Рішення № 77790980, 07.11.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1340/3922/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2018 року

Львівський окружний адміністративний суд в складі :

головуючого-судді: Гулкевич І.З.

секретар судового засідання: Іванес Х.О.

за участю : позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2, представника відповідачів ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії ,-

в с т а н о в и в :

Позивач звернувся в суд із зазначеним адміністративним позовом, в якому просить: визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 214-18 від 16.07.2018 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов’язати Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства; визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз’яснення громадянину ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 причин відмови та порядку оскарження рішення.

Посилається на те, що оскаржуване рішення відповідача прийнято без урахування того, що позивач, будучи громадянином ОСОБА_4 Федерації та перебуваючи за її межами, в Україні, не може повернутися у країну свого походження та змушений шукати захисту в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали в нього обґрунтовані побоювання за своє життя, свободу та здоров'я. Так, у своїй заяві до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі – ГУ ДМС України у Львівській області) позивач зазначив, що не може повернутися до країни свого походження через переслідування за політичну діяльність та релігійні переконання. Зокрема, вказав про свою належність до партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” та сповідування релігії іслам. Позивач побоюється переслідувань у вигляді кримінального переслідування у випадку повернення до Росії, так як ситуація з політичними та релігійними переслідуваннями кожен день погіршується і це підтверджується інформацією про країну походження. Покликаючись на п.п.39-42, 65 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН, ст.3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, вказав на те, що відповідач формально підійшов до прийняття рішення від 16.07.2018 року №214-18, без належної оцінки інформації про країну походження позивача та побоювань останнього, тому таке, на його думку, є протиправним і підлягає скасуванню. Наведене і зумовило позивача звернутись до суду за судовим захистом.

В судовому засіданні позивач та представник позивача позовні вимоги підтримав повністю з підстав, викладених в обґрунтуваннях позовної заяви, відповіді на відзив та наданих суду поясненнях, просили позов задовольнити повністю.

Відповідач - Державна міграційна служба України, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та встановлено, що позивач не повідомив про переслідування у країні громадської приналежності за ознаками раси, національності, громадянства (підданства) та приналежності до певної соціальної групи. Окрім того, відповідач зазначив, що переслідування позивача пов’язане із свідомим порушенням ним чинного законодавства країни громадянської належності 9причетність до діяльності забороненої терористичної організації), і його небажання повертатися до країни громадянської належності є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій. Крім того, позивачем, не було надано жодного документального доказу власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину, не обґрунтовано, яка саме небезпека чекає на позивача у випадку повернення на Батьківщину. У свою чергу, відповідач акцентує увагу на тому, що позивач звернувся до міграційної служби не потребою у міжнародному захисті, а бажанням уникнути покарання за скоєний злочин на території країни громадянської належності. Вважає оскаржуване рішення законним та просить відмовити у задоволенні позову.

Представник відповідачів в судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову.

У строк, встановлений судом, від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій викладено пояснення та аргументи з посиланням на відповідні докази. Зокрема, зазначено, що у випадку повернення позивача до ОСОБА_4 Федерації його життю, здоров’ю, гідності та свободі буде загрожувати реальна небезпека. Позивачем у своїй заяві-анкеті наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивач зазнавав переслідувань через своє активне членство у “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. Оскільки загальна ситуація з дотриманням прав людини в ОСОБА_4 Федерації після залишення її позивач не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочини, за якими раніше переслідувався позивач, посилилась, вважає цілком обґрунтованим побоювання зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії. Окрім того, вказав, що згідно інформації, взятої з незалежних джерел, в ОСОБА_4 Федерації широко практикуються переслідування за ознакою віросповідання, зокрема за віросповідання ісламу. Дана інформація подавалась до Державної міграційної служби України (далі – ДМС України), однак не була жодним чином досліджена та взята до уваги при прийнятті оскаржуваного рішення. З огляду на зазначене, заперечення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, вважає безпідставним та необґрунтованим.

Заслухавши пояснення позивача та представників сторін, дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, допитавши свідків, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

Громадянин ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся 22.01.2018 року до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів особової справи позивача 2018LV 0008 вбачається, що позивач народився у с. Нові Інші, Дражанівського району, республіки Татарстан, ОСОБА_4 Федерація, за національністю – татарин, віросповідання – мусульманин, ІНФОРМАЦІЯ_2, про що свідчить копія диплому, виданого Казанською сільсько-господарською академією.

Сімейний стан –одружений, Рідна мова – вільно володіє татарською, російською мовою.

Дані про особу встановлено на підставі національного паспорта громадянина ОСОБА_4 Федерації №92 10 19300, виданого 25.08.2012 р. відділом УФМС Росії в Республіці Татарстан Приволжського району м. Казань.

