Рішення № 77849751, 12.11.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

12.11.2018Справа № 910/10627/18

За позовомДержавної іпотечної установидо1. Національного банку України 2. Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на сторонівідповідача 2Фонду гарантування вкладів фізичних осібпровизнання недійсним договоруСуддя Босий В.П.

секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.

Представники сторін:

від позивача:Дяченко В.С., Чалов А.О.від відповідача 1:Пелепецький В.Д.від відповідача 2:Таболін О.С.від третьої особи:Ярошенко А.С.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державна іпотечна установа (надалі - ДІУ) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (надалі - НБУ) та Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» (надалі - ПАТ «Дельта Банк») про визнання недійсним договору.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання недійсним договору застави облігацій Державної іпотечної установи №132/04-14/ДІУ від 23.04.2014 у зв'язку з тим, що такий договір укладений всупереч вимогами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та порушує його права як емітента цінних паперів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.08.2018 відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 05.09.2018.

29.08.2018 представником відповідача 1 до канцелярії суду подано заяву щодо застосування строків позовної давності для звернення позивача до суду із даним позовом.

Також 29.08.2018 представником відповідача 1 до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву, в якому НБУ проти задоволення позовних вимог заперечувало повністю з огляду на те, що позивачем не доведено факту порушення оспорюваним договором його майнових прав та інтересів, а також те, що такий договір не суперечить вимогам чинного законодавства України, в тому числі Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

З аналогічних підстав заперечував проти задоволення позовних вимог представник відповідача 2 у відзиві на позовну заяву, поданому до суду 29.08.2018.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.09.2018 залучено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 2, підготовче засідання відкладено на 01.10.2018.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.10.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Представники позивача в судове засідання з'явилися, надали пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримали повністю.

Представники відповідачів та третьої особи в судове засідання з'явилися, надали пояснення по справі, проти задоволення позовних вимог заперечували.

В судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

26.12.2013 Правлінням Державної іпотечної установи було прийнято рішення про закрите (приватне) розміщення облігацій серії «Z2», «A3», «B3», «C3», «D3».

У п. 4.2 Проспекта емісії облігацій серії «Z2», «A3», «B3», «C3», «D3» Державної іпотечної установи 2013 року наведено параметри випуску облігацій, а саме:

- характеристика облігацій: серія «Z2» - іменні, відсоткові, з додатковим забезпеченням; серія «A3» - іменні, відсоткові, з додатковим забезпеченням; серія «B3» - іменні, відсоткові, з додатковим забезпеченням; серія «C3» - іменні, відсоткові, з додатковим забезпеченням; серія «D3» - іменні, відсоткові, з додатковим забезпеченням;

- кількість облігацій: 50 000 штук відсоткових іменних облігацій, у тому числі: серія «Z2» - 10 000 штук; серія «A3» - 10 000 штук; серія «B3» - 10 000 штук; серія «C3» - 10 000 штук; серія «D3» - 10 000 штук;

- номінальна вартість облігацій (серій «Z2», «A3», «B3», «C3», «D3»): 100 000,00 грн.;

- загальна номінальна вартість випуску облігацій: 5 000 000 000,00 грн., в тому числі: серія «Z2» - 1 000 000 000,00 грн.; серія «A3» - 1 000 000 000,00 грн.; серія «B3» - 1 000 000 000,00 грн.; серія «C3» - 1 000 000 000,00 грн.; серія «D3» - 1 000 000 000,00 грн.

24.03.2014 між ДІУ (емітент) та ПАТ «Дельта Банк» (продавець) було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів №ДД-205/2014, пунктом 1.1 якого визначено, що в порядку та на умовах, визначених цим Договором, емітент зобов'язується передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити наступні цінні папери: облігації підприємств, іменні відсоткові з додатковим забезпеченням, емітовані ДІУ (Код ЄДРПОУ емітента ЦП 33304730, Код ЦП (ISIN) UA4000148438), серія А3, номінальна вартість одного ЦП - 100 000,00 грн., кількість ЦП - 2 000 штук, ціна одного ЦП - 102 071,23 грн., загальна вартість ЦП - 204 142 460,00 грн.

