Рішення № 77703769, 05.11.2018, Вільногірський міський суд Дніпропетровської області

Україна

ВІЛЬНОГІРСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 174/573/18

п/с № 2/174/362/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2018 року м. Вільногірськ

Вільногірський міський суд Дніпропетровської області у складі :

головуючого судді - Данилюк Т.М.,

за участю: секретаря - Заіки А.В.,

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - Акінтінової І.М.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження, у відкритому судовому засіданні, в залі суду в м. Вільногірськ, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Український Рітейл», про зміну формулювання звільнення та стягнення моральної шкоди в зв'язку з невиплатою належних їй коштів, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1, звернулася до суду з позовною заявою до відповідача ТОВ «Український Рітейл», в якій просила стягнути з відповідача заборгованість по заробітній платі, яка складається з середньої заробітної плати за весь час затримки розрахунку з нею в сумі 5878,84 грн. та компенсації за невикористану відпустку в сумі 24985,07 грн., а всього заборгованість по заробітній платі 30863,91 грн. та стягнути з відповідача на її користь компенсацію за завдану моральну шкоду, пов'язану з невиплатою належних їй грошових коштів у розмірі 5000,00 грн.

В подальшому, до початку розгляду справи по суті, а саме 03.09.2018 року подала уточнену позовну заяву, в якій просила позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі, яка складається з середньої заробітної плати за весь час затримки розрахунку з нею в сумі 5878,84 грн. та компенсації за невикористану відпустку в сумі 24985,07 грн., всього 30863,91 грн - залишити без розгляду, та зобов'язати відповідача змінити формулювання її звільнення з 27.07.2018 р. за п. 4 ст. 40 КЗпП за прогул без поважної причини - на звільнення за ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням з 02.07.2018 р. та стягнути з відповідача на її користь компенсацію за завдану моральну шкоду, пов'язану з невиплатою належних їй грошових коштів у розмірі 5000,00 грн.

В обґрунтуванні позовних вимог зазначила, що вона працювала на підприємстві відповідача з 07.09.2013 р. на посаді керуючої магазином № 03208 («Брусничка») у м. Вільногірську Дніпропетровської області з 06 червня 2016 року.

На ім'я директора товариства відповідача нею було подано заяву про звільнення з займаної посади за власним бажанням з 19.06.2018 р., завчасно попередивши про це за два тижні керівництво відповідача. Однак, 19.06.2018 р. її звільнено не було, проте згідно з наказом по товариству за № 251 від 14.06.2018 р., було призначено та проведено інвентаризації матеріальних цінностей, що перебували в магазині. При цьому, інвентаризація проводилась у її присутності, як зазначено в наказі у якості «передающей» сторони, та в присутності ОСОБА_4 «принимающей» сторони. Відповідно до наказу по товариству за № 259 від 18.06.2018 р., було проведено зняття фактичних залишків цінностей, до якого додавалась розписка з її особистим підписом та підписом ОСОБА_4, як особи, що прийняла від неї ТМЦ.

19.06.2018 р. з товариства відповідача звільнено її не було, розрахунок з нею за фактично відпрацьовані дні фактично проведено не було, компенсацію за невикористану відпустку своєчасно виплачено відповідачем також не було, при тому, що вона особисто в цей день, на призначений адміністрацією відповідача час, з'явилась до м. Дніпра, разом із своїм представником - адвокатом ОСОБА_2, але її та її представника до відділу кадрів товариства, або до інших повноважних осіб адміністрації відповідача, допущено не було без поважної на те причини, у зв'язку з чим, вона змушена була по телефону звертатись до працівника відділу кадрів товариства з вимогою надати їй пояснення причин її не звільнення з товариства в цей день, на що їй було пояснено, що допустити до управління товариства її не можуть, оскільки її представник не є працівником товариства. Більше того, в телефонному режимі їй було повідомлено працівником відділу кадрів, що звільнення буде можливим і буде проведене лише після її прибуття до керівництва товариства відповідача самостійно, без будь-яких сторонніх, на думку відповідача, осіб.

З 20 червня 2018 року, вона здійснювала догляд за своєю хворою дитиною, що підтверджується відповідною довідкою, виданою закладом охорони здоров'я, до роботи не приступала і на своєму робочому місці була відсутня. Листок непрацездатності на її ім'я не оформлявся та на руки їй не видавався, оскільки вона була впевнена, що звільнилась з товариства відповідача з 19.06.2018 р.

26 червня 2018 року, на її домашню адресу, надійшов лист за підписом фахівця з кадрового адміністрування товариства відповідача, яким їй пропонувалось негайно надати до відділу кадрів товариства виправдувальні документи з приводу її відсутності на роботі з 20 червня 2018 р. В іншому випадку, буде розглядатись питання про її звільнення за прогул без поважної причини.

В цей же день вона зателефонувала фахівцю з кадрової роботи по зазначеному у листі телефону, який їй пояснив, що ніяких її заяв про звільнення з 19.06.2018 р. за власним бажанням, до відділу кадрів товариства від неї не надходило, з чого вона зрозуміла, що працівниками відповідача її заяву було навмисне знищено або приховано.

26 червня 2018 року, вона повторно, написала, особисто підписала та направила поштою (рекомендованим поштовим відправленням з описом поштового вкладення) повторну заяву про її звільнення з товариства відповідача з 02.07.2018 р. за власним бажанням у зв'язку з переїздом на нове місце проживання, яку відповідачем було отримано 06.07.2018 р.

Однак, станом на дату звернення до суду, відповідач її звільнення за власним бажанням не здійснив, виплату коштів за фактично відпрацьований нею час по дату звільнення не провів, компенсацію за невикористану відпустку не виплатив, належним чином оформлену трудову книжку їй не повернув по цей час. Більше того, в день написання відзиву на її позовну заяву, відповідачем було проведено її звільнення з товариства відповідача за п. 4 ст. 40 КЗпП України - за прогул без поважної причини з цієї ж дати - 27.07.2018 р. і в цей же день, що слідує з відзиву відповідача на позовну заяву, коли справа вже перебувала на розгляді в суді, їй було направлено пропозицію з'явитись особисто до управління товариства відповідача для отримання трудової книжки.

Вважає, що такі дії відповідача є незаконними, а також такими, що суперечать вимогам чинного КЗпП України, чим було грубо порушено її права та трудові інтереси.

Просить суд зміну формулювання звільнення та стягнення моральної шкоди в зв'язку з невиплатою належних їй коштів.

Ухвалою від 16.07.2018 року, було відкрито спрощене позовне провадження по даній справі з повідомленням (викликом) сторін та запропоновано відповідачу подати відзив на позов з доказами його обґрунтування. Копію ухвали та копію позовної заяви із додатками було надіслано відповідачеві за адресою його реєстрації.

Ухвалою від 05.11.2018 року позовні вимоги в частині стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі, яка складається з середньої заробітної плати за весь час затримки розрахунку з нею в сумі 5878,84 та компенсації за невикористану відпустку в сумі 24985,07 грн., всього - 30863,91 залишено без розгляду, задовольнивши клопотання позивачки викладені нею в уточненій позовній заяві.

Відповідач отримав уточнену копію позовної заяви ОСОБА_1 про зміну формулювання звільнення та стягнення моральної шкоди в зв'язку з невиплатою належних їй коштів та надав відзив, згідно якого просив суд в задоволені позову відмовити в повному обсязі. В обґрунтування своєї позиції зазначили, що заяви позивачки про звільнення з займаної посади за власним бажанням з 19.06.2018 р. вони не отримували, доказів направлення даної заяви позивачем надано не було. Відповідач без поважних причин не з'явилась на роботу, про що було складено акт про відсутність її на робочому місці та направлено повідомлення з вимогою негайно пред'явити виправдувальні документи з приводу відсутності на роботі з 20 червня 2018 р. Однак, позивачем виправдувальних документів так і не було надано.

Заяву позивача з проханням звільнити її з 02.07.2018 р. за власним бажанням в зв'язку з переїздом на нове місце проживання, відповідач отримав лише 06 липня 2018 року, а тому звільнити її з дати про яку вона просила, а саме 02.07.2018 р. не було підстав.

13 липня 2018року, було складено акт про відсутність керуючого магазином № 03208 ОСОБА_1, на робочому місці з 20.06.2018 р. по 02.07. 2018 р. та направлено позивачу лист з проханням надати виправдувальні документи з приводу відсутності позивача на роботі в цей період. Однак вищезазначені документи так і не було надано відповідачу. З цих причин, вона була звільнена за п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України, а тому формулювання причини звільнення позивача є законним. Щодо стягнення з відповідача моральної шкоди, то відповідач в відзиві зазначає, що позивачем не доведено та не надано будь-яких доказів на підтвердження спричинення їй моральної шкоди, а тому і в цій частині позову слід відмовити.

В судовому засіданні позивач у повному обсязі підтримала уточнені позовні вимоги та просили їх задовольнити, пояснила, що до 02.07.2018 року не виходила на роботу так як була на лікарняному з дитиною, а довідку про поважність нез'явлення на роботу не надавала бо вважала, що її звільнили. Не заперечувала факт того, що підприємство відповідача здійснило повний розрахунок з нею та повернуло трудову книжку. Розмір моральної шкоди обґрунтовує зіпсованою діловою репутацією.