У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник вказує, що являється членом політичної партії “Хізб ут-Тахрір аль –Ісламі” (в підтвердження своїх слів, надав довідку про те, що являться членом партії). Зазначає, що його переслідують за його переконання, оскільки в ОСОБА_4 Федерації це заборонена партія, і в разі повернення до країни походження, йому загрожує переслідування, а також ймовірне позбавлення волі згідно ч.2 ст.205.5 КК РФ (участь в терористичній організації).

09.02.2018 року ГУ ДМС України у Львівській області розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 09.02.2018 року №35 “Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту”.

Позивач документований довідкою ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні №008762 від 22.01.2018 року.

Матеріалами особової справи №2018LV0008 підтверджено, що раніше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до територіальних органів ДМС ОСОБА_1 не звертався.

Згідно відповіді начальника сектору Укрбюро Інтерполу Головного управління Національної поліції у Львівській області від 20.02.2018 року, ОСОБА_1 станом на 20.02.2018 року не значиться серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу.

Управління СБУ у Львівській області у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області та за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких ОСОБА_1 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як зазначено у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2018LV0008 від 04.06.2018 року, на підставі аналізу матеріалів особової справи та інформації по країні походження, було встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

16.07.2018 року ДМС України прийнято рішення №214-18, яким підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.5 ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Про зазначене рішення позивача повідомлено повідомленням від 13.08.2018 року №127.

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі - ОСОБА_5 №3671-VI).

Згідно з п.п.1, 13 ст.1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

У ст.5 Закону України №3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч.5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.ч.1, 7 ст.7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України №3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту”, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з п.п.45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців “Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

За правилами ч.2 ст.13 Закону України №3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН “Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до абз.5 п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні” (далі – Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Згідно з ч.3 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Даючи оцінку оскаржуваному рішенню ДМС України від 16.07.2018 року №214-18 про відмову у визнанні громадянки ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд враховує наступне.

Основною підставою, якою позивач обґрунтовує позовну заяву, є те, що він, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини, та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув'язнення, тортур, жорстокого поводження не може повернутися до країни походження – ОСОБА_4 Федерації. Окрім того, зазначив, що він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за фальшивими звинуваченнями у вчинені надуманих злочинів, що пов’язані з його релігійною та політичною належністю. Таким чином, вважає, що оскаржуване рішення відповідача є необґрунтованим та таким, що підлягає до скасування.

Обставини, які стали підставою для відмови позивачам у наданні захисту в Україні, містяться у висновках від 04.06.2018 року.

Відповідач виходив з того, що партія “Хізб ут-Тахрір” заборонена у країнах світу, де переважну або велику частину населення становлять мусульмани, та зважаючи на певні ідеологічні основи “Хізб ут-Тахрір аль –Ісламі” та своєрідне трактування Корану її представниками, перестороги таких країн, тим більше у час загострення світової терористичної загрози, є зрозумілими, тому вважати упередженою заборону такої організації у Росії недоречно.

Заявник на момент вступу в ряди партії знав про її заборону на території Росії, його не турбували наслідки, які за собою несе членство в будь яких заборонених Законом організаціях, проте розуміння правильності вибраного шляху стало підставою рухатися по ньому надалі, що являє собою свідоме порушення законодавства країни громадянської належності.

Відповідно до п.56 ч.1 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.

Отже, враховуючи вищенаведене, відповідач вважає, що позивач не надав доказів, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, не доведено та не надано жодних переконливих доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині, а його посилання були обумовлені переважно загальновідомою інформацією. За таких обставин, вважає, що позивач у випадку повернення до ОСОБА_4 Федерації не зазнає серйозної шкоди, визначеної ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання їх особами, які потребують додаткового захисту.

Щодо діяльності політичної партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” (“Партія ісламського визволення”), то така є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами “халіф”. Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема “Amnesty International”, визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” в цих країнах.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_6, який є головою Інформаційного офісу “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” в Україні, зазначив, що “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” - міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу. В Україні “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому в Україні “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.

Суд встановив, що “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах ОСОБА_7, Південної та ОСОБА_8). В даний час “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах ОСОБА_7 (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах ОСОБА_7 вона заборонена як “екстремістська” за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” заборонена як “терористична організація”, є Росія.

Розпорядженням Уряду РФ від 14.07.2006 року №1014-р. “Российскую газету” визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами ОСОБА_4 Федерації терористичними.

У федеральному випуску “Российской газеты” №4130 від 28.07.2006 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом ОСОБА_4 Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться “Партія ісламського визволення” (“Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”).

