Рішення № 77745317, 09.11.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 1540/4960/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2018 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд в складі:

головуючого судді: Самойлюк Г.П.,

при секретарі: Казарян С.Б.

сторін:

позивач: не з'явився

відповідач: Топова О.П. (представник за довіреністю)

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 105-18 від 23.03.2018р., яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

На підставі ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 07 листопада 2018 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 105-18 від 23.03.2018р., яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_2 є громадянином Афганістану, однак не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, оскільки належить до вразливої групи - громадянське населення у період конфлікту. Враховуючи ситуацію загальнопоширеного насильства та військових дій, позивач не може повернутись до країни своєї громадянської належності. Обґрунтованість зазначених побоювань, на думку позивача, підтверджується інформацією по країні походження. Позивач вважає, що його заява відповідає критеріям для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак Державною міграційною службою України при прийнятті рішення, що оскаржується, зазначені обставини до уваги не прийнято.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву від 11.10.2018р. (вх. № 30176/18), в якому в обґрунтування правової позиції зазначено, що у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, які визначені п.1 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Відповідач зазначає, що підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Так, під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків у країні походження його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Подана позивачем історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а отримана від останнього інформація щодо причин виїзду з країни походження є суперечливою, що суттєво вплинуло на прийняття відповідачем оскаржуваного рішення.

Ухвалою від 28.09.2018р. відкрито провадження по справі та визначено, що справа буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження (з викликом сторін); встановлено відповідачу п'ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання відзиву на позовну заяву; встановлено позивачу п'ятиденний строк з дня отримання відзиву для подання відповіді на відзив; встановлено відповідачу п'ятиденний строк з дня отримання відповіді на відзив для подання заперечення; встановлено учасникам справи п'ятнадцятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання заяв з процесуальних питань; призначено судове засідання по справі на 25.10.2018 р. о 12 год. 00 хв.

Ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання 25.10.2018 р., оголошено перерву в судовому засіданні до 07.11.2018 р. 17 год. 00 хв.

07.11.2018 р. (вх. № 33649/18) від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності.

У відкритому судовому засіданні представник відповідача позовні вимоги не визнав, заперечував проти задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.205 КАС України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд,-

ВСТАНОВИВ:

08.09.2016р. ОСОБА_2 звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.

26.09.2016р. наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 184 відповідно до ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Афганістану ОСОБА_2.

20.02.2018 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2016OD0156) Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновок про доцільність відмовити гр. Афганістану ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1., як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пп.1, 13 ч.1 ст.13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.

Так, зокрема, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження, посадові особи Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшли висновку, що факти повідомлені заявником стосовно його переслідувань в країні громадянського походження не є підставою для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов пп.1, 13 ч.1 ст.13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

15.07.2016р. Державною міграційною службою України складено висновок, згідно якого відповідач, посилаючись на абз. 5 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зазначив про доцільність відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Афганістану ОСОБА_2, в зв'язку з відсутністю умов, передбачених пп.1, 13 ч.1 ст.13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

23.03.2018р. Державною міграційною службою України прийнято рішення № 105-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр.Афганістану ОСОБА_2.

21.09.2016 р. позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 490 від 23.04.2016 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України № 105-18 від 23.03.2018р., позивач звернувся до суду з цим позовом.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2, стать чоловіча, місце народження: м. Герат, Афганістан; за національністю - таджик; віросповідання - іслам, суніт; рідна мова фарсі, володіє англійською мовою; почав вивчати російську мову; неодружений.

Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрованої 09.09.2016р. (№ 2016OD0156), позивач покинув країну походження 05.07.2016 р. авіарейсом м. Кабул (Афганістан) - м. Дубай (ОАЕ) - м. Одеса (Україна). Державний кордон України перетинав 06.07.2016 р. легально, на підставі національного паспорту.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Виходячи із змісту ч.5 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідач - Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011 р., є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Пунктом 2 вказаного Положення визначено, що ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства внутрішніх справ України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням.

Згідно п.7 Положення ДМС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через головні управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи (сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.

Відповідно до ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Стаття 7 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Законом України № 1185-XIV від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до ч.2 ст.72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 вказаного Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з ч.11 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевіряючи законність рішення Державної міграційної служби України № 105-18 від 23.03.2018р. про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає, що відповідачу необхідно було з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", колегія суддів вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від заявника, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Висновком Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 20.02.2018 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2016OD0156) обґрунтовано доцільність відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Афганістану ОСОБА_2, в зв'язку з відсутністю умов, передбачених пп.1, 13 ч.1 ст.13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Матеріали особової справи позивача свідчать про відсутність доведених позивачем фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач під час проходження процедури надання міжнародного захисту взагалі не зазначав про належність до вразливої соціальної групи - громадянського населення у період військового конфлікту.

Щодо причин звернення за захистом, позивач повідомив, що його батькові надсилали анонімні листи з погрозами, після чого останній переїхав до України, де уклав фіктивний шлюб та отримав посвідку на тимчасове проживання. Позивач зазначив, що його було викрадено коли він повертався зі школи. Особи, які його викрали допитували його стосовно батька, а згодом відпустили. Позивач вважає, що у разі його повернення до країни громадянської належності його можуть знову викрасти та вбити або змусити працювати на боці викрадачів.

