Рішення № 77950216, 01.11.2018, Центральний районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Жовтневий районний суд м. Маріуполя)

Справа № 263/16124/17

Провадження №2/263/587/2018

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 листопада 2018 року Жовтневий районний суд міста Маріуполя Донецької області в складі головуючого судді Кулика С.В., при секретарі Ребеко О.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування та розпорядження майном шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна об'єктом права власності подружжя, визнання права власності на частку у майні подружжя та витребуванні майна з чужого незаконного володіння,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулася до відповідачів з вказаним позовом про усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування та розпорядження майном шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення. В обґрунтування позову зазначила, що вона є власником будинку № 202-а на підставі договору дарування від 06.12.2017 року. Окрім неї в будинку мешкають відповідачі у справі - ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, які були вселені до будинку зі згоди попереднього власника. Оскільки закон не передбачає у випадку зміни власника будинку перехід прав і обов'язків попереднього власника до нового, в частині збереження права користування житлом членів сім'ї колишнього власника, а відповідачі не є членами її сім'ї, то вони підлягають виселенню з будинку. Обгрунтовуючи свої вимоги позивач посилається на ст. 156 ЖК України, ст.ст. 319, 383, 391, 405 ЦК України, зазначивши при цьому, що права членів сім'ї власника будинку на об'єкт власності є похідним від права самого власника. Вважає, що відповідачі не мають права проживати у належному їй будинку, оскільки вона, як новий власник, згоди на їх вселення та проживання не надавала, договір найму житлового приміщення між ними не укладався. Окрім того, відповідачі зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1, а отже зберігають право користування житлом за іншою адресою. У зв'язку з тим, що відповідачі відмовляються добровільно виселитися з будинку, вона змушена звернутися до суду за захистом порушеного права та просить усунути перешкоди у здійсненні нею права володіння, користування та розпорядження належним їй нерухомим майном шляхом виселення відповідачів з будинку АДРЕСА_2 без надання їм іншого житлового приміщення. Також просила стягнути на її користь витрати по сплаті судового збору.

ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічним позовом про визнання нерухомого майна - будинку АДРЕСА_2 об'єктом спільної сумісної власності подружжя, визнання за нею права власності на ? частку вказаного будинку та витребування у відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_1 ? частини будинку. В обґрунтування заявлених вимог зазначила, що між нею та ОСОБА_6 28 грудня 1963 року було зареєстровано шлюб. Від шлюбу в них народилися доньки ОСОБА_5 та ОСОБА_3. Після реєстрації шлюбу вони почали мешкати у будинку АДРЕСА_1, що належав батькові чоловіка ОСОБА_7, за згоди останнього. Також з його дозволу вони своїми силами і за рахунок власних коштів почали будувати новий будинок на земельній ділянці, де розташований будинок №202. У будівництві їм допомагали її брат ОСОБА_8, професійний муляр, а також брат відповідача - ОСОБА_9. У 1970 році будівництво будинку було завершене і вони вселилися в новобудову. Дозвіл на будівництво будинку ОСОБА_6 був наданий у 1964 році, але в експлуатацію в установленому порядку він не приймався і будинок числився як самочинне будівництво, що не заважало їм користуватися ним як своїм житлом. У середині вісімдесятих років минулого століття їхні стосунки з чоловіком припинилися, він пішов з дому, мав стосунки з іншими жінками, проте вона ніколи не ініціювала розлучення, залишилися проживати у будинку. Згодом їй стало відомо, що її чоловік ОСОБА_6 все ж розірвав з нею шлюб, проте рішення суду, свідоцтво про розірвання шлюбу вона не отримувала. Під час ознайомлення з позовом ОСОБА_5 до неї про виселення вона дізналася про те, що у 1999 році ОСОБА_6 оформив на себе право власності на житловий будинок, в якому вони мешкають і спірному будинку присвоєно № 202-а. Вона разом з молодшою донькою ОСОБА_3 та онуком ОСОБА_4 залишаються і досі зареєстрованими у будинку АДРЕСА_1. Окрім того вона дізналася, що 15.05.2017 року ОСОБА_6 подарував вищезгаданий будинок їхній старшій дочці ОСОБА_5, яка, у свою чергу, подарувала його 06.12.2017 року своїй дочці - позивачу по справі.

