Рішення № 77820453, 09.11.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

09.11.2018Справа № 910/11657/18

За позовом Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство»

До Приватного акціонерного товариства «Телесистеми України»

про стягнення 319 585,95 грн.

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Тарасюк І.М.

Представники сторін:

від позивача: Косянчук В.В.

від відповідача: Скрицький О.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державна судноплавна компанія «Чорноморське морське пароплавство» звернулось до Господарського суду м. Києва з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства «Телесистеми України» про стягнення 316 585,95 грн. заборгованості за послуги по утриманню обладнання.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем не виконані зобов'язання щодо оплати наданих послуг по утриманню обладнання, у зв'язку із чим позивачем подано зазначену позовну заяву до відповідача про стягнення 316 585,95 грн. вартості наданих, проте неоплачених послуг.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 06.09.2018р. позовну заяву Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» про стягнення 316 585,95 грн. залишено без руху.

Ухвалою від 01.10.2018р. судом було відкрито провадження по справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання на 22.10.2018р.

Відповідач у відзиві №18/ГО/0532 від 16.10.2018р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що договори №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. було достроково припинено на підставі заяви замовника послуг, а отже, нарахування позивачем заборгованості за період після розірвання договору є безпідставним, оскільки такі послуги не замовлялись та фактично не надавались. До того ж, відповідачем наголошено на тому, що обладнання, обслуговування якого здійснювалось згідно договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. після їх розірвання було демонтовано.

22.10.2018р. судом було відкладено підготовче засідання на 09.11.2018р.

Враховуючи, що судом було вчинено всі дії в межах підготовчого провадження з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, у відповідності ст.185 Господарського процесуального кодексу України, на підставі взаємної згоди представників обох учасників судового процесу, судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні 09.11.2018р.

В судовому засіданні 09.11.2018р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

Як свідчать матеріали справи, у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/21230/17 за позовом Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» до Приватного акціонерного товариства «Телесистеми України» про стягнення 523 182,38 грн., з яких: заборгованість: за договором від №SODEODE0015 від 01.11.2006р. - у розмірі 244 767,77 грн.; за договором №SODEODE0010 від 01.11.2006р. - у розмірі 244 767,77 грн.; за договором №ЮВ-103 від 28.03.2011 - у розмірі 497,10 грн.; 3% річних у розмірі 16 855,67 грн.; пеня у розмірі 10 506,84 грн.; інфляційні втрати у розмірі 5 787,23 грн.

Рішенням від 14.12.2017р. Господарського суду міста Києва, залишеним без змін постановою від 28.02.2018р. Київського апеляційного господарського суду, позов задоволено.

Постановою від 05.06.2018р. Верховного Суду рішення судів попередніх інстанцій по справі №910/21230/17 залишені без змін.

Частиною 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018р. по справі №910/9823/17.

Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України», no. 24465/04, від 19.02.2009р., «Пономарьов проти України», no. 3236/03, від 03.04.2008р.).

Даний принцип тісно пов'язаний з приписами ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Отже, виходячи з вищевикладеного, судове рішення по справі №910/21230/17, яке набрало законної сили, має преюдиціальне значення, а встановлені ним обставини повторного доведення не потребують.

У рішенні по справі №910/21230/17 судом було встановлено, що Державною судноплавною компанією «Чорноморське морське пароплавство» та Закритим акціонерним товариством «Телесистеми України» (замовник) 01.11.2006р. було укладено договори №SODEODE0010 та №SODEODE0015, відповідно до яких на підставі взаємної згоди сторін замовник передає, а виконавець приймає на утримання і розміщує в погодженому сторонами місці обладнання базової станції замовника та антенно-фідерні пристрої зазначеної станції, які надалі разом іменуються «базові станції».

Місце розташування визначене сторонами на території, яка належить виконавцеві на праві власності, знаходиться за адресою: м. Одеса, Тираспільське шосе, 22-а (Дальницьке шосе, 22а) S 0010, площею 50 кв.м і складається з місця для розміщення контейнеру з радіотехнічною апаратурою та місця для встановлення антено-фідерних пристроїв (пункт 1.2 договору №SODEODE0010 від 01.11.2006р.).

Пунктом 1.2 договору №SODEODE0015 від 01.11.2006р. визначено, що місце розташування визначене сторонами на території, яка належить виконавцеві на праві власності, знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Воробйова, 1, сайт ODE ODE 0015, площею 50 кв.м і складається з місця для розміщення контейнеру з радіотехнічною апаратурою та місця для встановлення антено-фідерних пристроїв.

За пунктом 3.1 договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. (у редакції додаткових угод від 01.10.2014 №ДПС-574 та від 01.10.2014 №ДПС-573) загальна вартість надання виконавцем послуг, обумовлених цим договором, на підставі взаємної згоди сторін становить 6 000 грн., в тому числі, податок на додану вартість (базовий місяць - жовтень 2014 року), без урахування вартості спожитої електроенергії. Нарахування податку на додану вартість на суму оплати здійснюється у порядку, визначеному чинним законодавством. Розмір плати за надання виконавцем обумовлених цим договором послуг за кожен наступний місяць визначається шляхом коригування розміру плати на індекс інфляції.

