Ухвала суду № 77852075, 14.11.2018, Дніпровський районний суд м. Дніпродзержинська

Справа № 187/856/16-к

Провадження № 1-кп/209/28/18

У Х В А Л А

14 листопада 2018 року Дніпровський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді Лобарчук О.О.

при секретарі Золотих Л.М.

за участю прокурора Батрак С.С.

потерпілих ОСОБА_1, ОСОБА_2,ОСОБА_3, ОСОБА_4

представника потерпілих ОСОБА_5

обвинуваченого ОСОБА_6

захисників обвинуваченого ОСОБА_7,

розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання обвинуваченого ОСОБА_6 про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою ,

В С Т А Н О В И В:

В судовому засіданні 14.11.2018 року обвинувачений ОСОБА_6 заявив клопотання про зміну обраного йому запобіжного заходу з тримання під вартою на такий, що не пов'язаний із триманням під вартою, дозволивши йому надалі працювати та знаходитися за адресою його реєстрації: АДРЕСА_1.

В обґрунтування свого клопотання вказав, що на цей час судом отримано і розглянуто докази того, що причиною дорожньо-транспортної пригоди 09.05.2016 року стали порушення правил, норм і стандартів, що стосуються убезпечення дорожнього руху, з боку дорожніх служб, і порушення правил безпеки дорожнього руху і експлуатації транспорту особою, яка керувала автомобілем ВАЗ-21043.

Як вказав Пленум Верховного ОСОБА_8 України у п.7 постанови від 23.12.2005 №14 суди повинні з'ясовувати характер порушень, які допустив кожен із водіїв, а тому висновки експертів і показання експертів щодо порушення правил безпеки дорожнього руху водієм автомобіля ВАЗ-21043 є процесуальними джерелами доказів відповідно до ч.2 ст.84 КПК України.

Після спростування стороною захисту доказів, наданих стороною обвинувачення, у кримінальному провадженні є лише докази того, що в його діях 09.05.2016 року не було складу кримінального правопорушення. Незважаючи на це, він протягом тридцяти місяців знаходиться під вартою, в жахливих умовах. За цей час жодним із дев'яти прокурорів, що приймали участь у кримінальному провадженні, не був доведений жодний ризик, який міг би виправдати позбавлення його свободи. Майже кожного разу прокурори твердили, що «ризики нікуди не зникли та не зменшились». Це відверто суперечить практиці Європейського суду з прав людини: навіть якщо б ризики й існували, то за два з половиною роки вони не могли б залишатися тими самими, тим більше в умовах, коли суду надані як докази недобросовісного проведення слідства стороною обвинувачення, так і докази відсутності складу злочину в його діях.

Сторона обвинувачення навіть не вважає за необхідне складати клопотання, обґрунтовувати

доцільність продовження запобіжного заходу та ознайомлювати з ними сторону захисту за три години до судового засідання, як того вимагає ч.2 ст. 184 КПК України.

Так, у судовому засіданні 08.10.2018 року прокурор Батрак С.С., всупереч вимогам ч.2 ст.184 КПК України, знову не надав йому на ознайомлення жодного клопотання. Як і протягом двох років поспіль, знов прозвучали виключно загальні фрази, нібито вінможе перешкоджати встановленню істини та переховуватися від правосуддя.

Замість аргументів пан прокурор, як не дивно, послався на практику Європейського суду з прав людини, і саме цією практикою намагався обґрунтувати необхідність продовження його тримання під вартою. Щоправда, згадавши назви рішень Європейського суду у справах «Лабіта проти Італії», «Харченко проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України», «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства», «Мюррей проти Сполученого Королівства» пан прокурор жодного разу не вказав конкретний пункт рішення, який мав на увазі.

