Постанова № 77897933, 23.10.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2267/18

Номер справи місцевого суду: 509/876/16-ц

Головуючий у першій інстанції Гандзій Д. М.

Доповідач Погорєлова С. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.10.2018 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Таварткіладзе О.М., Заїкіна А.П.

за участю секретаря: Томашевської К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Товариства з обмеженою відповідальністю «Руніком Стройінвест» про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, угод, свідоцтв та скасування реєстрації про право власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області, ухвалене під головуванням судді Гандзій Д.М. 31 березня 2017 року у смт. Овідіополь Одеської області, -

встановила:

У березні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовами до відповідачів, які були об'єднані в одне провадження, та які в процесі розгляду справи неодноразово уточнював, і остаточно просив визнати майнові права на квартири № АДРЕСА_1, - спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та відповідачки ОСОБА_4, визнати незаконною передачу майнових прав на вищевказані квартири за договорами № 458 від 04 лютого 2013 року, № 445 від 19 лютого 2013 року та № Р777 від 19 березня 2013 року на ім`я ОСОБА_7, визнати недійсними: свідоцтво про право власності від 22 грудня 2015 року № НОМЕР_1 на квартиру № НОМЕР_2, свідоцтво про право власності від 22 грудня 2015 року № НОМЕР_3 на квартиру НОМЕР_4 та свідоцтво про право власності від 22 грудня 2015 року № НОМЕР_5 на квартиру АДРЕСА_2 виданих на ім`я ОСОБА_3, визнати недійсними нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу квартир № НОМЕР_6 від 29 грудня 2015 року, № НОМЕР_7 від 29 грудня 2015 року, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, та нотаріально посвідчений договір від 29 грудня 2015 року квартири НОМЕР_8, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, скасувати державну реєстрацію права власності за вищевказаними адресами на квартиру № НОМЕР_6 від 29 грудня 2015 року, та на квартиру № НОМЕР_7 від 29 грудня 2015 року на ім`я ОСОБА_5 і витребувати з її незаконного володіння вказані квартири, на квартиру НОМЕР_8 від 22 грудня 2015 року на ім`я ОСОБА_6, та витребувати з її незаконного володіння вказану квартиру (т.1, а. с. 6-8, 191-193; т.2, а.с 3-5, 151-163; т.3. а.с. 50-52, 76-79).

В обґрунтування свого позову ОСОБА_2 посилався на те, що він та відповідачка ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 1990 року. За період шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_4 були придбані майнові права на вищевказані квартири НОМЕР_9 та НОМЕР_10. Після погіршення відносин, сторони не проживають разом з жовтня 2015 року. В березні 2016 року позивачу стало відомо, що його дружина продала вказані квартири ОСОБА_5, у зв'язку із чим ОСОБА_2 звернувся до суду із відповідним позовом.

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 16 березня 2016 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задоволено, накладено арешт на квартиру № АДРЕСА_3, яка належить ОСОБА_6 (т.2, а.с. 19).

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 березня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено (т. 3, а. с. 132-138).

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на його необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, а саме, на думку апелянта, судом першої інстанції не було враховано, що майнові права на квартири НОМЕР_9 та НОМЕР_10, що знаходяться у АДРЕСА_3, були придбані в період 2013-2014 р.р., тобто, коли позивач і відповідачка перебували у шлюбі, а тому майнові права на вказані квартири є об'єктом спільної сумісної власності подружжя(т. 3, а. с. 141-144).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у апеляційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 червня 2016 р. шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4, зареєстрований 07 квітня 1990 р. Першим Малиновським ВРАЦСом ОМУЮ (актовий запис № 316), було розірвано (т. 1, а.с. 13,194).

У вказаному рішенні суду зазначено, що сторони не підтримують шлюбні стосунки, не мають спільного бюджету, разом не проживають з жовтня 2015 р.

Відповідачка ОСОБА_4 є Фізичною особою - підприємцем, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію ФОП № НОМЕР_11 з датою проведення державної реєстрації Виконкомом Одеської міськради 24 травня 2004 р., № запису 25560170000039401 (т. 3, а.с. 125).

Судом першої інстанції з`ясовано, що під час перебування у шлюбі сторін, 27 березня 2015 р. між відповідачкою (покупцем) ОСОБА_4 та відповідачем (продавцем) ТОВ «Руніком Стройінвест» були укладені наступні договори купівлі-продажу майнових прав: № Р445 від 19 лютого 2013 р. квартири № НОМЕР_7, № Р458 від 04 лютого 2013 р. квартири № НОМЕР_6 та № Р777 від 19 березня 2013 р. квартири АДРЕСА_2 з додатковими угодами про відступлення за вказаним договором від 21 лютого 2013 р., від 28 березня 2013 р., додатковими угодами до вказаних договорів від 12 червня 2013 р., від 28 лютого 2013 р., від 17 лютого 2015 р., актами прийому-передачі квартири за вказаними договорами від 12 червня 2014 р., від 17 лютого 2015 р. та довідками ТОВ «Руніком Стройінвест» від 12 червня 2014 р., від 17 лютого 2015 р. про те, що ОСОБА_4 набула майнові права на вказані квартири за вищевказаними договорами, повністю сплативши за них внески у розмірі 100% вартості квартир та інші платежі, пов'язані із набуттям права власності майнових прав на зазначені квартири (т. 1, а.с. 53-61, 64-72; т. 2, а.с. 42-49).

