з метою праці, а Закон України «Про імміграцію», прийнятий 07 червня 2001 року, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивачем в силу цього Закону без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень. Отже, позивачу у відповідності до положень Закону України «Про імміграцію» правомірно була надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію.

Такий висновок суду першої інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 29.03.2018 по справі № 820/1881/17, від 13.03.2018 по справі № 820/3610/17, від 27.02.2018 по справі № 810/1709/17.

Статтею 12 Закону №2491 передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (далі - провадження у справах з питань імміграції) визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі по тексту - Порядок № 1983).

Відповідно до п. 21 Порядку № 1983 (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (п.22 Порядку № 1983).

За приписами п.23 Порядку № 1983 ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі (п.24 Порядку № 1983).

З наведених вище вимог Закону України "Про імміграцію" та положення Порядку № 1983 вбачається, що перевірка з питання скасування дозволу на імміграцію проводиться за поданням органу внутрішніх справ, іншого органу виконавчої влади, який у межах наданих йому повноважень забезпечує виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Вказаними нормами на органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, як на суб'єктів владних повноважень, покладено обов'язок проведення всебічної перевірки на підставі відповідного подання.

Колегія суддів зазначає, що при наданні позивачу посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 від 13.06.2003 на підставі п. 4 Розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", ВГІРФО ГУМВС України в Харківській області проводив перевірку підстав залишення на постійне проживання в Україні позивача, підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну не виявив та надав позивачу посвідку на постійне проживання в Україні.

Разом з тим, цією ж нормою Закону відповідачем обґрунтовано прийняття протилежного рішення - висновку про скасування посвідок на постійне проживання в Україні громадянина В'єтнаму ОСОБА_1 серії НОМЕР_3 від 13.06.2003 та серії НОМЕР_4 від 17.05.2005.

При цьому, ані судом першої, ані судом апеляційної інстанції не встановлено, що з дати видання посвідки виникли обставини, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію", які б тягли за собою скасування дозволу на імміграцію (посвідки на постійне проживання в Україні) ОСОБА_1.

Згідно з пунктом 18 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року № 251, посвідка на постійне проживання скасовується територіальним органом або підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України «Про імміграцію».

При цьому, ані статтею 12 Закону України «Про імміграцію», ані жодною іншою нормою законодавства України не передбачено підставою для прийняття органом міграційної служби рішення про визнання недійсною посвідки на постійне проживання чи скасування дозволу на імміграцію, пропуск заінтересованою особою шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні.

Як зазначалось вище, пунктом 6 частини 1 статті 12 Закону України «Про імміграцію» передбачено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано в інших випадках, передбачених законами України.

Разом з тим, «інших випадків», зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавством передбачено не було.

Крім того, з приводу доводів відповідача про пропущення ОСОБА_1 шестимісячного строку звернення за отриманням посвідки, слід відмітити, що пунктом 2 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» було зобов'язано Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.

Пунктом 3 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» рекомендовано Президенту України визначити центральний орган виконавчої влади, на який буде покладено виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції, та привести свої акти у відповідність з цим Законом.

З метою забезпечення виконання Закону України «Про імміграцію» Президентом України видано Указ № 596 від 07.08.2001, яким покладено на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов'язано Кабінету міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію».

Таким підзаконним актом стала постанова КМУ «Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання» від 26.12.2002 №1983. Відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України «Про імміграцію», тобто поза межами шестимісячного строку, визначеного абзацом четвертим пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» (з простроченням на 1 рік 2 місяці).

Таким чином, документування посвідками на постійне місце проживання в'єтнамських громадян на підставі Закону України «Про імміграцію» відповідними міграційними органами фактично було розпочато після 26.12.2002 у порядку, передбаченому постановою КМУ від 26.12.2002 №1983 вже після спливу шестимісячного терміну, передбаченого «Прикінцевими положеннями» Закону України «Про імміграцію».

Відповідно до вищенаведеного, жоден громадянин Соціалістичної республіки В'єтнам не міг звернутися і бути документованим посвідкою на постійне проживання у визначений законом термін до 07.02.2002, оскільки порядок видачі таких посвідок було затверджено Кабінетом Міністрів України, всупереч п.2 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» та Указу Президента України № 596 від 07.08.2001.

