Постанова № 77943143, 07.11.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/4204/18

Номер справи місцевого суду: 1522/2203/2012

Головуючий у першій інстанції Ільченко Н. А.

Доповідач Сегеда С. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.11.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області, у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Кононенко Н.А.,

Цюри Т.В.,

за участю:

секретаря Ющак А.Ю.,

представника ОСОБА_3 і ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2018 року в цивільній справі за позовомОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_4, ОСОБА_8 про поділ майна подружжя, визнання договорів дарування і договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсними, та про витребування майна з чужого незаконного володіння; за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6, ОСОБА_9 про поділ майна подружжя, визнання договору дарування недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності, виселення та вселення; та за зустрічним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_6, ОСОБА_3 про визнання добросовісним набувачем, треті особи без самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Марченко А.М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Микитченко Олексій Васильович,

встановив:

30.01.2012 року ОСОБА_6 звернулась до суду із зазначеними позовними вимогами, які в подальшому уточнювала і збільшувала (т.6, а.с.102-106), та ставила перед судом питання про наступне:

-визнати об'єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_6 і ОСОБА_3 наступне нерухоме майно:

квартиру АДРЕСА_1, вартістю 2 000 000,00 грн., оформлену на ім'я ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 18.05.2007 р. за р. № 1627;

нежиле приміщення № 1 площею 154,3 кв.м. у будинку АДРЕСА_6, вартістю 2 000 000,00 грн., оформлене на ім'я ОСОБА_3;

машиномісце (гараж) НОМЕР_4 у підземному паркінгу будинку АДРЕСА_5 вартістю 480 000,00 грн., оформлене на ім'я ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_1 від 18.09.2009 р.;

машиномісце (гараж) АДРЕСА_4 вартістю 480000,00 грн., оформлене на ім'я ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності НОМЕР_2 від 18.09.2009 р.;

нежиле приміщення НОМЕР_6 - магазин непродовольчих товарів, розташованого за адресою: АДРЕСА_9, вартістю 640000,00 грн., оформлене на ім'я ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 12.05.2009 р. за р. № 2262;

нежиле приміщення НОМЕР_5 за адресою: АДРЕСА_8, вартістю 640000,00 грн., оформлене на ім'я ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 25.09.2009 р. за р. № 1906;

-визнати недійсним договір дарування нежитлових приміщень цокольного поверху загальною площею 154,3 кв.м., що знаходяться у будинку АДРЕСА_6, укладений 20.06.2014 р. між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гашовою В.В. за р. № 757;

-визнати недійсним договір дарування машиномісця НОМЕР_3, яке розташоване в підземному паркінгу за адресою : АДРЕСА_5, укладений 03.06.2014 р. між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гашовою В.В. за р. № 648;

-визнати недійсним договір дарування машиномісця НОМЕР_4 розташоване в підземному паркінгу за адресою : АДРЕСА_5, укладений 03.06.2014 р. між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гашовою В.В. за р. № 647;

-визнати недійсним договір дарування нежитлового приміщення НОМЕР_5 загальною площею 56,8 кв.м., що розташоване за адресою : АДРЕСА_8, укладений 03.06.2014 р. між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гашовою В.В. за р. № 649;

-визнати недійсним договір дарування приміщення НОМЕР_6 - магазин, загальною площею 53,9 кв.м., яке розташоване за адресою : АДРЕСА_7, укладений 23.07.2014 р. між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гашовою В.В. за р. № 913;

-визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 29.07.2014 р. між ОСОБА_3 і ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гашовою В.В. за р. № 942;

-визнати недійним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення НОМЕР_6 - магазин, загальною площею 53,9 кв.м., яке розташоване за адресою : АДРЕСА_7, укладений 30.11.2015 р. між ОСОБА_4 і ОСОБА_8;

