Рішення № 77745610, 09.11.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 1540/4930/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Марина П.П.

розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Центрального Об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Одесі про визнання протиправними дій, рішення та бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Центрального Об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Одесі в якій позивач просить визнати протиправним та скасувати рішення №1854/Ю від 04.04.2018 року про відмову в призначенні пенсії за віком та визнати бездіяльність відповідача щодо не призначення пенсії - протиправною та зобов'язати відповідача призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 16.12.2016 року у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що відповідач повністю ігноруючи законодавчі норми відмовив позивачу у призначенні пенсії з підстав ненадання позивачем належним чином завірених копій документів, через відсутність міжнародної угоди між Україною та Ізраїлем, відсутність реєстрації позивача на території України за місцезнаходженням відповідача та з підстав того, що рішення КСУ не поширюються на позивача, оскільки вона виїхала закордон. ОСОБА_1 громадянка України, посвідчення особи НОМЕР_2 видане органом МВС в м. Натанія. Перед виїздом за кордон позивач мешкала за адресою: АДРЕСА_1. 13 квітня 1994 року позивачка виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. Отже, при віці 65 роки і страховому стажі понад 20 років, позивач досягла усіх необхідних умов призначення пенсії за віком, встановлених ч.1 ст.26 Закону про пенсії, що діяли на момент звернення за призначенням пенсії. Ані до виїзду, ані станом на сьогоднішній день, пенсія позивачці не призначалась, відповідно, пенсійних виплат вона не отримує. 16.12.2016 року представник позивача подала безпосередньо до управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м.Одеси особисту заяву позивачки про призначення пенсії нотаріально посвідчену та апостильовану. Однак, представниками позивача було отримано неправомірну відмову відповідача №677/Г-01 від 12.12.2016 року. Вищезазначену відмову позивачем було оскаржено до суду та відповідно до Постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 27.02.2018 року по справі №520/7852/17 відповідача було зобов'язано повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії за віком від 16.12.2016 року. Однак, 16.04.2018 року позивачем було отримано Рішення №1845/Ю від 04.04.2018 рокупро відмову у призначенні пенсії, у відповідь на вимогу про виконання судового рішення. Отримавши повторну відмову відповідача, представник позивача 22.06.2018 року повторно звернувся до УПФУ з всіма необхідними оригіналами документів, необхідних для призначення пенсії. Однак, позивачу було відмовлено листом за №1502/09 від 20.04.2018 року та №353/Г-11 від 06.07.2018 року. УПФУ неправомірно відмовився розглядати документи позивача, які були надані для призначення пенсії. Адже, відповідно до п.4.1 Порядку №22-1 «особі або посадовій особі органом, що призначає пенсію, видається розписка із зазначенням дати прийняття заяви, а також переліку одержаних і відсутніх документів, які необхідно подати у тримісячний строк з дня прийняття заяви. Копія розписки зберігається в пенсійній справі». Однак, всупереч вищенаведеному, відповідачем при прийнятті всіх необхідних документів для призначення виплати пенсії позивачу, було грубо порушено вищенаведений пункт Порядку №22-1 та не було надано розписки. Дії відповідача щодо незаконної відмови в призначенні виплати пенсії, є неправомірними та суперечать чинному законодавству, чисельній судовій практиці, у зв'язку із чим позивач вимушена звернутись до суду.

Представник відповідача проти позовних вимог позивача заперечує в повному обсязі та вважає, що у Центрального Об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Одесі відсутні підстави для призначення пенсії ОСОБА_1 та в обґрунтування своєї позиції відповідач у відзиві на позов від 23.10.2018 року (а.с.157-158) посилається на те, що відповідно до ст.3 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14.01.1998 року №16/98-ВР, право на забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Між Україною та державою Ізраїль відсутній ратифікований Верховною Радою України міжнародний договір, яким би були врегульовані відносини із виплати пенсій, призначених в Україні пенсіонерам, які виїхали на постійне місце проживання у державу Ізраїль. Позивач не має права на отримання пенсії, оскільки він фактично постійно проживає за межами України в державі Ізраїль, реєстрація місця проживання на території України відсутня та відсутній механізм виплати пенсій пенсіонерам, які проживають в країнах, з якими не укладено договору про пенсійне забезпечення, а також тому, що позивачем надано документи, що не відповідають Порядку. Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-пр/2009 положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визнано неконституційними. Відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України», а також рішення Конституційного суду України від 14.12.2000 року №15-рп/2000 закони, правові акти або їх окремі положення, визнані за цим положенням неконституційними, не підлягають застосуванню як так, що відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Отже, враховуючи вищевикладене, положення п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» втрачають чинність з 07.10.2009 року, тобто від дати прийняття рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009. Виходячи з цього, рішення Конституційного суду України №25-рп/2009 поширюється на осіб, які виїхали на постійне місце проживання за кордон після 07.10.2009 року. Управління не погоджується з позовною вимогою щодо зобов'язання виплатити пенсію позивачу з 16.12.2016 року з огляду на те, що відповідно до ч.2 ст.122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Заявлені позовні вимоги ОСОБА_1, стосуються 2016 року, що, враховуючи день звернення до суду, виходить за межі шестимісячного строку звернення до суду. Враховуючи вищенаведені обставини, відповідач вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

