Рішення № 77878282, 14.11.2018, Солом'янський районний суд міста Києва

Провадження № 2/760/5170/18

в справі № 760/12471/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 листопада 2018 року Солом'янський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді - Лазаренко В.В.

за участю секретаря - Каліщук М.В.

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про визнання недійсним договору фінансового лізингу, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди, суд

В С Т А Н О В И В:

11.05.2018 позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача ТОВ «Лізингова компанія «Еталон», у якому просить: визнати недійсним договір фінансового лізингу №004841, укладений між сторонами 21.12.2016, стягнути з відповідача на його користь грошові кошти в розмірі 33 000,00 грн. та моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн..

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на те, що він в мережі Інтернет знайшов оголошення відповідача про продаж автомобіля Volkswagen Polo, вартістю 330 000 грн.. Коли він приїхав до офісу відповідача, йому було роз'яснено, що спочатку він має сплатити передплату (аванс) за транспортний засіб у розмірі 33 000 грн., після чого буде укладено договір лізингу і протягом кількох днів передано в користування зазначений автомобіль. В цей же день, ним було перераховано на рахунок відповідача грошові кошти в сумі 33 000 грн. та підписано договір.

Вдома, при детальному ознайомленні з договором він зрозумів, що його обманули т.я. автомобіль йому так і не надали, а грошові кошти в сумі 33 00 грн. не авансовий внесок, а комісія за організацію договору.

Вважає, що договір фінансового лізингу має бути визнаний недійсним, оскільки в ньому виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача, встановлено дуже жорсткі умови, при яких лізингоодержувач при незначному порушенні умов договору буде позбавлений предмета лізингу та зазнає значних матеріальних втрат. При цьому, даним договором звужені обов'язки лізингодавця та майже повністю виключена його відповідальність за порушення умов договору.

Крім того, відповідач при укладенні договору лізингу не мав ліцензії на здійснення фінансових операцій, наявність якої вимагається.

Також, зазначає, що діями відповідача йому завдана моральна шкода. Розмір якої він оцінює в 5000 грн., та яка полягає в несправедливих умовах договору, не наданням автомобіля за договором лізингу, неповерненні сплачених грошових коштів, що спричинило погіршення його самопочуття, втрату спокою, ділової активності, порушення життєвого укладу, працездатності, сну, апетиту тощо.

З наведених підстав просить позов задовольнити в повному обсязі.

Оскільки справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, сторони в судове засідання не викликались.

У зв'язку з тим, що учасники справи в судове засідання не викликались, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню частково з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку та Законом України «Про фінансовий лізинг» (ч. 2 ст. 806 ЦК України та ч. 1 ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг»).

Судом встановлено, що 21.12.2016 між сторонами був укладений Договір фінансового лізингу № 004841.

Відповідно до п. 1.1 Договору лізингодавець зобов'язується придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно (предмет лізтнгу), а лізингоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно умов вказаного договору.

Пунктом 3.1 договору визначено, що предметом лізингу по даному договору є автомобіль Volkswagen Polo седан 1.6 МТ Trendline.

Згідно п. 5.1 Договору предмет лізингу передається в користування лізингоодержувача протягом строку, який становить не більше 50 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця комісії за організацію, авансового платежу, комісії за передачу предмету лізингу, у разі наявності, сплатити різниці вже сплаченого авансового платежу та комісії за організацію на умовах, викладених у п. 5.4 цього договору, а також відшкодування платежів за реєстрацію та страхування предмету лізингу.

Відповідно до додатку №1 до договору вартість предмету лізингу становить 330 000 грн..

Відповідно до п.8.1 договору та додатку № 1 до договору розмір щомісячного платежу становить 13 750 грн..

У п. 2.1 Договору фінансового лізингу визначено терміни, які вживаються в договорі.

З терміну комісія за організацію вбачається, що це одноразова плата лізингоодержувачем лізингодавцю за перевірку, розгляд та підготовку документів для оформлення даного договору, моніторинг, систематизацію та аналіз даних, отриманих від офіційних дилерів по всій території України, супроводження договору протягом всього строку його дії та відшкодування інших витрат лізингодавця, що пов'язані з його виконанням( утому числі не зазначені у цьому договорі, але що можуть виникнути у лізингодавця в процесі його виконання).

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст.1 8 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору.

З оспорюваного позивачем договору вбачається, що при його укладенні відповідачем у його умови були включені обов'язки, які, на думку суду, є несправедливими щодо позивача, як споживача.

Пунктом 12.2 Договору встановлена відповідальність позивача, як лізигоодержувача, за несвоєчасне внесення лізингових платежів у вигляді пені в розмірі 0,15 % від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Пунктами 12.3 та 12.4 Договору встановлена відповідальність позивача, як лізингоодержувача, у вигляді штрафу за використання предмету лізингу не за призначенням, створення перешкод лізингодавцю в інспектуванні предмета лізингу, розмір якого становить 10 % та 5% відповідно від загальної вартості предмета лізингу.

Статтею 12 Договору врегульовано порядок розірвання договору, порядок повернення коштів та відповідальність сторін і порядок повернення предмету лізингу.

З аналізу даної статті вбачається, що нею встановлена лише відповідальність позивача, як лізингоодержувача, при цьому відповідальність відповідача, як лізингодавця, умовами договору не передбачена.