Крім цього, доводи відповідача про те, що з 08 лютого 2002 року, тобто після спливу законодавчо встановленого шестимісячного терміну для звернення із заявами про видачу посвідок на постійне проживання, норма абзацу шостого пункту 4 Розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію» втратила чинність, є необґрунтованими, оскільки жодним законом ця норма скасована не була, що свідчить про відсутність підстав вважати протилежне.

Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27.02.2018 по справі №810/1709/17.

Отже, колегія суддів зазначає, що на момент звернення позивача до ВГІРФО УМВС України в Харківській області з клопотанням про надання посвідки було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до п. 4 розділу V Закону України «Про імміграцію», разом з тим, недотримання позивачем передбаченого вказаною нормою шестимісячного терміну не є підставою для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання.

Такий висновок суду апеляційної інстанції узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03.08.2018 по справі № 820/1608/17, відповідно до якої посвідка на постійне проживання може бути скасована суб'єктом владних повноважень лише у випадку скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статей 12 і 13 Закону України "Про імміграцію". Інших підстав для скасування вже виданої посвідки на постійне проживання діюче законодавство не передбачає.

Доказів того, що посвідки на постійне проживання громадянина Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1 серії серії НОМЕР_3 від 13.06.2003 та серії НОМЕР_4 від 17.05.2005, видані ВГІРФО ГУМВС України в Харківській області, отримані позивачем у не передбаченому законом порядку, відповідачем не надано.

Однак, в оскаржуваному висновку визнано, що оформлення посвідки здійснено безпідставно.

Між тим, доказів притягнення до відповідальності посадових осіб, які складали, затверджували та видали посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 13.06.2003 та серії НОМЕР_4 від 17.05.2005 за прийняття безпідставного рішення не надано ані до суду першої, ані до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Колегія суддів зазначає, що першим відповідачем як суб'єктом владних повноважень не надано доказів правомірності п.11 (пп.11.1- 11.3) наказу ДМС України «Про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання» № 324 від 18.12.2017 в частині, що стосується громадянина Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1.

Приписами статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З огляду на встановлені у справі обставини та досліджені докази, колегія суддів вважає, що наказ ДМС України № 324 від 18.12.2017 в частині скасування рішення про видачу посвідок на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1 та вилучення у позивача посвідки на постійне проживання (п.11 (пп.11.1- 11.3) Наказу) прийнятий не на підставі та не у спосіб, що передбачені Законом України "Про імміграцію" та Порядком № 1983.

Аргументи першого відповідача про те, що Державна міграційна служба України при прийнятті оскаржуваного рішення керувалася пунктом 2.9 розділу II Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 липня 2013 року № 681 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06 серпня 2013 року за №1335/23867), тобто діяла на підставі та у межах повноважень, визначених чинним законодавством, не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що відповідачі діяли у спосіб, що передбачені Конституцією України.

Крім того, як встановлено судом першої інстанції та підтверджено в суді апеляційної інстанції, ані при складенні висновку ГУДМСУ в Харківській області від 04.10.2017 про необґрунтованість видачі позивачеві посвідки на постійне проживання, ані при прийнятті оскаржуваного наказу про скасування посвідок на постійне проживання, виданих ОСОБА_1, та визнання їх недійсними - не викликали позивача для надання пояснень.

Вирішуючи спірні правовідносини, колегія суддів також вважає за необхідне застосувати положення ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", якою встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Як зазначив Європейський Суд з прав людини у рішенні «Кlаss та інші проти Німеччини» від 06 вересня 1978 року (п. 67), ефективність засобу юридичного захисту у значенні статті 13 ЄКПЛ не залежить від визначеності сприятливого для заявника результату. Крім того, «орган», що згадується в цій статті, не обов'язково має бути судовим. Однак, при визначенні того, чи є звернення до нього ефективним засобом юридичного захисту мають враховуватися його повноваження і процесуальні гарантії, які він забезпечує.

Під визначенням терміну «процесуальні гарантії» вважається, зокрема, право бути вислуханим компетентним органом під час проведення процедури, що передувала оскаржуваному рішенню.

