Рішення № 77867224, 08.11.2018, Дубенський міськрайонний суд Рівненської області

Справа № 559/1470/16-ц

2/559/26/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2018 року

Дубенський міськрайонний суду Рівненської області

в складі головуючого судді Ралець Р.В.

за участю секретаря Протас Ю.В.

представника позивача адвоката ОСОБА_1

представника відповідача адвоката ОСОБА_2В,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дубно цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа Перша Дубенська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_3 в обґрунтування заявлених вимог до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Перша Дубенська державна нотаріальна контора про визнання заповіту недійсним покликається на те, він є сином ОСОБА_5, який помер 26 жовтня 2015 року. У визначений законодавством строк, він звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадини. Однак, 10 травня 2016 року державним нотаріусом Першої Дубенської державної нотаріальної контори ОСОБА_6 було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_5 Підставою для відмови є заповіт, складений ОСОБА_5 11 січня 1998 року, згідно якого все своє майно він заповів ОСОБА_4 Про існування заповіту йому стало відомо лише 10 травня 2016 року. Вважає, що вказаний заповіт не відповідає волі заповідача, оскільки за життя батько не раз говорив, що склав заповіт на дітей – позивача та його сестру. Позивач вважає, що його батько перебував в такому стані, що не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, оскільки він зловживав алкоголем та майже постійно перебував у стані сильного алкогольного сп'яніння (запої). Також заповіт не написано батьком власноручно, а виготовлений на друкарській машинці, підпис під заповітом не належить його батьку, також нотаріусом не було встановлено дієздатність особи, яка складає заповіт, оскільки у реєстрі нотаріальних дій відсутній запис документа, за яким встановлено особу ОСОБА_5 та відсутня копія такого документа. За таких обставин, вказаний заповіт є недійсним. Просить визнати заповіт ОСОБА_5, посвідчений державним нотаріусом Першої Дубенської державної нотаріальної контори ОСОБА_7, 11 січня 1998 року, зареєстрований в реєстрі за №1003 недійсним..

В судовому засіданні представник позивача та позивач позовні вимоги підтримали в повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві та просили суд задовольнити позов.

Відповідач та її представник позовні вимоги не визнали, просили суд відмовити в задоволенні позовних вимог, вказавши, що заповіт було складено та посвідчено згідно вимог чинного законодавства та жодних порушень допущено не було.

Представник третьої особи - державний нотаріус Першої Дубенської державної нотаріальної контри ОСОБА_6, в судове засідання не з'явилася, подавши заяву про розгляд справи за її відсутності. Будь-яких пояснень, доводів та заперечень у неї немає.

Заслухавши пояснення сторін, розглянувши матеріали справи, дослідивши докази, суд вважає, що в задоволенні позову слід відмовити повністю з наступних підстав.

Судом встановлено, що 26 жовтня 2015 року помер ОСОБА_5, батько позивача ОСОБА_3. (а.с.32)

За життя, 11 березня 1998 року ОСОБА_5 склав заповіт, згідно якого все своє майно та все те, що буде належати йому на момент смерті, заповідає ОСОБА_4, який посвідчено державним нотаріусом Першої Дубенської державної нотаріальної контри ОСОБА_7, зареєстрований в реєстрі за № 1003. (а.с.33)

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами статті 264 вказаного Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до положень статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За вимогами ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статті 81 зазначеного вище Кодексу кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу.

Згідно із п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року за №7 «Про судову практику у справах про спадкування», відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилась не раніше 1 січня 2004 року.

Разом із тим, пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року № 9 визначено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Враховуючи вищевикладене, посилання відповідача на те, що цивільно-правові наслідки настають не одразу після здійснення особою певного розпорядження, а лише після смерті цієї особи, тому до даних правовідносин слід застосовувати норми ЦК України є помилковими.

Так як, оскаржуваний заповіт оформлено ОСОБА_5 11 березня 1998 року, до правовідносин, що пов'язані із його недійсністю, слід застосувати норми Цивільного кодексу Української РСР, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.

Так, згідно ст. 534 ЦК УРСР, кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Відповідно до ст.541 ЦК УРСР, заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

За приписами ст. 544 ЦК УРСР, заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить. Заповідач може скасувати або змінити заповіт, подавши про це заяву нотаріусу, завідуючому державним нотаріальним архівом, а в населених пунктах, де немає нотаріусів, - посадовій особі виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яка вчиняє нотаріальні дії.

Згідно ст.41 ЦК УРСР, угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином, а тому щодо такого застосовуються положення законодавства, які передбачають випадки та умови за яких правочин може бути визнано недійсним.

Підстави недійсності угоди врегульовувались Главою 3 ЦК УРСР. Зокрема, угода може бути визнана недійсною, в тому числі, з підстав, якщо така укладена особою, що не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, вчинила угоду під впливом помилки, обману, застосування насильства та ін.

Відповідно до п.5 "Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", відповідно до ст.ст.215 та 216 ЦК України, суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Як вбачається зі змісту оспорюваного заповіту (а.с.33), який 11 березня 1998 року посвідчено державним нотаріусом Першої Дубенської державної нотаріальної контри ОСОБА_7, зареєстрований в реєстрі за № 1003. Умовами заповіту передбачено, що ОСОБА_5, на випадок своєї смерті, все своє майно, де в воно не було та з чого воно не складалось, та взагалі все те, що на день смерті за законом буде мати право заповів ОСОБА_4. При цьому нотаріусом, заповідачу роз'яснено зміст ст.ст. 534, 535 ЦК України. Текст заповіту виготовлений машинописним способом, зазначено місце та час його укладення, також заповіт містить зазначення даних про особу заповідача - ОСОБА_5, мешканець м.Дубно вул.Кобилянської, 59. Заповіт підписаний заповідачем та особою, яка його посвідчила.

Вищезазначений заповіт був належним чином оформлений, з урахуванням передбачених чинним на той час законодавством вимог, а саме: складений у письмовій формі за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, із зазначенням місця та часу його складання, встановленням особи заповідача, підписаний заповідачем ОСОБА_5 у присутності нотаріуса і посвідчений державним нотаріусом ОСОБА_7 та зареєстрований в реєстрі за №1003.

Посилання позивача та його представника як на підставу недійсності заповіту його складання машинописним способом, суд вважає необгрунтованими, оскільки ці обставини не є підставою для визнання заповіту недійсним.

За клопотанням представника позивача адвоката ОСОБА_1 судом було призначено судову графолого-почеркознавчу експертизу, на розгляд якої було поставлено питання чи підпис у заповіті виконано ОСОБА_5 чи іншою особою.

Згідно висновку експерта №1629 від 23 квітня 2018 року підписи від імені ОСОБА_5 розташовані у графах "Підпис" у заповіті від 11 березня 1998 року та в графі "розписка про одержання оформленого документу" в Реєстрі №1 для реєстрації нотаріальних дій Першої Дубенської державної нотаріальної контори на 1998 рік під реєстровим записом №1003, виконані самим ОСОБА_5. (а.с.114-115)

Будь-яких доказів на підтвердження доводів про те, що волевиявлення заповідача ОСОБА_5 не було вільним і не відповідало його волі, суду не надано. Посилання позивач на те, що ОСОБА_5 зловживав алкогольними напоями, внаслідок чого не міг усвідомлювати значення своїх дій, спростовуються матеріалами справи. А саме довідкою КЗ "Рівненський обласний центр психічного здоров'я населення" про те, що ОСОБА_5 на диспансерному обліку в лікаря психіатра та нарколога не перебував (а.с.69)

Відповідно до ст.55 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Відповідно до п.16 Постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК. При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі статті 225, частини другої статті 1257 ЦК суд відповідно до статті 145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи ОСОБА_5 сторонами не заявлялось.

З урахуванням встановлених судом обставин та вказаних вимог закону, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання заповіту недійсним свого підтвердження в судовому засіданні не знайшли, тому в задоволенні позову є підстави відмовити повністю.

При вирішенні питання щодо судових витрат, суд керується вимогами ст.141 ЦПК України. Оскільки в задоволенні позовних вимог відмовлено, суд не має підстав для присудження позивачу судових витрат за рахунок відповідача.

Керуючись ст.ст. 41, 534, 541, 544 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) , ст.ст. 12, 83, 89, 141, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання заповіту не дійсним відмовити за безпідставністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Рівненського апеляційного суду через Дубенський міськрайонний суд протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст виготовлено 15.11.2018 року.

Суддя: