Рішення № 77701417, 26.10.2018, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/9677/18

Провадження № 2/201/2895/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2018 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

У складі: головуючого судді - Федоріщева С.С,

при секретарі - Разумняк К.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності і за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_1 про припинення права спільної часткової власності і визнання права власності, -

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3, у якій з урахуванням уточненої позовної заяви просив суд визнати за ним право власності на 2/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1 з подальшою реєстрацією права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. В обґрунтування поданого позову позивач посилається на те, що починаючи з 1992 року він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, та користується житловою кімнатою площею 19,1 кв.м. Позивач сплачує частину комунальних платежів та податків, своїй матері ОСОБА_2, яка є власником 5/6 частин будинку відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки саме вона є основним замовником послуг електропостачання, водопостачання, газопостачання до будинок, та лицьові рахунки за цими договорами були оформлені саме на неї. Протягом 26 років позивач добросовісно, відкрито та безперервно володіє частиною будинку та виконує усі обов'язки співвласника будинку. 1/6 частина указаного будинку належить ОСОБА_3 на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 вересня 1989 року, однак згідно із відповіддю КП «ДМБТІ» від 12 червня 2018 року реєстрація права власності за ОСОБА_3 так є не була проведена. За останні 26 років відповідач ОСОБА_3 жодного разу не з'явилася у будинку, не виявила бажання належним чином зареєструвати своє право власності на частину будинку та жодним чином не приймає участі в утриманні у належному стані майна. З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 вважає, що має право на визнання за ним права власності на 2/6 частин будинку за набувальною давністю в порядку ст. 344 ЦК України, та це є підставою для задоволення його позовної заяви, а також визнання за ним права власності на 1/6 частину житлового будинку (т.1 а.с.172-176).

Від ОСОБА_2 08 жовтня 2018 року надійшла зустрічна позовна заява до відповідача ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_1, у якому позивач за зустрічною позовної заявою просить припинити право спільної часткової власності на 1/6 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3, а також визнати за нею право власності на 1/6 частину спірного будинку з подальшою реєстрацією права власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. В обґрунтування поданого зустрічного позову ОСОБА_2 посилається на те, що вона власником 5/6 частин будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Вона зі своєю родиною постійно мешкає за указаною адресою, здійснює ремонт, благоустрій, сплачує всі необхідні для утримання майна податки та платежі. З відповіді КП «ДМБТІ» позивачу стало відомо, що станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі на указаний житловий будинок містяться відомості про право власності ОСОБА_4 - 1/6 частина будинку на підставі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя від 16 вересня 1969 року; ОСОБА_2 - 5/6 частин будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину від 12 листопада 1992 року. Крім того у матеріалах інвентаризаційної справи міститься рішення Жовтневого районного народного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 1989 року, яким визнано право власності на 1/6 частину будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_3, але реєстрація в КП «ДМТБІ» не проводилась. ОСОБА_2 стверджує, що ОСОБА_3 ніколи не користувалась та не цікавилась житловим будинком, тобто фактично самоусунулася від права володіння, користування та розпорядження належною їй частиною будинку, до того ж право власності за нею взагалі не було зареєстроване, та її місцезнаходження позивачу не відомо. На теперішній час у вищевказаному будинку зареєстровані позивач зі своєю родиною, та фактично вони тривалий час, а саме з моменту набуття прав власності на будинок у 1992 році, мешкають у ньому. Й саме ОСОБА_2 сплачує всі необхідні для належного утримання майна податки, збори, витрати з комунальних послуг, та витрати на ремонт для підтримання стану майна. Тобто ОСОБА_2 та її родина добросовісно, відкрито та безперервно володіє цим нерухомим майном, без виключення, як своїм власним. Проте реалізувати свої правомочності власника на все майно в цілому їй перешкоджає та обставина, що 1/6 частина домоволодіння обліковується за іншою особою (т.1 а.с.187-189).

Від позивача за первісним позовом та третьої особи за зустрічним позовом ОСОБА_1 08 жовтня 2018 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшло клопотання про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі (т.1 а.с.183). Крім того, 26 жовтня 2018 року ОСОБА_1 надав до суду клопотання про розгляд справи без його участі, а також надав відзив на зустрічну позовну заяву, у якому просив відмовити у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 (т.2 а.с.73-74).

Відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 у судове засідання не з'явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином. Від представника ОСОБА_2 26 жовтня 2018 року до суду надійшла заява про розгляд справи без фіксації технічними засобами (т.2 а.с.74).

Відповідач за первісним позови і відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, про причини неявки не повідомила.

У відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України за відсутності всіх осіб, які беруть участь у справі, суд проводить розгляд цивільної справи без фіксування технічними засобами, за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши та оцінивши надані докази, у їх сукупності з увагою на їх належність, допустимість та достатність, проаналізувавши доводи, які викладені в позовній заяві і співставивши їх з матеріалами справи, суд встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.

