Рішення № 77658027, 29.10.2018, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа № 813/1038/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2018 року

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючий-суддя Костецький Н.В.,

секретар судового засідання Витвицька В.П.,

а участю:

позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2,

представник позивачів ОСОБА_3,

представник відповідача ОСОБА_4,

перекладач ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом громадян ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 Куручбаєвича та ОСОБА_7 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов’язання вчинити дії, визнання протиправними дій,-

встановив:

ОСОБА_1 Куручбаєвич звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України, у якій просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.02.2018 № 66-18 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 Куручбаєвича біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов’язати Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 Куручбаєвича біженцем або особою, яка потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

- визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині нероз’яснення позивачу причин відмови та порядку оскарження рішення.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 16.03.2018 ОСОБА_1 Куручбаєвич отримав повідомлення від 12.03.2018 № 110 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України від 19.02.2018 № 66-18. Позивачеві відмовлено на підставі відсутності умов, передбачених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. При цьому всупереч законодавству України позивачеві не роз’яснено порядок оскарження та причини відмови. Вказує на протиправність та необґрунтованість рішення відповідача та таким, що підлягає скасуванню. Стверджує, що ОСОБА_1 Куручбаєвич є мусульманином і членом Ісламської політичної партії “ОСОБА_8 Ісламі”, у зв’язку з чим має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань політичні і релігійні переконання та побоювання ув’язнення, не може повернутися до країни походження – ОСОБА_6 Федерації. Вважає, що відповідач підійшов формально та поверхнево до оцінки всіх обставин, які мають значення для прийняття відповідного рішення, без збору та аналізу навіть тих даних щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах. Оскаржене рішення суперечить статті 28 Конституції України та статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 22.05.2018 об’єднано до адміністративної справи № 813/1038/18 для спільного розгляду та вирішення в одне провадження адміністративну справу № 813/1771/18 за позовом громадянки ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_7 до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, Державної міграційної служби України, у якому позивачка просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.03.2018 №118-18 про відмову у визнанні громадянки ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_7 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов’язати Державну міграційну службу України визнати громадянку ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_7 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства;

- визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині не роз’яснення позивачу причин відмови та порядку оскарження рішення.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що 26.04.2018 ОСОБА_2 отримала повідомлення від 26.04.2018 № 119 про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України від 13.04.2018 № 118-18. Позивачеві відмовлено на підставі відсутності умов, передбачених пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.При цьому всупереч законодавству України позивачеві не роз’яснено порядок оскарження та причини відмови. Вказує на протиправність та необґрунтованість рішення відповідача та таким, що підлягає скасуванню. Стверджує, що ОСОБА_2 не може повернутись до країни свого походження через переслідування свого чоловіка ОСОБА_1 за його релігійну діяльність та релігійні погляди. Зокрема чоловік ОСОБА_2 є членом Ісламської політичної партії “ОСОБА_8 Ісламі” та сповідування релігії іслам. Чоловік побоюється переслідувань у вигляді кримінального переслідування у випадку повернення до Росії. Крім цього вона також є студентом Ісламської політичної партії “ОСОБА_8 Ісламі”. Вважає, що відповідачі взагалі не поцікавились ситуацією країни походження позивача на час прийняття оскарженого рішення, не зважаючи на те, що такі дані наведені у анкеті-заяві. Оскаржене рішення суперечить статті 28 Конституції України та статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року.

Позивачі та їх представник в судовому засіданні позов підтримали з підстав, викладених у позовних заявах. Позивач ОСОБА_1 додатково пояснив, що він є громадянином ОСОБА_6 Федерації та приїхав в Україну через обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв’язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації “Хізбут Тахрір Аль-Ісламі” (далі – “ХТІ”), яка визнана терористичною організацією та є забороненою у РФ. Назвав обставини, які зумовили його звернення за захистом в Україні: побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин; через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув’язнення, тортур, жорстокого поводження не може повернутися до країни походження – ОСОБА_6 Федерації, лише за фактом членства в "ХТІ". Свої доводи обґрунтовував посиланням на письмові докази, які подавав при зверненні до ГУ ДМС України у Львівській області, і які ДМС України не були взяті до уваги. Позивачі просили позов задовольнити повністю.