-виділити у власність ОСОБА_6 2/3 частин нерухомого майна, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а саме: квартиру АДРЕСА_1, машиномісце НОМЕР_4 розташоване у підземному паркінгу за адресою: АДРЕСА_5; нежитлове приміщення НОМЕР_6 - магазин, загальною площею 53,9 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_7; та нежитлове приміщення НОМЕР_5 загальною площею 56,8 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_8;

-виділити у власність ОСОБА_3 1/3 частин майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а саме: машиномісце НОМЕР_3, яке розташоване в підземному паркінгу за адресою: АДРЕСА_5; та нежитлове приміщення № 1 загальною площею 154,3 кв.м., що знаходяться у будинку АДРЕСА_6;

-витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 нежитлове приміщення НОМЕР_6 - магазин, загальною площею 53,9 кв.м., яке розташоване за адресою: АДРЕСА_7 (т.1 а.с. 3-5, 42-44, 158-160; т.2 а.с. 42-45; т.4 а.с. 47-51; т.6 а.с. 102-106).

Обгрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_6 посилалась на те, що з 17.09.2004 року перебувала у шлюбі з відповідачем ОСОБА_3, від якого народилися двоє дітей - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_2, які знаходяться на її утриманні. За період шлюбу позивачем та відповідачем придбано вищезазначене нерухоме майно, право власності на яке зареєстровано за відповідачем. Позивач вважає зазначене майно спільною сумісною власністю подружжя та у зв'язку з виниклою заборгованістю відповідача перед нею щодо виплати аліментів за рішенням Приморського районного суду м. Одеси у розмірі 17954,73 грн., вважає, що її особистою власністю є зазначене нерухоме майно, у зв'язку з чим просила визнати за нею право власності на нього.

13.04.2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом, який у подальшому був доповнений та вимоги по якому були збільшені, та остаточно просив поділити між ним та позивачем за первісним позовом ОСОБА_6 майно, набуте ними за час шлюбу, та є їх спільною сумісною власністю, а саме: квартиру АДРЕСА_2 наступним чином: визнати за ним право власності на 1/2 частину квартиру та за позивачем визнати право власності на 1/2 частини вказаної квартири, визнати недійсним нотаріально посвідчений договір дарування даної квартири, укладений 18.11.2011 року між ним та позивачем, витребувати зазначену квартиру з чужого незаконного володіння ОСОБА_14 та визнати за ним право власності на дану квартиру, виселивши з квартири ОСОБА_14 та вселити його до даної спірної квартири.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_3 посилався на те, що 17.09.2004 року між ним та ОСОБА_6 був укладений шлюб, під час якого вони придбали квартиру АДРЕСА_2. 18.11.2011 року він з ОСОБА_6 уклав нотаріально посвідчений договір дарування вказаної квартири. 29.07.2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_14 був укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу даної квартири.

ОСОБА_3 посилався на те, що його волевиявлення при укладенні вищезазначеного договору дарування не було вільним та не відповідало його волі, тому договір дарування квартири від 18.11.2011 року є недійсним, у зв'язку з тим, що на момент укладення цього договору він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Також ОСОБА_3 вважав, що у зв'язку з тим, що вище зазначена квартира вибула з його власності поза його волі за невідплатним договором, не зважаючи на те, що ОСОБА_14 є добросовісним набувачем квартири, квартира підлягає витребуванню з її незаконного володіння, за ним повинно бути визнано право власності на квартиру, він повинен бути вселений у квартиру, а новий власник ОСОБА_14 повинна бути виселена з квартири.

09.01.2014 року ОСОБА_14 звернулась до суду із зустрічним позовом, по якому просила визнати її добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_2, посилаючись на те, що між нею та ОСОБА_6 був укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу цієї квартири, у зв'язку з чим вона вважає себе добросовісним набувачем цієї квартири, не зважаючи на те, що жодна з осіб це не оспорює.