На думку пана прокурора, «відповідно до практики Європейського суду з прав людини... небезпека перешкоджання встановленню істини у справі та переховування особи від правосуддя може вимірюватись суворістю можливого покарання». Але ж така думка спростовується, зокрема, рішеннями Європейського суду у справах «Мансур проти Туреччини» від 08.06.1995, п.55, та «Алексанян проти Росії» від 22.12.2008, п.185, де Суд чітко визначив: «ризик переховування обвинуваченого не може оцінюватись виключно на підставі суворості вироку; тяжкість діяння, що інкримінується, сама по собі не може бути підставою тривалого тримання під вартою».

Далі прокурор Батрак С.С. сказав, що «продовження тримання під вартою може бути виправдане тільки за наявності конкретного суспільного інтересу... (рішення у справі «Лабіта проти Італії» від 06.04.2000 року, рішення у справі «Харченко проти України» від 10.02.2011)». Насправді ж у п.152 рішення «Лабіта проти Італії» від 06.04.2000 зазначено:«Подовження строку тримання під вартою в певній справі може бути виправданим лише тоді, коли наявні конкретні ознаки того, що вимога громадських інтересів важить більше попри презумпцію невинуватості, ніж правило поваги до особистої свободи». Але про обов’язок прокурора вказати конкретні ознаки пан прокурор чомусь згадувати не став, незважаючи на пряму вимогу Європейського суду про те, що «національна влада зобов'язана встановити і продемонструвати існування конкретних фактів, які переважають принцип поваги до свободи особистості»(п.102 рішення у справі «Белевицький проти Росії» від 01.03.2007 року).

Те саме вказано і у п.80 рішення у справі «Харченко проти України» від 10.02.2011, на яке також посилався пан прокурор: «Стаття 5, п.З, говорить, що зі спливом певного часу обґрунтована підозра сама по собі не виправдовує позбавлення свободи, і судові органи мають надати інші підстави для подальшого тримання під вартою. Крім того, ці підстави мають бути явно вказані національними судами».

Далі пан прокурор послався на рішення Європейського суду у справах «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011 та «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30.08.1990. У п.175 та п.32 цих рішень відповідно зазначено, що обґрунтована підозра — це інформація, яка може переконати об'єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення.

Ще пан прокурор послався на справу «Мюррей проти Сполученого Королівства», де у п.52 йдеться про те, що обґрунтованість підозри у тероризмі не завжди може оцінюватися за тими самими критеріями, що й у випадку звичайних злочинів, і що затримання трьох підозрюваних у тероризмі тривало 44 години, 44 години 05 хвилин та ЗО годин 15 хвилин відповідно. Дуже доречне порівняння: затримання на 44 години у Сполученому Королівстві осіб, яких підозрюють у тероризмі, і затримання на 22 тисячі годин в Україні особи, яку звинувачують у дорожньо-транспортній пригоді.

Якщо вже пан прокурор приділяє таку увагу саме обґрунтованій підозрі, варто звернути увагу на п.80 рішення у справі «Яблонський проти Польщі» від 21.12.2000, у якому Європейський суд вказав: «з певним часом саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи».

Мабуть, 22 тисячі годин — це час, який вже може вважатися «певним».

Прошу шановний суд звернути увагу на те, що посилання сторони обвинувачення, якщо читати не тільки їхню назву, але й рішення Європейського суду, спростовують твердження про необхідність тримання мене під вартою.

Тобто знов сторона обвинувачення не надала шановному суду жодного доказу необхідності продовження запобіжного заходу у вигляді тримання мене під вартою.

Врахування думки потерпілих щодо запобіжного заходу не тільки не передбачене кримінальним процесуальним законодавством України, а й суперечить йому, оскільки визначені у ч.1 ст. 194 КПК України обставини, які зобов'язаний перевірити суд, мають бути доведені доказами. Думка потерпілих не є Хдоказом, і її врахування під час обрання запобіжного заходу є порушенням мого права на незалежний та безсторонній суд.

Із-за відсутності передбаченого законом письмового клопотання прокурора з обґрунтуванням підстав тримання його під вартою, він був позбавлений можливості своєчасно надати шановному суду обґрунтовані заперечення щодо існування таких підстав.