Водночас “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” та її члени відсутні в оновленому списку санкцій ОСОБА_9 Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, “Аль-Каїді” та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http: //www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).

“Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).

Згідно інформації з відкритих незалежних джерел, зокрема, ОСОБА_9 Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об'єктивними, не відносить діяльність “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” до терористичної та/або екстремістської.

Таким чином, вказане дає підстави характеризувати “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” як не пов'язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

Суд звертає увагу, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” на території України.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_10 Ільмир Анасович пояснив, що сам не є членом організації та ніколи ним не був, хоча в ОСОБА_4 Федерації засуджений до трьох років та шести місяців позбавлення волі по ч.2 ст.282 КК РФ “Екстремізм” та ст.282.2 “Участь в діяльності забороненої в ОСОБА_4 Федерації Ісламської партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. На сьогоднішній день в ОСОБА_4 Федерації активні мусульмани на кшталт ОСОБА_11, які займаються публічною діяльністю, зникають безвісти. Родичі не взмозі знайти ані тіл, ані останків.

У сьогоднішній Росії, спецслужби в особі ЦПЗ (Центру Протидії Екстремізму і тероризму) і ФСБ займаються безсудними стратами неугодних владі активних громадян своєї країни, таких, як активіст організації Союз ОСОБА_12 Гапа - вбитий біля свого будинку в м.Кізляр 16.09.2013 року або журналіст ОСОБА_13, знайдений мертвим 01.08.2014 року в м.Нальчику або події в Чечні, де по даних Правозахисного центру “Меморіал” всього за три місяці 2016 року було викрадено 24 людини, доля шістьох з них до цих пір невідома. Вважає, що доля вищевказаних мусульман, спіткає і ОСОБА_11, якщо вона потрапить в руки російських спецслужб.

Вказані вище обставини підтверджені також показанням свідка ОСОБА_14 та ОСОБА_15 які враховуються судом при ухваленні рішення у даній справі.

Разом з тим, під час співбесід 05.02.2018 та 01.03.2018 року та в анкеті ОСОБА_1 ствердив, що в країні походження проти нього порушена кримінальна справа за ч.1 ст.205.5 КК РФ (участь в терористичній організації), оскільки в нього була вилучена література, яка підтверджує його участь в терористичній організації “Хізб ут-Тахрір аль –Ісламі” та розміщення в інтернеті відеозапису, в якому містяться висловлювання, які мають екстремістську спрямованість.

На підтвердження вказаних аргументів ГУ ДМС України у Львівській області надано копію постанови Верховного Суду Республіки Татарстан від 25.11.2015 р про залишення без змін постанови судді Приволжського районного суду м.Казань від 15.10.2015 р відносно ОСОБА_1 по справі про адміністративне правопорушення, передбачене ст.20, 29 КоАП РФ та постанови про порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 від 10.03.2017 р, в діях якого вбачаються ознаки злочину, передбачені ч.1 ст.205.5 КК РФ, вбачається, що відносно заявника порушувалась кримінальна справа через те, що він розміщував у відкритому доступі на своїй інтернет сторінці у соціальній мережі «ВКонтакті» відеоматеріали, які містять ідеї міжнародної терористичної організації “Партія ісламського відродження” (“Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”), засновані на ідеологічних джерелах вказаної незаконної організації, таким чином здійснюючи пропаганду цих ідей.

Суд звертає увагу, що в листопаді 2013 вступив в силу ОСОБА_5 від 02.11.2013 року №302-Ф3 “Про внесення змін в окремі законодавчі акти ОСОБА_4 Федерації”, який передбачає, зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства РФ (ст.205.5 КК РФ). Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (ч.1 ст.205.5) передбачає покарання у позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (ч.2 ст.205.5) – позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

В травні 2014 року вступив в силу ОСОБА_5 від 05.05.2014 року №130-Ф3 “Про внесення змін в окремі законодавчі акти ОСОБА_4 Федерації”, який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за ч.1 ст.205.5 КК, яка згідно нової редакції може включати довічне ув'язнення.

Також посилена відповідальність за ст.282.2 і ст.205.1 КК РФ, які застосовувалися раніше у справах про “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин за ст.205.5 КК РФ і деяким іншим, не застосовуються строки давності і не може бути назначено покарання нижче нижнього покарання, передбаченого вказаними статтями.

Окрім того, позивач ствердив, що у ФСБ є списки людей, котрих вони планують ув'язнити. Водночас, як показує практика, людей з “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”, котрих арештовувала ОСОБА_5 служба ОСОБА_4 Федерації, в подальшому садили до в'язниці.

Основною причиною звернення за захистом в Україні позивач вказує обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”.

