Рішення № 77920982, 13.11.2018, Луганський окружний адміністративний суд

10.2.4

ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

Іменем України

13 листопада 2018 рокуСєвєродонецькСправа № 812/496/18

Луганський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді: Ірметової О.В.,

за участю секретаря судового засідання: Попової Н.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, зобов'язання вчинити певні дії, у якому позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність управління Пенсійного фонду в м. Лисичанську Луганської області щодо не виплати пенсії позивачу;

- зобов'язати управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську поновити щомісячне нарахування та виплату пенсії з 01.02.2015.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що позивач є пенсіонером за віком та перебуває на обліку в управлінні Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області. З 01.02.2015 відповідачем припинено виплату пенсії позивачу. Позивач вважає дії відповідача протиправними.

На підставі вищевикладеного позивач просив суд задовольнити позовні вимоги.

Ухвалою суду від 02 березня 2018 року відкрито провадження в справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 29 березня 2018 року (а.с. 1-2).

Ухвалою суду від 29 березня 2018 року зупинено провадження у справі до набрання законної сили рішенням Верховного Суду у зразковій справі № 805/402/18 (а.с. 48).

Ухвалою суду від 23 жовтня 2018 року поновлено провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 13 листопада 2018 року (а.с. 60).

19 березня 2018 року від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що з 19.11.2015 позивача взято на облік в управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області. Згідно списку внутрішньо переміщених осіб , які звернулись до УПФУ в м. Лисичанську за поновлення виплати пенсії №22 від 30 серпня 2016 року (на 47 осіб), позивача було подано на перевірку місця реєстрації до управління праці та соціального захисту населення в м. Лисичанську. На засіданні Міської комісії з питання призначення або відмови в призначенні пенсії було винесено рішення де вказано про відмову у виплаті пенсії позивачу так як ОСОБА_1 не знаходиться за місцем реєстрації (копія витягу з протоколу № 22 від 28.11.2016). Орган Пенсійного фонду України призначає (відновлює) пенсію на підставі рішення комісії. Згідно Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 924012869 від 06.05.2015. ОСОБА_3 знаходиться на обліку в управлінні Лисичанської міської ради соціального захисту населення. Згідно протоколу № 64-2 від 02.10.2017 позивачу відмовлено в поновленні виплати пенсії згідно з п. 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого ПКМУ № 365 від 08.03.2016 у зв'язку з відсутністю за фактичним місцем проживання.

Позивач з 2015 року по 18.08.2016 не мала довідки як внутрішньо переміщена особа та була зареєстрована за адресою Пенсійного фонду України в м. Лисичанську тобто вул. ім. В.Сосюри буд 347. З урахуванням зазначеного з 01 лютого 2015 року виплата - пенсії по пенсійній справі Шевченко Л. В. призупинена згідно списків пенсіонерів , які не зареєструвалися в м. Лисичанську одержувачів пенсій з числа внутрішньо переміщених осіб до з'ясування. В останнє позивач отримав пенсію в січні місяці 2015 року.

Крім того, відповідач вважає, що позивач пропущено строк звернення до суду встановлений статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України.

На підставі викладеного, відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Сторони у судове засідання не прибули, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином. Розгляд справи просили проводити без їх участі.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-77, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд дійшов наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1, є громадянином України, паспорт серії НОМЕР_3, виданий 21.01.2000 Алчевським РВ УМВС України у Луганській області, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 (а.с. 11-13).

Довідкою управління праці та соціального захисту населення Лисичанської міської ради від 18.08.2016 № 924023615 підтверджується, що позивач є внутрішньо переміщеною особою (а.с. 10).

Позивач є пенсіонером, що підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_2 (а.с. 10).

На підставі особистої заяви від 30.10.2014 позивач перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області та отримує пенсію за віком, що також підтверджується розпорядженням відповідача № 62910 від 09.12.2014 та довідкою № 1068 від 15.03.2018 (а.с. 27, 29, 40).

Згідно із витягом з протоколу № 22 засідання міської комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам від 28.11.2016 позивачу відмовлено в поновленні виплати пенсії згідно з п. 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого ПКМУ № 365 від 08.06.2016 у зв'язку з відсутністю за фактичним місцем проживання (а.с. 35).

З довідки Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області від 15.03.2018 № 1073 вбачається, що пенсія позивачу не виплачується (а.с. 44-45).

Листом Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області від 19.01.2018 № 463/03-22 повідомлено, що з 01.02.2015 пенсія ОСОБА_1 не виплачувалась, так як не була надана довідка про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції 08.06.2016 Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову №365, якою внесено зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 № 637 та затверджено: Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам; Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування.