Незважаючи на те, що відповідно до ч,2 ст.194 КПК України суд зобов’язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявність всіх обставин, передбачених частиною першою ст.194 КПК України, шановний суд за відсутністю клопотань прокурора, за власною ініціативою багато разів продовжував терміни триманнямене під вартою.

«Коли суддя за відсутності клопотань сторін (прокурора) ініціює питання продовження тримання обвинуваченого під вартою або домашнім арештом, він виходить за межі судової функції і фактично стає на сторону обвинувачення, що є порушенням принципів незалежності і безсторонності судової влади» — так зазначив Конституційний Суд України у рішенні від 23.11.2017 по справі № 1-28/2017 (абз.9 п.5 мотивувальної частини).

Тобто фактично шановний суд багато разів ставав на сторону обвинувачення, порушуючи принципи незалежності і безсторонності судової влади.

Мотиви його тримання під вартою, які залишаються незмінними в ухвалах шановного суду протягом більш ніж двох років, зводяться до наступного:

1)наявність підозри;

2)тяжкість інкримінованого правопорушення і суворість можливого покарання;

3)ризик переховування від суду, який нібито витікає із згаданих вище тяжкості і суворості.

05.11.2018 Моніторингова місія Організації Об’єднаних Націй з прав людини в Україні під час зустрічі з Головою Касаційного кримінального суду у складі Верховного ОСОБА_8 ОСОБА_9 та суддями Верховного Суду звернула увагу на те, що суди України автоматично задовольняють клопотання щодо тримання під вартою, не обґрунтовуючи необхідність застосування такого запобіжного заходу.

ОСОБА_9 відмітив, що ці факти викликають занепокоєння, і Верховний Суд докладає всіх зусиль, щоб судді, розглядаючи справи, дотримувались норм КПК України.

Відповідно до ч.2 ст.1 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.

Відповідно до ч.5 ст.9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Згідно зі ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-ІУ суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права.

Практика Європейського суду вказує, що будь-яке ув'язнення особи без засудження її судом є суттєвим відхиленням від принципу забезпечення поваги до особистої свободи та від презумпції невинуватості (п.59 рішення у справі «Єлоєв проти України» від 06.11.2008).

До вироку обвинувачений має вважатися невинуватим, і головною метою п.3 статі 5 Конвенції є вимога звільнити його, як тільки подальше ув'язнення втратить необхідність (п.41 рішення у справі «МакКей проти Сполученого Королівства» від 03.10.2006; п.61 рішення у справі «Биков проти Росії» від 10.03.2009).

Обвинувачений завжди мас бути свободним під час судового розгляду, якщо тільки Держава не може показати, що є «відповідні та достатні» причини для виправдання ув'язнення, яке триває (п.32 рішення у справі «Кастравет проти Молдови» від 13.03.2007).Система обов'язкового тримання під вартою до суду сама по собі суперечить вимогам пункту 3 Статті 5 Конвенції, отже, національна влада зобов'язана встановити і продемонструвати існування конкретних фактів, які переважають принцип поваги до свободи особистості (п.102 рішення у справі «Белевицький проти Росії» від 01.03.2007).

Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки коротким він є, повинно бути переконливо продемонстровано владою (п.82 рішення у справі «Белчев проти Болгарії» від 08.04.2004).

Просить шановний суд звернути увагу на те, що з шістнадцяти разів продовження запобіжного заходу судом, жодного разу не було продемонстровано існування навіть одного конкретного факту чи «відповідної та достатньої» причини тримання його під вартою.

Щодо обґрунтованої підозри як підстави тримання під вартою

Наявність обґрунтованої підозри у тім, що затриманий вчинив злочин, є визначальною умовою законності тримання під вартою, але з часом вона перестає бути достатньою (п.64 рішення у справі «Биков проти Росії» від 10.03.2009; п.140 рішення у справі «Ідалов проти Росії» від 22.05.2012).

Існування обґрунтованої підозри може виправдати позбавлення свободи у початковий період, але настає момент, коли тільки цього вже недостатньо (п.45 рішення у справі «МакКей проти Сполученого Королівства» від 03.10.2006).

З певним часом саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для

позбавлення свободи (п.80 рішення у справі «Яблонський проти Польщі» від 21.12.2000).

Ваша честь, прошу звернути увагу: навіть обґрунтована підозра вже не є підставою, а після надання суду доказів фальсифікації слідчим протоколу огляду місця ДТП та відповідної неналежності зроблених на підставі цього протоколу експертиз і сама підозра вже не є обґрунтованою.

Щодо тяжкості обвинувачення і суворості покарання.

Хоча суворість можливого вироку і є істотним елементом під час оцінювання вірогідності того, що обвинувачений міг би зникнути або продовжити злочинну діяльність, необхідність продовження строку тримання під вартою не може оцінюватись виключно з абстрактної точки зору, з урахуванням лише тяжкості правопорушення (п.145 рішення у справі «Ідалов проти Росії» від 22.05.2012).

Тяжкість обвинувачень сама по собі не виправдовує тривалого строку тримання під вартою (п.47 рішення у справі «Гарицький проти Польщі» від 06.02.2007).

Тяжкість обвинувачень не виправдовує передчасність покарання, пов'язаного із позбавленням свободи (п.185 рішення у справі «Алексанян проти Росії» від 22.12.2008).

Продовження тримання під вартою з посиланням в основному на тяжкість обвинувачень та використанням стереотипних формулювань, навіть без розгляду конкретних фактів або можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, є порушенням пункту 3 етапі 5 Конвенції (п.83 рішення у справі «Осаковський проти України» від 17.07.2014).

Прошу шановний суд звернути увагу на те, що тричі продовження мого тримання під вартою було мотивовано саме підозрою у вчиненні тяжкого злочину, при цьому останній раз — 08.10.2018, тобто після двадцяти дев’яти місяців ув'язнення. При цьому жодного разу не було посилань на будь-які факти, що унеможливлюють застосування альтернативних запобіжних заходів.

Щодо ризику втечі та переховування

Ризик переховування обвинуваченого не може оцінюватись виключно на підставі суворості

вироку. Його слід оцінювати з посиланням на ряд інших відповідних факторів (п.55 рішення у справі «Мансур проти Туреччини» від 08.06.1995; п.105 рішення у справі «Панченко проти Росії» від 08.02.2005).

Ризик втечі слід оцінювати з урахуванням факторів, що стосуються характеру особи, його моралі, побуту, професії, майна, сімейних зв'язків та всіх зв'язків з країною, в якій він переслідується (п.58 рішення у справі «Бекчієв проти Молдови» від 04.10.2005).

Ці фактори можуть або підтвердити існування небезпеки втечі, або зробити її настільки малою, що вона не може виправдати затримання до судового розгляду (п.Ю рішення у справі «Неймейстер проти Австрії» від 27.06.1968)

З часом ризик втечі обов'язково зменшується, оскільки тривалість позбавлення свободи, яку може очікувати особа у випадку її засудження, буде скорочено на час знаходження цієї особи під вартою (п.10 рішення у справі «Неймейстер проти Австрії» від 27.06.1968).

У всіх випадках, коли ризику ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено, і в таких випадках національні органи завжди мають належним чином досліджувати можливість застосування таких альтернативних запобіжних заходів (п.62 рішення у справі «Боротюк проти України» від 16.03.2011).

Просить шановний суд звернути увагу на те, що ризик його переховування від суду був підставою продовження тримання під вартою шістнадцять разів. При цьому жодного разу судом не було проаналізовано його характер, мораль, побут, професію, майно, сімейні зв'язки та всі зв'язки з Україною, як того вимагає Європейський суд. Натомість прокурор посилався на його проживання у Донецькій області, на невизнання ним своєї провини та на його спроби доводити свою невинуватість у суді, що з боку прокурора є ганебним беззаконням та порушенням вимог Конституції України.

Шановний суд вже допитував його співробітників щодо нього, у матеріалах кримінального

провадження є листи з підприємства, на якому він працював, і з селищної ради за місцем його проживання.