Також 27.03.2014 між ДІУ (емітент) та ПАТ «Дельта Банк» (продавець) було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів №ДД-230/2014, відповідно до пунктом 1.1 якого в порядку та на умовах, визначених цим Договором, емітент зобов'язується передати у власність покупця, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити наступні цінні папери: облігації підприємств, іменні відсоткові з додатковим забезпеченням, емітовані ДІУ (Код ЄДРПОУ емітента ЦП 33304730, Код ЦП (ISIN) UA4000148438), серія А3, номінальна вартість одного ЦП - 100 000,00 грн., кількість ЦП - 2 998 штук, ціна одного ЦП - 102 071,23 грн., загальна вартість ЦП - 306 2312 339,58 грн.

23.04.2014 між НБУ (заставодержатель) та ПАТ «Дельта Банк» (заставодавець) був укладений договір застави облігацій Державної іпотечної установи №132/04-14/ДІУ (надалі - «Договір застави»).

За змістом п. 1.1 Договору застави з метою забезпечення виконання зобов'язань заставодавця за кредитним договором від 23.04.2014 №132/04-14/КТ на суму 412 785 388,00 грн. на строк з 23.04.2014 по 17.10.2014, сплатою процентів у розмірі 10,00% річних, заставодавець передає в заставу заставодержателю такі цінні папери ДІУ загальною вартістю 456 500 000,00 грн.: облігації ДІУ, забезпечені гарантією КМУ, UA4000148438, кількістю 4 565 штук, номінальною вартістю 100 000,00 грн., балансовою вартістю 102 810,96 грн., дата погашення 11.12.2018.

Відповідно до п. 1.2 Договору за рахунок застави вимоги заставодержателя задовольняються повністю, уключаючи суму боргу за кредитом та нараховані проценти, штраф, пеню інші витрати заставодержателя, пов'язані з виконанням грошового зобов'язання заставодавця в повному обсязі.

21.11.2014 між сторонами був укладений додатковий договір №1 до Договору застави, яким вказаний договір було викладено в новій редакції.

Спір у справі виник у зв'язку з оспоренням позивачем дійсності Договору застави.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

У пункті 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» роз'яснено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

За змістом п. 2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Як на підставу для недійсності спірного договору позивач посилається на те, що Договір застави укладений всупереч приписам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а саме внаслідок його укладення Національному банку України надано перевагу перед іншими кредиторами неплатоспроможного банку (ПАТ «Дельта Банк»), а сам неплатоспроможний банк відмовився від власних майнових вимог, безоплатно взявши на себе додаткове зобов'язання.

Із матеріалів справи вбачається, що постановою Правління НБУ №102/БТ від 26.02.2014 вирішено надати АТ «Дельта Банк» кредит для збереження ліквідності в сумі 1 300 млн. грн. (з урахуванням змін, внесених постановою №348/Бт від 12.06.2014) на строк 360 днів, внаслідок чого між НБУ та ПАТ «Дельта Банк» був укладений кредитний договір №132/04-14/КТ від 23.04.2014.

Одночасно із цим, з метою забезпечення належного виконання ПАТ «Дельта Банк» грошових та інших зобов'язань, що випливають з такого кредитного договору, між відповідачами був укладений оспорюваний у даній справі Договір застави.

Так, згідно частини 1 статті 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

В силу застави, кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (ст. 572 ЦК України).

Відповідно до ст. 575 Цивільного кодексу України, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третій особі.

Частиною 2 ст. 11 Закону України «Про заставу» визначено, що заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель).

Згідно ст. 589 Цивільного кодексу України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити у повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Згідно положень ч. 1 ст. 20 Закону України «Про заставу» заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Пунктом 1.2 Договору застави в редакції додаткового договору №1 від 21.11.2014 з метою забезпечення виконання зобов'язань заставодавця за кредитним договором заставодавець передає в заставу заставодержателю облігації ДІУ, розміщення яких здійснюється під гарантією Кабінету Міністрів України, загальною вартістю 456 500 000,00 грн., які мають наступні характеристики: облігації ДІУ, забезпечені гарантією КМУ, UA4000148438, кількістю 4 565 штук, номінальною вартістю 100 000,00 грн., балансовою вартістю 103 550,68 грн., дата погашення 11.12.2018.

Таким чином, ПАТ «Дельта Банк» як власник придбаних на підставі договорів купівлі-продажу цінних паперів - облігацій ДІУ, передав такі цінні папери в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором Національному банку України.

На підставі постанови №150 від 02.03.2015 Правління Національного банку України «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до категорії неплатоспроможних» Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №51 від 02.03.2015 «Про запровадженні тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «Дельта Банк». Тимчасову адміністрацію було введено строком на три місяці з 03.03.2015 по 02.06.2015 (включно).

02.10.2015 на підставі постанови №664 від 02.10.2015 Правління Національного банку України «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку».

Позивач вказує, що відповідно до ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність";

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України;

9) здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

Отже, з метою захисту інтересів вкладників банку законодавець передбачив спеціальні норми, покликані встановити нікчемність правочинів, мета яких суперечить майновим інтересам банку.

В той же час, в даному випадку, укладаючи з Національним банком України спірний Договір застави, ПАТ «Дельта Банк» не відмовлявся безоплатно від власних майнових вимог, а вчинив даний правочин в забезпечення виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, факт отримання грошових коштів за яким позивачем не було спростовано.

Посилання позивача на вимоги пункту сьомого частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» як на правову підставу нікчемності укладеного відповідачами правочину є помилковим, оскільки у даному випадку мова йде про додаткове зобов'язання, яке є забезпеченням основного, за яким відповідач 2 отримав від відповідача 1 грошові кошти кредиту рефінансування. Таким чином, у даному випадку відсутній факт передачі майна з метою надання окремому кредитору переваг чи пільг, прямо не встановлених для них законодавством.

Більш того, відповідно до п. 2.1 Положення про надання Національним банком України стабілізаційних кредитів банкам України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 13.07.2010 №327, Національний банк надає стабілізаційний кредит чи здійснює зміну умов кредитного договору під основне та додаткове забезпечення. Перелік забезпечення за стабілізаційним кредитом, вимоги до забезпечення та порядок його врахування визначені в додатку 1 до цього Положення.

Згідно з додатком №1 до вказаного Положення, облігації Державної іпотечної установи, розміщення яких здійснюється під гарантію Кабінету Міністрів України, надану відповідно до закону про Державний бюджет України на відповідний рік, входять до переліку забезпечення за стабілізаційним кредитом, вимоги до забезпечення та порядок його врахування.

Таким чином, надання в заставу Національному банку України облігацій позивача, придбаних ПАТ «Дельта Банк» за договорами купівлі-продажу цінних паперів №ДД-205/2014 від 23.04.2014 та №ДД-230/2014 від 27.04.2014, для забезпечення виконання грошового зобов'язання з повернення стабілізаційного кредиту повністю відповідало вимогам вказаного Положення, що свідчить про відсутність будь-яких переваг у відповідача 1 перед іншими кредиторами ПАТ «Дельта Банк».

Також позивач вказує, що укладаючи додатковий договір №1 до Договору застави, ПАТ «Дельта Банк» не отримав згоди представника НБУ, яка була обов'язковою в силу постанови НБУ №348/БТ від 12.06.2014 та Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до ч. 1 ст. 7-1 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк України за наявності ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, виникнення обставин, що загрожують стабільності банківської та/або фінансової системи країни, має право визначати тимчасові особливості регулювання та нагляду за банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, у тому числі особливості підтримання ліквідності банків, застосування економічних нормативів, формування та використання резервів для відшкодування можливих втрат за активними операціями банків, запроваджувати обмеження на їх діяльність, у тому числі обмежувати або забороняти видачу коштів з поточних та вкладних (депозитних) рахунків фізичних та юридичних осіб, а також обмежувати або тимчасово забороняти проведення валютних операцій на території України, зокрема операцій з вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей.

