Постанова № 77859780, 15.11.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2018 р. м. ХарківСправа № 1640/2567/18Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Русанової В.Б.

суддів: Присяжнюк О.В. , Мінаєвої О.М.

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.08.2018, суддя А.О. Чеснокова, повний текст складено по справі № 1640/2567/18

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Національної поліції в Полтавській області

про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- визнати протиправними дії ГУНП в Полтавській області щодо розгляду звернення позивача про призначення одноразової грошової допомоги у зв'язку зі встановленням ІІ групи інвалідності;

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 21 червня 2018 року № 29/Б-51 про відмову в призначенні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку зі встановленням ІІ групи інвалідності;

- зобов'язати ГУНП в Полтавській області прийняти рішення про призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку зі встановленням ІІ групи інвалідності, що настала внаслідок травми, отриманої під час виконання службових обов'язків в розмірі 300-кратного прожиткового мінімуму, визначеного законом для працездатних осіб станом на 01 січня календарного року, в якому прийнято рішення про виплату.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 17.08. 2018 року відмовлено у задоволенні позову .

Позивач, не погоджуючись з судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на неврахування судом наявності у позивача права на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до ст. 97, ч. 6 ст. 100 Закону України «Про Національну поліцію», оскільки він отримав травму під час проходження служби в органах внутрішніх справ, інвалідність прямо пов'язана з проходженням служби в міліції, також зазначає, що суд помилково врахував до спірних правовідносин висновки Верховного Суду викладені в постанові від 25.05.2018 по справі № П/811/642/17, в якій надана оцінка наявності або відсутності у особи права на отримання одноразової грошової допомоги, та дійшов до помилкового висновку про відсутність такого права у позивача у зв'язку з отриманням групи інвалідності поза межами шестимісячного строку, оскільки пропуск строку залежав від розгляду документів МСЕК .

ГУНП в Полтавській області (далі - відповідач) надало відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. В обґрунтування посилається на правомірність висновку суду про відсутність правових підстав для виплати одноразової грошової допомоги позивачу у зв'язку зі встановленням позивачу інвалідності поза межами встановленого законом шестимісячного строку з дня звільнення. Крім того, вважає помилковим посилання апелянта на Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затверджений постановою КМУ № 850 від 21.10.2015 року, оскільки до спірних правовідносин підлягає застосуванню Порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського , затверджений наказом МВС України від 11.01.2016р. № 4.

Враховуючи, що справа розглянута судом в порядку письмового провадження, відповідно до п.3 ч.1 ст. 311, ч. 1 ст. 308 КАС України справа розглядається в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами справи.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ у 1996 році, з 07.11.2015 року по 29.09.2017 року - в Національній поліції, що підтверджується копією трудової книжки (а.с. 12).

29.09.2017 року наказом ГУНП в Полтавській області № 450 о/с майора поліції ОСОБА_1, старшого інспектора з особливих доручень - чергового чергової частини управління організаційно-аналітичного забезпечення та оперативного реагування ГУНП 29.09.2017 року звільнено зі служби в поліції за п. 2 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" (через хворобу) (а.с. 21).

Відповідно до довідки до акту огляду медико-соціальної експертної комісії Серії АВ № 0014156 та виписки з акту огляду медико-соціальної експертної комісії серії АВ № 0014156, та довідки МСЕК від 24.04.2018р. серії АГ № 0022726 позивачу з 11.04.2018 року встановлено IІ групу інвалідності у зв'язку із захворюванням, пов'язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ, втрата професійної працездатності становить 70%, (а.с. 16,37).

04.05.2018 року позивач звернувся до ГУНП в Полтавській області із заявою про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку із встановленням ІІ групи інвалідності внаслідок захворювання, що пов'язане з проходженням служби в поліції (а.с. 35).

21.06.2018 року ГУНП в Полтавській області відмовило позивачу у виплаті одноразової грошової допомоги, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 97 Закону України "Про Національну поліцію", посилаючись на те, що група інвалідності визначена після шести місяців з дня звільнення з поліції (а.с. 8).

Позивач, вважаючи неправомірним рішення відповідача, звернувся до суду за захистом своїх прав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для виплати позивачу одноразової грошової допомоги відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 97 Закону України "Про Національну поліцію", оскільки інвалідність позивачу встановлена поза межами шестимісячного строку.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію» №580-VІІІ від 02 липня 2015 року, який набрав чинності з 07.11.2015 року (далі - Закон №580-VІІІ).