Право особи на безпосередню участь у проведенні процедури про скасування дозволу на імміграцію в Україну гарантовано національним законодавством України, а саме: п.23 Порядку №1983.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному орані, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що позивач по справі тривалий час проживає в Україні, є приватним підприємцем, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією свідоцтвом про державну реєстрацію Серії ВОО № 948784, видане 23.05.2002. За весь час проживання на Україні не порушував чинного законодавства України, в тому числі Закону України «Про правовий статус іноземців», не вчиняв злочинів.

На підставі викладених обставин, суд приходить до висновку, що дії та рішення відповідачів порушують права позивача на постійне проживання в Україні та його права і законні інтереси як іноземця та породжують негативні наслідки для нього.

Такими наслідками відповідно до ст. 13 Закону України "Про імміграцію" є обов'язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому законодавством. Крім того, згідно зі ст. 14 цього Закону, особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію.

Таким чином, відповідачем, крім іншого, не дотримано принципу пропорційності, необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), що призводить до настання несприятливих наслідків для позивача при відсутності будь-якої його вини в обставинах, що виникли. Скасування посвідки на постійне проживання в Україні без врахування обставин, які існують, суттєво порушує права позивача, оскільки він мав передбачені законом підстави на отримання такої посвідки.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що наказ ДМС України № 324 від 18.12.2017 в частині скасування рішення про видачу посвідок на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1 та вилучення у позивача посвідки на постійне проживання (п.11 (пп.11.1- 11.3) Наказу) прийнятий першим відповідачем без дотримання вимог ч.2 ст.2 КАС України, є протиправним та підлягає скасуванню.

При цьому, враховуючи протиправність оскаржуваного наказу, беручи до уваги, що посвідка на постійне проживання була у позивача вилучена, у зв'язку з чим він наразі не має підтвердження законності свого перебування на території України, колегія суддів вважає, що належним способом захисту права позивача у спірних відносинах є зобов'язання Головного управління ДМС України в Харківський області поновити громадянину СРВ ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, посвідку на постійне проживання в Україні шляхом видачі нової посвідки.

Щодо доводів першого відповідача про необґрунтованість часткового задоволення судом першої інстанції заяви представника позивача про стягнення на користь останнього витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає наступне.

Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до положень статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони та чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження а заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під ч розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що представником позивача з метою підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, надано копії договору про надання правової допомоги №Д-58/18 від 21.05.2018 між ОСОБА_1 (Клієнт) та адвокатом ОСОБА_4, додаткової угоди №2 від 21.05.2018 до договору про надання правової допомоги №Д-58/18 від 21.05.2018, акту виконаних робіт №1 від 21.06.2018 до договору про надання правової допомоги №Д-58/18 від 21.05.2018, квитанцій про оплату послуг від 23.05.2018, 26.05.2018, 27.05.2018, довідки ПАТ КБ «Приватбанк» про відкриття рахунку на ім'я ОСОБА_4, виписки ПАТ КБ «Приватбанк» за р/рахунком НОМЕР_5 (а.с.19-25).

З наданих документів вбачається, що позивачем були понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3500,00 грн. (у т.ч. за складання та подання позовної заяви в розмірі 1500 грн., за складання відповіді на відзив у розмірі 1500 грн., за представництво інтересів у судовому засіданні в розмірі 500 грн., а всього на суму 3500 грн.).

Судом апеляційної інстанції встановлено, що заява про вирішення питання щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, та наведені вище докази були подані в межах строку, встановленого частиною сьомою статті 139 КАС України.

При цьому, судом першої інстанції рішення щодо судових витрат прийняте з урахуванням незначної складності справи, по якій адвокатом надано послуги, відсутності необхідності значних витрат часу для складання адвокатом в рамках даної адміністративної справи документів, а також для представництва інтересів у судовому засіданні.

Також, судом першої інстанції обґрунтовано взято до уваги, що судове засідання, яке призначене на 21.06.2018, було перенесено на інший день, а в судовому засіданні, яке відбулось 05.07.2018, представник позивача участі не приймав.