За змістом ст. 56 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно із законом пом'якшують або скасовують відповідальність.

Відповідно до п. 12 ч. 1 ст. 73 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у разі порушення банками банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до ст.66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать, зокрема: віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного.

Згідно зі ст. 75 Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії проблемних за умови його відповідності хоча б одному з вказаних в цій статті критеріїв. Національний банк України має право віднести банк до категорії проблемних з інших підстав, визначених нормативно-правовими актами Національного банку України. Національний банк України протягом 180 днів з дня віднесення банку до категорії проблемних має право прийняти рішення про визнання діяльності банку такою, що відповідає законодавству, або про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Відповідно до п.п.5.1, 5.3, 5.6 Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління Національного банку України №346 від 17.08.2012, Національний банк має право запровадити особливий режим контролю за діяльністю банку та призначити куратора банку у випадках, передбачених нормативно-правовими актами Національного банку, та/або в разі наявності хоча б однієї з ознак, перелічених у п.5.1.

Згідно з п. 7.9 вказаного Положення банк з моменту отримання рішення Національного банку про обмеження окремих видів здійснюваних банком операцій та протягом визначеного цим рішенням строку (або до визначеного терміну) укладає договори та здійснює операції, у тому числі згідно з договорами, що укладені ним з клієнтами до моменту отримання рішення, виключно з урахуванням установлених обмежень.

Як вбачається із матеріалів справи, постановою Правління НБУ від 12.06.2014 №348/БТ було внесено зміни до постанови Правління НБУ від 26.02.2014 №102/БТ, а саме: у пункті 1 цифри « 800» замінено цифрами « 1 300», а пункт 4 доповнено підпунктом такого змісту: « 3) передбачити в кредитному договорі право Національного банку України призначати в АТ «Дельта Банк» представника Національного банку України ОСОБА_1 для здійснення контролю за використанням кредиту для збереження ліквідності, функціональні обов'язки якого визначені згідно із додатком до цієї постанови.

Додатком до вказаної постанови було визначено, що до операцій банку та його клієнтів, які попередньо погоджуються з представником НБУ, належать в тому числі, операції з кредитування (за сумами, що перевищують 500 тис. грн.), операції банку та його клієнтів щодо зміни та реалізації заставленого майна за наданими кредитами за сумами, що перевищують 10 000,00 грн.

Тобто вказана постанова була прийнята з метою встановлення контролю зі сторони НБУ за діяльністю банківської установи відповідача 2 під час вчинення ним визначених правочинів.

В той же час, твердження позивача про неправомірність укладення додаткового договору №1 до Договору застави у зв'язку з відсутністю дозволу посадової особи НБУ є неправомірними, оскільки посадова особа НБУ не є самостійним суб'єктом з самостійним розпорядчим правом, а є лише представником відповідача 1.

При цьому суд враховує, що як оспорюваний у даній справі Договір застави, так і, відповідно, додатковий договір №1 до Договору застави, укладений безпосередньо Національним банком України, від імені якого діяв його уповноважений представник, що свідчить про його обізнаність та погодження з усіма умовами таких договорів.

З аналогічних підстав відхиляються судом твердження позивача про непогодження з куратором НБУ факту укладання додаткового договору №1 від 21.11.2014 до Договору застави, оскільки куратор банку в силу приписів Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства є службовою особою Національного банку України, який здійснює посилений контроль за діяльністю банку, перебуваючи безпосередньо в банку та/або шляхом проведення аналізу фінансової, статистичної звітності та іншої інформації щодо діяльності банку.