У зв'язку з тим, що спірний будинок № 202-а був збудований в період перебування її та ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі, побудований на спільні кошти та спільними зусиллями, був готовий до проживання ще у 1970 році, керуючись вимогами ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, позивач просить визнати вказаний житловий будинок АДРЕСА_2 спільною сумісною власністю подружжя, визнати за нею право власності на 1/2 частку вказаного житлового будинку та, на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України, витребувати вказану частку будинку у теперішнього власника ОСОБА_1, яка набула право власності на вказаний будинок безвідплатно на підставі договору дарування, укладеного з ОСОБА_5 06.12.2017 року.

Також ОСОБА_2 зазначила, що нею не пропущений строк позовної давності для звернення до суду з зазначеними вимогами, оскільки вона дізналася про порушення свого права лише після звернення ОСОБА_5 до суду з позовом про виселення у вересні 2017 року.

Ухвалою від 11.12.2017 року відкрито позовне провадження у цивільній справі, призначено справу до розгляду.

Ухвалою від 12.01.2018 року у зв'язку з набранням чинності Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 року, постановлено справу розглядати в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання. В відповідачам наданий строк для пред'явлення відзиву на позовну заяву, звернення з зустрічним позовом.

В порядку ст. 178 ЦПК України 22.01.2018 року відповідачами наданий відзив на позовну заяву, у якому останні просили відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування заперечень проти заявлених позивачем вимог зазначили, що будинок є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки побудований на спільні кошти та спільними зусиллями під час перебування у шлюбі ОСОБА_6 та ОСОБА_2 Також вказали на те, що позивач ОСОБА_1 є рідною онучкою ОСОБА_2, племінницею відповідача ОСОБА_3 та двоюрідною сестрою ОСОБА_4 Отже між сторонамии існують родинні стосунки, кровна спорідненість. Позивач ОСОБА_1 та її мати ОСОБА_5 протягом тривалого часу мешкали разом у спірному будинку, ведуть спільне господарство, несуть витрати з утримання будинку і прибудинкової території. На час набуття позивачем ОСОБА_1 права власності на спірний будинок у грудні 2017 року вони всі разом мешкали у будинку АДРЕСА_2, а тому не потребували від нової власниці будинку дозволу на вселення. Посилання позивача на ст. 156 ЖК України та на ст. 405 ЦК України як на правову підставу позову вважають необґрунтованим, оскільки вказаними нормами права регламентовано лише те, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Також зазначили, що у позові позивач посилається на те, що вони нібито проживають у належному їй будинку без реєстрації, в той час як зареєстровані вони у будинку АДРЕСА_1. Проте сама позивач зареєстрована у будинку № 202-а лише з 21.02.2017 року, а до цього вона, як і її мати ОСОБА_5 та вони, відповідачі у справі, також були зареєстровані у будинку АДРЕСА_1.

Ухвалою від 21.02.2018 року відкрито провадження за зустрічним позовом, цивільні справи за первісним та зустрічним позовом об'єднано в одне провадження. Задоволено заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову та накладено арешт на домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_2.

Ухвалою від 17.04.2018 року закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду.

Позивач ОСОБА_1 у судове засідання не з'явилася, надала суду заяву з проханням розглянути справу за її відсутності за участю її представника - адвоката ОСОБА_10

Представник позивача - адвокат ОСОБА_10 у судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю з викладених у позові підстав та зазначив, що через проживання відповідачів у спірному будинку у позивача, як власника будинку, виникають перешкоди у користуванні та розпорядженні ним. Між сторонами склалися неприязні стосунки, у зв'язку з чим вона змушена проживати зі своїм чоловіком за іншою адресою. З відповідачами не укладався договір найму житлового приміщення, вони проживають у будинку без згоди власника. Вимоги за зустрічним позовом задоволенню не підлягають, оскільки до спірних правовідносин не застосовується ст. 22 КпШС України, вимоги пред'явлені до неналежного відповідача, оскільки відповідачем за такими вимогами може бути лише інший з подружжя. Спірний будинок не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки на час шлюбу був самозабудовою, а введений в експлуатацію був вже після розірвання шлюбу між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 Сторони є родичами між собою, проте їхнє спільне проживання неможливе, через постійні сварки позивач змушена була переїхати до чоловіка. Відповідачам було відомо про те, що ОСОБА_6 подарував будинок старшій дочці ОСОБА_5 Шлюб між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_6 було розірвано у 1986 році, з того часу відповідач не реалізувала своє право на поділ спільно нажитого майна, а отже нею пропущений строк на звернення до суду з таким позовом, а тому у задоволенні зустрічного позову просив відмовити.

Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні первісний позов не визнала, просила у його задоволенні відмовити, задовольнити її вимоги за зустрічним позовом. Пояснила, що у будинку АДРЕСА_1 мешкає з 1963 року, з тих пір, як вийшла заміж за ОСОБА_6 Вони почали будувати будинок, у період 1967 -1970 років будинок був побудований і вони переїхали в нього. В них народилися дві доньки ОСОБА_5 та ОСОБА_3 Згодом чоловік пішов з дому, тривалий час мешкав окремо, років 15-20. Всі документи були в нього, вона залишилася проживати в будинку з дітьми. Оскільки в неї не було документів вона не намагалися узаконити новобудову. Після того, як чоловік повернувся, він проживав з братом у старому будинку-землянці, який має АДРЕСА_1. Почалися сварки, чоловік подарував будинок, в якому вони мешкали, старшій дочці. Старий будинок майже зруйнований, схожий на сарай. У спірному будинку вона проживала все життя, будувала його, їй нікуди іти. З позовом про поділ майна вона раніше не зверталася, документів в неї не було, про те, що чоловік повторно одружився чула, але свідоцтва про розірвання шлюбу не отримувала.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат ОСОБА_11, зустрічний позов підтримав з викладених у ньому підстав, проти задоволення первісного позову заперечував, суду пояснив, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2 після укладення шлюбу стали мешкати в будинку АДРЕСА_1, поруч почали будувати новий дім, у будівництві їм допомагали брати ОСОБА_6 та ОСОБА_2 У новому будинку мешкали всією сім'єю, потім ОСОБА_6 пішов з сім'ї. У 1990-х роках його довірителька дізналася, що чоловік з нею розлучився. Проте вона свідоцтво про розірвання шлюбу не отримувала, штамп в паспорті не ставила. Потім, через роки, чоловік повернувся та почав проживати в будинку № 202 разом з братом. До будинку № 202-а друга дружина ОСОБА_6 ніякого відношення не має, оскільки він був побудований задовго до їхнього з ОСОБА_6 шлюбу. Весь час родина мешкала і мешкає в будинку № 202-а. Про те, що ОСОБА_6 ввів будинок в експлуатацію і оформив на нього право власності, ОСОБА_2 не знала. Дізналася про це лише тоді, коли ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом про її виселення, який потім залишила без розгляду. На теперішній час будинок № 202 не придатний для проживання. Про те, що будинку присвоєно новий номер 202-а та поділена замельна ділянка, на якій розташовані обидва будинки, ОСОБА_2 дізналася вже в суді. Оскільки будинок № 202-а побудований під час перебування ОСОБА_12 та ОСОБА_2 у шлюбі на спільні кошти та спільними зусиллями, просить визнати його об'єктом спільної сумісної власності подружжя, визнати за ОСОБА_2 право власності на ? частину вказаного будинку та витребувати у ОСОБА_1 та передати у власність ОСОБА_2 ? частину вказаного будинку.

Відповідач ОСОБА_3 у судовому засіданні пояснила, що вона народилася у 1971 році і з самого народження проживає у будинку № 202-а, який побудували її батьки. До 2014 року вони всі разом мешкали у будинку. В 1986 році батько ОСОБА_6 пішов з сім'ї, повернувся у 1990-х роках. Він проживав з братом у будинку АДРЕСА_1. Після того, як у батька стався інсульт, сестра - ОСОБА_5, у 2014 році забрала всі документи на будинок, забрала батька проживати в будинку № 202-а. У грудні 2017 року батько тяжко захворів, про те, що батько подарував будинок ОСОБА_5, вони не знали. Вони сплачують комунальні платежі, існує два особових рахунка, оформлених на ОСОБА_6 та його брата. Між ними та позивачем виникали суперечки. Так, мати позивача - ОСОБА_5 викликала поліцію у зв'язку з тим, що вони нібито викрали вікно, проте вони лише замінили його на нове пластикове, чим навпаки поліпшили стан будинку. ОСОБА_5 також проживає у будинку № 202-а у другій його половині. Її дочка - ОСОБА_1 до того, як вийшла заміж, також мешкала у будинку, однак тепер проживає у чоловіка. У задоволенні позову ОСОБА_1 просила відмовити, оскільки він необгрунтований.