Вказані позови були об'єднанні до одне провадження.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Так, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року було скасовано рішення Приморського районного суду м.Одеси від 30 квітня 2014 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 22 жовтня 2014 року, якими було частково задоволені позовні вимоги ОСОБА_3 та відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 і зустрічних позовних вимог ОСОБА_14, передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції (т.5, а.с.31-35).

За наслідками нового розгляду справи, Приморським районним судом м. Одеси було ухвалено рішення від 13 лютого 2018 року, яким в задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_8 про поділ майна подружжя, визнання договорів дарування і договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсними, та про витребування майна з чужого незаконного володіння було відмовлено у повному обсязі.

Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_6, ОСОБА_9 про поділ майна подружжя, визнання договору дарування недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності, виселення та вселення було задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2, укладений 18.11.2011 р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, та посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Марченко А.М.

Витребувано квартиру АДРЕСА_2 з чужого незаконного володіння ОСОБА_9 на користь ОСОБА_3, шляхом виселення ОСОБА_9 з цієї квартири та вселення ОСОБА_3 до цієї квартири.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_3 було відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_9 до ОСОБА_6, ОСОБА_3, треті особи без самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Марченко А.М., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Микитченко О.В., про визнання добросовісним набувачем було відмовлено у повному обсязі.

13 березня 2018 року від ОСОБА_6 надійшла апеляційна скарга на зазначене вище судове рішення, в якій вона просила скасувати рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_6 у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

В іншій частині, а також іншими учасниками справи судове рішення в апеляційному порядку не оскаржується.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Так, ухвалюючи судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3, та про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 і ОСОБА_9, суд першої інстанції виходив із того, що майно, стосовно якого позивач ОСОБА_6 просить визнати за нею право власності, не є спільною сумісною власністю подружжя.

Разом з тим, квартира АДРЕСА_2 була відчужена ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6, шляхом укладення договору дарування, в період, коли він не розумів значення своїх дій, та не керував ними, а тому нотаріально посвідчений договір дарування вказаної квартири від 18.11.2011 року повинен бути визнаний судом недійсним. З цих підстав, нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу даної квартири від 29.07.2013 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_9 є підставою для витребування вказаної квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_9 на користь ОСОБА_3 шляхом виселення ОСОБА_9 з цієї квартири та вселення ОСОБА_3 до цієї квартири.

З цих підстав, позовні вимоги ОСОБА_9 про визнання її добросовісним набувачем вказаної квартири було відмовлено.

Погоджуючись із даним висновком суду першої інстанції, колегія суддів частково погоджується з мотивами, яким керувався суд при ухваленні судового рішення.

Так, як вбачається з матеріалів справи, згідно п.2 договору дарування від 20.07.2014 року квартири АДРЕСА_1, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гашовою В.В., зазначений у цьому договорі об'єкт нерухомого майна належить дарувальнику ОСОБА_3 на підставі Свідоцтва про право власності (бланк серії НОМЕР_7), індексний номер 24747988, виданого Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області від 25.07.2014 року, та право власності ОСОБА_3 на цей об'єкт нерухомого майна зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Реєстраційною службою Одеського міського управління юстиції Одеської області 22.07.2014 року, номер запису 6418445, індексний номер Витягу 24275648, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 413117051101.

Згідно п.2 договору дарування від 23.07.2014 року нежилого приміщення, а саме: магазину продовольчих товарів, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гашовою В.В., зазначений у даному договорі об'єкт нерухомого майна належить дарувальнику ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності (бланк серії НОМЕР_8), індексний номер 24275276, виданого реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області від 15.07.2014 року, та право власності ОСОБА_3 на цей об'єкт нерухомого майна зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області 27.06.2014 року, номер запису 6341049, індексний номер Витягу 24748189, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 407712512101.

Разом з тим, шлюб між ОСОБА_3, та ОСОБА_6 було розірвано 07.03.2012 року, що підтверджується відповідним рішенням Приморського районного суду м. Одеси і не заперечується сторонами.