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 97 Закону №580-VІІІ одноразова грошова допомога в разі загибелі (смерті), визначення втрати працездатності поліцейського (далі - одноразова грошова допомога) є соціальною виплатою, гарантованою допомогою з боку держави, яка призначається і виплачується особам, які за цим Законом мають право на її отримання, у разі: визначення поліцейському інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого під час виконання ним службових обов'язків, пов'язаних із виконанням повноважень та основних завдань поліції відповідно до цього Закону, чи участі в антитерористичній операції, захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, протягом шести місяців після звільнення його з поліції внаслідок причин, зазначених у цьому пункті.

Відповідно до ч. ст. 97 Закону №580-VІІІ порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейським встановлюється Міністерством внутрішніх справ України.

Згідно з ч. 1 ст. 99 Закону №580-VІІІ розміри одноразової грошової допомоги поліцейським, а в разі їх загибелі (смерті) - особам, які за цим Законом мають право на її отримання, визначаються виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому прийнято рішення про виплату: визначення поліцейському внаслідок причин, зазначених у пункті 3, інвалідності: II групи - 300 розмірів прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року, в якому прийнято рішення про виплату.

На момент виникнення спірних правовідносин діяв наказ МВС України № 4 від 11.01.2016 року, яким затверджено Порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі /смерті/ чи втрати працездатності поліцейського (далі - Порядок №4).

Відповідно до п. 1 розділу 2 Порядку № 4 у разі встановлення поліцейському інвалідності - дата, з якої встановлено інвалідність, що зазначена в довідці до акта огляду медико-соціальної експертної комісії, у разі відсутності дати, з якої встановлено інвалідність, - дата видачі довідки до акта огляду медико-соціальної експертної комісії.

У пп. 4 п. 4 Розділу 1 Порядку № 4 визначено випадки, за яких призначається одноразова грошова допомога у разі, зокрема, втрати працездатності поліцейського, а саме: пов'язаного з проходженням служби в органах внутрішніх справ внаслідок отриманого поліцейським захворювання або поранення (контузії, травми чи каліцтва) під час проходження служби в органах внутрішніх справ.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що проходження поліцейським служби та отримання у зв'язку з цим травми, що в подальшому призвело до встановлення інвалідності, слід розцінювати в якості підстави для виплати особі одноразової грошової допомоги. При цьому, одноразова грошова допомога призначається і виплачується протягом шести місяців після звільнення його з поліції внаслідок вищевказаних причин.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з правомірності відмови відповідача, оскільки інвалідність позивачу встановлена поза межами шестимісячного строку з моменту його звільнення зі служби.

Як вбачається з матеріалів справи, позивача звільнено зі служби 29.09.2017 року, інвалідність встановлено 11.04.2018 року, (через шість місяців та 13 днів) тобто поза межами шестимісячного строку з моменту його звільнення зі служби.

Проте суд першої інстанції не надав оцінки тому факту, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 97 Закону України № 580-VIII одноразова грошова допомога є соціальною виплатою, гарантованою допомогою з боку держави, яка призначається і виплачується особам, які за цим Законом мають право на її отримання, у разі визначення поліцейському інвалідності внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов'язаних з проходженням ним служби в органах внутрішніх справ або поліції, протягом шести місяців після звільнення його з поліції внаслідок причин, зазначених у цьому пункті.

Таким чином, зазначене положення Закону застосовується виключно за обов'язкової одночасної наявності, щонайменше, трьох умов (причина інвалідності, час настання інвалідності та причина звільнення):

1. інвалідність повинна наступити внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов'язаних з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції;

2. інвалідність повинна наступити не пізніше, ніж протягом шести місяців після звільнення особи з поліції;

3. причиною звільнення такої особи з поліції повинна бути зумовлена захворюванням або пораненням, пов'язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ або поліції.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах, зокрема, від 19 вересня у справі № 373/1188/16-а, від 20 вересня у справі № у справі № 296/9456/16-а.

Судом встановлено, що позивача було звільнено з органів поліції через хворобу; інвалідність встановлена через шість місяців та 13 днів після звільнення особи з поліції; звільнення позивача відбулося внаслідок причин, зазначених в пункті 4 статті 97 Закону України «Про Національну поліцію», що є обов'язковою умовою призначення одноразової грошової допомоги.