Відповідно до пунктів 3.4 договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. (у редакції додаткових угод від 01.10.2014р. №ДПС-574 та №ДПС-573 від 01.10.2014р.) оплата послуг за цим договором проводиться авансовим платежем за наступний місяць згідно із щомісячно виставленими рахунками шляхом перерахування відповідної суми грошових коштів на банківський рахунок чи вноситься до каси виконавця не пізніше 25-го числа попереднього місяця. Замовник повинен самостійно одержати від виконавця оформлений рахунок та акт виконаних робіт.

Згідно з пунктом 4.1 договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. (у редакції додаткових угод від 01.10.2014 №ДПС-574 та від 01.10.2014 №ДПС-573) у разі порушення термінів оплати замовник сплачує виконавцю пеню у розмірі двох облікових ставок Національного банку України за кожен день прострочення платежу від несплаченої суми, а також штрафні санкції у розмірі 3% від несплаченої суми. При затримці замовником оплати виставлених виконавцем рахунків більше 10-ти банківських днів виконавець має право розірвати договір в односторонньому порядку, стягнувши понесені збитки, в тому числі упущену вигоду.

Відповідно до пункту 7.1 договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. (у редакції додаткових угод від 01.01.2011 №ЮВ-83 та від 01.01.2011 №ЮВ-82) договори набувають чинності з дати їх підписання сторонами та діють до 31.12.2011, з можливістю їх подальшої пролонгації. За 2 місяці до закінчення строку дії договору сторона, яка бажає припинити дію договору, повинна письмово попередити про це іншу сторону. Якщо у вказаний термін зазначене повідомлення не було зроблене, договір вважається продовженим на наступний такий самий строк.

Наразі, суд зазначає, що за змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно з ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

З огляду на встановлений ст.204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, суд приймає до уваги договори №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. як належні підстави, у розумінні норм ст.11 названого Кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.

Наразі, за твердженнями позивача, у період з 04.06.2017р. по 30.06.2018р. на підставі договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. Державною судноплавною компанією «Чорноморське морське пароплавство» надавались послуги з утримання обладнання Приватного акціонерного товариства «Телесистеми України», загальна вартість яких склала 297 763,28 грн. Проте, заявником наголошено, що відповідачем своїх обов'язків з оплати наведених послуг виконано не було, що і стало підставою для звернення до суду з розглядуваним позовом.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідачем вказано, що договори №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. було достроково припинено на підставі заяви замовника послуг, а отже, нарахування позивачем заборгованості за період після розірвання договору є безпідставним, оскільки такі послуги не замовлялись та не надавались. До того ж, відповідачем наголошено на тому, що обладнання, обслуговування якого здійснювалось згідно договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. після їх розірвання було демонтовано.

Оцінюючи подані учасниками судового процесу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, виходячи з наступного.

Згідно зі ст.526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За приписами зі ст.193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно ст.901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 903 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом ст.188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Тобто, з наведеного полягає, що за загальним порядком розірвання правочину пов'язано з волевиявленням обох його сторін, а не одноособовими діями одного з контрагентів, якщо інше не встановлено домовленістю сторін або іншим законом.

Проте, за умовами п.8.2 договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. замовник або виконавець мають право в односторонньому порядку достроково припинити дію договору, письмово попередивши один одного за три місяці до запланованої ними дати припинення.

Оцінюючи вказані умови договорів, суд зазначає, що частиною 3 ст.6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У ст.627 вказаного нормативно-правового акту зазначено, що до сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2014р. №7-рп/2013 по справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

Отже, за висновками суду, погодження контрагентами у договорах №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. окремого порядку їх розірвання, зокрема, шляхом односторонньої відмови від правочину однією зі сторін в повному обсязі відповідає принципу свободи договору, визначеному ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України.

Як свідчать надані до матеріалів справи документи, 30.03.2017р. Приватним акціонерним товариством «Телесистеми України» було направлено на адресу відповідача повідомлення №00332 від 30.03.2017р. про розірвання договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. На підтвердження направлення вказаного на адресу позивача відповідачем до матеріалів справи представлено поштове повідомлення №6509105134250, в якому міститься відмітка про отримання відправлення адресатом.

Отже, виходячи з умов укладених між сторонами договорів, суд дійшов висновку, що дія останніх припиналась на підставі заяви замовника у відповідності до п.8.2 договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р.

Наразі, суд звертає увагу позивача на те, що статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.

Проте, всупереч викладеного вище, позивачем належних та допустимих у розмінні ст.ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України доказів замовлення відповідачем після припинення договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р., тобто, з 07.2017р. послуг з утримання і розміщення в погодженому сторонами місці обладнання базової станції замовника та антенно-фідерні пристрої зазначеної станції, їх фактичне надання позивачем, а також досягнення сторонами згоди щодо їх вартості у заявленому позивачем до стягнення розмірі.

