Рішення № 77949457, 20.11.2018, Мирноградський міський суд Донецької області (до 25.04.2025 - Димитровський міський суд Донецької області)

Справа № 226/2096/18

Справа № 226/2096/18

Провадження № 2-о/226/210/2018

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 листопада 2018 року Димитровський міський суд Донецької області у складі:

головуючого – судді Петуніна І.В.,

за участю секретаря судового засідання Альберті О.В., Трифонової І.О.

учасники справи:

заявник ОСОБА_1, який діє від свого імені та в інтересах ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1

представник заявника ОСОБА_3

заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, ОСОБА_4 Федерація

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Мирнограді Донецької області в порядку окремого провадження цивільну справу за заявою ОСОБА_1, що діє від власного імені та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України та ОСОБА_4 Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_5 виклад вимог заявника.

Заявник ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою від власного імені і в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме, що його вимушене переселення разом із дитиною у квітні 2016 року з окупованої території Донецької області відбулося внаслідок збройної агресії ОСОБА_4 Федерації проти України та окупації ОСОБА_4 Федерацією частини території Донецької області.

Зазначає, що він разом із родиною мешкав за адресою: Донецька область, м. Моспине, вул. Партизанська, 37. У квітні 2016 року він разом із донькою ОСОБА_2 був змушений переїхати до м. Дніпра, а в подальшому – до м. Мирнограда Донецької області, де вони зараз постійно проживають за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, мають відповідні довідки, видані ним, як внутрішньо переміщеним особам відповідно до ст.24 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». Зміна місця проживання відбулася з причини збройної агресії ОСОБА_4 Федерації, наслідком якої стала окупація частини території України. До цього він мав налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Окупація принесла побоювання за життя та здоров’я, погіршення соціально-економічної ситуації, після народження у 2016 році доньки він був змушений заради безпеки залишити своє майно, рідних та близьких людей, та переїхати. Змушене переселення потягло негативні наслідки для заявника – втрату житла, роботи, можливості планувати життя, надії повернутися додому, відсутність змоги повноцінно спілкуватися з родичами та друзями. Внаслідок військової агресії ОСОБА_4 Федерації порушена ціла низка його прав і свобод. Довідки про взяття на обліку внутрішньо переміщених осіб лише посвідчують факт переселення і не містять його причин. Встановлення даного юридичного факту необхідно заявникові для визначення свого статусу і статусу своєї дитини. З урахуванням викладеного заявник просив суд встановити факт, що їхнє з дитиною вимушене переселення у квітні 2016 року з окупованої території Донецької області відбулось внаслідок збройної агресії ОСОБА_4 Федерації проти України та окупації ОСОБА_4 Федерацією частини території Донецької області України.

ІІ. Заяви (клопотання) учасників справи.

В судове засідання заявник не з’явився, надавши заяву про розгляд справи без його участі, в якій підтримав свої вимоги і просив задовольнити їх.

Представник заявника ОСОБА_3 в судове засідання не з’явилася, надавши заяву про розгляд справи без її участі, в якій підтримав вимоги заявника та просила задовольнити їх.

Представники заінтересованих осіб – Міністерства соціальної політики України та держави ОСОБА_4 Федерація (дипломатичного органу держави) до суду не з’явилися, хоча й повідомлялися належним чином про час та місце розгляду справи. Правом надати відзив на заяву заінтересовані особи не скористалися.

Клопотань в порядку ст. 222 ЦПК України учасниками справи суду не надано.

ІІІ. Процесуальні дії у справі.

16.08.2018 ухвалою судді відкрите провадження у даній справі, призначене судове засідання на 10-30 12.09.2018, заінтересованим особам запропоновано подати судові відзив на заяву.

12.09.2018 судове засідання у справі було відкладене на 10-30 16.10.2018 на підставі п. 1 ч. 2 ст. 223 ЦПК України з причин відсутності відомостей про належне повідомлення заінтересованої особи.

ІV. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

ОСОБА_1 згідно з паспортом громадянина України серія АЕ №178440 народився 09.06.1972, з 11.02.2012 зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_4. Заявник є пенсіонером, інвалідом ІІІ групи за трудовим каліцтвом, що підтверджується пенсійним посвідченням №1271823561.

Згідно зі свідоцтвом про народження серія І-КН №655465, ОСОБА_1 є батьком дитини ОСОБА_2, яка народилася у м. Дніпрі 08.04.2016.

18.04.2016 ОСОБА_1 був взятий до обліку як внутрішньо переміщена з м. Моспине Донецької області до м. Дніпра особа (довідка №1204004614).

30.08.2017 дитина ОСОБА_2 була взята до обліку як внутрішньо переміщена з м. Моспине Донецької області до м. Дніпра особа (довідка №0000313612).

З 23.03.2018 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обліковані як внутрішньо переміщені особи в м. Мирнограді Донецької області, адресою їхнього мешкання у довідках зазначено: м-н Молодіжний, 33/30 (довідки №0000499248 та НОМЕР_1).

V. Оцінка суду.

Збройна агресія ОСОБА_4 Федерації проти України розпочалася 20.02.2014 і її наслідком стала повна окупація та подальша незаконна анексія території Автономної республіки Крим, яка засуджена міжнародними інстанціями. Друга фаза збройної агресії ОСОБА_4 Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужби ОСОБА_4 Федерації, озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» 07.04.2014 та «Луганської народної республіки» 27.04.2014. Протягом травня 2014 року у неконституційний спосіб було проведено референдуми на зазначених територіях з приводу їх відокремлення від України. На територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил ОСОБА_4 Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями – громадянами ОСОБА_4 Федерації батальйон «Восток», а також задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їх участю відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснені збройні напади на частини Збройних сил України.