Все це характеризує його виключно з позитивної точки зору та підтверджує міцні зв'язки з Україною. Не було названо жодного фактору, який би вказував на його схильність втекти чи зганьбити себе іншим чином.

Сьогодні, з урахуванням дії щодо нього ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону №838-\/ІІІ від 26.11.2015 року, строк його ув'язнення вже перевищив п'ять років, тобто половину від максимальної санкції, яка передбачена ч.З ст.286 КК України. Відповідно до п.1 ч.З ст.81 КК України до нього вже може бути застосоване умовно-дострокове звільнення.

Будь-якому об'єктивному спостерігачу зрозуміло, що за таких умов втеча та переховування від суду позбавлене сенсу.

Тому підкреслює, що стороною обвинувачення ризик його втечі ніколи не був доведений, і протягом двох з половиною років залишався тільки стереотипним приводом для тримання його під вартою, а сьогодні цього ризику вже очевидно не існує.

Щодо ризику перешкоджання правосуддю.

Ризик того, що обвинувачений буде перешкоджати належному відправленню судочинства, не може оцінюватись абстрактно, факт такого перешкоджання має бути підтверджено доказами (п.59 рішення у справі «Бекчієв проти Молдови» від 04.10.2005).

Якщо у судовому рішенні не згадано жодного фактору, який вказував би на те, що існує ризик того, що заявник спотворить докази, біжить, заховається або ухилиться від будь-якого вироку, який може бути застосований, неможливо побачити будь-які певні ознаки того, що тримання заявника під вартою- дійсно слугувало меті убезпечити проведення судового розгляду (п.п.64, 65 рішення у справі «Іловецький проти Польщі» від 04.10.2001).

Просить шановний суд звернути увагу на те, що ризик перешкоджання правосуддю прокурор згадував п'ять разів, але жодного разу навіть не пояснив, у чому цей ризик полягає. Жодних доказів існування факту такого перешкоджання правосуддю прокурором не було надано і в ухвалі суду не відображено, що суперечить вимогам Європейського суду.

Щодо ризику вчинення нових злочинів

Судові органи можуть залишити підозрюваного під вартою для запобігання будь-яким спробам вчинення подальших злочинів. Проте, окрім інших умов, необхідно, щоб така небезпека була правдоподібною, а захід — відповідним обставинам справи та, зокрема, історії минулих часів і особистості підозрюваного (п.40 рішення у справі «Клоот проти Бельгії» від 27.11.1991).

Просить шановний суд звернути увагу на те, що ризик його потрапляння у ДТП є, мабуть, меншим, ніж у будь-якого іншого водія. Тому цей ризик нічим не підтверджений, є очевидно неправдоподібним, і незрозуміло, з яких підстав прокурор посилався на нього п'ять разів.

Щодо суспільного інтересу та громадського порядку

Тривале тримання під вартою може бути виправданим у конкретній справі лише за наявності чітких ознак справжнього суспільного інтересу, який, з належним урахуванням принципу презумпції невинуватості, переважує правило особистої свободи (п.62 рішення у справі «Биков проти Росії» від 10.03.2009; п.139 рішення у справі «Ідалов проти Росії» від 22.05.2012).

Це підґрунтя можна вважати актуальним і достатнім тільки за умови, що воно ґрунтується на фактах, які можуть свідчити про те, що звільнення обвинуваченого дійсно порушуватиме громадський порядок. Крім того, тримання під вартою залишатиметься законним лише тоді, коли громадський порядок насправді залишатиметься під загрозою (п.104 рішення у справі «І.А. проти Франції» від 23.09.1998).

Обґрунтованість тривалості тримання під вартою повинна оцінюватися в кожному конкретному випадку за його особливостями (п.93 рішення у справі «Єчюс проти ОСОБА_4» від 31.07.2000).