Виплата пенсії відновлюється на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам яка утворена Лисичанською міською радою. 28.11.2016, рішенням комісії в подовжені виплати пенсій було відмовлено згідно п. 13 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат ВПО, затвердженого ПКМУ №365 від 08.06.2016, у зв'язку з відсутністю за фактичним місцем проживання, витяг з протоколу № 22 від 28.11.2016 (а.с. 8-9).

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що до даних правовідносин необхідно застосувати норми Конституції України, Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV) та Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" (далі - Закон № 1706-VII).

Так, у наведених нижче положеннях Конституції України закріплено основи соціальної спрямованості держави:

Стаття 1 Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. […]

Стаття 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 92. Виключно законами України визначаються: […] 6. основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення […].

Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи міститься у ст. 1 Закону № 1706-VII, який набрав чинності 22 листопада 2014 року.

Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка:

- перебуває на території України на законних підставах;

- має право на постійне проживання в Україні;

- була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

Проте, реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо.

Таким чином, статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом № 1058-IV.

Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Частиною 3 ст. 4 Закону № 1058-IV визначено складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Враховуючи те, що відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону № 1058-IV умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення, питання щодо припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) не можуть регулюватися підзаконними актами.

Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Відповідно до статті 47 Закону № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеними у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Частиною 1 ст. 49 Закону № 1058-IV визначено перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду.

Так виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-IV, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом, .

Таким чином, як свідчить аналіз положень Закону № 1058-IV, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених ст. 49 цього Закону.

Проте, жодного рішення про припинення виплати пенсії позивачу суду не надано.

Суд зазначає, що Законом № 1058-IV не передбачено такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії, як відсутність пенсіонера за місцем фактичного проживання та його повернення до покинутого місця постійного проживання на непідконтрольній Україні території.

Зміна місця проживання тощо не визначені законами як підстави для припинення виплати пенсії.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, держава зобов'язана гарантувати громадянам право на соціальний захист, а обмеження цього права можливо лише на підставі законів, що приймаються Верховною Радою України.

Верховний Суд України у своєму рішенні від 06.10.2015 у справі № 608/1189/14-а прийшов до аналогічних висновків та зазначив, що держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право на отримання пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія (реєстраційний № рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень 53026124).

Постанови Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року № 509 "Про облік внутрішньо переміщених осіб", від 05.11.2014 року № 637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" та від 08.06.2016 року № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", не є законами, а тому ці підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлені нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Як наслідок, суд аналізує спірні правовідносини з урахуванням положень як Закону №1058, так і Закону України "Про боротьбу з тероризмом", Закону № 1706-VII та інших законів.

Відповідач в запереченнях пояснив, що виплата пенсії розпочата не була у зв'язку з винесеним рішенням комісією з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам про відмову у призначені соціальної виплати.

Така позиція відповідача є хибною з огляду на те, що відповідно до положень спеціального Закону № 1706-VІІ, а саме: статті 12, питання щодо позбавлення особи статусу внутрішньо переміщеної внаслідок зміни фактичного місця проживання віднесені до повноважень не органу Пенсійного фонду України, а до повноважень структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання особи.

Як наслідок, відповідач не є тим органом, який відповідно до законодавства уповноважений надавати юридичну оцінку щодо місця проживання внутрішньо переміщеної особи.

Натомість, судом встановлено, що відповідач в порушення ч. 1 ст. 49 Закону №1058 зовсім не виносив рішення про припинення виплати пенсії позивачу, фактично припинивши її виплату.

Водночас суд зазначає, що повернення до покинутого місяця постійного проживання на непідконтрольній Україні території та відсутність пенсіонера за місцем проживання не є передбаченою Законом підставою для припинення виплати пенсії, а Постанова КМУ № 365 є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем.

У цьому випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи потребує від пенсіонера на відміну від інших громадян України здійснення додаткових дій, не передбачених законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема ідентифікація особи, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду без законних на те підстав.

Так за змістом конституційних норм (ст.ст.113, 116, 117 Конституції України), Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

У преамбулі до Закону № 1058-IV зазначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Конституційне поняття "Закон України", на відміну від поняття "законодавство України", не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, в рішенні у справі "Суханов та Ільченко проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (п. 25 рішення).

Тому, припиняючи нарахування та виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії суд вважає таким, що не ґрунтується на Законі.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Щокін проти України", питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (п. 33 рішення).

Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

Статтею 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

З огляду на викладене суд вважає, що припинення виплати пенсії позивачу з 01 лютого 2015 року було здійснено не у спосіб, передбачений Законом № 1058-IV, а з точки зору положень ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.

Вирішуючи спір, судом враховуються правові висновки, викладені у рішенні Верховного Суду від 03 травня 2018 року за результатами розгляду зразкової справи №805/402/18 (провадження № Пз/9901/20/18), стосовно того, що непідтвердження фактичного місця проживання не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії, а Постанова КМУ № 365 є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем.

В силу приписів ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України зазначені висновки мають бути враховані судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

З урахуванням вище викладеного, суд враховує висновки, викладені у рішенні Верховного Суду від 03 травня 2018 року за результатами розгляду зразкової справи №805/402/18, як такі, що відповідають фактичним обставинам по даній адміністративній справі, та застосовує їх в якості підстав для задоволення заявлених позовних вимог.

Щодо посилань відповідача про пропущення позивачем шестимісячного строку для звернення до суду, суд зазначає наступне.

Відповідно до норм частин першої та другою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

З аналізу наведеної норми вбачається, що Кодекс адміністративного судочинства України є загальним законом, яким врегульовані строки звернення до адміністративного суду за захистом прав. Натомість спеціальним законом, яким врегульовано правовідносини щодо пенсійного забезпечення та строки перерахунку пенсій є Закон № 1058-IV.

Відповідно до статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Системний аналіз даної статті дає підстави дійти до висновку, що у ній містяться два строкових обмеження стосовно виплат пенсії за минулий час: три роки - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з власної вини; без обмеження строку - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з вини відповідного суб'єкта владних повноважень.

Таким чином, право позивача щодо виплати раніше призначеної, нарахованої та невиплаченої пенсії є абсолютним та не може бути обмежено будь-яким іншим строком.

Правовий висновок щодо неможливості застосовувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду у справах з вимогами, пов'язаними з виплатою пенсії, яка за своєю правовою природою не є одноразовою виплатою, викладений в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2018 року по справі № 646/6250/17 (адміністративне провадження № К/9901/2128/18).

Відтак суд вважає, що позивачем не пропущено строк звернення до суду з даним позовом.

Приписами ч. 1 ст. 371 КАС України визначено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Оскільки, присуджені позивачу виплати є періодичними та здійснюються з Державного бюджету України, рішення підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог, та прийняття рішення про визнання протиправною бездіяльності Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області щодо не виплати раніше призначеної пенсії за віком позивачу та зобов'язання відповідача поновити з 01 лютого 2015 року виплату раніше призначеної пенсії за віком позивачу.

Що стосується клопотання позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, суд зауважує на таке.

Відповідно до частини першої статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Положення статті 382 КАС України не є імперативними, тобто, передбачають право суду діяти на власний розсуд в залежності від обставин справи. Суд вважає, що за своїм змістом такі заходи контролю за виконанням судового рішення є додатковим засобом для спонукання суб'єкта владних повноважень до вчинення дій з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази, що відповідач буде ухилятися від виконання рішення суду у визначений чинним законодавством спосіб.

За таких обставин відсутня необхідність застосування положень статті 382 КАС України.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.

Ухвалою суду від 02 березня 2018 року відстрочено сплату позивачу судового збору до ухвалення судового рішення у справі (а.с. 1-2).

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи, що позовні вимоги задоволені, судовий збір підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у розмірі 704,80 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 9, 77, 90, 139, 241-246, 255, 262, 263, 295, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області щодо не виплати ОСОБА_1 раніше призначеної пенсії за віком.

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області (ідентифікаційний код: 21792407, місцезнаходження: 93113, Луганська обл., місто Лисичанськ, вул. ім. В.Сосюри, будинок 347) поновити ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1, зареєстрована адреса проживання: АДРЕСА_1) виплату раніше призначеної пенсії за віком з 01 лютого 2015 року.

В частині присудження виплати пенсії в межах суми стягнення за один місяць рішення суду виконується негайно.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Пенсійного фонду України в м. Лисичанську Луганської області (ідентифікаційний код: 21792407, місцезнаходження: 93113, Луганська обл., місто Лисичанськ, вул. ім. В.Сосюри, будинок 347) на користь Державного бюджету України за банківськими реквізитами: отримувач коштів ГУК у м. Києві/м. Київ/22030106, код за ЄДРПОУ 37993783, банк отримувача Казначейство України (ЕАП), код банку отримувача 899998, рахунок отримувача 31211256026001, код класифікації доходів бюджету 22030106) судовий збір в сумі 704,80 грн. (сімсот чотири гривні 80 коп.).

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складений та підписаний 16 листопада 2018 року.

Суддя О.В. Ірметова