З урахуванням викладеного, судом першої інстанції прийнято обґрунтоване рішення про відшкодування позивачеві тих витрат на правову допомогу, яка була фактично надана у справі адвокатом, що підтверджується відповідними документами.

У зв'язку з вищенаведеним колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення заяви про відшкодування позивачу судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката, а саме в частині стягнення за рахунок бюджетних асигнувань другого відповідача суми в розмірі 1750 грн.

Посилання першого відповідача на постанову КМУ № 465 від 17.09.2014, якою затверджено Порядок оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу та Методику обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, колегія суддів відхиляє як таку, що не підлягає застосуванню до спірних відносин, оскільки в даному випадку безоплатна правова допомога позивачеві не надавалась. Відносини між ним та адвокатом у даній справі виникли на підставі договору про надання професійної правничої допомоги, яким передбачено оплату послуг адвоката у розмірі, щодо якого сторони договору дійшли згоди, та який підтверджується відповідними документами.

Щодо доводів відповідача з приводу розбіжностей у даті складання відповіді на відзив, зазначеної у цьому документі (16.06.2018) та даті, зазначеної в акті виконаних робіт (18.06.2018), колегія суддів зазначає, що 16.06.2018 є неробочим днем (субота), у зв'язку з чим складена 16.06.2018 відповідь на відзив була подана до канцелярії суду першого робочого дня - 18.06.2018, про свідчить відповідний відбиток вхідного штампу Харківського окружного адміністративного суду.

При цьому, зазначена обставина не спростовує того факту, що вказана послуга представником позивача була надана.

Щодо розбіжностей у сумі, які сплачена позивачем згідно з квитанціями ПАТ КБ «Приватбанк» від 23.05.2018, 266.05.2018 та 27.05.2018 - 5200,00грн., та сумою, зазначеною в акті виконаних робіт та заявленої позивачем до відшкодування - 3500,00грн., колегія суддів зауважує, що відповідно до договору про надання правничої допомоги, представник позивача представляє інтереси ОСОБА_1 не лише у суді і не тільки по даній справі.

Враховуючи, що заявлена позивачем до відшкодування сума є меншою, ніж була ним фактично сплачена ним на адресу адвоката ОСОБА_4, беручи до уваги, що судом першої інстанції було задоволено заяву позивача про відшкодування витрат на правничу допомогу лише частково - на суму 1750 грн., колегія суддів вважає, що вищенаведені доводи відповідача не впливають на підтвердження понесення позивачем витрат на правничу допомогу в тій частині, що була задоволена судом.

Твердження першого відповідача про необґрунтованість наданого позивачем розрахунку витрат на правничу допомогу та відсутність у договорі погодинного і похвилинного не свідчить про відсутність у позивача права на відшкодування витрат на правничу допомогу, оскільки у відповідності до п.1 ч.3 ст.134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Беручи до уваги, що договором та додатковою угодою до нього визначено фіксовані ставки за певні види послуг (що не заборонено ані Кодексом адміністративного судочинства України, ані Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»), такі послуги (в частині, що була задоволена судом першої інстанції) були фактично надані, сплата коштів підтверджується документально, колегія суддів відхиляє посилання відповідача на те, що договір про надання правничої допомоги не визначає погодинну вартість видів правової допомоги, що надається, та щохвилинної оплати послуг.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.

Також позивачем під час апеляційного розгляду справи було подано заяву про стягнення з відповідача на його користь витрат, пов'язаних з професійною правничою допомогою в розмірі 3572,50 грн. (у т.ч. 72,50 грн. - витрат на поштове відпрвалення, понесених адвокатом).