Ухвалою суду від 01.10.2018 року відкрито провадження у справ за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи відповідно до положень ст.262 КАС України та у межах строків , визначених ст.258 КАС України

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини та факти, якими обґрунтовувалися вимоги, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

ОСОБА_1, як встановлено в постанові Одеського апеляційного адміністративного суду від 27.02.2018 року, є громадянкою України.

09.10.2016 року представником позивача до Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м.Одеси подано заяву, з доданими документами, про призначення пенсії ОСОБА_1 .(а.с.63-65).

Управлінням Пенсійного фонду України в Приморському районі м.Одеси відповіддю від 12.12.2016 року №677/Г-01 відмовлено у розгляді вказаної заяви (а.с.66).

Вказана відмова оскаржена позивачем до Київського районного суду м.Одеси, постановою якого зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м.Одеси призначити ОСОБА_1, пенсію за віком з 16.12.2016 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність з проведенням індексації та компенсації втрати частини доходів.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 27.02.2018 року постанову Київського районного суду м.Одеси від 18.10.2017 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м.Одеси повторно розглянути заяву ОСОБА_1, про призначння пенсії за віком (а.с.69-73).

На виконання постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 27.02.2018 року Центральним об'єднаним Управлінням Пенсійного фонду України в м.Одесі повторно розглянуто заяву ОСОБА_1, від 09.10.2016 року про призначення пенсії за віком та прийнято рішення №1845/Ю від 04.04.2018 року (а.с.76-77), яким позивачу відмовлено у призначенні пенсії. Відповідач обґрунтував свою відмову наступним: «Враховуючи, що до заяви додані документи, які не відповідають вищезазначеному Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій від 25.11.2005 №22-1 (в редакції від 08.09.2015 року), відсутні підстави для призначення пенсії. Додатково повідомляємо, що відповідно вимогам ст.51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» - пенсійне забезпечення громадян України, що живуть за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами. п.2 ст.49 вказаного Закону передбачає, що виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Як зазначалось вище, угоди між Україною та державою Ізраїль про пенсійне забезпечення громадян України, які проживають на території Ізраїль - не укладено. Рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року №25-пр/2009 положення п.2 ч.1 ст.49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визнано неконституційними. З огляду на зазначене, положення п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» втрачають чинність з 07.10.2009, тобто від дати прийняття рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009. Виходячи з цього, рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 поширюється на осіб, які виїхали на постійне місце проживання за кордон після 07.10.2009 року».

Листом від 20.04.2018 року №1502/09 Центральне об'єднане Управління Пенсійного фонду України в м.Одесі на звернення представника позивача від 02.04.2018 року №2537 повідомило, що постанова Одеського апеляційного адміністративного суду від 27.02.2018 року по адміністративній справі №520/7852/17 Центральним об'єднаним Управлінням Пенсійного фонду України в м.Одесі виконано в повному обсязі, про що управлінням прийнято рішення №1845/Ю від 04.04.2018 року про відмову в призначенні пенсії, яке надіслано представнику листом від 04.04.2018 року №572/06 (а.с.82).

Представник позивача 19.06.2018 року звернувся до Центрального об'єднаного Управління Пенсійного фонду України в м.Одесі із заявою №231 про виконання рішення суду та призначення пенсії за віком. До вказаної заяви представником позивача додано довіреність від імені ОСОБА_1, посвідчення особи ОСОБА_1, ІПН ОСОБА_1, трудову книжку ОСОБА_1, копію постанови Одеського апеляційного адміністративного суду від 27.02.2018 року по адміністративній справі №520/7852/17, докази отримання УПФУ оригіналу особистої заяви ОСОБА_1, докази отримання УПФУ оригіналів довідок про заробітну плату ОСОБА_1, докази отримання УПФУ оригіналу заяви про перерахування пенсії на банківський рахунок (а.с.79-81). Вказана заява отримана Центральним об'єднаним Управлінням Пенсійного фонду України в м.Одесі 22.06.2018 року.

Листом від 06.07.2018 року №353/Г-11 Центральне об'єднане Управління Пенсійного фонду України в м.Одесі на звернення представника позивача від 19.06.2018 року №231 повідомило, що відповіддю на звернення від 02.04.2018 року №2537 управління вже вирішило по суті порушене в зверненні від 19.06.2018 року питання. Згідно ст.8 Закону України «Про звернення громадян» не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті (а.с.84).