Як встановлено судом, основною причиною виїзду позивача з Афганістану та звернення за міжнародним захистом стало отримання погроз та подальше його викрадення невідомими особами.

Виходячи з системного аналізу чинного законодавства, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку, що позивач не зазнавав жодних переслідувань, пов'язаних з громадянством, національністю (етнічною належністю) або віросповіданням (відсутністю сповідання жодних з релігій).

Під час аналізу наданого матеріального елементу клопотання органом міграційної служби були виявлені суттєві розбіжності в наданих поясненнях, які позивач не зміг обґрунтувати, намагаючись приховати важливу інформацію.

Зокрема, під час анкетування позивач зазначив, що погрози надходили в телефонному режимі, а під час співбесіди він зазначив, що батько отримував лише анонімні листи, у той же час жодних підтверджуючих доказів надано не було.

Під час співбесіди позивач зазначив, що коли його викрали, в нього допитували інформацію стосовно місцезнаходження батька, а під час анкетування зазначено, що викрадачам вже було відомо місце знаходження батька (анкетування від 08.09.2016р., арк. 5).

Під час анкетування позивач наголосив, що йому почали надходити погрози (анкетування від 08.09.2016р., арк. 5), а під час співбесіди повідомив, що погрози надходили лише батькові (протокол співбесіди від 26.09.2016р., арк. 6).

При вирішенні спору судом також враховується, що найближчі родичі заявника, а саме мати, брат та сестра дотепер проживають в рідному для заявника м. Герат та також не зазнають жодних погроз і їм нічого не загрожує, що підтверджується самим позивачем (протокол співбесіди від 02.11.2016р,, арк. 2).

Позивач на уточнюючі запитання органу міграційної служби щодо його викрадення не зміг надати відповіді.

Аналізом матеріалів особової справи позивача неможливо обґрунтувати причин виїзду до України та неможливості добровільного повернення позивача до Афганістану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідності до п. 13 ч.1 ст.13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Крім того, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження щодо позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку з відсутністю доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Суд враховує, що при прийнятті оскаржуваного рішення орган міграційної служби дослідив ситуацію в останньому регіоні проживання позивача (м. Герат), яка на теперішній час залишається задовільною.

За матеріалами особової справи також не встановлено, що позивач чи його близькі родичі змінювали місце постійного проживання, зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження або покарання.

Натомість, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що він ніколи не зазнавав жодних проблем або переслідувань за конвенційними ознаками під час проживання в Афганістані (протокол співбесіди від 26.09.2016р., арк. 9). Також, близькі родичі позивача, які залишилися проживати у м. Герат жодним чином не постраждали внаслідок конфлікту в Афганістані (протокол співбесіди від 02.11.2016р., арк. 2).

Таким чином, суд погоджується з висновком органу міграційної служби, що у заяві позивача відсутні умови для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до п.п. 1, 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, відповідно до рекомендацій УВКБ ООН виділяються наступні критерії доцільності альтернативи внутрішнього переміщення у тих регіонах Афганістану, які не контролюються антиурядовими формуваннями: реальна наявність традиційних механізмів підтримки, представлених родичами заявника або членами етнічної групи, до якої він / вона належить; доступ до житла в запропонованому районі переселення; наявність базової інфраструктури та забезпечення доступу до питної води і належним санітарно-гігієнічним умовам, а також доступ до таких життєво важливих послуг, як медична допомога та освіта; наявність засобів до існування, включаючи доступ до землі для афганців-вихідців із сільської місцевості; а також масштаби внутрішнього переміщення населення в запропонований район переселення.

Проведеним аналізом матеріалів особової справи, приймаючи до уваги також і обставину з близькими родичами позивача, які залишилися проживати в м. Герат, не зазнаючи при цьому погроз чи переслідувань (протокол співбесіди від 02.11.2016р., арк. 2), відсутність об'єктивних перешкод для повернення до регіону походження особи (м. Герат) та відсутність доведених елементів переслідування та об'єктивних ризиків його життю в країні громадянської належності свідчить про можливість повернення особи до країни громадянської належності.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін не бажає відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою внаслідок таких побоювань. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, така особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Твердження позивача в позові щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в Афганістані, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих пояснень та доказів щодо можливого його особистого переслідування в разі повернення на Батьківщину.

Водночас, як встановлено судом, позивач є громадянином Афганістан, в матеріалах справи наявна копія національного паспорта, дійсного до 05 серпня 2019 року. Останній користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним паспорта, візи, легального перетину кордону України. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач вказав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурах та критеріях визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Проведеним аналізом особової справи можливо встановити, що позивач не потрапляє під категорію виключення згідно ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» через відсутність інформації щодо його причетності до вчинення злочину проти миру або особо тяжкого злочину, вчиненні дій, які суперечать меті та принципам ООН тощо. Позивач також не був визнаний біженцем в іншій країні.

Аналізом матеріалів особової справи було встановлено, що факти, повідомлені позивачем стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

На підставі встановлених судом обставин, суд дійшов висновку, що під час проживання в Афганістані позивач не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності з п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 14 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_2 (65114, АДРЕСА_1) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9; код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення № 105-18 від 23.03.2018р., яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,- відмовити.

Рішення може бути оскаржено до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до п.15.5 ч.1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України через Одеський окружний адміністративний суд до П'ятого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 09.11.2018

Суддя: Г.П. Самойлюк

.