На національну судову владу покладається обов'язок забезпечити, щоб досудове тримання під вартою обвинуваченої особи не перевищувало розумного строку. У цьому зв'язку вона повинна розглянути усі факти «за» та «проти» наявності вимог справжнього суспільного інтересу, який виправдовує, з урахуванням принципу презумпції невинуватості, відступ від правила поваги свободи особистості (п.141 рішення у справі «Ідалов проти Росії» від 22.05.2012).

Аргументи «за» і «проти» визволення не повинні бути «загальними та абстрактними». Якщо підозрюваний знаходиться під вартою, то він має право на пріоритет своєї справи та її проведення з особливою старанністю (п.п.62-64 рішення у справі «Смирнова проти Росії» від 24.07.2003).

Судова влада повинна викласти факти існування суспільного інтересу у своєму рішенні щодо клопотання про звільнення (п.43 рішення у справі «МакКей проти Сполученого Королівства» від 03.10.2006; п.63 рішення у справі «Биков проти Росії» від 10.03.2009).

Просить звернути увагу на відсутність чітких ознак та фактів, які би підтверджували наявність суспільного інтересу до його ув'язнення, як того вимагає Європейський суд.

Більш того, на відсутність самого суспільного інтересу. Тому, хто був присутній на судовому засіданні під час його показань, стало зрозуміло, що справжньою причиною трагедії може бути «вбивче перехрестя», і про це з'явилась відповідна стаття у ЗМІ. З того часу на «вбивчому перехресті» сталося ще декілька аварій, загинули дві особи та отримали ушкодження більше двадцяти осіб. Суспільству відомо про цю небезпеку, йдуть розмови про необхідність перебудови перехрестя. На численні звернення його та його представників до Служби автодоріг, до Укравтодору, до Генеральної прокуратури отримано відповіді, незаконний рух недобудованою ділянкою перекрито, розпочате будівництво розв'язки, яка зробить проїзд

безпечним.

Він робить і зробить все можливе, щоб довести провину службових осіб дорожніх служб у тому, що трапилось. Тому жодного суспільного інтересу у його триманні під вартою немає. Є лише інтерес деяких конкретних осіб, які хочуть уникнути відповідальності. Це цілком зрозуміло, але не є законною підставою для його ув'язнення.

Щодо можливого існування інших підстав тримання під вартою

За таких обставин Суд повинен вивчити «підстави, які переконували судові органи ухвалити рішення», що утримання слід продовжувати (п.42 рішення у справі «Б. проти Австрії» від 28.03.1990).

Більше того, ці підстави мають бути чітко вказані національними судами (п.71 рішення у справі «Цигоній проти України» від 24.11.2011).

Суд повинен потім встановити, чи інші підстави, на які посилаються судові органи, виправдовують продовження позбавлення свободи. Якщо такі підстави є "відповідними" та "достатніми", Суд повинен також з'ясувати, чи компетентні органи влади проявили «особливу старанність» при розгляді справи (п.50 рішення у справі «Ягчі і Саргін проти Туреччини» від 08.06.1995; п.44 рішення у справі «МакКей проти Сполученого Королівства» від 03.10.2006; п.64 рішення у справі «Биков проти Росії» від 10.03.2009; п.140 рішення у справі «Ідалов проти Росії» від 22.05.2012).

Тягар доказування у таких питаннях не повинний бути зворотним, змушуючи затриману особу демонструвати наявність причин, що обґрунтовують його звільнення (п.64 рішення у справі «Биков проти Росії» від 10.03.2009). Продовження тримання під вартою не можна використовувати як таке, що вже відбувається, покарання у вигляді позбавлення свободи (п.51 рішення у справі «Летельє проти Франції» від 26.06.1991, п.52 у справі «Кеммаш проти Франції» від 27.11.1991, п.91 рішення у справі «Томазі проти Франції» від 27.08.1992, та ін.). Кожного разу, коли суд має винести рішення щодо доцільності продовження досудового тримання під вартою, він повинен заново оцінити підстави для подовження такого запобіжного заходу (п.39 рішення у справі «Тірон проти Румунії» від 07.07.2009; п.101 рішення у справі «Геращенко проти України» від 07.11.2013). Приймаючи рішення про залишення особи під вартою або звільненні з-під варти влада повинна у відповідності з п.З статті 5 Конвенції розглянути альтернативні засоби забезпечення її прибуття до суду (п.140 рішення у справі «Ідалов проти Росії» від 22.05.2012).