Відповідач ОСОБА_4 позов про виселення не визнав, суду пояснив, що з самого народження мешкав разом з матір'ю та бабусею у будинку АДРЕСА_2. На теперішній час мешкає окремо, проте навідує матір та бабусю. У 16 років він прописався у будинку № 202, проте не здогадувався, що під цим номером рахується старий будинок - землянка, а будинок, в якому він виріс та мешкав все життя тепер має номер 202-а. На будинку табличка з №202, проте ОСОБА_5 рукою на табличці дописала літеру «а». Зі слів рідних йому відомо, що будинок дід та бабуся побудували разом, їм допомагали їхні брати. Весь час вони нормально спілкувалися з позивачем та її матір'ю ОСОБА_5 ОСОБА_6, коли повернувся, спочатку проживав у будинку № 202. У 2014 році, після того, як у ОСОБА_6 стався інсульт, відносини різко погіршилися. До певного часу їм нічого не було відомо про поділ землі, про оформлення прав на будинок та про те, що дідусь подарував будинок ОСОБА_5, а вона - своїй дочці ОСОБА_1 Про це вони дізналися в суді, коли остання звернулася з позовом про їх виселення. Позивач ОСОБА_1 також проживала у спірному будинку, переїхала з нього, коли вийшла заміж. У будинку мешкає її мати ОСОБА_5, яку вона навідує. Вони з матір'ю та бабусею не чинять жодних перешкод для того, щоб позивач приходила або мешкала в будинку. Будинок № 202 не придатний для проживання, це землянка. На території домоволодіння знаходиться одна вбиральня на вулиці. Підтвердив наявність конфліктів між сторонами. Проте ці конфлікти в нього з ОСОБА_5 виникали на грунті того, що остання погано ставить до своєї матері ОСОБА_2, ображає її, лається нецензурною лайкою. Він заступався за бабусю, між ними відбувалася словесна перепалка, у зв'язку з чим тітка викликала поліцію. Він поліцію не викликав. До фізичної сили ніколи не вдавався. Також вважав, вимоги позивача необгрунтованими.

Третя особа ОСОБА_5, допитана у судовому засіданні, пояснила, що батьки проживали в будинку № 202, потім батько почав будувати поруч новий будинок, дозвіл на будівництво також отримав батько. Їй невідомо, в якому році будинок став готовий до проживання. Вона була мала і не пам'ятає, чим займалася мати. Потім батьки розлучилися, батько не мешкав з ними 10 років. Внаслідок цього родина розбилася на два табори. Вона підтримала батька. Мати знала про розлучення. У 1999 році батько оформив право власності на будинок, з 2001 року був прописаний у будинку № 202-а. Квитанції з того часу приходили на його ім'я. Мати та сестра не могли не знати проте, що власником будинку є ОСОБА_6 Коли племінник ОСОБА_4, отримуючи паспорт, хотів прописатися у будинку № 202-а, батько не дав на це своєї згоди. Мати ніколи не ініціювала питання щодо поділу або визначення порядку користування будинком. В травні 2017 року батько подарував будинок їй, оскільки він більше нікому не довіряв. Відповідачі не доглядали за батьком в останні роки його життя, коли він сильно хворів. За батьком доглядали вони з дочкою ОСОБА_1 Вважає, що відповідачі знали, що батько переписав на неї будинок. Точно вони узнали про це, коли вона звернулася до суду з позовом про їхнє виселення. Дочка ОСОБА_1 постійно мешкала в будинку, навіть коли вийшла заміж. Але у зв'язку з постійними скандалами, які виникали в них з родичами, вона змушена була переїхати до чоловіка, проте вона бажає проживати у своєму будинку. За комунальні послуги вона деякий час сплачувала, але зараз, вже півтора року, вони до неї не потрапляють, їх забирає сестра та оплачує. Батько приймав участь в оплаті комунальних послуг. Вона подарувала будинок дочці, оскільки це єдина рідна в неї людина. Поліцію викликала, коли відповідачі самовільно вирішили поміняти вікно у будинку, її з роботи покликав батько, який помітив сторонніх людей в будинку. Також викликала поліцію через конфлікти з племінником ОСОБА_4