Представник позивача, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити, посилаючись на обставини викладені в позові.

Представник відповідача, в судовому засіданні позовні вимоги не визнала та просила відмовити у їх задоволенні, та надала пояснення, аналогічні викладеним в відзиві на позов, заперечувала з приводу доводів позивачки про те, що вона попереджала роботодавця за два тижні про своє звільнення. Підтвердила, що підприємство здійснило повний розрахунок з позивачкою, їй була надіслана поштою трудова книжка, яку вона отримала.

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази по справі суд приходить до наступного висновку:

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави ( ч.1 ст. 2 ЦПК України)

Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

В рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Виходячи з правовідносин, які склалися між сторонами, керуючись вимогами законодавства наведених вище, судом встановлено, що ОСОБА_1 07.09.2013 р. прийнята до ТОВ «Український Рітейл» на посаду заступника керуючого магазином №03208 (а.с.28).

06 червня 2016 року, наказом № 205-К від 06.06.2016 року вона була переведена на посаду керуючого магазином № 032089 (а.с.29).

За фактом відсутності ОСОБА_1, на роботі 20.06.2018 року, в.о. заступника директора операційної діяльності ОСОБА_5 було складено службову записку від 21.06.2018 р. та акт про відсутність працівника на робочому місці (а.с.30,31).

22.06.2018 року, на адресу проживання ОСОБА_1 було направлено повідомлення з вимогою надання документів, які підтверджують причину її відсутності на роботі з 20.06.2018 року та попереджено про розгляд питання про її звільнення, в випадку не надання нею таких документів (а.с.32,33).

В подальшому в.о. заступника директора операційної діяльності ОСОБА_5 було складено службову записку від 13.07.2018 р. та акт про відсутність на роботі ОСОБА_1 з 20.06.2018 р. по 22.06.2018 р., з 25.06.2018- 27.06.2018 р., 02.07.2018 р. (а.с.37,39).

Відповідно до копії заяви ОСОБА_1 від 26.06.2018 р., вона просила звільнити її з 02.07.2018 р. за власним бажанням в зв'язку з переїздом на нове місце проживання (а.с.34), яка відповідачем була отримана лише 06.07.2018 р. (а.с.36).

Листом від 13.07.2018 р. за вих. № 884, позивача ОСОБА_1, повідомлено про неможливість її звільнення - 02.07.2018 р., наголошено про необхідність надання документів, які підтверджують причину її відсутності на роботі з 20.06.2018 року по 02.07.2018 р. та попереджено про розгляд питання про її звільнення, в випадку не надання нею таких документів (а.с.38).

Наказом № 292-К від 27.07.2018р., ОСОБА_1 звільнена з займаної посади за п. 4 ст. 40 КЗпП України - за прогул без поважних причин (а.с.27)

Відповідно до ч.4 ст. 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Відповідно до ч.1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Так, згідно п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України, - трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», зі змінами, роз'яснено, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ст. 40 КЗпП, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Відповідно до ст.139 КЗпП України працівники зобов'язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Відповідно до ч.2 ст.140 КЗпП України у трудових колективах створюється обстановка нетерпимості до порушень трудової дисципліни.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано один з таких видів дисциплінарного стягнення: догана або звільнення (ст.147 КЗпП).

При розгляді таких спорів судам необхідно з'ясувати чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи не застосовувалося вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

Строк і порядок застосування дисциплінарного стягнення передбачено ст.ст. 148, 149 КЗпП України.

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладено пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Аналіз вказаних норм трудового законодавства дає підстави для висновку, що дисциплінарні стягнення застосовуються у разі порушення саме трудової дисципліни, тобто невиконання або неналежне виконання працівником трудових обов'язків.

Таким чином в судовому засіданні встановлено, що сторони перебували в трудових відносинах. Позивачка без поважних причин не вийшла на роботу з 20 червня 2018 року по 02 липня 2018 року, що підтверджуються складеними службовими записками та актами про відсутність працівника на робочому місці, наданих відповідачем, та не заперечувалось самою позивачкою в судовому засіданні. В свою чергу позивачкою не надано доказів на підтвердження поважності причин її відсутності на роботі, а її ствердження, що в цей період вона здійснювала догляд за своєю хворою дитиною, що підтверджується відповідною довідкою, виданою закладом охорони здоров'я, б/н від 20 червня 2018 року, суд до уваги не приймає, так як вказана довідка не була надана роботодавцеві, на підтвердження поважності причини її відсутності на робочому місці.