Квазіавтоматичне продовження ув'язнення суперечить гарантіям, які закріплені у пункті 3 Статті 5 Конвенції (п.40 рішення у справі «Тейс проти Румунії» від 10.06.2008).

Коли суддя, посилаючись на внутрішнє законодавство та практику, нехтує конкретними фактами, які наведені затриманим та можуть піддати сумніву «законність» позбавлення свободи у розумінні Конвенції, гарантії п.3 ст.5 Конвенції втрачають свою сутність. У цьому контексті аргументи «за» та «проти» звільнення не повинні бути загальними та абстрактними (п.142 рішення у справі «Бойченко проти Молдови» від 11.07.2006).

Якщо у рішеннях потреби розслідування згадуються в загальній та абстрактній формі, лише у нечисленних випадках вказуючи причину відмови у звільненні заявника, а у більшості випадків без жодних уточнень посилаючись на інтереси розслідування чи на попередні рішення, то цього недостатньо, щоб виправдати продовження тримання під вартою (п.44 рішення у справі «Клоот проти Бельгії» від 27.11.1991).

Якщо у рішенні судових органів аргументи заявника щодо незаконності його утримання під вартою залишаються в основному без відповіді, то немає підстав вважати, що процедура розгляду законності утримання заявника під вартою відповідає стандартам, передбаченим пунктом 4 статті 5 Конвенції (п.66 рішення у справі «Третьяков проти України» від 29.09.2011).

Якщо у рішеннях судових органів про відмову у задоволенні клопотання не міститься жодного аналізу особистого становища та доводів заявника, то процедура розгляду законності утримання заявника під вартою не відповідає стандартам, передбаченим пунктом 3 статті 5 Конвенції (п.92 рішення У справі «Осаковський проти України» від 17.07.2014).

Він якомога точніше послався на конкретні пункти рішень Європейського суду. Кожне рішення с у вільному доступі і кожне посилання може бути перевірене будь-ким.

У судовому засіданні 19.09.2018 року представник потерпілих, заперечуючи проти його клопотання про зміну запобіжного заходу, заявив, нібито «приклади вирвані із контексту», але не пояснив, які саме «приклади», з якого саме контексту, про що у тому контексті йдеться, та не навів жодного аргументу на підтвердження своєї думки.

У тому ж судовому засіданні прокурор заперечив, нібито «ризики не відпали», «обвинувачений буде ухилятися від судових засідань». І теж ніяк не обґрунтував свою думку.

Тому він вважає подібні заперечення необґрунтованими.

Відповідно до ч.1 ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Просить зважити на вимоги законодавства України, на практику Європейського суду з прав людини, на рішення Конституційного ОСОБА_8 України, перевірити наведені ним факти, проаналізувати його особисте становище, його характер, мораль, побут, професію, майно, сімейні зв'язки та всі зв'язки з Україною, йогодоводи, недоведеність прокурором жодного ризику, про який він згадував, врахувати проведений ним за ґратами час, який вже перевищив половину максимального можливого строку ув'язнення, заново оцінити підстави

і змінити запобіжний захід на такий, що не пов’язаний із триманням під вартою, дозволивши йому надалі знаходитись за адресою його реєстрації: АДРЕСА_2, і працювати.

У разі прийняття рішення про відмову у задоволенні цього клопотання просить відповідно до вимог ст.370 КПК України у вмотивованій ухвалі переконливо продемонструвати обґрунтування відмови, вказавши: доведені прокурором обставини, передбачені п.п.2, 3 ч.1 ст. 194 КПК України; інші, окрім існування підозри, підстави тримання його під вартою; відповідні та достатні причини, що обґрунтовують та виправдовують його ув'язнення; докази його перешкоджання правосуддю; конкретні факти, які переважають принцип поваги до свободи особистості; фактори існування ризику переховування або ухилення від будь-якого вироку, який може бути застосований до нього; чіткі ознаки справжнього суспільного інтересу щодо його тримання під вартою протягом дев’ятисот п'ятнадцяти діб.