Як на доказ того, що в ОСОБА_4 Федерації порушуються права мусульман та членів “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув'язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б'ють та застосовують тортури). Зокрема:

- Щорічний звіт Комісії США по свободі віросповідання в країнах світу, 2016 г.: ОСОБА_14, 2 травня 2016: http://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html.

- Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2016/17: Права людини в сучасному світі, 22 лютого 2017: http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html.

Також представником позивачів була подана інформація з відкритих джерел про політичний характер переслідувань в ОСОБА_4 Федерації:

- https://www.refworld.org.ru/docid/5b05115d4.html

- https://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html

-https://memohrc.org/ru/special-projects/kazanskoe-delo-8-o-chlenstve-v-zapreshchyonnoy-hizb-ut-tahrir та ін.

Встановлені судом обставини свідчать про існування реальних загроз, з яким може зіштовхнутися позивач у разі його повернення в Росію.

Поряд з цим, згідно відповідей на запит Головного управління Національної поліції у Львівській області (сектор Укрбюро інтерполу), станом на 20.02.2018 року серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу, не значиться.

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що позивач не є біженцем, оскільки не переслідуюється за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, однак потребує додаткового захисту як особи, яка була змушена залишити країну походження внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, через участь у забороненій на території ОСОБА_4 Федерації партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”.

Аналізуючи ситуацію з дотриманням прав людини в ОСОБА_4 Федерації, суд приходить висновку, що у випадку повернення позивача до країни громадянської належності його життю, здоров'ю, гідності та свободі, буде загрожувати реальна небезпека, через що в нього є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини.

Позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивач зазнавав переслідувань через своє активне членство у “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. Оскільки загальна ситуація з правами людини в ОСОБА_4 Федерації після залишення її позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочин, передбачений ч.1 ст.205.5 КК РФ, посилилась, то суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Росії.

При цьому, судом не встановлено умов, які перешкоджають наданню позивачу правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачених ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Приймаючи оскаржуване рішення, відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в ОСОБА_4 Федерації й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст.3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що відповідач, ДМС України, безпідставно погодився з висновками відповідача, ГУ ДМС України у Львівській області, про відсутність встановлених п.п.1 та 3 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржуваного рішення від 16.07.2018 року №214-18 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На переконання суду, така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як позивачем обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі факти. При цьому, відповідачем дані факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі заявника.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

До того ж, згідно позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п.53 рішення у справі “Федорченко та Лозенко проти України”, суд при оцінці доказів керується критерієм доведення “поза розумними сумнівом”. На думку суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірного рішення відповідач не подав, натомість таке прийнято лише з формальних підстав.

В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб’єктами, суд приходить висновку, що спірні рішення ДМС України від 16.07.2018 року №214-18 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак порушує права та законні інтереси позивача, який підлягає судовому захисту шляхом визнання протиправним та скасування такого рішення.

Також суд дійшов висновку щодо задоволення позовних вимог в частині зобов’язання Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства, з огляду на таке.

Завданням адміністративного судочинства, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Згідно з Рекомендаціями ОСОБА_9 ОСОБА_16 Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої ОСОБА_9 ОСОБА_16 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Повноваження відповідача щодо прийняття відповідних рішень, в тому числі щодо видачі посвідчення біженця за своєю правовою природою є дискреційними.

Водночас, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У відповідності до ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов’язати суб’єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

З викладених у мотивувальній частині рішенні мотивів суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав для визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, що зумовило визнання протиправним рішення ДМС України №214-18 від 16.07.2018 року про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та скасування цього рішення.

За таких обставин суд вважає за можливе зобов’язати відповідача визнати позивача особою, яка потребує додаткового захисту, задовольнивши позовні вимоги в цій частині як обґрунтовані.

Судом не встановлено порушень відповідачем вимог законодавства щодо нероз”яснення причин відмови та порядку оскарження рішень, оскільки, як слідує з матеріалів особової справи № 2018LV0008 - повідомлення від 13.08.2018 року про прийняття спірного рішення, у такому чітко роз’яснено порядок та строки його оскарження.

Таким чином, суд не вбачає підстав для задоволення вказаної вимоги.

Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають до часткового задоволення.

Щодо судових витрат, то питання щодо їх розподілу суд не вирішує, оскільки позивачі, відповідно до п.14 ст.5 Закону України “Про судовий збір”, звільнені від сплати судового збору і такий ними не сплачувався.

Керуючись ст.ст. 19, 22, 25,72-77, 90, 139, 241-246, 250, пп. пп. 15.5 п. 15 розділу VІІ “Перехідні положення” КАС України, суд –

вирішив:

адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №214-18 від 16.07.2018 р про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов’язати Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_4 Федерації ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 13 листопада 2018 року.

Суддя Гулкевич І.З.