Свідок ОСОБА_13, допитаний під час розгляду справи, суду пояснив, що він є чоловіком позивача ОСОБА_1 Після одруження вони переїхали проживати до спірного будинку. Прожили там півтора року з липня 2015 року до кінця 2016 року. У родині виникали постійні скандали, відповідачі дуже погано поводилися з дідусем ОСОБА_6 Вони змушені були виїхати звідти, тепер з дружиною мешкають в його квартирі. Коли ОСОБА_6, захворів, дружина щодня їздила до нього, доглядала. Стосунки між сторонами завжди були напруженими, а після того, як ОСОБА_6 подарував будинок ОСОБА_5 ситуація погіршилися. Він знав про те, що ОСОБА_5 подарувала будинок його дружині ОСОБА_1 З розповідей ОСОБА_6 йому відомо, що той своїми руками побудував дім. Дружина бажає проживати в цьому будинку, проте не в такій конфліктній обстановці. Не хоче там жити через постійні скандали з відповідачами.

Свідок ОСОБА_14 суду пояснила, що мешкає по сусідству з відповідачами, добре їх знає, люди вони не конфліктні. ОСОБА_4 сказав її сестрі, що тітка ОСОБА_5 з дочкою ОСОБА_1 хочуть їх виселити з будинку. Цей факт її обурив. Про те, що будинок має номер 202-а, вона не знала, завжди вважала, що будинок має номер 202. Зі слів її бабусі їй відомо, що будинок будувався ОСОБА_6 та його дружиною ОСОБА_2

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_15 пояснила, що родину ОСОБА_2 знає давно, з ОСОБА_6 ходили до 1-го класу, вона проживає з ними по сусідству. Після одруження з ОСОБА_2 вони мешкали у будинку АДРЕСА_1 в м. Маріуполі. Батьки ОСОБА_6 побудували новий будинок поруч з будинком АДРЕСА_1. Він розташований на тій самій земельній ділянці, що й старий. Їй невідомо про те, що земля, на якій стоять дві споруди, поділена на дві земельні ділянки. У старому будинку завжди проживав брат ОСОБА_6 - ОСОБА_9. ОСОБА_6 розлучався з ОСОБА_2 та проживав з іншою жінкою, був одружений. Потім повернувся жити до будинку АДРЕСА_1.

Вислухавши пояснення сторін, їх представників, свідків, дослідивши письмові докази по справі, оцінюючи докази, зібрані у справі в їх сукупності, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правові відносини.

Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_5 від 17.03.2015 року, виданого повторно, ОСОБА_6 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 28 грудня 1963 року.

17 жовтня 1986 року шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_6 від 05.10.2017 року, виданим повторно.

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_7 від 21.03.2018 року ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_13.

У домовій книзі про кількість проживаючих у будинку АДРЕСА_1 маються записи про те, що у вказаному будинку зареєстровані: ОСОБА_9, ОСОБА_6, ОСОБА_2 (відповідач), ОСОБА_5 (третя особа); ОСОБА_4 (відповідач), ОСОБА_3 (відповідач), ОСОБА_1 (позивач).

Згідно з матеріалами інвентаризаційної справи № 48438, зокрема висновку від 10.02.1999 року, на земельній ділянці площею 992 кв. м мається два окремі будинки: жилий будинок літ. А-1, який належить ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу від 14.07.1948 року № 1342, та жилий будинок літ. Д-1, який належить ОСОБА_6; на підставі рішення виконавчого комітету Жовтневої районної адміністрації м. Маріуполя жилий будинок Д-1 з усіма будівлями, спорудами та з земельною ділянкою площею 496 кв. виділено у самостійне домоволодіння, якому присвоєно № 202-а; жилий будинок літ. А-1 з усіма будівлями, спорудами на земельній ділянці площею 496 кв. м залишено як самостійне домоволодіння.

20.09.1999 року ОСОБА_6 Маріупольським бюро технічної інвентаризації на підставі рішення Жовтневої районної адміністрації Маріупольської міської ради та акту прийомки індивідуального домобудівництва було видане свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_2, яке зареєстроване в Маріупольському БТІ 20.09.1999 року за № 41688, що підтверджується матеріалами інвентаризаційної справи № 48438. З березня 2000 року заведено Домову книгу для реєстрації громадян, які мешкають у будинку АДРЕСА_2.

Станом на 11.05.2017 року, виготовлено технічний паспорт на будинок АДРЕСА_2 та його зареєстровано в Маріупольському бюро технічної інвентаризації.

За договором дарування від 15.05.2017 року ОСОБА_6 подарував будинок АДРЕСА_2, розташований на земельній ділянці, загальною площею 0,0540 га, кадастровий номер НОМЕР_8, своїй дочці ОСОБА_5

В свою чергу ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 06.12.2017 року подарувала вищевказаний будинок своїй дочці ОСОБА_1

Згідно з витягом № 106369771 від 06.12.2017 року ОСОБА_1 зареєструвала своє право приватної власності на будинок АДРЕСА_2, загальною площею 51.2 кв.м, житловою площею 29,7 кв.м.

Згідно з довідкою Відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради № 03-07-7500 від 27.11.2017 року у будинку за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_9, ОСОБА_2 з 03.03.1964 року; ОСОБА_17, з 22.06.1988 року; ОСОБА_4 з 07.08.2012 року; ОСОБА_3 з 04.11.1994 року.

З довідки Відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб Департаменту адміністративних послуг Маріупольської міської ради № 03-07-7011 від 06.11.2017 року вбачається, що у будинку за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_18 з 21.02.2017 року по теперішній час; ОСОБА_1 з 21.02.2017 року по теперішній час; ОСОБА_6 з 27.03.2001 року.

Згідно зі свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_9 від 27.06.2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_19 зареєстрували шлюб 27 червня 2015 року.

Відповідно до акту № 75 КСН «Центральний» ОСОБА_1 мешкає разом з чоловіком ОСОБА_19 за адресою: АДРЕСА_3.

Згідно наданих суду листів Центрального ВП ГУНП в Донецькій області від 12.10.2017 року, 20.10.2017 року та 19.12.2017 року ОСОБА_5 зверталася до Центрального ВП ГУНП в Донецькій області з заявами з приводу конфліктів з родичами, зокрема з приводу сварки з ОСОБА_4 та заміни вікна в будинку АДРЕСА_2, з приводу вказаних звернень проведено перевірку, внесено офіційне застереження ОСОБА_4 про недопущення правопорушень.

Відповідно до ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Право вимагати у судовому порядку виселення членів сім'ї, у тому числі колишніх, власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст. 157 ЖК УРСР, але за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР, зокрема, якщо вони систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними.

Відповідно до роз'яснень, наданих у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» під час вирішення справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід керуватися тим, що під час тривалої антигромадської поведінки виселення винного може статися під час повторного порушення, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.

Відповідно до ст.ст. 81, 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Аналізуючи надані сторонами докази, суд приходить до висновку, що сторони, які мають родинні відносини, кровну спорідненість, разом проживали та були зареєстровані у будинку АДРЕСА_1. Сторони фактично мешкали у будинку, який до 1999 року вважався самовільно збудованим та не мав самостійного номеру, і лише після отримання ОСОБА_6 20.09.1999 року свідоцтва про право власності на спірний будинок, йому було присвоєно новий номер - 202-а, будинок став об'єктом завершеного будівництва. Було поділено земельну ділянку на дві окремі ділянки, на яких на даний час розташовані два будинки № 202 та № 202-а. При цьому суд враховує, що позивач ОСОБА_1 та її мати ОСОБА_5 тільки у лютому 2017 року зареєструвалися у будинку АДРЕСА_2, в той час, як відповідачі фактично залишилися зареєстрованими у будинку АДРЕСА_1, хоча фактично і це не оспорюється сторонами, постійно протягом декількох років мешкали у будинку, який на теперішній час має АДРЕСА_2. Відповідачі постійно мешкають у спірному будинку, відповідач ОСОБА_2 - з часу, коли його було побудовано; відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - з народження, несуть витрати по обслуговуванню будинку та прибудинкової території, сплачують за комунальні послуги, іншого житла не мають.