Таким чином, суд дійшов вірного висновку, що відповідачка ОСОБА_4, діючи в інтересах своєї сім`ї та в порядку ст. 65 СК України, уклала вищевказані договори купівлі-продажу майнових прав зі згоди і відома позивача, який був на той час її чоловіком і був обізнаний щодо змісту вказаних угод, що підтвердив представник позивача в судовому засіданні.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що вищевказані квартири (майнові права на них) були придбані відповідачкою ОСОБА_4 за власні кошти, які вона заробила як ФОП, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію ФОП та довідкою ДПІ у Київському районі м. Одеси ГУ ДФС в Одеській області № 22180/13-02 від 11 листопада 2016 р., згідно якої ОСОБА_4, яка перебуває на обліку в ДПІ у Київському районі м. Одеси як платник податків, відповідно наданої звітності отримала дохід від здійснення підприємницької діяльності у 2012 р. у сумі 630 000 грн., у 2013 р. у сумі 690 000 грн., у 2014 р. у сумі 385 000 грн., у 2015 р. у сумі 95 000 грн., що дає підстави вважати, що у ОСОБА_4 були достатні кошти для придбання майнових прав на спірні квартири за свій власний рахунок, враховуючи вартість вищевказаних квартир, вказаних у зазначених вище договорах купівлі-продажу майнових прав на спірні квартири (т. 3, а.с. 124).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Пунктами 24, 29, 30 Постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21 грудня 2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» передбачено, що до складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України). Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Майно приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК України. У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Як вбачається з матеріалів справи, у судовому засіданні суду першої інстанції представник позивача не зміг довести суду, з наданням належних, допустимих та документальних доказів, передбачених ст.ст. 76-80 ЦПК України того, чи взагалі працював позивач ОСОБА_2, перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_4, чи отримував він будь-який дохід і у якому розмірі, чи були

в нього достатні грошові кошти для придбання спірних квартир, чи вкладав він свої зароблені кошти у придбання спірних квартир в інтересах сім'ї, беручи до уваги той факт, що позивач взагалі не був стороною по вищевказаним договорам, які, як зазначалось вище, були укладені відповідачкою ОСОБА_4 в інтересах сім'ї, для матеріального благополуччя і розвитку своєї родини, до якої входив і син сторін ОСОБА_3

В подальшому, ОСОБА_4 уступила свої майнові права на спірні квартири сину сторін ОСОБА_3, який отримав свідоцтва про право власності: від 22 грудня 2015 р. № НОМЕР_3 на квартиру АДРЕСА_4 від 22 грудня 2015 р. № НОМЕР_12 на квартиру АДРЕСА_5 від 22 грудня 2015 р. № НОМЕР_13 на квартиру АДРЕСА_6

Згодом, від свого імені, як законний власник квартир і продавець, ОСОБА_3 уклав нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу вказаних квартир з покупцем ОСОБА_5 та з покупцем ОСОБА_6 (а.с. 76-182 т. 1, а.с. 79-133 т. 2).

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що вказані договори купівлі-продажу були укладені в порядку і з дотриманням вимог ст.ст. 203-211 ЦК України, а покупці за нотаріально посвідченими договорами - ОСОБА_5 та ОСОБА_6, є добросовісними набувачами вищевказаних квартир, виходячи зі змісту статті 330 ЦК України, відповідно до якої добросовісний набувач набуває право власності на майно і в тому разі, коли набрало законної сили рішення суду про відмову в задоволенні позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки згідно з ч. 2 статті 328 ЦК України, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст. 65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Згідно ч.4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Діючим законодавством України не передбачено визнання недійсним правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому, при розгляді спорів про поділ спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Згідно ч.2 ст. 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України, при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону можна дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину, які застосовуються лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з'ясовує наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Згідно правовового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 24 червня 2015 року (справа №6-251цс15), одним із випадків, коли майно можливо витребувати від добросовісного набувача, є вибуття такого майна поза волею власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункт 3 частини 1 статті 388 ЦК України). За змістом зазначеної норми майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

За змістом статті 388 ЦК України, випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. Вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння.

На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що оскільки, позивач не є власником спірного нерухомого майна (квартир), і законодавством України не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, у нього є право на відповідну компенсацію вартості відчуженого майна відчуженого майна, у випадку, коли воно було відчужено не в інтересах сім'ї. Відсутність такої згоди, сама по собі не може бути підставою для визнання договорів, укладених одним з подружжя недійсними.

Крім того, судом звернуто увагу на те, що витребувати майно у добросовісного набувача можна, якщо на це є відповідні підстави, шляхом подання віндикаційного позову в порядку ст. 388 ЦК України. При цьому, вимогу щодо повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, тобто застосування реституції, - може пред'явити тільки сторона недійсного правочину.

Колегія суддів вважає необґрунтованим довід апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що судом першої інстанції не було враховано, що майнові права на квартири НОМЕР_9 та НОМЕР_10, які знаходяться у АДРЕСА_3, були придбані в період 2013-2014 р.р., тобто, коли позивач і відповідачка перебували у шлюбі, а тому майнові права на вказані квартири є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки, матеріалами справи підтверджений та не спростований той факт, що вказані квартири були придбані ОСОБА_8 за власний рахунок, отриманий від заняття підприємницькою діяльністю, а у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя - це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Крім того, колегія суддів зауважує, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом.

Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 ЦК з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимоги позову ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, угод, свідоцтв та скасування реєстрації про право власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, за умови того, що позивач не був стороною вказаних правочинів, не можуть бути задоволені, оскільки захисту підлягає тільки порушене право, а в цьому випадку порушення не відбулось.

Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх досліджені та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 березня 2017 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.

Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 березня 2017 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Повний текст судового рішення складений 12 листопада 2018 року.

Головуючий С.О. Погорєлова

Судді О.М. Таварткіладзе

А.П. Заїкін