Прокурор вважає клопотання про зміну запобіжного заходу обвинуваченого ОСОБА_6 не підлягає задоволенню. В своєму клопотання обвинувачений посилається на порушення судом процесуального порядку вирішення питання щодо продовження запобіжного заходу обраного відносно нього у вигляді тримання під вартою. Кожен раз судом самостійно ініціюється питання продовження запобіжного заходу. Однак наголошує на те, що порядок розгляду питання доцільності продовження запобіжногого заходу вирішений рішенням Конституційного ОСОБА_8 України від 23.11.2017 року. Відповідно до ч.3 ст. 331 КПК України незалежно від наявності клопотань суд зобов’язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Що є також дотриманням практики Європейського суду з прав людини, оскільки особа не може утримуватися під вартою без рішення суду. Щодо суспільного інтересу, то вважає, що суспільний інтерес по даному кримінальному провадженню саме полягає у кількості загиблих від дорожньо-транспортної пригоди. Щодо обґрунтованості підозри, то вважає, що обвинувачений необґрунтовано посилається на те, що саме на даний час суд зобов'язаний дослідити докази та врахувати їх при вирішення питання щодо наявності обґрунтованої підозри відносно нього, то є порушенням кримінально-процесуального законодавства. Також , щодо посилання обвинуваченого про відсутність обґрунтувань щодо існування ризиків, то прокурор при вирішенні питання щодо продовження запобіжного заходу повинен лише викласти обставини, що ризики не зникли. І це самі ті 16 разів по вирішенню питання щодо продовження строку дії запобіжного заходу відносно обвинуваченого. Ризики не зникли, підстав для зміни запобіжного заходу немає. Просить відмовити в задоволенні клопотання обвинуваченого.

Представник потерпілих - ОСОБА_5 підтримав думку прокурора та вважає доцільним відмовити в задоволенні клопотання обвинуваченому.

Потерпілі заперечують проти клопотання обвинуваченого.

Захисник обвинуваченого- адвокат ОСОБА_7 підтримав клопотання свого підзахисного та просить змінити йому запобіжний захід з тримання під вартою на інший, не пов'язаний з триманням під вартою. Зазначив, що обвинувачений в своєму клопотанні повно та всебічно зазначив обставини , що дійсно дають підставі для зміни відносно нього запобіжного заходу . Дійсно, при обранні судом обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою був зазначений один ризик- можливість переховування його від органів досудового слідства та суду. Прокурор же коже раз посилається на існуванні ризиків, яких не вказаує. Також і вказаний ризик нічим не обґрунтований. Знов же прокурор вказує , що ризики не зменшилися, хоча вони вказують на один ризик.

Заслухавши учасників судового розгляду, вирішуючи клопотання обвинуваченого ОСОБА_6 про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на ішний, не пов'язаний з триманням під вартою, оцінивши всі обставини відповідно до вимог ст.178 КПК України відносно обвинуваченого, приймаючи до уваги, що він обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину, перебуваючи на волі обвинувачений може зникнути від суду з метою уникнення покарання, а застосування інших більш м'яких запобіжних заходів не забезпечить його належної процесуальної поведінки та попередження ризиків, передбачених ст.177 ч.1 п.1 КПК України, не вбачає будь-яких підстав для зміни обвинуваченому запобіжного заходу на інший більш м'який.

На підставі викладеного, керуючись ст. 201 ч.1, 372 КПК України, -

УХВАЛИВ:

В задоволенні клопотання ОСОБА_6 про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на такий, що не пов'язаний із триманням під вартою, дозволивши йому надалі знаходитися за адресою його реєстрації: АДРЕСА_3 області- відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя О.О. Лобарчук