До того ж суд критично відноситься до ствердження позивача, що вона не надала роботодавцю листок непрацездатності з тих причин, що була впевнена, що її звільнили з займаної посади за власним бажанням ще 19.06.2018 р. за її заявою, оскільки в довідці наданій позивачем в судовому засіданні зазначено місце роботи ОСОБА_1, з чого випливає, що вона вказала своє місце роботи при отриманні даної довідки (а.с.115).

Доводи позивачки про те, що нею 26.06.2018 р. була направлена на адресу відповідача заява про звільнення її за власним бажанням з 02.07.2018 р., а тому вона вважається такою, що звільнена за власним бажанням, спростовуються наданими відповідачем доказами про те, що отримана вона була лише 06.07.2018 р., а тому звільнити її за власним бажанням з дати вказаної в заяві вони не мали можливості.

Відповідач в судовому засіданні підтвердив достовірними доказами факти відсутності працівника ОСОБА_1 на роботі в період з 20 червня по 02 липня 2018 року, а саме складеними службовими записками та актами про відсутність працівника на робочому місці.

В свою чергу, до застосування дисциплінарного стягнення, відповідно до ст.149 КЗпП, керівництвом було вжито заходів для одержання від позивача обґрунтованих пояснень, яка проігнорувала таку пропозицію, а отже відмовилася від захисту своїх прав до часу свого звільнення, що свідчить про відсутність на той час будь-яких обставин які б виправдовували допущене нею порушення трудової дисципліни.

Таким чином порушення трудової дисципліни та своїх обов'язків ОСОБА_1 роботодавцем вірно кваліфіковано як дисциплінарне правопорушення, відповідальність за яке передбачено п.4 ст.40 КЗпП України, що і обґрунтовує зазначену в наказі причину звільнення.

Виходячи зі змісту наказу № 292-к від 27 липня 2018 року до позивача, відповідно до ст. 147 КЗпП, застосовано стягнення у формі звільнення.

Наказ про звільнення відповідно ст. 147-1 КЗпП видано уповноваженою особою підприємства на підставі рішення власника підприємства, якому надано право прийняття на роботу та звільнення. Стягнення було накладено безпосередньо за виявленням проступку з врахуванням місячного строку з дня виявлення, що відповідає ст. 148 КЗпП.

В свою чергу позивач та його представник в судовому засіданні не спростували вказані факти.

Враховуючи викладене, суд визнає, що відповідачем доведено факт відсутності ОСОБА_1, на роботі без поважних причин з 20 червня по 02 липня 2018 року, а тому її відсутність на роботі у вказаний період суд розцінює як прогул без поважної причини, який з врахуванням його характеру, ступеню, часу, тривалості, умов вчинення, та наслідків є грубим порушенням трудової дисципліни, яке тягне за собою дисциплінарну відповідальність у виді звільнення відповідно до п.4 ст.40 КЗпП України.

З досліджених доказів суд вбачає, що звільнення позивача відбулося на законних підставах, з дотримання норм трудового законодавства, відповідає характеру та ступеню вчиненого ОСОБА_1, порушення трудової дисципліни, а тому її позовні вимоги є безпідставними та задоволенню не підлягають.

Згідно ч.1 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

В свою чергу, що стосується позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди, пов'язаної з невиплатою належних позивачу грошових коштів то суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову в цій частині з тих підстав, що в обґрунтування цих позовних вимог позивачка зазначає, що моральні страждання їй було завдано в зв'язку з незаконною невиплатою їй грошових коштів у вигляді заробітної плати за фактично відпрацьований нею час та компенсації за невикористану відпустку. Однак ухвалою від 05.11.2018 року позовні вимоги в частині стягнення з відповідача заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку залишено без розгляду, чим задоволено клопотання позивача викладені нею в уточненій позовній заяві та в ході судового розгляду ОСОБА_1 і сама підтвердила той факт, що підприємство відповідача в повному обсязі здійснило розрахунок з нею та повернуло трудову книжку, а тому підстав для стягнення моральної шкоди суд не вбачає, оскільки відсутнє будь-яке порушення прав позивача - ОСОБА_1

Виходячи з встановлених обставин справи та наявних в матеріалах справи доказів, наданих позивачем, суд дійшов висновку, що вимоги є недоведеними, необґрунтованими та безпідставними, а тому не підлягають задоволенню.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 38, 40, 139, 140, 147-149 КЗпП України; ч.1 ст. 23 ЦК України; ст.ст. 12, 13, 81, 89, 133, 141, 259, 263-265,354 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «Український Рітейл», про зміну формулювання звільнення та стягнення моральної шкоди в зв'язку з невиплатою належних їй коштів - відмовити.

Судові витрати - залишити за позивачем.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

У відповідності до п.п. 15.5 п.п.15 п. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України 2017 р., до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Суддя Вільногірського міського суду

Дніпропетровської області Т.М.Данилюк