Також з наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що позивач є учасником АТО, в 2015р., 2017р. та 2018р. перебував на стаціонарному лікуванні, що підтверджується виписками з медичних карт, доказів того, що позивач не своєчасно звернувся до МСЕК для встановлення інвалідності, матеріали справи не містять. (а.с.15-20)

Зазначені обставини свідчать про тривале лікування позивача після звільнення, а тому встановлення групи інвалідності саме 11.04.2018 року не залежало від ОСОБА_1

Колегія суддів зазначає, що матеріали справи не місять доказів зловживання позивачем своїми правами, встановлення позивачу групи інвалідності в строк, що перевищує шість місяців із дня звільнення, встановлений п.п.3 ч.1 ст.97 Закону України " Про Національну поліцію" не залежало від волі позивача, позивач має право на її отримання, а отже враховуючи, що зазначена одноразова грошова допомога є соціальною виплатою, гарантованою допомогою з боку держави, яка призначається і виплачується особам, які за цим Законом мають право на її отримання, позивач має право на її отримання.

При вирішенні спору, відповідно до ч.1 ст.6 КАС України суд керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ст.1, ч.2 ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Аналогічні зобов'язання України передбачені і у основних міжнародно-правових актах. Стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року) визначає право кожної людини на соціальне забезпечення.

Право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції Україниперебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції. Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян які під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей.

Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно - правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Виходячи із висловленого, у рішеннях Конституційного Суду України, розуміння сутності соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України в постановах від 10 грудня 2013 року № 21-420а13 та № 21-348а13, від 17 грудня 2013 року № 21-445а13.

Так, у справі "Тлімменос проти Греції" (Thlimmenos v. Greece, рішення від 06.04.2000, заява № 34369/97) ЄСПЛ наголосив, що згідно зі статтею 14 Конвенції право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, порушується, коли Держави ставляться по-різному до осіб в аналогічних ситуаціях, не забезпечуючи при цьому об'єктивного та розумного виправдання. Однак це не єдиний аспект заборони дискримінації у статті 14 Конвенції. Право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, також може бути порушене, коли Держави, не маючи об'єктивних і розумних підстав, не застосовують різний підхід до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що механізм призначення соціальних виплат не повинен звужувати права громадян, які встановлені нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Отже, встановлення позивачу інвалідності поза межами шестимісячного строку після звільнення зі служби не може позбавити його права на соціальний захист, передбачений законодавством України, таким чином позовні вимоги в частині скасування рішення комісії від 21.06.2018р. та зобов'язання прийняти нове рішення про призначення та виплату допомоги підлягають задоволенню.

Позовні вимоги в частині протиправними дій ГУ НП в Полтавській області не підлягають задоволенню, оскільки з позовної заяви вбачається, що такі дії виразилися в прийнятті відповідачем оскаржуваного рішення від 21.06.2018р. Отже належним та ефективним способом захисту права позивача є скасування рішення від 21.06.2018р.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

На підставі викладеного , колегія суддів дійшла висновку, що належним способом захисту прав позивача є покладення обов'язку на відповідача призначити та виплатити одноразову грошову допомогу, оскільки єдиною підставою для відмови в виплаті зазначеної суми було посилання відповідача на пропуск строку для отримання таких виплат .

Щодо встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов'язання відповідача подати звіт про виконання прийнятого на користь позивача рішення суду протягом одного місяця з дня набрання рішенням законної сили, слід зазначити наступне.

Частиною першою статті 382 КАС України встановлено, що суд, який ухвалив рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Таким чином, вказаною статтею встановлено право, а не обов'язок суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов'язати суб'єкта владних повноважень, проти якого ухвалено рішення, подати у встановлений судом строк звіт про його виконання.

Проаналізувавши обставини справи, суд не вбачає достатніх підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення по вказаній адміністративній справі, оскільки судове рішення є обов'язковим до виконання, у тому числі, в примусовому порядку, а за невиконання рішення суду передбачена відповідальність.

Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно п. 2 ч.1 ст. 315, п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення, у разі неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Із врахуванням вищевикладеного, рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.08.2018 р. підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову.

Керуючись ст. ст.311, 315, 317, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 17.08.2018 по справі № 1640/2567/18 скасувати.

Прийняти постанову , якою позов ОСОБА_1 задовольнити чествово.

Скасувати рішення Головного управління Національної поліції в Полтавській області від 21 червня 2018 року № 29/Б-51 про відмову в призначенні та виплаті ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку зі встановленням ІІ групи інвалідності.

Зобов'язати Головне управління Національної поліції в Полтавській області прийняти рішення про призначення та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв'язку зі встановленням ІІ групи інвалідності, що настала внаслідок травми, отриманої під час виконання службових обов'язків відповідно до пп.3 п.1 ст.97, пп."б" п.3 ч.1 ст.99 Закону України " Про Національну поліцію".

В іншій частині в задоволені позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя В.Б. Русанова Судді О.В. Присяжнюк О.М. Мінаєва