Таким чином, право власності ОСОБА_3 на вище зазначені об'єкти нерухомого майно, а саме на нежиле приміщення НОМЕР_6 - магазин непродовольчих товарів, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, та на квартиру АДРЕСА_1, виникло після розірвання шлюбу, а саме більше ніж через 2 роки.

Відповідно до ч.1 ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Таким чином, враховуючи, що діюче законодавство України не містить норми матеріального права, яка б визначала статус спільної сумісної власності майна подружжя, придбаного після розірвання шлюбу, то вказане нерухоме майно не можна визнати спільною сумісною власністю подружжя.

Що стосується іншого нерухомого майна, а саме: паркінгів № НОМЕР_4, НОМЕР_9, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2, нежилого приміщення НОМЕР_5, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_8; нежилого приміщення № 1 загальною площею 154,3 кв.м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_6, то колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що позивач ОСОБА_6 не надала суду доказів того, вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя.

Крім того, звертаючись до суду з зазначеними позовними вимогами, позивачка ОСОБА_6 просила задовольнити їх на підставі ст.ст. 368, 370, 372 ЦК України.

Так, відповідно до ч.ч.1, 3 ст.370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст.364 ЦК України.

У відповідності до ч.3 ст.364 ЦК України у разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Таким чином, аналізуючи наведені норми матеріального права, слід дійти висновку, що виділення майна із спільної сумісної власності в особисту власність одного із співвласників із застосуванням правового механізму на підставі зазначених норм матеріального права можливе лише у разі домовленості співвласників про це. В той же час, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_3 давав свою згоду на виділення йому будь-якого майна у власність, тим паче майна, яке він до цього подарував ОСОБА_4. Право власності є правом а не обов'язком. У діючому законодавстві України відсутні будь-які норми права, які б дозволяли у примусовому порядку передавати у власність особи будь-яке майно, яке належить третій особі.

Крім того, колегія суддів зазначає, що матеріали цивільної справи не містять жодних доказів того, що апелянт ОСОБА_6 приймала участь у набутті спільного майна, або того, що майно на яке претендує ОСОБА_6, придбане в результаті спільної участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Так, згідно правових позицій Верховного Суду України та Верховного Суду належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Такі правові позиції викладені в постановах Верховного Суду України від 16.12.2015 року, від 12.10.2016 року, та в постанові Верховного Суду від 28.02.2018 року, справа № 182/7298/14-ц, провадження № 61-3649 св 18.

Окрім того, згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в його постанові від 25.04.2018 року (справа № /13997/15-ц, провадження № 61-10274 св 18), відповідно до статті 71 СК України суд може ухвалити рішення щодо поділу майна в натурі. Такий спосіб застосовується до подільних речей, тобто речей, які можна поділити без втрати їх цільового призначення (стаття 183 ЦК України). Суд також може ухвалити рішення про присудження майна одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку виплати другому з подружжя компенсацію замість його частки у праві спільної сумісної власності (частини друга, четверта, п'ята статті 71 СК України). При цьому присудження такої компенсації можливе лише за згодою особи, яка її отримує, та за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Такий спосіб застосовується відносно неподільних речей. Суд може застосувати і такий спосіб поділу майна, як розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості і частки кожного із подружжя у спільному майні.

Тобто, розподіл речей є самостійним способом поділу подружнього майна та має місце при наявності кількох більш-менш рівнозначних за вартістю речей, які за своєю природою не можуть бути поділені в натурі. Так, суд може розподілити між подружжям будь-які об'єкти права спільної власності, передавши кожному з подружжя певну їх кількість. Крім того, у процесі поділу майна суд може одночасно застосувати не один спосіб, а їх комбінацію: відносно одних видів речей застосувати їх поділ в натурі, стосовно інших - здійснити передачу одному із подружжя з зобов'язанням певної компенсації другому, а треті види речей - розподілити між сторонами з урахуванням їх вартості. При цьому враховується вартість окремих речей, а також загальна вартість майна, що передається кожному з подружжя.

Таким чином, слід дійти висновку про те, що при застосуванні такого способу виділення майна із спільної сумісної власності, як розподіл речей між подружжям, необхідними умовами застосування такого способу є, наявність кількох більш-менш рівнозначних за вартістю речей; не можливість за своєю природою поділити ці речі в натурі.

Однак, матеріали цивільної справи не містять у собі будь яких-даних, які б відповідали зазначеним критеріям. Так, позивач ОСОБА_6 не ставила перед судом питання про призначення судової експертизи для з'ясування обставин неможливості чи можливості поділити ці речі в натурі, що є безумовною перешкодою у задоволенні її позовних вимог про виділення їй у власність окремих об'єктів нерухомого майна без будь-яких передбачених правових підстав на це.

Що стосується визнання договорів недійсними, про що заявляла ОСОБА_6 в уточненій редакції позовної заяви, то слід вказати, що вона самостійно обрала підстави для визнання договорів недійсними, тобто нею зазначені загальні норми матеріального права - ст.ст.203, 215, 216 ЦК України, та спеціальна матеріальна норма - ст.234 ЦК України.

Відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, фіктивний правочин визнається судом недійсним, правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Згідно п.24 Постанови ПВСУ від 06.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Як вбачається з матеріалів цивільної справи, позивачкою не доведений факт наявності умислу всіх сторін правочинів на їх вчинення, без створення правових наслідків. Навпаки, дарувальником ОСОБА_3 передане майно обдарованому ОСОБА_4, обдарований провів державну реєстрацію подарованого йому майна, та розпорядився частиною подарованого йому майна шляхом відчуження третій особі, а саме: ОСОБА_8 - магазину продовольчих товарів, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3,що дає усі підстави вважати, що такі правочини не можуть бути кваліфіковані як фіктивні.

В позовній заяві позивач ОСОБА_6 посилалась на загальні норми матеріального права для визнання правочинів недійсними, а в апеляційній сказі зазначила, що на її думку оспорювані нею правочини є недійсними з підстави відсутності її нотаріальної згоди на вчинення цих правочинів.

В той же час, як вбачається з Постанови Верховного Суду від 18.04.2018 року (справа № 487/9384/14-ц, провадження № 61-6839св18), та з Постанови Верховного Суду від 18.04.2018 року справа № 148/817/16-ц, провадження № 61-4508св18) законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

В той же час, при розгляді справи в суді першої інстанції позивачкою не доведений факт того, що ОСОБА_3, та ОСОБА_4 - контрагент за договорами дарування діяли недобросовісно, зокрема, що ОСОБА_4 знав чи за обставинами справи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що ОСОБА_3 не отримав згоди на це ОСОБА_6

Навпаки, всі оспорювані договори були укладенні після ухвалення оскаржуваного рішення суду, яким було встановлено факт того, що відчужуване майно не є спільним майном подружжя, у зв'язку з відмовою судом ОСОБА_6 у задоволенні її позову. А тому, з наведених позивачкою ОСОБА_6 підстав, договори дарування та договір купівлі-продажу не можуть бути визнані недійсними.

Крім викладеного, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що матеріали справи не мають жодних правовстановлюючих документів щодо нерухомого майна, на яке просить визнати своє право власності ОСОБА_6, що в свою чергу виключає можливість встановити дату придбання майна, дійти висновку про придбання його в період шлюбу, а також щодо придбання спірного нерухомого майна за сумісні кошти подружжям ОСОБА_3 і ОСОБА_6 в період шлюбу, як то було вказано в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 січня 2015 року (т.5, а.с.31-35).

Що стосується позову ОСОБА_9 до ОСОБА_6, ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Марченко А.М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Микитченко О.В., про визнання добросовісним набувачем, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність відмови в задоволенні вказаного позову.