Як визначає ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів, серед іншого може бути визнання права, примусове виконання обов'язку в натурі.

У статті 6 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за ст. 13 на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Згідно із положеннями ст. 21, 22, 41 та 47 Конституції України кожен має право на житло, держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу, зокрема, придбати житло у власність в порядку, визначеному законом. Конституційні права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, гарантуються державою і не можуть бути скасовані.

Так судом встановлено, що згідно із свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 26 квітня 1992 року, виданого державним нотаріусом Першої дніпропетровської державної нотаріальної контори Заносієнко Н.М. та зареєстрованого в реєстрі за № 1-6710, ОСОБА_2 належить 5/6 частин житлового будинку з відповідною частиною господарських і побутових будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.34-35).

В указаному домоволодінні окрім ОСОБА_2 зареєстровані її чоловік ОСОБА_6 і її син ОСОБА_1, що підтверджується домовою книгою на указане домоволодіння, а також копіями паспортів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 (т.1 а.с.20-22, 24-25).

Відповідно до відповіді КП «ДМБТІ» від 21 червня 2018 року № 8809 станом на 31 грудня 2012 року в інвентаризаційній справі на указане домоволодіння містяться відомості про право власності ОСОБА_4 - 1/6 частина будинку на підставі свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя від 16 вересня 1969 року; ОСОБА_2 - 5/6 частин будинку на підставі свідоцтва про право на спадщину від 12 листопада 1992 року. Крім того у матеріалах інвентаризаційної справи міститься рішення Жовтневого районного народного суду м. Дніпропетровська від 13 червня 1989 року, яким визнано право власності на 1/6 частину будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_3, але реєстрація в КП «ДМТБІ» не проводилась (т.1 а.с.37).

Позивач за первісним позовом ОСОБА_1 у своїй позовній заяві стверджує, що він сплачує частину комунальних платежів та податків своїй матері, яка є власником 5/6 частин домоволодіння, однак позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження викладених обставин, оскільки саме ОСОБА_2 є основним споживачем та замовником послуг з електропостачання, водопостачання, газопостачання в будинок, та розрахункові рахунки були оформлені саме на неї, й всі квитанції надані до суду містять прізвище платника ОСОБА_2 (т.1 а.с.38-158).

За ОСОБА_3 право власності на 1/6 частину спірного домоволодіння зареєстровано не було та право власності особа не здійснює, в той час як ОСОБА_2 здійснює всі правомочності власника з володіння та користування майном, й несе витрати по утриманню останнього.

До того ж, з матеріалів первісної позовної заяви та зустрічної позовної заяви вбачається, що за час проживання у будинку, ОСОБА_3 жодного разу не з'являлась у будинку за адресою: АДРЕСА_1, не виявляла бажання належно оформити свої права та/або зареєструватися у ньому, та не виявляла бажання користуватися ним. Тобто остання фактично самоусунулася від здійснення права володіння, користування та розпорядження належною їй частиною домоволодіння.

ОСОБА_3 не несла й не виконувала обов'язків власника по утриманню майна, не сплачувала податки, збори, комунальні платежі, не здійснювала необхідних дій для утримання та збереження майна.

Факт не проживання ОСОБА_3 у вказаному домоволодінні підтверджується домовою книгою.

Разом із тим, ОСОБА_2 постійно та сумлінно виконує усі обов'язки та правомочності власника будинку, сплачує податки, комунальні платежі, приймає як матеріальну, так і фактичну участь у благоустрої, ремонті, поліпшенні та підтриманні будинку у належному стані, спільно із іншими членами своєї родини, фактично користується та проживає у будинку протягом 26 років.

Таким чином, суд погоджується з доводами позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2, та вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають, а зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню частково, виходячи з того, що судом встановлено, що тривалий час, а саме з 1992 року позивач за зустрічним позовом проживає за адресою: АДРЕСА_1 та відкрито, безперервно, користується всім будинком, а тому має право за набувальною давністю в порядку ст. 344 ЦК України на визнання за нею права власності на 1/6 частину спірного домоволодіння.

Розглядаючи спір в частині заявлених ОСОБА_1 позовних вимог за первісним позовом щодо визнання за ним права власності на 2/6 частини житлового будинку АДРЕСА_1, з подальшою реєстрацією права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, суд дослідивши докази у справі і надавши їм належну оцінку згідно зі статтями 76 - 89 ЦПК України, а також встановивши обставини справи, приходить до висновку щодо недоведеності та необґрунтованості заявлених позовних вимог та відсутності підстав, установлених статтею 344 ЦК України, для визнання за ним права власності на спірне нерухоме майно.

Можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК України, а також частини четвертої статті 344 ЦК України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв'язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності.

Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

Так, згідно із ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Виходячи зі змісту ст. 344 ЦК України обставинами, які мають значення для справи є: законний об'єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння).