У зв'язку з тим, що обдарована - позивач ОСОБА_1, дарувальник - її мати ОСОБА_5, і первинний власник будинку - дідусь позивача ОСОБА_6 є родичами між собою, тобто правочини вчинялися в колі осіб, що є членами однієї сім'ї, приведений в позовній заяві аналіз правових норм стосовно нібито не збереження прав користування житлом членами сім'ї колишнього власника, суд вважає непереконливими.

При цьому суд враховує, що позивач ОСОБА_1 просить усунути перешкоди уволодінні, користуванні та розпорядженні нею житловим приміщенням саме шляхом виселення відповідачів, проте діюче законодавство передбачає вичерпний перелік підстав для виселення.

Надані представником позивача повідомлення Центрального ВП ГУНП в Донецькій області, адресовані не позивачу, а ОСОБА_5, та свідчать про звернення останньої до органів поліції за фактом погроз та провокування конфліктів відносно неї з боку родичів, за місцем мешкання. При цьому, жодним чином не доводять того, що відповідачі систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим саме для позивача її проживання з ними в одному будинку. Під час розгляду справи суду не надано доказів, про те, що саме позивач зверталась до правоохоронних органів з приводу конфліктів з родичами.

Обставини справи, встановлені судом, дійсно свідчать про те, що між сторонами виник тривалий і стійкий конфлікт, однак зробити висновок, що лише порушення правил співжиття відповідачами роблять неможливим для позивача проживання з ними в одному будинку неможливо.

Таким чином, враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази систематичного руйнування чи псування жилого приміщення, або використання його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття, роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, суд приходить до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, про усунення перешкод в володінні, користуванні та розпорядженні будинком саме шляхом виселення відповідачів.

З приводу вимог, викладених у зустрічному позові про визнання будинку АДРЕСА_2 об'єктом спільної сумісної власності подружжя, визнання за позивачем ОСОБА_2 права власності на ? частину вказаного будинку та витребування її у відповідача ОСОБА_1 суд дійшов до наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із частиною першою статті 13 ЦПК Українисуд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом статті 16 ЦК України звертаючись до суду з позовом, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. Порушене право може бути захищено у спосіб, хоча і непередбачений зазначеною нормою, законом чи договором, але такий, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим порушенням.

Одним із таких способів захисту порушених прав особи є - визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його, справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Тобто, Україна, як учасниця Конвенції, повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Згідно частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Звертаючись до суду із позовом до відповідача ОСОБА_1 про визнання права власності на частину домоволодіння, ОСОБА_2 обґрунтувала свої вимоги тим, що саме ОСОБА_1 є власником спірного майна і саме за останньою зареєстровано право власності на спірне майно. Водночас, вона має право на його частку, оскільки це майно набуте за час шлюбу з ОСОБА_6 Обравши спосіб захисту своїх порушених прав, позивач обгрунтовано зазначив відповідачем особу ОСОБА_1, яка є власником спірного домоволодіння, що відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України.

Однією з визначальних складових принципу захисту цивільних прав та інтересів судом є забезпечення гарантій права кожної людини на ефективний судовий захист.

Ефективний спосіб захисту передбачає реальну можливість захисту порушеного права.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний спосіб.

Враховуючи зміст порушеного права позивача, встановлені судом обставини, суд дійшов висновку про те, що порушене право позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 може бути захищене в обраний нею спосіб та є ефективним з огляду на обставини справи.

Ствердження відповідача ОСОБА_2 що про введення спірного будинку в експлуатацію, тобто визначення його як самостійного об'єкту права власності, та його відчуження третім особам, стало відомо лише у 2017 році, коли ОСОБА_5 вперше звернулася до суду з позовом про її виселення, під час розгляду справи не спростовано.

Суд враховує, що ОСОБА_2 заявлено позов про визнання права власності на частину спірного домоволодіння, яке на час звернення до суду належало ОСОБА_1 на підставі договору дарування, а посилання позивача на норми ст. 22 КпШС України як норми матеріального права є обґрунтуванням позову про визнання права власності. Вимоги про поділ спільного майна подружжя позивачем заявлено не було.

З показань свідків допитаних під час судового розгляду вбачається, що спірний будинок будувався в період з 1964 по 1970 роки, тобто у період перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі. Дозвіл на будівництво було надано ОСОБА_6 Будинок фактично експлуатувався родиною за своїм функціональним призначенням, але не приймався до експлуатації і право власності на нього не оформлювалося.