Більш того, позивач у позові вказує на невідповідність постанові Правління НБУ від 12.06.2014 №348/БТ лише додаткового договору №1 від 21.11.2014 до Договору застави, а не самого оспорюваного правочину, в той час як за змістом ч. 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Твердження позивача про порушення відповідачами при укладенні оспорюваного правочину вимог статті 12 Закону України «Про заставу» спростовуються самим текстом Договору застави, зокрема, пунктами 1.1-1.4 та пунктом 4.2, а сам договір не відноситься до категорій угод, які мають вчинятися з боку ПАТ «Дельта Банк» з дотриманням правила двох підписів.

З урахуванням викладеного, позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що Договір застави суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасників спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.

Таким чином, позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин з якими положення статей 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язують можливість визнання Договору недійсним.

Більш того, виходячи із змісту ст. ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов'язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Щодо порушеного права суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

В той же час суд відзначає, що позивач не є стороною оспорюваного договору та/або власником цінних паперів, а є лише їх емітентом, який зобов'язаний сплатити грошові кошти у визначений строк на користь власника таких цінних паперів.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» боргові цінні папери - цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів відносяться: а) облігації підприємств; б) державні облігації України; в) облігації місцевих позик; г) казначейські зобов'язання України; ґ) ощадні (депозитні) сертифікати; д) векселі; е) облігації міжнародних фінансових організацій; є) облігації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

За змістом ч. 1 ст. 4 вказаного Закону до особи, яка набула право на цінний папір, одночасно переходять у сукупності всі права, які ним посвідчуються (права за цінним папером), крім випадків, установлених законом або правочином. Обмеження прав на цінні папери або прав за цінними паперами може бути встановлено тільки у випадках і в порядку, що передбачені законом.

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» облігація - цінний папір, що посвідчує внесення його першим власником коштів, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений проспектом або рішенням про емісію цінних паперів (для державних облігацій України - умовами їх розміщення) строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено проспектом або рішенням про емісію цінних паперів (для державних облігацій України - умовами їх розміщення). Перехід права власності на облігації емітента до іншої особи не є підставою для звільнення емітента від виконання зобов'язань, що підтверджуються облігацією.

Таким чином, приписами Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» прямо передбачено можливість відчуження (в тому числі, шляхом звернення стягнення на предмет застави) облігацій, що не звільняє емітента від обов'язку виконання зобов'язань за такими облігаціями.

При цьому, позивачем не доведено, а судом не встановлено наявності жодних порушених його прав як емітента облігацій внаслідок заміни кредитора у грошових зобов'язаннях з виплати відсоткового доходу та погашення основного зобов'язання за такими цінними паперами.

У даному випадку судом прийнято до уваги, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантує кожному право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками цивільного характеру. На це «право на суд», в якому право на доступ до суду є одним з його аспектів, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав цивільного характеру є неправомірним, та скаржиться на те, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції йому не було надано жодних можливостей подати до суду скаргу. Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення Суду у справі Наталія Михайленко проти України, no.49069/11, від 30.05.2013).

Відтак, оскільки позивачем не було доведено суду належними та допустимими доказами порушення його прав та законних інтересів внаслідок укладення Договору застави, господарський суд дійшов висновку про відсутність у позивача в межах даної справи матеріального суб'єктивного права, на захист якого подано позов, що є окремою підставою для відмови в задоволенні даного позові.

За таких обставин, у задоволенні позовних вимог Державної іпотечної установи необхідно відмовити повністю.

Підстави для застосування у даній справі наслідків пропуску позивачем строку позовної давності, про що відповідачем було заявлено у відзиві на позовну заяву, в даному випадку відсутні з огляду на приписи абз. 2 п. 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» №10 від 29.05.2010 р., відповідно до якого перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог Державної іпотечної установи відмовити повністю.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення 14.11.2018.

Суддя В.П. Босий