При цьому, як вбачається з представлених суду документів, Приватним акціонерним товариством «Телесистеми України» було замовлено у Приватного підприємства «Ірван» послуги з демонтажу та перевезення обладнання базових станції, які були передані для обслуговування позивачу згідно договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р.

На підставі договору від 10.07.2017р. про надання послуг з демонтажу та перевезення, Приватним підприємством «Ірван» було виконано демонтаж базової станції ODEODE0010 у м.Одеса, вул.Ак.Воробйова, 1, демонтаж базової станції ODEODE0015 у м.Одеса, вул.Дальгицьке шосе, 22 (крім башти 40 м у зв'язку з не допуском орендодавцем на об'єкт) та перевезено обладнання з місця розташування на базу «Максан». Вказані обставини підтверджуються наявним в матеріалах справи актом від 15.07.2017р. про прийняття-передачу виконання робіт, складеного та підписного відповідачем та Приватним підприємством «Ірван».

За висновками суду, означені обставини додатково вказують на безпідставність та доказову необґрунтованість тверджень позивача стосовно надання відповідачу у період з липня 2017р. по червень 2018р. в межах договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. послуг з утримання і розміщення в погодженому сторонами місці обладнання базових станцій замовника та антенно-фідерних пристроїв.

За таких обставин, виходячи з вищенаведеного, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для стягнення з відповідача заборгованості за надані позивачем послуги за договорами №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. з утримання і розміщення в погодженому сторонами місці обладнання базових станцій замовника та антенно-фідерних пристроїв за червень 2017р., тобто, до розірвання договорів.

При цьому, здійснивши перевірку наведеного позивачем розрахунку суми заборгованості за вказаний період, суд дійшов висновку, що останній є арифметично вірним та відповідає умовам договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. щодо встановлення розміру оплати та його подальшого визначення з урахування індексу інфляції.

За таких обставин, з огляду на все вищевикладене у сукупності, суд дійшов висновку щодо часткового задоволення позовних вимог Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» до Приватного акціонерного товариства «Телесистеми України» про стягнення основного боргу, а саме на суму 19 738,48 грн.

Виходячи з принципу повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи, суд дійшов висновку щодо часткового задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача штрафу в сумі 4206,76 грн., пені в розмірі 12081,90 грн., та інфляційних втрат в сумі 2534,90 грн. При цьому, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.

Статтею 230 Господарського кодексу України визначено, що порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно з ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідно до ч.1 ст.549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. (ч.ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

Як вказувалось вище, згідно з пунктом 4.1 договорів №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р. (у редакції додаткових угод від 01.10.2014 №ДПС-574 та від 01.10.2014 №ДПС-573) у разі порушення термінів оплати замовник сплачує виконавцю пеню у розмірі двох облікових ставок Національного банку України за кожен день прострочення платежу від несплаченої суми, а також штрафні санкції у розмірі 3% від несплаченої суми. При затримці замовником оплати виставлених виконавцем рахунків більше 10-ти банківських днів виконавець має право розірвати договір в односторонньому порядку, стягнувши понесені збитки, в тому числі упущену вигоду.

Частиною 2 ст.625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи з висновків суду, щодо часткового задоволення позову в частині стягнення основного боргу, штрафні санкції підлягають перерахуванню виходячи з дійсно наявного невиконаного відповідачем грошового зобов'язання за договорами №SODEODE0015 від 01.11.2006р. та №SODEODE0010 від 01.11.2006р.

Після здійснення власного перерахунку, суд дійшов висновку, що обґрунтованим є стягнення штрафу в сумі 584,04 грн. та інфляційних втрат в сумі 315,82 грн. При цьому, суд зазначає, що при розгляді спору обмежений позовними вимогами позивача, а виходячи з наведеного позивачем розрахунку, за несвоєчасну оплату послуг за червень 2017р. позивачем нараховано штраф в сумі 584,04 грн.

Одночасно, здійснивши перерахування суми інфляційних втрат, суд дійшов висновку, що з відповідача підлягає стягненню 315,82 грн. інфляційних втрат.

Наразі, з наданого позивачем розрахунку також вбачається, що пеню за прострочення оплати послуг за червень 2017р. позивачем не нараховано, а отже, виходячи з висновків суду щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача грошових коштів в якості оплати послуг за 07.2017-06.2018р., вимоги про нарахування пені за невиконання грошового зобов'язання за вказаний період також задоволенню не підлягають.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018р. Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторін пропорційно задоволених вимог.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Задовольнити позовні вимоги частково.

2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства «Телесистеми України» (02154, м.Київ, Дніпровський район, Русанівський бульвар, буд.7, ЄДРПОУ 22599262) на користь Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» (65026, Одеська область, місто Одеса, Приморський район, вул.Ланжеронівська, буд.1, ЄДРПОУ 01125614) основний борг в сумі 19 738,48 грн., штраф в сумі 584,04 грн., інфляційні втрати в розмірі 315,82 грн. та судовий збір в сумі 309,58 грн.

3. В задоволенні решти вимог відмовити.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст складено та підписано 14.11.2018р.

Суддя Спичак О.М.