17.10.1986 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 розірвано.

Увесь період часу аж до вересня 1999 року спірний будинок залишався об'єктом незавершеного будівництва. І лише 20.09.1999 року ОСОБА_6 ввів спірний будинок в експлуатацію, в подальшому оформив своє право приватної власності на будинок АДРЕСА_2.

Згідно з ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Оскільки правовідносини подружжя щодо спірної квартири виникли до 1 січня 2004 року, вони регулюються нормами Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України).

Відповідно до ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Відповідно до ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Згідно з ст. 25 КпШС України, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Аналізуючи надані суду докази на підтвердження зустрічних позовних вимог, суд враховує, що ОСОБА_2 та її представником не надано суду належних та допустимих доказів того, що спірний будинок на той час, коли вони родиною вселилися та жили в ньому, мав теперішній вигляд та відповідав всім критеріям, необхідним для вводу в експлуатацію. При цьому звертає на себе увагу, що тільки у 1999 році ОСОБА_6, майже через 13 років після розірвання шлюбу,спірний будинок був введений в експлуатацію та оформлено на нього право приватної власності, тобто будинок АДРЕСА_2 став самостійном об'єктом цивільних прав. ОСОБА_2 не доведено в передбаченому законом порядку, що з часу розірвання шлюбу в 1986 році та до часу введення спірного будинку в експлуатацію у 1999 році, ОСОБА_6 не здійснювалось будь-яких робіт по поліпшенню будинку з метою відповідності критеріям для вводу будинку в експлуатацію, які б він здійснював за особисті кошти, з подальшою метою оформлення на нього права власності та набуття будинком статусу самостійного об'єкту цивільних прав. Також суд враховує, що на час реєстрації спірного будинку як об'єкта нерухомості, ОСОБА_6 вже тривалий час не перебували у шлюбі, не вели спільне господарство, разом не проживали. Об'єктивних данних, які б вказували на не можливість ініціювати питання вводу в експлуатацію спірного будинку ОСОБА_2 після розірвання шлюбу не надано.

З урахуванням наведеного суд вважає, в передбаченому законом порядку не доведено, що ОСОБА_2 на теперішній час, як колишня дружина ОСОБА_6 має право саме на 1/2 частину спірного будинку, який почав будуватися під час перебування їх у шлюбних відносинах. Крім того, суд враховує, що перехід права власності на спірний будинок від ОСОБА_2 до ОСОБА_5 відбувся вперше на підставі договору дарування від 15.05.2017 року. В подальшому 06.12.2017 року ОСОБА_5 подарувала будинок АДРЕСА_2 своїй дочці ОСОБА_1 Проте, ОСОБА_2 не заявлялися вимоги щодо визнання вказаної угоди від 15.05.2017 року недійсною.

На підставі наведеного суд переконаний, що у задоволенні зустрічного позову слід відмовити через недоведеність позовних вимог, оскільки позивачем не представлено переконливих доказів на їх підтвердження.

На підставі ст. 141 ЦПК України витрати по сплаті судового збору у розмірі 640 грн. за подання первісного позову покласти на позивача ОСОБА_1, витрати по сплаті судового збору у розмірі 704,80 грн. за подання зустрічного позову покласти на позивача ОСОБА_2

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 10, 12, 13, 18, 81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про усунення перешкод у здійсненні права володіння, користування та розпорядження майном шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення відмовити.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна об'єктом права власності подружжя, визнання права власності на частку у майні подружжя та витребуванні майна з чужого незаконного володіння відмовити.

Скасувати арешт, накладений ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 21.02.2018 року на домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1246959614123), яке на праві приватної власності належить ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) на підставі договору дарування, серія та номер:1654 від 06.12.2017 року (номер запису про прав власності: 23759676).

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Донецького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складене 12.11.2018 року.

Позивач - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_8, РНОКПП НОМЕР_1, місце проживання: АДРЕСА_2.

Відповідач - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_10, РНОКПП НОМЕР_2, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2.

Відповідач - ОСОБА_3, РНОКПП НОМЕР_3, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2.

Відповідач - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_11, РНОКПП НОМЕР_4, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2.

Третя особа - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_12, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2.

Суддя С.В.Кулик