Представник відповідачів, подав відзиви на позовні заяви від 16.04.2018 (вх. № 9964) та від 21.05.2018 (вх. № 15398), у яких зазначають, щодо правомірності оскаржених рішень, прийнятих з ретельним з’ясуванням усіх обставин. Відповідно до вимог Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649, спеціалістом відділу у справах біженців ГУ ДМС України у Львівській області було проведено опитування позивачів (заявника) та оформлено матеріали особових справ № 2017LV 0023 щодо ОСОБА_1 та № 2017OD0076 щодо ОСОБА_2

У судовому засіданні представник відповідачів проти позову заперечив, надав пояснення аналогічні викладеним у відзивах на позовну заяву та просив у задоволенні позову відмовити повністю.

Заслухавши пояснення позивачів, представника позивачів, представників відповідачів, дослідивши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та пояснення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

ОСОБА_1 Куручбаєвич, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у м. Азнакаєво Республіки Татарстан, ОСОБА_6 Федерація, є громадянином ОСОБА_6 Федерації, за національністю - татарин, за віросповіданням - мусульманин. Рідна мова - татарська, вільно володіє російською та турецькою мовами.

14.07.2017 ОСОБА_1 звернувся до ДМС України з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Причиною звернення ОСОБА_1 вказав переслідування його владою РФ за політичні та релігійні переконання.

Під час подачі анкети-заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.07.2017 № 2017LV0023 позивач повідомив, що являється членом ісламської політичної організації “ОСОБА_8 аль Ісламі”, щодо нього порушено кримінальну справу та він перебуває в федеральному розшуку.

ОСОБА_1 повідомив, що хвилюється за своє життя і життя члені своєї сім’ї . Будучи за межами Р.Ф., хвилюється що його та членів його сім’ї можуть викрасти, застосувати знущання, катування, нелюдське відношення.

Під час співбесіди 30.06.2017 та 30.08.2017 ОСОБА_1 додатково повідомив, що на період його перебування в турецькій Республіці, проти нього в російській Федерації відкрито кримінальну справу за ч. 1, ч. 2 ст. 205 КК РФ.

За інформацією, отриманою від УСБУ у Львівській області (лист від 19.12.2017 62/2/3-1276) з обставин, за наявності яких ОСОБА_1 Куручбаєвича, не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є те, що вказана особа згідно бази даних Генерального Секретаріату Інтерполу значиться у розшуку з 17.03.2017.

Дані про особу встановлено на підставі копії паспорта громадянина ОСОБА_6 Федерації для виїзду за кордон, виданого 21.09.2015 № 752312411 ОСОБА_9 міграційною службою, орган що видав 16008.

27.12.2017 ГУ ДМС України у справі № 2017LV 0023 складено Висновок про відмову у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту, яким встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

19.02.2018 ДМС України прийнято рішення № 66-16 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 Куручбаєвича біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, у зв’язку із відсутністю стосовно нього умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”(т. 1, а. с. 49).

Повідомленням від 12.03.2018 № 110 повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись і з рішенням від 19.02.2018 № 66-18 позивач звернувcя до суду з даним позовом.

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, народилася у м. Казань Республіки Татарстан, ОСОБА_6 Федерація, є громадянкою ОСОБА_6 Федерації, за національністю - татарка, за віросповіданням - мусульманка. Рідна мова - татарська, вільно володіє російською та частково турецькою мовами.

01.07.2017 ОСОБА_2 звернулася до ДМС України з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Причиною звернення ОСОБА_2 вказала, що її чоловік ОСОБА_1 є членом політичної партії “ОСОБА_8 аль Ісламі”. В РФ це є заборонена партія. У зв’язку з членством в партії на її чоловіка відкрито кримінальну справу.

Під час співбесіди 14.06.2017 та 14.08.2017 ОСОБА_2 було поставлено ряд загальнотеоретичних питань, які стосуються діяльності політичної партії “ОСОБА_8 аль Ісламі”, в відповідях на які вона надала вичерпну інформацію. Факти, викладені заявницею про те, що вона має безпосереднє відношення до партії “ОСОБА_8 аль Ісламі”, а зокрема що вона є її учнем, можуть вважатися правдоподібними.

За інформацією, отриманою від УСБУ у Львівській області (лист від 13.03.2018 62/2/3-1690п) є виклад обставин, за наявності яких ОСОБА_2, не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Дані про особу встановлено на підставі копії паспорта громадянина ОСОБА_6 Федерації, виданого 12.07.2016 № НОМЕР_1 УВС Совєтского району м. Казань, а також на підставі громадянина ОСОБА_6 Федерації для виїзду за кордон виданого 21.09.2015 № 752312401, орган що видав 16008.