Позивач вважає, що Центральним об'єднаним Управлінням Пенсійного фонду України в м.Одесі неправомірно відмовлено в розгляді документів, які були надані для призначення пенсії, що свідчить про порушення відповідачем п.4.1 Порядку №22-1.

Отже, як вбачається із матеріалів справи позивач вважає рішення відповідача №1845/Ю від 04.04.2018 року протиправним та таким, що підлягає скасуванню з підстав чого представник позивача звернувся до суду із даним позовом.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст.24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Частиною 1 ст.46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Частиною 2 ст.2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 року №1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Гарантоване громадянам Конституцією України право на соціальний захист детально передбачене в Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та в Законі України «Про пенсійне забезпечення», якими встановлено порядок нарахування та виплати пенсії.

Так, в ч.3 та ч.4 ст.1 Закону України «Про пенсійне забезпечення», зазначено, що пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Статтею 51 цього ж Закону передбачено, що у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Міжнародних договорів між Україною та Ізраїлем стосовно призначення та виплати пенсії не укладено.

Рішенням Конституційного суду України №25-рп/2009 п.2 ч.1 ст.49, друге речення ст.51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

В зазначеному рішенні Конституційного Суду України вказано, що держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору.

Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава, відповідно до конституційних принципів, зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Зазначена правова позиція висловлена в постановах Верховного суду України від 19.05.2015 року по справі №21-168а-15 та від 08.12.2015 року по справі №645/2730/15-а.

Також, як зазначив Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні по справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (п.51 цього рішення).

У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Таким чином, враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною, суд дійшов висновку, що з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 щодо неконституційності положень п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу УПФ має право відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

З урахуванням зазначеного, суд не бере до уваги посилання відповідача на те, що рішення Конституційного суду України №25-рп/2009 поширюється на осіб, які виїхали на постійне місце проживання за кордон після 07.10.2009 року та вважає таке посилання необґрунтованим.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про пенсійне забезпечення» громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.

Частиною 1 ст.26 вказаного Закону встановлено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Статтею 44 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що заява про призначення (перерахунок) пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Суд зазначає, що відповідно до п.1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління ПФУ від 25.11.2005 року №22-1 (далі - Порядок №22-1), заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Пунктом 1.7 Порядку №22-1 встановлено, що днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви.

У відповідності до ч.1 ст. 83 Закону України «Про пенсійне забезпечення» пенсії призначаються з дня звернення за пенсією.

Дані положення кореспондуються з ч.1 ст.45 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в якій зазначено, що пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку.

Пунктом 2.9 Порядку №22-1 встановлено, що особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

При прийманні документів орган, що призначає пенсію перевіряє правильність оформлення заяви, відповідність викладених у ній відомостей про особу даним паспорта та документам про стаж; перевіряє зміст і належне оформлення наданих документів; перевіряє копії відповідних документів, фіксує й засвідчує виявлені розбіжності (невідповідності) (п.4.2 Порядку №22-1).

Право особи на одержання пенсії установлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію. Орган, що призначає пенсію, не пізніше 10 днів після винесення рішення видає або направляє адміністрації підприємства, установи, організації або особі повідомлення про призначення, відмову в призначенні, перерахунку, переведенні з одного виду пенсії на інший із зазначенням причин відмови та порядку його оскарження (п.4.7 Порядку №22-1).

Як вбачається з матеріалів справи уповноваженим представником позивача 09.10.2016 року було подано до Управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м.Одеси заяву про призначення пенсії з усіма необхідними документами.

Крім того, управлінням вказану заяву було прийнято, проте відмовлено у розгляді з підстав надання документів, які не відповідають Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій від 25.11.2005 року №22-1.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 27.02.2018 року вказана підстава визнана необґрунтованою, адже пенсійним органом не конкретизовано, які саме додані документи не відповідають Порядку, та в чому саме виражається невідповідність документів, у зв'язку з чим порушенні права позивача на надання додаткових документів.

Проте, в рішенні Центрального об'єднаного Управлінням Пенсійного фонду України в м.Одесі №1845/Ю від 04.04.2018 року, яким повторно розглянуто заяву ОСОБА_1, від 09.10.2016 року про призначення пенсії за віком, позивачу відмовлено у призначенні пенсії з тих же підстав та зазначено, що «враховуючи, що до заяви додані документи, які не відповідають вищезазначеному Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій від 25.11.2005 №22-1, відсутні підстави для призначення пенсії».

Отже пенсійним органом повторно відмовлено позивачу з тих самих підстав та не конкретизовано які саме додані документи не відповідають Порядку, та в чому саме виражається невідповідність документів, чим позбавлено позивача права на надання додаткових документів.

Пенсійний орган, виконуючи рішення суду, яким було скасовано відмову пенсійного органу в призначенні пенсії позивачу, повторно відмовив в такому призначенні зіславшись на ті ж підстави. Суд зазначає, що за таких умов, позивач фактично позбавлений гарантованого державою права на соціальний захист. Крім того, суд звертає увагу, що рішення Одеського апеляційного адміністративного суду від 27.02.2018 року, яким пенсійному органу було роз'яснено про необґрунтованість підстав відмови в призначенні пенсії позивачу, через неврахування пенсійним органом зроблених судом висновків, по суті не виконало одну із основних функцій правосуддя.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п.9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Відповідно до ч.1 ст.245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.2 ст.2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки. Призначення пенсії є дискрецією пенсійного органу.

Поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є повноваження суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

Право особи на доступ до суду, згідно з Конвенцією, зокрема, включає такий аспект, як право на розгляд справи судом із «повною юрисдикцією» тобто, судом що має достатні та ефективні повноваження щодо повторної (після адміністративного органу) оцінки доказів; встановлення обставин, які були підставою для прийняття оскарженого адміністративного рішення; належного поновлення прав особи за результатами розгляду справи по суті (рішення ЄСПЛ у справах OBERMEIER v. AUSTRIA, GRANDE STEVENS v. ITALY).

Відповідно до позиції ЄСПЛ, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди мають проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питання правового спору (п.111 рішення від 31 липня 2008 року у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки» (CASE OF DRUZSTEVNI ZALOZNA PRIA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC); п. 157 рішення від 21 липня 2011 року у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (CASE OF SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS).

Із наведеного вище випливає, що пенсійний орган повинен мотивувати своє рішення про відмову в призначенні пенсії і суд має право контролювати обґрунтованість такого рішення, тобто наведення пенсійним органом доказів на підтвердження обставин, які вважає встановленими. Ненадання таких доказів є підставою для визнання рішення пенсійного органу необґрунтованим, а, відтак, - протиправним.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволенні позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його частин.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, та з метою належного та ефективного захисту прав позивача, суд приходить до висновків про необхідність часткового задоволення позовних вимог позивача, та наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення №1845/Ю від 04.04.2018 року про відмову в призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 та зобов'язати Центральне об'єднане Управління Пенсійного фонду України в м.Одесі призначити ОСОБА_1 пенсію за віком з 16.12.2016 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

Також, позивач просить зобов'язати провести поновлення та виплату пенсії з проведенням компенсації втрати частини доходів, посилаючись на Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».

З даного приводу суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Проте, як встановлено судом, позивачу не було призначено пенсію а ні на час перебування на території України, а ні після виїзду за кордон, а тому не здійснювалось нарахування пенсії і, в свою чергу, не було і не могло бути жодних затримок на один і більше календарних місяців виплати доходів. Тобто, суд не вбачає підстав для проведення компенсації втрати частини доходів за даних обставин.

При цьому, вимоги позивача щодо призначення пенсії з проведенням індексації задоволенню також не підлягають з наступних підстав.

Відповідно до п.2 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року №1078, індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, пенсії, шляхом їх підвищення відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Тобто, проведення індексації пенсій є обов'язком відповідача та має здійснюватися за наявності зміни індексу споживчих цін. В цій частині права позивача з боку відповідача порушені не були, оскільки відповідач не відмовляв позивачеві у індексації пенсійних виплат.

Отже, позов слід задовольнити частково.

Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Частиною 1 ст.72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши докази, які наявні у справі щодо їх належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає що позов підлягає частковому задоволенню.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти Україн» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Враховуючи ту обставину, що суд дійшов висновку про задоволення вимог позивача в їх значній частині, а адміністративний позов позивачем було подано до суду виключно у зв'язку з діями відповідача, суд вважає необхідним стягнути з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань останнього, на користь позивача понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в повному обсязі, - 704,80 грн.

Керуючись ст. ст. 9, 72-73, 77, 90, 139, 242, 245, 255, 295 КАС України суд,

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального Об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Одесі про визнання протиправними дій, рішення та бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Зобов'язати Центральне об'єднане Управління Пенсійного фонду України в м.Одесі призначити ОСОБА_1 пенсію за віком з 16.12.2016 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

Стягнути з Центрального Об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м.Одесі за рахунок його бюджетних асигнувань, на користь позивача судові витрати в розмірі - 704,80 грн.

В іншій частині в задоволенні позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи проводився в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Відповідно до п.15.5 ч.І Перехідних положень КАС України апеляційна скарга подається до або через відповідні суди, а матеріали справи витребуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач: ОСОБА_1, (ІК НОМЕР_1, АДРЕСА_2, Ізраїль);

Відповідач: Центральне Об'єднане управління Пенсійного фонду України в м.Одесі (код ЄДРПОУ 41248812, 65121, м.Одеса, вул.Ільфа і Петрова, 4-а).

Суддя П.П. Марин

.