На підтвердження витрат з оплати правничої допомоги, наданої протягом розгляду справи в суді апеляційної інстанції, позивачем надано до матеріалів справи: копію договору про надання правової допомоги № Д-58/18 від 21.05.2018 із адвокатом ОСОБА_4, додаткової угоди № 2 від 21.05.2018 до договору про надання правової допомоги № Д-58/18 від 21.05.2018, копію акту виконаних робіт № 2 від 11.10.2018 до договору Д-58/18 від 21.05.2018, копію довідки ПАТ КБ "ПриватБанк" про відкриття розрахункового рахунку на ім'я ОСОБА_4, копії квитанцій про оплату послуг адвоката від 31.05.2018 та від 05.09.2018, копію звіту по дебетових та кредитових операціях по рахунку адвоката ОСОБА_4, копії чеків відділення поштового зв'язку № 1 УДППЗ «Укрпошта», копії повідомлень про вручення поштових відправлень, рекомендацій щодо застосування рекомендованих (мінімальних) ставок адвокатського гонорару, затверджених рішеннями Ради адвокатів Харківської області та рішенням Ради адвокатів Чернігівської області.

Представником відповідачів надано до суду апеляційної інстанції заперечення на заяву з питань відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу, в яких просить відмовити у задоволенні зазначеної заяви повністю.

Вивчивши доводи заяви про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, заперечень на неї, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення зазначеної заяви, виходячи з наступного.

Згідно з актом виконаних робіт, адвокатом відповідно до умов договору про надання правової допомоги № Д-58/18 здійснено складення відзиву на апеляційну скаргу від 15.09.2018 по справі № 820/4007/18 (вартість послуги - 2000,00 грн.) та представництво інтересів у судовому засіданні 11.10.2018 (вартість послуги - 500,00 грн.).

Копіями квитанцій ПАТ КБ «ПриватБанк» та виписки з рахунку ОСОБА_4 підтверджено внесення коштів позивачем : 31.05.2018 - в розмірі 1700 грн. та 05.09.2018 - в розмірі 800 грн. та фактичне зарахування цих коштів на рахунок адвоката.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що на момент сплати коштів 31.05.2018 апеляційна скарга ДМС України на рішення суду у даній справі ще не була подана, провадження у справі відкрито не було, а тому сума в розмірі 1700 грн., сплачена 31.05.2018, не може вважатися судовими витратами по справі № 820/4007/18.

Крім того, слід відмітити, що 11.10.2018 судове засідання по справі не відбулося, а тому заява позивача в частині стягнення витрат на правничу допомогу в частині вартості послуги «представництво інтересів у судовому засіданні 11.10.2018» не може бути задоволена.

Разом з тим, сплата коштів у розмірі 800 грн. 05.09.2018 підтверджена наявною в матеріалах справи копією квитанції, надання послуг зі складання та подання відзиву на апеляційну скаргу підтверджено наявним в матеріалах справи відзивом від 15.09.2018 (подано до канцелярії суду 17.09.2018), а тому на користь позивача підлягає сплаті сума коштів у розмірі 300 грн. (800 грн. - 500 грн.).

Крім того, наявними в матеріалах справи копіями чеків відділення поштового зв'язку № 1 УДППЗ «Укрпошта» від 15.09.2018, копії повідомлень про вручення поштових відправлень підтверджено направлення адвокатом ОСОБА_4 відзиву на апеляційну скаргу ДМС України на адресу Харківського апеляційного адміністративного суду (відзив фактично надійшов до суду датою, вказаною в повідомленні - 17.09.2018), ГУДМСУ в Харківській області та ДМС України.

Відповідно до п.2 ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно з п.4 додаткової угоди № 2 від 21.05.2018 до договору № Д-58/18 додатково Клієнт оплачує Адвокату додаткові витрати, необхідні для виконання послуг, зокрема, поштові витрати.

У відповідності до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Беручи до уваги наведене, колегія суддів вважає, що на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України підлягають відшкодуванню витрати на професійну правничу допомогу, надану протягом розгляду справи в суді апеляційної інстанції, в загальному розмірі 372,50 грн. (у т.ч. сума компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, в розмірі 72,50 грн.).

Керуючись ст.ст.134, 139, ч.4 ст.241, ст.ст.243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 05.07.2018 по справі № 820/4007/18 залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) на користь громадянина Соціалістичної Республіки В’єтнам ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, адреса : АДРЕСА_1, гурт.) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 372 (триста сімдесят дві) грн. 50 коп.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду, крім випадків, встановлених ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя (підпис)Т.С. ПерцоваСудді(підпис) (підпис) С.П. Жигилій О.А. Спаскін Повний текст постанови складено 20.11.2018.