Зі змісту договору не вбачається також будь-якої інформації щодо виробника та продавця товару, його місцезнаходження.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг», за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

З цього випливає, що фінансовий лізинг є непрямим лізингом з точки зору цивільного права і майно, що передається лізингодавцем у користування лізингоодержувача за таким договором, лізингодавець має придбати у відповідного постачальника (продавця) відповідно до умов та специфікацій, встановлених лізингоодержувачем.

Тобто, таким чином захищається право споживача фінансових послуг на вільний вибір предмета лізингу, його ціни та обрання контрагента.

Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України «Про фінансовий лізинг» та ст. 807 ЦК України предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками.

Згідно ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

Виходячи з цього, суд вважає, що ціна, марка автомобіля, рік випуску, його технічні характеристики, а іноді постачальник (продавець) в сукупності індивідуалізує предмет лізингу.

Однак, як зазначено вище, постачальник (продавець) автомобіля у Договорі при його укладенні визначений не був, що

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Згідно ч. 2 цього Закону умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Відповідно до ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживача.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 6 ЦК України сторони мають право врегулювати в договорі, який передбачено актами цивільного законодавства, свої відносини, які не передбачені цими актами. Разом з цим сторони не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це.

Таким чином, невизначеність у договорі індивідуальних ознака предмету лізингу є порушенням прав позивача, т.я. враховуючи його індивідуальні ознаки може змінитись його ціна і як наслідок, деякі умови догвоору.

Відповідно до ч.1,2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Частиною 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч.ч.5,6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: такі положення також підлягають зміні або договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 цього Закону визначено «несправедливі умови договору» - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

З аналізу даної норми закону випливає, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).

Статтями 1,6 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлено, що фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

З огляду на юридичну природу договору фінансового лізингу та положень статті 692 ЦК України споживач послуг, укладаючи такий договір, має право знати обсяг своїх фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу.

При цьому ціна предмета лізингу є істотною умовою такого договору згідно вимог статей 638, 655, 691 ЦК України.

Така ж правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України у справі № 6-330цс16 від 08 червня 2016 року та інших.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів» права споживача вважаються в будь-якому випадку порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач.

Окрім того, згідно пункту 4 частини першої статті 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (пункт 11-1 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

Як зазначалось вище, до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), а також загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Згідно статті 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Судом встановлено, що договір фінансового лізингу від 21.12.2016, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ «Лізингова компанія «Еталон», нотаріально посвідчено не було.

В той же час судом не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), та що суперечить вимогам законодавства.

За змістом ч.1 ст.216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Відповідно до вимог ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог, підтверджуються наданими суду та дослідженими в судовому засіданні письмовими доказами, обраний спосіб захисту його права, відповідає змісту суб'єктивного права та характеру його порушення, а позовні вимоги щодо визнання договору недійсним та відшкодування сплачених ним коштів ґрунтуються на положеннях закону, яким урегульовано спірні правовідносини, та умовах договору, укладеному між сторонами.

Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, то суд приходить до висновку, що в цій частині позов задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

Згідно ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Як роз'яснено п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31.03.1995 року відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправними діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

В п. 5. Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» зазначається про необхідність у кожному конкретному випадку з`ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати, якими правовими нормами вони регулюються та чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, у кожному конкретному випадку відшкодування моральної шкоди залежить як від характеру правовідносин сторін, у яких виникає спір, так і від того, допускають чи ні правові норми, які повинні застосовуватися до врегулювання цих відносин, відшкодування моральної шкоди.

Судом встановлено, що правовідносини які виникли між сторонами належать до договірних відносин.

Стаття 611 ЦК України визначає правовим наслідком порушення зобов`язання відшкодування моральної шкоди, але якщо це встановлено законом чи договором.

Договором укладеним між сторонами, а також будь яким законом не передбачено відшкодування моральної шкоди у правовідносинах, що склалися між сторонами.

Крім цього, судом під час розгляду справи не встановлено, що з вини відповідача позивачу була завдана будь-яка матеріальна шкода, душевні страждання чи завдано незручностей у повсякденному житті.

Враховуючи, що правовідносини, що виникли між сторонами належать до договірних правовідносин, а ні договором, укладеним між сторонами, а ні законом, який регулює правовідносини, що склалися між сторонами, не передбачено відшкодування моральної шкоди , суд вважає, що відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

За таких обставин, суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди.

Таким чином позов належить задовольнити частково, визнавши оспорюваний договір недійсним, та стягнувши з відповідача на користь позивача майно, набуте ним на виконання договору - грошові кошти в сумі 33 000, 00 грн.

На підставі ч. 1 ст. 141 ЦПК України, виходячи з того, що суд дійшов про часткове задоволення позову і позивач звільнений від сплати судового збору, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь держави судового збору у розмір 1 409,60 грн..

На підставі викладеного вище, керуючись ст. ст. 12-13, 76-81, 141, 259, 263-265, 280-284, 354-355 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити частково.

Визнати недійсним Договір фінансового лізингу №004841 від 21 грудня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон».

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» /01133, м. Київ вул. Кутузова, 18/7, к. 613, ЄДРПОУ 38865527/ на користь ОСОБА_1 /03065, АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1/ грошові кошти в розмірі 33 000 грн..

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» /01133, м. Київ вул. Кутузова, 18/7, к. 613, ЄДРПОУ 38865527/ на користь держави судовий збір у розмірі 1409,60 грн..

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Повний текст рішення складено 14 листопада 2018 року.

Суддя В.В. Лазаренко