21.03.2018 ГУ ДМС України у справі № 2017OD0076 складено Висновок про відмову у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту, яким встановлено, що у заявниці відсутні умови для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

13.04.2018 ДМС України прийнято рішення № 118-18 про відмову у визнанні громадянки ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, у зв’язку із відсутністю стосовно неї умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”(т. 2, а. с. 69).

Повідомленням від 26.04.2018 № 119 повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись і з рішенням 13.04.2018 № 118-18 позивач звернулась до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08.07.2011 №3671-VІ (далі - ОСОБА_9 України№ 3671-VI).

Згідно з п.п. 1, 13 ст. 1 Закону України № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ч. 5 ст. 5 Закону України № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ч.ч. 1, 7 ст.7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 6 ст. 8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту”, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п. 195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців “Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України № 3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН “Про обов’язки та стандарти доказування у заявах біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов’язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього – з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Відповідно до абз. 5 п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 № 3 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні” (далі – Постанова № 3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно з ч. 3 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Даючи оцінку оскарженим рішенням ДМС України від 19.02.2018 № 66-18 та від 13.04.2018 № 118-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 Куручбаєвича та громадянки ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_2, суд враховує таке.

Основними підставами, якими позивачі обґрунтовують позовну заяву, є те, що вони, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також через свою релігійну приналежність на фоні систематичного порушення прав людини, та побоюючись необґрунтованого та незаконного ув'язнення, тортур, жорстокого поводження не можуть повернутися до країни походження – ОСОБА_6 Федерації. Окрім того, зазначають, що ОСОБА_1 у країні походження переслідується через політичну діяльність та релігійні погляди (у зв'язку із членством у політичній партії) і політичних переконань представниками органів влади, зокрема, шляхом порушення проти ОСОБА_1 кримінальної справи та оголошення його в розшук. Таким чином, вважають, що оскаржені рішення відповідача є необґрунтованими та такими, що підлягають до скасування.

Обставини, які стали підставою для відмови позивачам у наданні захисту в Україні, містяться у висновках від 27.12.2017 та від 21.03.2018 (том 1, а.с. 45-66; том 2, а.с.49-65).

Відповідач виходив з того, що партія “Хізб ут-Тахрір” заборонена більш ніж у 20 у країнах світу, де переважну або велику частину населення становлять мусульмани, та зважаючи на певні ідеологічні основи “Хізб ут-Тахрір аль–Ісламі” та своєрідне трактування Корану її представниками, перестороги таких країн, тим більше у час загострення світової терористичної загрози, є зрозумілими, тому вважати упередженою заборону такої організації у Росії недоречно.

Заявники на момент вступу в ряди партії знали про її заборону на території Росії, їх не турбували наслідки, які за собою несе членство в будь яких заборонених Законом організаціях, проте розуміння правильності вибраного шляху стало підставою рухатися по ньому надалі, що являє собою свідоме порушення законодавства країни громадянської належності.

До приїзду в Україну, ОСОБА_1та ОСОБА_2 безперешкодно проживали з дітьми на території Турецької Республіки, про що вони вказали з анкеті та під час співбесід. Заявники розказали про період проживання в Туреччині, про рід діяльності, а саме що ОСОБА_1 займався разом із знайомими хімчисткою м'яких меблів та коврів, а також про те що його діти вільно відвідували начальні заклади. Період перебування в Турецькій Республіці з грудня 2015 до березня 2017, тобто Туреччина не була транзитною країною відповідно можна трактувати Туреччину як третю країну.

Відповідно до п. 56 ч. 1 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону згідно з традиційним правом. Особи, які рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва або потенційна жертва несправедливості, а не особа, яка переховується від правосуддя.

Отже, враховуючи вищенаведене, відповідач вважає, що позивачі не надали доказів, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни грамаяднської належного заявникам буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Водночас, ризик можливого покарання заявників у країні у країні громадянської належності не перевищує загального ризику покарань, яке застосовується до інших громадян – фігурантів кримінальних справ, пов’язаних з діяльністю заборонених екстремістських організацій.

За таких обставин, вважають, що позивачі у випадку повернення до ОСОБА_6 Федерації не зазнають серйозної шкоди, визначеної ст. 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а тому у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання їх особами, які потребують додаткового захисту.