Такого висновку суд обгрунтовано дійшов, виходячи з того, що договір дарування від 18.11.2011 року, згідно якого ОСОБА_3 подарував ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_2, визнаний судом недійсним, а тому всі наступні дії ОСОБА_6 по відчуженню вказаної квартири є незаконними і власник цієї квартири, яким є ОСОБА_3, вправі витребувати її у ОСОБА_9 з виселенням її із вказаної квартири, вселення до неї ОСОБА_3

Що стосується рішення суду, в частині визнання вказаного договору дарування від 18.11.2011 року недійсним, то колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, який дійшов такого висновку, виходячи з того, що згідно з актом комплексної амбулаторної психолого-психіатричної експертизи КУ «Одеський обласний медичний центр психічного здоров'я» від 26.03.2014 р. № 142 ОСОБА_3 абсолютно не міг розуміти значення своїх дій і абсолютно не міг керувати ними у момент укладення 18.11.2011 року між ним та ОСОБА_6 договору дарування квартири АДРЕСА_2, оскільки страждав хронічним стійким психічним розладом у формі рекурентної (періодичної) шизофренії, шизоефективний варіант, змішаний (біполярний) ефективний тип зі здатністю вживати наркотичні засоби (марихуана), що абсолютно виключало здатність ОСОБА_3 розуміти значення своїх дій і керувати ними (т.3, а.с. 2-17).

Крім того, згідно п.24 Постанови №5 від 07.02.2014 року Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», спосіб захисту цивільного права шляхом визнання добросовісним набувачем майна не є належним способом захисту, згідно умов ст.16 ЦК України. Відповідач згідно зі статтею 388 ЦК України має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред'явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна із обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У наведеній нормі процесуального права не йде мова про те, що кожна особа має право не в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів іншої особи, (тобто без передбачених законом повноважень на те).

Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_9 повністю відповідає вимогам закону.

Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне вказати, що ОСОБА_9 не оскаржила оскаржуваного судового рішення, жодного разу не з'явилась до суду апеляційної інстанції для висловлення своєї позиції щодо ухваленого судового рішення, будучи належним чином повідомленою про час і місце судового засідання (т.7, а.с.202-204) , що свідчить про те, що вона погодилась з рішеннями суду щодо відмови їй у задоволенні її зустрічного позову та витребування у неї спірної квартири на користь ОСОБА_3

Більше того, в суді першої інстанції ОСОБА_9 надала суду заяву про розгляд справи в її відсутність (т.6, а.с.55).

Що стосується участі у справі ТОВ «РВ Лізинг» та ПАТ «Родовід Банк», то вони не є учасниками апеляційного розгляду справи, оскільки ухвалою Приморського районного суду м.Одеси від 04 травня 2017 року вони були виключені зі складу учасників справи (т.6, а.с. 63-65).

Крім того, представник апелянта ОСОБА_6 - ОСОБА_18 двічі надав суду заяви про слухання справи у його відсутність та відсутність ОСОБА_6 (т.7, а.с.241-242, т.8, а.с. 11-12).

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу заперечень проти позовних вимог ОСОБА_3, своїх позовних вимог та доводів апеляційної скарги.

Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права.

Разом з тим, враховуючи, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 через те, що вона дала згоду на відчуження спірного нерухомого майна, крім того не є стороною договору купівлі-продажу майна ОСОБА_4 на користь ОСОБА_8, в той час як їй слід відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав недоведення нею позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне оскаржуване рішення суду змінити, в частині викладення мотивів відмови ОСОБА_6 в позові, про що вказано в мотивувальній частині даної постанови.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, п.4 ч.1 ст. 376, ст.ст. 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 лютого 2018 року змінити, в частині викладення мотивів відмови ОСОБА_6 в позові.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 19.11.2018 року.

Судді апеляційного суду Одеської області: С.М. Сегеда

Н.А. Кононенко

Т.В. Цюра