Вказані факти закріплені постановою Верховної ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройної агресії ОСОБА_4 Федерації та подолання її наслідків» від 21.04.2015 №337.

23.08.2014 розпочалося масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил ОСОБА_4 Федерації. Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 визначено, що ОСОБА_4 Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань ОСОБА_4 Федерації, що складаються з регулярних з’єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони ОСОБА_4 Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам ОСОБА_4 Федерації, їхніх радників, інструкторів та регулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих ОСОБА_4 Федерацією.

Вказані факти зафіксовані та знайшли своє підтвердження у численних повідомленнях прес-центру Служби безпеки України того часу з місця подій – території Донецької та Луганської області.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 №1932-ХІІ, збройна агресія – це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Україною за наслідками збройної агресії ОСОБА_4 Федерації прийнято постанову Верховної Ради України від 17.03.2015 №254-УІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

За змістом абзацу 2 постанови Верховної Ради України «Про заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами ОСОБА_4 Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливих тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04.02.2015 №145-VІІІ, з 20.02.2014 проти України триває збройна агресія ОСОБА_4 Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано ОСОБА_6 Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».

Постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 №129-VІІІ законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання ОСОБА_4 Федерації державою-агресором.

Військові дії ОСОБА_4 Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.

Звіт, підготовлений Міжнародним партнерством за Права людини разом з Норвезьким Гельсінським комітетом та Українською Гельсінською спілкою з прав людини, Резолюція Парламентської Асамблеї Європи від 09.04.2014, від 25.06.2015, від 12.10.2016, Резолюція Європейського Парламенту про ситуацію в Україні від 15.01.2015, Резолюція Генеральної асамблеї ООН від 19.12.2016 містять посилання на збройну агресію ОСОБА_4 Федерації проти України на тимчасово окупованих територіях у Автономній ОСОБА_6 Крим, Донецькій та Луганській областях.

Згідно з частиною 3 статті 82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Факти збройної (військової) агресії ОСОБА_4 Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч.3 ст.82 ЦПК України.

Отже, наслідком саме збройної агресії ОСОБА_4 Федерації стала окупація частини території України, яка засуджена, як на національному рівні, так і міжнародною спільнотою.

У квітні 2016 року заявник через загрозу своїм життю та здоров’ю, а також життю і здоров’ю народженої 08.04.2016 дочки, внаслідок подій, які відбувались на території Донецької області, був вимушений разом із дитиною переміститись з м. Моспине Донецької області до м. Дніпра, а в подальшому – до м. Мирнограда Донецької області. Їм було надано статус внутрішньо переміщених осіб.

Заявник вказує на те, що метою встановлення зазначеного ним факту є визначення їх із дитиною статусу як осіб, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949, ратифікованої Україною 03.07.1954, з відповідними правовими наслідками. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються у разі конфлікту чи окупації під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20.10.2014 «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Відтак, підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18.01.2018 «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії ОСОБА_4 Федерації, покладається на ОСОБА_4 Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

При цьому відповідно до абзацу преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної ОСОБА_6 Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15.04.2014 «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме, 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

З урахуванням змін до Конституції України, внесених Законом України від 02.06.2016 №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов’язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов’язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України (далі – Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов’язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку – негативне зобов’язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку – позитивні зобов’язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», §313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», §333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», §109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов’язань. Такі зобов’язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», §335, §339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §131). Таким чином, перша частина цих зобов’язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму. Згідно з другою частиною зобов’язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника.

Згідно з частиною першою та пунктом п’ятим частини другої статті 293 ЦПК України окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на ОСОБА_4 Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Отже, встановлення факту, що має юридичне значення, про яке просить заявник, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового, способу встановлення причинно-наслідкового зв’язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією ОСОБА_4 Федерації.

Таким чином, суд на підставі аналізу доводів заявника та вищевказаних положень закону дійшов висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов’язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Суд вбачає доведеним, що вимушене переселення у квітні 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з окупованої території Донецької області відбулося внаслідок збройної агресії ОСОБА_4 Федерації проти України та окупацією ОСОБА_4 Федерацією частини території Донецької області, а тому заява підлягає задоволенню.

При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, суд враховує постанови Верховного Суду: від 14.03.2018 справа № 363/2981/16-ц, від 21.03.2018 справа № 428/12368/16-ц, від 21.03.2018 справа № 417/3852/17, від 12.04.2018 справа № 243/7029/17.

Відповідно до п. 21 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справ в усіх судових інстанціях звільняються заявники у справах за заявами про встановлення фактів, що мають юридичне значення, поданих у зв’язку із збройною агресією, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 19, 263-265, 315, 319 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Заяву ОСОБА_1 (85327, Донецька область, м. Мирноград, м-н «Молодіжний», 33/30, паспорт серія АЕ №178440), що діє від власного імені і в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України (01601, м. Київ, вул. Еспланадна, 8/10, код за ЄДРПОУ 37567866) та ОСОБА_4 Федерація (Посольство РФ в Україні, 03049, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 27) про встановлення факту, що має юридичне значення, – задовольнити.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_5, разом із малолітньою дитиною ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, у квітні 2016 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії ОСОБА_4 Федерації проти України та окупації ОСОБА_4 Федерацією частини території Донецької області України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, яка може бути подана до Донецького апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складене 20.11.2018.

Суддя: І.В. Петунін