Щодо діяльності політичної партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” (“Партія ісламського визволення”), то така є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами “халіф”. Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у ОСОБА_4 також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема “Amnesty International”, визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” в цих країнах.

Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 Ільмир Анасович зазначили, що “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” - міжнародна ісламська політична партія, заснована у 1953 році, метою якої є відновлення ісламського способу життя шляхом встановлення держави Халіфат. Всі погляди, ідеї та метод партії побудовані виключно на Ісламі. “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” обмежив діяльність по відновленню Халіфату виключно у мусульманських країнах. За межами ісламського світу (в т.ч. в Росії та Україні) “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” веде просвітницьку діяльність по поширенню серед мусульман і не мусульман ідей Ісламу. В Україні “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” не веде боротьби за владу і не працює над зміною державного устрою, рівно як і не зазіхає на територіальну цілісність, оскільки населення України у своїй більшості не є мусульманським. Тому в Україні “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” діє скоріше як релігійна організація, а не як політична партія.

Суд встановив, що “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах ОСОБА_14, Південної та ОСОБА_15). В даний час “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах ОСОБА_14 (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах ОСОБА_14 вона заборонена як “екстремістська” за пропаганду ідей утворення ісламської держави (Халіфата), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” заборонена як “терористична організація”, є Росія.

Розпорядженням Уряду РФ від 14.07.2006 № 1014-р. “Российскую газету” визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами ОСОБА_6 Федерації терористичними.

У федеральному випуску “Российской газеты” від 28.07.2006 № 4130 (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом ОСОБА_6 Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під № 17 у якому значиться “Партія ісламського визволення” (“Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”).

Водночас “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” та її члени відсутні в оновленому списку санкцій ОСОБА_16 Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, “Аль-Каїді” та пов'язаними з ними особами, группами, підприємствами та організаціями (http://www.un/org/sc/suborg/ru/sanctions/1267/agsanctionslist).

“Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).

Згідно інформації з відкритих незалежних джерел, зокрема, ОСОБА_16 Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об'єктивними, не відносить діяльність “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” до терористичної та/або екстремістської.

Таким чином, вказане дає підстави характеризувати “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” як не пов'язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.

Суд звертає увагу, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” на території України.

Встановлені судом обставини свідчать, що переслідування громадян ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рамках чинного законодавства країни їх походження за ознаками причетності до діяльності забороненої терористичної організації суперечить самій суті “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” та відношенню до цієї організації у розвинутих демократичних країнах і законодавству України.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_13 Ільмир Анасович пояснив, що сам не є членом організації та ніколи ним не був, хоча в ОСОБА_6 Федерації засуджений до трьох років та шести місяців позбавлення волі по ч. 2 ст. 282 КК РФ “Екстремізм” та ст. 282.2 “Участь в діяльності забороненої в ОСОБА_6 Федерації Ісламської партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. На сьогоднішній день в ОСОБА_6 Федерації активні мусульмани, такі як ОСОБА_1, які займаються публічною діяльністю, зникають безвісти. Родичі не взмозі знайти ані тіл, ані останків.

Вказані вище обставини підтверджені також показаннями свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12,, які враховуються судом при ухваленні рішення у даній справі.

Разом з тим, під час співбесіди 30.06.02017 та 30.08.2017, та в анкеті ОСОБА_1 ствердив, що в країні походження проти нього порушена кримінальна справа за ч.ч. 1, 2 ст. 205.5 КК РФ (участь в терористичній організації) у зв’язку з членством у політичній партії “Хізб ут-Тахрір аль–Ісламі”. Також, він не заперечив той факт, що станом на момент розгляду справи його оголошено в державний розшук.

На підтвердження вказаних аргументів ГУ ДМС України у Львівській області надано копії постанови про притягнення ОСОБА_1 в якості обвинуваченого від 20.12.2016, копії постанови про розшук ОСОБА_1 від 20.12.2016, копії постанови про обрання ОСОБА_1 міри запобіжного заходу від березня 2017 року, з присвоєним номером кримінальної справи № 11602920022532217 (том 2, а.с. 146-153).

Згідно з інформацією по країні походження, чимало членів "Хіхб ут- Тахрір" викривають через відношення до тероризму. Останнім часом в містах Казань, Альметьєвську, Набережних Челнах було порушено чимало кримінальних справ, а під час обшуків в членів "Хізб ут-Тахрір" вилучено ряд друкованої продукції, також списки про осіб, які тільки втупили в партію, і також вилучені електронні носії, які підтверджують агресивну антиконституційну пропагандистку роботу серед мусульман республіки" .

Суд звертає увагу, що в листопаді 2013 вступив в силу ОСОБА_9 від 02.11.2013 № 302-Ф3 “Про внесення змін в окремі законодавчі акти ОСОБА_6 Федерації”, який передбачає, зокрема, введення кримінальної відповідальності за організацію чи участь в діяльності організації, визнаної терористичною відповідно до законодавства РФ (ст. 205.5 КК РФ). Санкція за організацію діяльності забороненої судом терористичної організації (ч. 1 ст.2 05.5) передбачає покарання у позбавлення волі на строк від 15 до 20 років, за участь в діяльності (ч. 2 ст. 205.5) – позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

В травні 2014 року вступив в силу ОСОБА_9 від 05.05.2014 № 130-Ф3 “Про внесення змін в окремі законодавчі акти ОСОБА_6 Федерації”, який передбачає, зокрема, посилення відповідальності за ч. 1 ст. 205.5 КК РФ, яка згідно нової редакції може включати довічне ув'язнення.

Також посилена відповідальність за ст. 282.2 і ст. 205.1 КК РФ, які застосовувалися раніше у справах про “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. Тим самим законом до осіб, які вчинили злочин за ст. 205.5 КК РФ і деяким іншим, не застосовуються строки давності і не може бути назначено покарання нижче нижнього покарання, передбаченого вказаними статтями.

Окрім того, позивачі ствердили, що у ФСБ є списки людей, котрих вони планують ув'язнити. Водночас, як показує практика, людей з “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”, котрих арештовувала ОСОБА_9 служба ОСОБА_6 Федерації, в подальшому потрапляли до в'язниці.

Основною причиною звернення за захистом в Україні позивачі вказують обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та членством в організації “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”.

Як на доказ того, що в РФ порушуються права мусульман та членів “ХТІ” позивач посилається на ряд публікацій у мережі Інтернет про те, що мусульман та членів “ХТІ” переслідують через їх належність до цієї релігійної організації, а в місцях ув’язнення піддають нелюдському поводженню (забороняють бачитися з рідними та молитися, б’ють та застосовують тортури): https://memohrc.org/ru/news_old/spisok-presleduemyh-v-svyazi-s-prichastnostyu-k-hizb-ut-tahrir-obnovlyaetsya;https://www.sova-center.ru/religion/news/extremism/counter-extremism/2017/11/d382858/ та ін.

Встановлені судом обставини свідчать про існування реальних загроз, з якими можуть зіштовхнутися позивачі у разі їх повернення в Росію.

Поряд з цим, згідно відповіді Головного управління Національної поліції у Львівській області (сектор міжнародного поліцейського співробітництва), станом на 09.02.2018 ОСОБА_2 серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу, не значиться.

Окрім цього, як видно з матеріалів справи, Управління Служби безпеки України у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких громадянинка ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_2 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 3 т. 3).

Відповідно до відповіді Головного управління Національної поліції у Львівській області (сектор євро полу та інтерполу), станом на 04.08.2017 ОСОБА_1 значиться у розшуку, з метою арешту, для подальшого відбування покарання строком 20 років за рішенням Советського районного суду м. Казань в РФ від 17.03.2017 (учасник терористичного угрупування), ініціатор РФ.

Згідно видруку з бази даних ГС Інтерполу ОСОБА_1 рішенням Советського районного суду м. Казань в РФ від 17.03.2017 засуджено до 20 років позбавлення волі за ст. 205.5 КК РФ.

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що позивачі не є біженцями, оскільки не переслідуються за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, однак потребують додаткового захисту як особи, які були змушені залишити країну походження внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто, тривалого ув’язнення через участь у забороненій на території ОСОБА_6 Федерації партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”.

В зв’язку з цим, відповідач, помилково взяв до уваги лист Департаменту захисту національної державності Служби безпеки України від 27.10.2017 року №5/2/1-21078, як підставу для відмови у визнанні біженцем чи наданні додаткового захисту позивачам, який суперечить вищевказаному висновку стосовно конкретних осіб (позивачів).

Аналізуючи ситуацію з дотриманням прав людини в ОСОБА_6 Федерації, суд дійшов висновку, що у випадку повернення позивачів до країни громадянської належності їх життю, здоров'ю, гідності та свободі, буде загрожувати реальна небезпека, через що в них є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через політичні та релігійні причини.

Позивачами наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивачі зазнавали переслідувань через своє активне членство у “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”. Оскільки загальна ситуація з правами людини в ОСОБА_6 Федерації після залишення її позивачами не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочин, передбачений ч. 2 ст.205.5 КК РФ (за який раніше засуджено ОСОБА_1К.), посилилась, то суд вважає цілком обґрунтованими побоювання позивачів зазнати переслідувань у разі їх повернення до Росії.

При цьому, судом не встановлено умов, які перешкоджають наданню позивачам правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачених ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Приймаючи оскаржені рішення, відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачами в заявах про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкетах та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в ОСОБА_6 Федерації й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам ст. 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що відповідач, ДМС України, безпідставно погодився з висновками відповідача, ГУ ДМС України у Львівській області, про відсутність встановлених п.п. 1 та 3 ч. 1 ст. 1 Закону України № 3671-VI умов для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, що призвело до прийняття оскаржених рішень від 19.02.2018 № 66-18 та від 13.04.2018 № 118-18 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 та громадянки ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

На переконання суду, така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як позивачами обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі факти. При цьому, відповідачем дані факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі заявника.

До того ж, згідно позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п. 53 рішення у справі “Федорченко та Лозенко проти України”, суд при оцінці доказів керується критерієм доведення “поза розумними сумнівом”. На думку суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірного рішення відповідач не подав, натомість таке прийнято лише з формальних підстав.

В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб’єктами, суд дійшов висновку, що спірні рішення ДМС України від 19.02.2018 № 66-18 та від 13.04.2018 № 118-18 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 та громадянки ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту не відповідають критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак порушують права та законні інтереси позивачів, які підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправними та скасування таких рішень.

Щодо позовної вимоги про зобов’язання ДМС України визнати позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд враховує таке.

Згідно з п. 25 Постанови № 3, відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов’язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності – зобов’язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч.ч. 3, 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Поряд з тим, суд зазначає, що завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог прав осіб, що звертаються до суб'єктів владних повноважень, без порушень принципу розподілу влади.

А тому, з метою ефективного захисту прав позивачів та забезпечення реального виконання рішення суду, суд вважає за необхідне зобов’язати відповідача повторно розглянути заяви громадян ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 Куручбаєвича та ОСОБА_2 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

При цьому, при повторному розгляді заяв відповідачем в обов’язковому порядку повинні бути враховані висновки цього судового рішення, зокрема щодо підстав скасування оскаржених рішень від 19.02.2018 № 66-18 та від 13.04.2018 № 118-18.

Стосовно позовної вимоги про визнання протиправними дій ГУ ДМС України у Львівській області в частині нероз’яснення позивачам причин відмови і порядку оскарження рішення.

Суд не встановив порушень відповідачем вимог законодавства щодо нероз'яснення причин відмови та порядку оскарження рішення, оскільки, як видно з матеріалів особових справ позивачів № 2017LV0023 та № 2017OD0076, а саме – повідомлень від 12.03.2018 та від 26.04.2018 про прийняття спірних рішень, у таких чітко роз'яснено порядок та строки їх оскарження. Відтак, у задоволенні цієї вимоги слід відмовити.

Закріплений у ч. 1 ст. 9 КАС України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 2 ст. 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

У розумінні ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Матеріали справи свідчать, що відповідні критерії відповідачем не дотримані, що зумовило звернення позивача за захистом порушених прав та інтересів до суду.

З огляду на вищевказане суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог позивачів.

Щодо судових витрат, то питання щодо їх розподілу суд не вирішує, оскільки позивачі, відповідно до п. 14 ст. 5 Закону України “Про судовий збір”, звільнені від сплати судового збору.

Керуючись статтями 242 - 246, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.02.2018 № 66-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 Куручбаєвича.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.04.2018 № 118-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_2.

Зобов’язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву, громадянина ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 Куручбаєвича про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення від 19.02.2018 № 66-18.

Зобов’язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву, громадяники ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення від 13.04.2018 № 118-18.

У задоволенні позовної вимоги про визнання протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області в частині нероз’яснення громадянам ОСОБА_6 Федерації ОСОБА_1 Куручбаєвичу та ОСОБА_2 причин відмови та порядку оскарження рішення - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Повний текст судового рішення складено 07.11.2018.

Суддя Костецький Н.В.