Зокрема, володілець за давністю є не власником, але фактично володільцем, який відкрито та добросовісно заволодів чужим майном, про що зазначено в ч. 1 ст. 344 ЦК України (особа заволоділа чужим майном), та право власності за таким володільцем за давністю виникає поза волею та незалежно від волі колишнього власника.

У пункті 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних в кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз'яснено, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Отже, для застосування набувальної давності володіння має бути добросовісним, тобто володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, інакше кажучи, обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву щодо правомірності набуття майна.

Набувальна давність визначається як засіб закріплення майна за суб'єктами, що ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості через певні обставини підтвердити підстави виникнення прав, а також в інших ситуаціях. Право власності за набувальною давністю може бути набутим як на безхазяйні речі, так і на майно, яке належить за правом власності іншій особі.

Враховуючи зазначені вимоги закону та встановлені обставини про те, що з 1992 року у ОСОБА_1 фактично здійснює всі правомочності власника щодо володіння та користування нерухомим майном, та право власності на 1/6 частину домоволодіння не зареєстровано за жодною особою, та ОСОБА_3, за якою право власності на 1/6 частину визнано згідно з рішенням суду, фактично відмовилась від свого права власності на нього, й це вбачається з конклюдентних дій особи, так як вона не користується майном, та не виконує жодних правомочностей як власник, не несе витрат по утриманню майна.

Після отримання 5/6 частин домоволодіння у спадок ОСОБА_2 постійно мешкає у вказаному домоволодінні, здійснює ремонт, благоустрій, сплачує податки, у тому числі земельний податок, оплачує комунальні послуги, а про те, що відповідач ОСОБА_3 взагалі є власником 1/6 частини нерухомого майна позивачу стало відомо з інформації отриманої в КП «ДМБТІ».

Тобто, відповідач ОСОБА_3 ніколи не користувалася та навіть не цікавилась даним житловим будинком, й фактично самоусунулася від права володіння, користування та розпорядження належної їй частини будинку, до того право власності не було зареєстроване за відповідачем, та місцезнаходження відповідача, позивачу не відомо.

Так, правовідносини, що виникли між сторонами, законодавчо врегульовані наступним чином.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Частина 1 статті 321 ЦК України передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Набувальна давність визначається, як засіб закріплення майна за суб'єктами, що ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості через певні обставини підтвердити підстави виникнення прав, а також, в інших ситуаціях. Право власності за набувальною давністю може бути набутим, як на безхазяйні речі, так і на майно, яке належить за правом власності іншій особі.

Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Перебіг строку набувальної давності починається від моменту виникнення володіння.

Згідно із ч. 4 ст. 344 ЦК України, право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

За ст. 6 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за ст. 13 на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Стаття 1 Протоколу №1 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини гарантує право на вільне володіння своїм майном: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права».

У рішенні від 30 листопада 2004 року у справі «Case of Oneryildis v. Turkey» (справа відкрита за заявою № 48939/99 та розглянута Великою палатою) Європейський суд визнав, що поняття «майно» охоплює не лише річ, яка реально існує (матеріальна складова), але також стосується засобів праводомагання (юридична складова), включаючи право вимоги, відповідно до якого особа може стверджувати, що вона має принаймні «законне сподівання» стосовно ефективного здійснення права власності.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Згідно із частиною другою статті 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Аналізуючи вимоги законодавства суд зазначає, що чинним цивільним законодавством набувальна давність визначається як засіб закріплення майна за суб'єктами, що ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості через певні обставини підтвердити підстави виникнення прав, а також в інших ситуаціях. Право власності за набувальною давністю може бути набутим як на безхазяйні речі, так і на майно, яке належить за правом власності іншій особі.

Згідно ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об'єктивністю і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

На підставі вимог статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у Передбачених цим Кодексом випадках.

Положенням ч. 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, зважаючи на те, що ОСОБА_2 з 1992 року фактично відкрито та безперервно володіє нерухомим майном, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1, тобто з того часу користується вказаним домоволодінням, оплачує всі комунальні послуги, тобто строк відкритого і добросовісного користування майном вже значно перевищує встановлений законом 10-річний термін, так як фактично понад 20 років позивач за зустрічним позовом добросовісно, відкрито, безперервно володіє нерухомим майном, що підтверджується дослідженими в ході судового розгляду доказами, враховуючи наведені обставини справи та положення діючого в Україні цивільного законодавства, суд дійшов висновку, що наявні правові підстави для визнання за позивачем права власності на спірне майно в порядку ст. 344 ЦК України за набувальною давністю, в зв'язку з чим вважає, що позов обґрунтований та підлягає задоволенню частково.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 13, 76, 77, 81, 82, 89, 259, 263, 264, 265 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності відмовити.

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: ОСОБА_1 про припинення права спільної часткової власності і визнання права власності задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_2 (паспорт серії НОМЕР_2, виданий Жовтневим РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області від 12 вересня 1996 року, РНОКПП НОМЕР_1) право власності на 1/6 частину житлового будинку АДРЕСА_1 з подальшою реєстрацією прав власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев